☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Хиха
Українська народна казка Буковини

Було в багача дві дочки: менша файна, розумна і роботяща, а старша — нефайна, дурна і ледача. Звали старшу дочку Хиха. До меншої усе старостів засилали люди, а Хиху ніхто не хтів брати. Прийшли одного разу старости, а батьки й кажуть їм: — Як же ми меншу дочку віддамо, а старшу лишимо? Старша буде плакати і обижатися на нас: най лучче молодий прийде вночі і вкраде меншу, то ми не будемо винні перед старшою.

З тим старости й пішли, і розказали все женихови. Пішов жених уночі красти в багача файну дочку, а багач з жінкою зібрали Хиху, посадили в хоромах та й ждуть. Ще й наповіли їй:

— Як він буде тебе красти і везти додому, ти мовчи, щоб він тебе не пізнав.

Приїхав уночі жених, забрав Хиху, посадив тихо на віз та й везе додому. Їдуть і мовчать, а як проїхали півдороги, жених не стерпів та й каже:

— Дивно мені й чудно, як я тебе вкрав. А вона йому:

— Буде ще чудніше, як привезеш на місце.

Привіз він її додому, втворяє двері, заходять до хати. Мати зраділа, засвітила каганець. А Хиха кинула оком по хаті та й до матері:

— Добривечір вас, у вас припіцки, як у нас.

— То це ти, Хихо?

— Я, мамко, ваше лихо.

А закон колись був такий, що як хтось вкрав дівку, то вже не міг її прогнати. Мусив бідний парубок вінчатися з Хихою. Почали вони жити.

Настала зима. Чоловік молотить на току, а Хиха палить у печі і не знає, що варити. Молотив, молотив чоловік та й пішов до свого тата їсти. Нагодував його тато та й каже:

— Ти попоїв, а діти вдома, може, голодні сидять. На тобі гуску, заріж та нагодуй дітей.

А Хиха сидить у хаті така обдерта, що одне лиш рундзя на ній висить. Діти дивляться у вікно та й побачили, що батько гуску несе.

— Татко несе гуску!

А Хисі причулося, що дитина крикнула: «Татко несе сорочку вузьку». Зраділа Хиха, що чоловік нову сорочку несе, скинула з себе старе дрантя та й у піч його. Мала гадку нову сорочку вбрати. Заходить чоловік з гускою до хати.

— Що з тобою, Хихо?

— Бодай тебе, чоловіче, та й з твоїми дітьми! Вони кричали, що ти несеш сорочку, добру та вузьку. А я взяла та й спалила стару.

— Жінко! Роби, пряди, вбирайся. Як сама зробиш, то й вберешся, бо я ні від кого нічого не принесу.

— Та я б напряла, коли було б мотовило. Зроби мотовило.

— Добре, я піду в ліс та й утну тобі мотовило.

Чоловік пішов у ліс, а Хиха й собі хильцем у ліс. Сіла за кущем та й дивиться. Вибрав чоловік рівне деревце та й замахнувся сокирою, щоб зрубати. А хиха з-за куща:

— Хто мотовило втне, то той умре-е-е!

Аж луна пішла по лісі. Дало чоловікові ляку. Розмахнувся він другий раз сокирою, а вона знов:

— Хто мотовило втне, то той умре-е-е!

Роздивився чоловік по лісі — ніде нікого нема. «Як маю я через якесь мотовило вмерти, то най луче Хиха гола сидить», — подумав чоловік, плюнув та й пішов додому. А вона уперед него побігла та й сіла в хаті.

— Ну що, чоловіче, де мотовило?

— Не питай.

— А що таке?

— Я хотів втяти мотовило, а в лісі щось кричить: «Хто мотовило втне, то той умре».

— Може, тобі так причулося?

— Ні, не причулося. То я лишив та й пішов додому.

— Добре, що-с не рубав. Не треба вмирати.

— Що ж будемо робити, жінко? Був я в куми, вона вишиває сорочки, а в нас нічо нема. В чім же підем паски святити?

