Чарівниця-жаба
Українська народна казка Покуття

Був собі цар та й мав трьох синів. Сини були вже великі, вже треба було їм. женитися. Закликав їх цар до себе і дав їм по кульці. І каже: — Хто де стрілить, там озме собі дівчину за жінку. Старший син вистрілив ксьондзу в сад. Вийшла ксьондзова дочка в сад і найшла кульку. Вбігла до хати та й каже:

— Мамо, дивіться, яку я кульку найшла. А мама каже:

— Тримай цю кульку. Чия це кулька, той тебе озме. Середущий брат вистрілив до царя в сад. Вийшла царська дочка, взяла кульку і каже:

— Мамо, дивіться, що я найшла. Мама каже:

— Тримай. Чия це кулька, той тебе озме.

А менший син називався Іванко Царенький. Стрілив раз — щось йому не йде. Другий раз вистрілив, і кулька полетіла в жаб’ячу дучку. Жаба взяла кулю в рот і виходить. А Іванко каже:

— Жабо, віддай кулю.

— Не віддам, — каже вона, — бо ти маєш бути моїм чоловіком. Іванко прийшов додому й розповідає татови, що куля попала в жаб’ячу дучку. Тато каже:

— Раз туди куля попала, мусиш її брати.

І поженилися всі царські сини. Іванко взяв собі за жінку жабу. Тоді тато сказав:

— Най ваші жінки спечуть мені по колачеви.

Пішли сини додому. Іванко прийшов і плаче. Жаба питає його:

— Чого ти, Іванку, так плачеш?

— Чого мені не плакати, як тато сказав, щоби невістки спекли по колачеви. Ти як мені, жабо, спечеш?

— Не журися, Іванку, лягай спати, — вона каже.

Він заснув, а вона як свиснула, позбігалися всі жаби, великі й маленькі. Тоді каже їм:

— Принесіть мені кожна в писочку муки-нульки. Такої доброї, би на світі такої ще не було.

І вони принесли їй муки. Вона здоймила з себе жаб’ячий кожушок і спекла такий колач, як сонце. І тоді назад убрала кожушок.

А тих братів жінки прийшли подивитися, як жаба пече колач. Вона взяла навмисно в рот болота, ногами ліпить, місить. А ті засміялися під вікном і втекли. Тоді вона збудила Іванка і каже:

— Неси, Іванку, колач.

Іванко приніс колач. А браття вже чекали і сміялися. Він розвиває свій колач, а то як сонце засіяло. Тато каже:

— Цей колач буде мені на обід, а ті два дайте свиням. Браття понадувалися. А тато знов дає завдання:

— Най ваші жінки витчуть мені по рушникови. Би-сте принесли. Іванко Царенький прийшов додому і знову плакати. Жаба питає:

— Чого, Іванку, так плачеш? А він каже:

— Як мені не плакати, як тато сказав, аби виткали рушники. А ти, жабо, що витчеш?

— Не журися, Іванку, лягай спати.

Він заснув, а вона як свиснула, то посходилися знову жаби великі й маленькі. І каже вона їм:

— Кожна принесіть мені у писочку потрошку шовку й парчі.

І жабки поприносили то. Вона скинула свій кожушок і такий рушник виткала, що видно було від него в хаті. Тоді злагодила той рушник, збудила Іванка і каже:

— Можеш нести.

Він прийшов до тата. Браття вже чекали на него. Старший брат показує свій рушник. Тато каже:

— Гарний.

Другий брат показує — також гарний рушник. А Іванко як розвив свій рушник, то в світлици стало ясно, ніби сонце засвітило. Тато каже:

— Ці два рушники будуть мені на онучі, а Іванків я покладу за портрет.

Тоді каже тато синам:

— Тепер я хочу, би ви з своїми жінками прийшли до мене на баль. Хочу видіти ваших жінок.

Браття були на Іванка злосні, що в него все найкраще. А тепер вони думали: «Будемо видіти, як ти будеш з жабою їхати». І сміялися з него. А Іванко пішов додому і знов зачав плакати.

— Чого ти, Іванку, так плачеш? — питає вона.

