Царевич Іван і фальшивий царевич
Українська народна казка Буковини

Жив собі цар. І в того царя було три сини. А брат його був царем у другім царстві, і мав три дочки. Той, з дочками, думає: «Поставити зятя царем — то недобре. Візьму я лучче в брата хлопця». І пише до брата: «Дай мені одного хлопця. Я вже старий. Як умру, то лишиться твій син царем». А той думає: «Треба післати старшого сина». І каже: «Синок, підеш до вуйка і станеш там царем». Дає йому доброго коня, добру одежу, зброю і відправляє його в дорогу, а сам узяв ведмежу шкуру, пішов наперед і сховався під міст. Коли син над’їхав, він одяг на себе ведмежу шкуру і сів на мості. Дивиться син, ведмідь сидить. Злякався він ведмедя і повернувся додому.

Приходить додому й цар.

— Ти чого дома?

— Там на мості ведмідь сидить. Нема як проїхати.

— Як ти злякався ведмедя, то не поїдеш до вуйка. Кличе цар середущого сина. «Ти підеш до вуйка». Дає він йому коня, зброю і все, що треба. І знов одягає на себе ведмежу шкуру і сідає на мості. Хлопець забачив ведмедя, повернув коня і втік додому. Приходить цар.

— Чого ти дома?

— Там на мості ведмідь сидить. Я злякався і вернувся назад.

— То й ти не поїдеш, як боїшся ведмедя, — сказав цар і покликав найменшого сина, Івана Царевича.

— Ти поїдеш до вуйка, бо ці два злякалися ведмедя. Іван Царевич засумував. «Старші браття не пройшли, а як я пройду?» — думає він. І пішов у сад. Іде він садом, а назустріч йому якась бабка.

— Іване Царевичу, чого ти зажурився? А він їй каже:

— Тато посилає мене до вуйка, бо старші брати злякалися ведмедя і не поїхали. Як я поїду, як я такий молодий?

— Поїдеш, але скажи татові, щоб дав тобі ту одежу, в якій він женився, І щоб дав шаблю, яка була в нього, коли він женився. А коня купи на ярмарку. Як приїдеш на ярмарок, то поклади на тарілку жару, котрий кінь візьме з тарілки жар, того купи. На ньому й поїдеш до вуйка. А як пустишся у дорогу, то щоб не брав собі ніякого товариша, їдь сам.

Прийшов він до хати та й каже татові:

— Я поїду до вуйка, але дайте мені ту одежу, що в ній женилися.

— Дам, — каже цар.

І ту шаблю дайте, що була у вас, як ви женилися;

— Добре, дам.

— А коня я куплю собі на ярмарку, — каже Іван.

— Добре, купи собі, якого хочеш.

Дав йому цар гроші, і пішов Іван Царевич на ярмарок. Узяв на тарілку жару і ходить помежи кіньми. Тут підбіг до нього один кінь і вхопив жар з тарілки. Іван питає: «Хто хазяїн цього коня?» А хазяїна нема. Він крикнув ще: «Хто хазяїн?! Хто хазяїн?!» Але хазяїн так і не знайшовся. Іван поїхав тим конем додому і почав збиратися в дорогу.

А цар знову бере ведмежу шкуру і йде на міст. Їде Іван, дивиться, сидить на мості ведмідь. А кінь здіймається в повітря, і перелетіли вони через «ведмедя». Цар думає: «Цей доїде до вуйка».

Їхав Іван, їхав і заїхав у таку пустелю, що води хочеться, аж горить усередині, а нема де напитися. А назустріч іде чоловік.

— Куди їдеш? — питає той чоловік Івана Царевича.

— Їду до вуйка, буду після нього царем, бо в нього нема синів, а лиш дівчата. Але тут води нема.

— Тут є керниця, — каже чоловік. — Я поведу тебе до неї. Там нап’єшся і набереш собі води в дорогу.

І забув Іван, що баба казала: «Не бери собі товариша в дорозі».

Прийшли вони до керниці. До води треба було спускатися вниз по сходах. Той чоловік поліз і напився. Виліз вій із керниці та й каже Іванові: «Бери посудину і лізь туди». Поліз Іван Царевич у керницю, а той чоловік закрив її зверху і замкнув. І питає Івана: «То скажи ще раз, куди ти йдеш?» Іван ще раз розповідає, що йде до вуйка, щоб стати царем. А той каже: «Пущу тебе, як скажеш, що я Іван Царевич, а ти — мій слуга. Коли ж не хочеш, то зогниєш тут, у керниці». Мусив дати Іван таке слово. Той випустив його. І помінялися вони одежею. Чужий сів на коня, а Іван Царевич іде пішки.

Прийшли вони до царя. Цар їх стрічає і питає:

— А це що за хлопець?

— Це мій слуга. Він мене дуже слухає, то я взяв його з собою.

І живуть вони там, скільки живуть. А той чужий боїться, що учується це діло, і хоче, щоб хлопець пропав. Старий цар каже тому, що видає себе за царевича:

— Тут у лісі є така змія, що як хто відрубає їй голову, то від тої голови буде видко, як від сонця.

А той каже:

— Мій слуга може зробити це.

Він думав, що Іван піде туди і пропаде, бо та змія була така, що як гляне на кого — той зразу вмре. Кличе «Іван Царевич» «слугу» і каже:

— Даниле, іди в ліс. Там є змія. Ти мусиш врубати їй голову і принести сюди.

