Хлопчик-мізинчик
Українська народна казка Гуцульщини

Мала жінка три сини. Два були розумні й виросли великі, а третій теж розумненький був, але чогось не ріс. Він був маленький, і його назвали Мізинчиком. Тоти два брати вже й поженилися, а Мізинчик ніде не годен піти, бо його ніхто не хоче. Дівчата не хотять, бо він дуже малий. До роботи не хотять приймати, бо кажуть, що не годен. Журиться він і думає собі: «Кілько

буду мамин хліб їсти?» Та сказав мамі, аби дала йому в торбу хліба, та й пішов у світ.

Іде Мізинчик по дорозі та й думає: що робити? І стрічає він дуже стару бабу. Та баба була відьма. Вона хотіла його з’їсти, але подивилася, що він такий малий, і подумала, що його не стане навіть на один обід. Та й питає його:

— Чого ти такий сумний? А він каже:

— Як мені не сумувати? Нас три браття, два вже поженилися, а за мене ніяка дівчина не хоче йти.

— Я тобі, — каже, — поможу. Ти виростеш і будеш щасливим. Але, — каже, — треба щоднини йти під Скляну гору і носити мені води.

Він так зрадувався, що з радощів онімів. Але він лиш думав так, що з радощів онімів, а це відьма йому так зробила. Хотіла, щоби він рік ні з ким не говорив. І нікому нічого не розказував.

Щоднини він брав відра, ішов до Скляної гори, набирав води і приносив відьмі. Кожного разу, коли він ішов по воду, відьма наказувала йому:

— Не дай тобі Боже покушати тої води. І щоб нікому тої води не давав.

Але одного разу та відьма перекинулася на дуже файну дівку і пішла йому назустріч, як він ніс воду. І він так на ню задивився, що врав і всю воду вилляв. Вернувся, щоб набрати води ще раз, але не набрав, бо розсунулася Скляна гора. Він гірко заплакав і вернувся без води до відьми. А вона йому й каже:

— Де твоя вода?

— Я вздрів дуже файну дівчину, задивився на ню і вилляв воду.

— Ти не воду вилляв — ти вилляв мої сльози. Тепер мем розставатись. Привела вона його в глухий ліс і сказала стати на пень. Він став на пень, баба дала йому випити води, і він зразу добре заговорив (а до того лиш бабі годен був сказати кілька слів, а для всіх інших був зовсім німий). І таку силу дістав, що, здавалося, весь ліс переламав би. Питає його баба:

— Як ся чуєш?

— Чуюся добре, але ще мало сили маю.

Дала йому баба сокиру і сказала:

— Бережи її до смерти. А тепер рубай цей пень. Я хочу видіти, кілько в тебе є сили.

Він як урубав сокирою в той пень, він розскочився, як листя з дерева.

— Тепер, — сказала відьма, — даю ще тобі воробця. Коли буде треба, меш його кликали і говорити з ним.

Жаль йому було, що він рік відслужив, а вона йому дала лиш сокиру і воробця. Але він нічого їй не сказав.

Ішов він дорогою і був уже не Мізинчиком малим, а великим гарним хлопцем. Іде він, а воробець вирвався, втік, і нема його. Подумав: «Ще мені лишилася сокира».

Іде він дорогою і стрічає медведя. Хотів його зарубати. А звідкись узявся його воробець, підлетів і цвіркнув йому тоненьким голоском:

— Не можна.

А хлопець уже такий голодний, що йде та й шпотається. Та сів у лісі під дуба і задрімав. Опівночі прокидається він, дивиться — підходить до него карлик. Сам малий, а борода до землі. І питає його:

— Чого ти, молодий чоловіче, засмучений? А він каже:

— Як мені не смутитися, як усі молоді хлопці женяться, а я женитися не годен?

Карлик каже:

— Якби ти заждав три роки, то я би доньку за тебе дав.

— А файна вона?

Карлик сказав, що дуже файна.

— Але мусиш робити роботу, яку я тобі буду казати.

Він погодився. І робили вони в лісі корчунки, і карлик сказав:

— Тут посіємо пшеницю.

Посіяли вони пшеницю, і нічого не зійшло, тілько одно зерно. З того зерна виросло ціле дерево. Карлик йому сказав:

— Це лік для мої доньки, а твої жінки.

Але свою доньку карлик не хоче йому показати. Лиш щоднини зриває з того дерева листя, мочає в воду і несе свої дочці. І так було цілих три роки. А послідної днини сказав карлик:

— Підемо нині до неї два.

І пішли вони вба. В палаті лежала прекрасна дівчина. Але на очі вона не виділа. Перший раз вона увиділа, коли вони оба ввійшли. І піднялася вона, і те прокляття, яке тяжіло над нею, впало. І сказала вона:

— Аж тепер я щаслива.

Карлик дав їм багато грошей, і повіз хлопець її до себе додому.

Коли він приїхав додому, такий великий і сильний, мати дуже зраділа, а браття — ні, бо він став багатший від них. Побудував він собі хату і поселився в ній з жінкою. І тоді прилетів до него його воробець і сказав йому:

— Тобі час пари настав, а мені треба летіти далі, шукати собі пари. І ці двоє зосталися, а воробець собі полетів.