— Не журися, чоловіче. Я уберу тебе, що лиш на тебе будуть усі дивитися, а не на кума з кумою.

Діждалися Пасхи. Хиха зняла з кросен усю зброю — набивки, нити, скрипиці, бердо, поножі — почепила на чоловіка, та й пішов він до церкви. Входи в церкву, а то все дзуркає на нім. Люди роздалися, дали дорогу. Постояв він, обернувся — та й додому.

— А що, чоловіче, лиш на тебе дивилися люди? На кумову вишиту сорочку не дивилися?

— На мене. Най тебе, жінко, господь поб’є. Роби, жінко, бо вмру, то пропадеш і ти, і діти наші пропадуть. Не буде в що і вбрати мене.

— Нічого, чоловіче, коби ти вмер, я вберу.

От чоловік зробив вигляд, що вмирає. А кумам сказав: «Як я вмру, то дивіться, у що вона мене вбере». «Умер» він та й лежить голий на лавці. А вона полізла на під і здійняла веретено.

— Чекайте, куми, я вберу сама.

А то веретено було напрядене. Мати дала їй, щоб вона дурила чоловіка, ніби пряде. Прив’язала Хиха чоловікови нитку до великого пальця на нозі, а тоді за палець на руці, заснувала за вухо. І так виснувала все веретено. Та як заголосить:

— Чоловіче, дружино моя, чоловіче, сатано моя! Ти вмер, і нічого тобі нема, а я ходю та голосю, та кожного дідька просю. Чоловіче, на що ти подобаєш!

А він схопився та й каже:

— Гонили б тебе пси! На балалайку подобаю. На балалайку! Одного разу скликає його тесть гостей. Та й переказує, щоб прийшли і зять з дочкою.

— Жінко, печи колачі, бо підем у гостину до твого тата, — каже чоловік до Хихи.

Чоловік робить щось надворі, а жінка у вікно поглядає (може би, чоловік зайшов до хати і зробив колачі). Вийшла на поріг та й каже:

— Чоловіче, я печу колачі.

— Печи, печи.

— Чоловіче, я печу хліб. Вийшла знов.

— Чоловіче, я печу бодз.

— Печи, печи.

А вона недовго думала та й разом з коритом усе в піч всадила. А відтак закликає чоловіка.

— Іди, бо бодз спікся.

Входить чоловік, розкопує піч. Корито обгоріло, бодз файно спікся.

— Жінко, збирайся. Підем до тата.

А в що вбиратися, як нічого нема? Голенька Хиха. Одяг чоловік на її голе тіло сардачину та й пішли. Прийшли до тата під хату, а чоловік каже:

— Хихо, ти посидь під хатою, поки не стемніє, а тоді зайдеш, бо голій теперки нема як заходити.

Посадив він її під хатою та й закрив усю околотом.

— Сиди, поки я не вийду.

А сам заходи до хати, та й межи гості той бодз на стіл.

— Нате, тату, що ваша дочка напекла. Їжте і радуйтеся. Сиділа Хиха в околоті, сиділа, а підпилі гості виходили з хати та все околот мочили. Вона сидить мокра на морозі та й змерзла. Тоді вбігає до хати та й на піч межи горшки. Та й усе примовляє:

— Кожіжівки, верететена, кожіжівки, верететена.

Так, ніби вона прясти хоче. Гості сміються. Татови й мамі незручно.

Довго вони жили, але нічо не навчив чоловік Хиху. А як прийшла смерть, заслабла Хиха і вмерла. Чоловік пішов до Хотіня, щоб усе купити до похорону. Обмили Хиху і поклали на лавку. Накрили її полотном і чекають, що чоловік принесе з базару вбрання. Прийшов він, а жінки кажуть:

— Давайте вбрання, будем куму вбирати.

Виймає він усе, що купив: утиральники, хустини, полотно, хустини на деревце. А вбрання на жінку не купив.

— Як грішне тіло вбратися хотіло, то най би було робило. Так і поховали Хиху.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Орличани, Хотинського району, Чернівецької області 4 липня 1976 року Дудка Марія Іванівна (1927)