Сів Іван на коня і їде в ліс, а назустріч йому бабка, що з ним у саду говорила:

— Куди, Іване Царевичу, їдеш? — питає бабка. А він і розказує, що з ним сталося.

— Мушу бути йому слугою. Я дав слово, — каже Іван. А бабка йому:

— Не послухав мене, то будеш страждати. Іди в ліс і копай яму вище себе. Як змія йтиме попри яму, то ти голову не виставляй звідти, а лиш руку з шаблею, щоб змія тебе не бачила. Бо як побачить, то вмреш.

Так він і зробив. Викопав яму коло стежки, якою ходила змія, сів у ній і чекає. Чує, іде змія. Аж гарячий вітер повіяв. Проходить змія попри яму, а він виставив руку з шаблею і відрубав їй голову. Та й виходить з ями, бере ту голову, сідає на коня і їде. Була вже ніч, а голова, як сонце, світила. Цар забачив ту голову і дуже зрадів.

Бачить фальшивий царевич, що не може збутися хлопця. А цар каже:

— У сусідського царя красива дочка. Але її украли змії. Якби хто визволив її від зміїв, то оженився б на ній. Може, ти її визволиш?

Та фальшивий царевич каже:

— Я пошлю слугу. Слуга визволить її, а я оженюсь. Кличе він Івана.

— Іди і знайди дочку царя, котру вкрали змії. Приведи її сюди, і я оженюся.

Пустився Іван Царевич у дорогу, але сам не знає, куди їхати. А назустріч йому та сама бабка. Розказує їй Іван, куди його посилають, а бабка говорить: «Їдь у ліс. Там є землянка. Змій із царівною у тій землянці».

Приїхав він туди — є царева дочка, а змія нема. І розказує їй Іван, як його слугою зробили і який наказ дали.

— Він хоче женитися на тобі, — каже Іван, а вона йому:

— Як переможеш змія, то це ще буде не все. Мій тато приліпив афішки: «Хто визволить мою дочку від змія, той візьме її за жінку». Таку афішку читав і Половина-Чоловіка. Півголови в нього, одна рука і одна нога, але він такий сильний, що побідить тебе.

Приходить змій, а Іван каже йому: «Такий і такий цар казав, щоб я забрав від тебе його дочку». І почали вони битися. І побідив Іван змія, і лиш його зарубав, як з’явився Половина-Чоловіка. «Ти побідив змія, але царівну візьму я, — Каже Половина-Чоловіка. І зачали вони битися. Як ударив Іван своєю шаблею Половину-Чоловіка, так і розлетілася шабля на три частини. А Половина-Чоловіка махнув шаблею і зарубав Івана Царевича. Та взяв царівну і повів до царя, її батька, а по дорозі наказав: «Ти скажеш, що я врятував тебе від змія».

Прийшли вони, а царівна й каже: «Тату, цей врятував мене від змія». Подивився цар на Половину-Чоловіка. Поганий він, але мусить віддати за нього дочку, як обіцяв.

А бабка прийшла до тої землянки, воскресила Івана Царевича і каже: «Купи собі інструмент. Будеш музикантом. Підеш на весілля, як цар віддаватиме дочку за Половину-Чоловіка, і грай там».

Так він і зробив. Учув Половина-Чоловіка, що прийшов музикант, і питає:

— Будеш у мене на весіллі грати?

— Буду.

— Весілля ще нескоро, але я заплачу тобі й за всі дні до весілля, — сказав Половина-Чоловіка і повів Івана до царя. Побачила Івана царівна і зразу впізнала, розпитує, як він ожив. Розповів той про бабку, а тоді й каже, аби дізналася, в чому сила Половини-Чоловіка.

Вона й питає Половину-Чоловіка:

— У чому твоя сила? Той, що зарубав змія, мав дуже велику силу, а ти побідив його. Чому?

А він каже:

— Є на озері острів, на тому острові груба верба. Під нею закопана пляшчина з краплями. Хто добуде ту пляшчину і покуштує краплі, той буде жити, а я вмру. В тих краплях — моє життя.

Вона й розказала про все Івану Царевичу. Пустився в|н у дорогу.

Нескоро добрався він до того озера. А там рибаки на човнах ловлять рибу. Каже він рибакам:

— Перевезіть мене на острів.

Вони перевезли його. Знайшов Іван ту пляшечку, і відпровадили його рибаки назад. Заплатив їм Іван Царевич та й пішов. Приходить він до царя, а Половина-Чоловіка вже лежить. Витяг Іван пляшчину, покуштував крапель, і вмер Половина-Чоловіка. А дівчина каже цареві:

— Тату, оцей мене врятував від змія, Іван Царевич. Цар каже:

— Будемо робити весілля.

— Станьте, — каже Іван. — Я вашу дочку не для себе врятував, а для такого й такого царевича, бо я його слуга.

Тоді цар покликав сусідського царя, Іванового вуйка. Зібралися царі, а царівна й розказала все, що знала від Івана про фальшивого царевича.

У царя, Іванового вуйка, був такий кінь, що сім літ стояв запертий і світу не бачив. Цар-вуйко дав наказ прив’язати фальшивого царевича до того коня і пустити у світ. Прив’язали його, і пустили коня, і кінь так побіг, що від фальшивого царевича нічого й не лишилося.

І зробили весілля, і цілий тиждень гуляли. Після весілля взяв їх Іванів вуйко до себе, а після його смерті Іван Царевич лишився царювати.