— Та як мені не плакати, як тато казав, щоби ми прийшли з жінками до него на баль. Та браття прийдуть, а я з тобою, жабою, буду йти?

— Не журися, Іванку, лягай спати. Рано якось-то буде. Іванко рано встав, а вона каже:

— Йди, Іванку, до тата. Як буде дощ накрапати, скажеш: «Моя жінка вже ся вмиває». Як дощ буде добре падати, скажеш: «Моя жінка вже ся вбирає». А як буде гриміти, скажеш: «Моя жінка вже їде».

Іванко прийшов до тата, дивиться, а то дощ накрапає. Він каже:

— Моя жінка вже ся вмиває. А браття кажуть:

— Твоя жінка вже десь з дучки визирає, не вмивається. Зачав дощ падати, а він каже:

— Моя жінка вже ся вбирає. Браття кажуть:

— Твоя жінка вже давно десь поштрикала по фосах. Зачало гриміти, а Іванко каже:

— Моя жінка вже їде.

Вони дивляться, а то приїхає бричка, і штири коні впряжені. А на бричці така жінка файна, що такої більше ніде на світі нема. Вся в золоті, на голові коруна. Вони такої жінки ще навіть і не виділи. Цар узяв її попід руку і повів у салон. Там було всілякого напитку, всілякої їди. Дали їсти голубці, а вона оден у рот, а оден у рукав. І ті жінки так почали робити, тих братів жінки — оден у рукав, а оден у рот. Що вона робила, то й ті. Вона м’ясо в рот, а кістки в другий рукав. І ті так робили.

Уже понаїдалися, зачала музика грати. Цар насамперед узяв у танець Іванову жінку. Вона гуляє та як фівкнула одним рукавом, а то вилетіло з рукава, і зробилася з него гора. І кіт іде по тій горі вгору і нявкає, а вдолину йде — плаче. Фівкнула вона другим рукавом, і зробилися зелені дерева, а на деревах пташки щебечуть. Цвірінькають весело, співають. А цар лиш з нею танцює.

Музика стала, а як заграла знов, узяв цар другу невістку в танець. А вона також фівкнула. І очі цареви голубцями обліпила. А як фівкнула другим рукавом, то кістки позабивалися цареви в голову і в шию. І він уже третю невістку не брав у танець, уже не гуляв.

Жінка гуляла, а Іванко пішов додому. Що то ся стало, що його жінка така файна зробилася? Приходить, а там такий дім, як у короля. Навіть ще кращий. Усе в золоті. Дивиться він, а під стандарами дучка, а в ній лежить жаб’ячий кожушок. Він підпалив у печі і той кожушок спалив. І прийшов назад до тата, і балюється далі.

їдуть вони кіньми додому. Приходять, вона шукає свого кожушка та й не може найти. Тоді вона зачала дуже плакати, і каже:

— Де ти подів мій кожушок?

— Я його спалив, — каже він.

Тоді вона ще гірше заплакала і сказала:

— Тепер я йду від тебе. Я була заклята на десять років. Мене відьма закляла, лишалося ще два тижні, і я би вже була така, як була. А тепер я йду собі. І як найдеш мене, то буду ще твоєю жінкою, а як не найдеш, то ніколи вже не будем видітися.

Іванко плакав, просив, щоби не йшла.

— ...Я без тебе жити не можу. А вона каже:

— Я не маю права тут бути. Як мене найдеш, то буду твоєю жінкою. І пішла.

Збирається Іванко в дорогу, йде шукати жінки. Ходив селами, горами, лісами. Не рік, не два, багато років шукав.

І ніхто її не видів. Аж одного разу іде він лісом, а там старий дідик на пеньку сидить. Він сказав:

— Добрий день, дідику!

Дідик відповів на привітання і питає:

— Куди тебе бог несе, чоловіче? А він йому каже:

— Від мене жінка пішла.

І все розповів поправді дідови. І дуже плакав. Дід пожалував Іванка та й каже:

— Ти сам не потрапиш до неї. Я дам тобі клубочок, що тебе доведе до тої хати.

Іванко кинув той клубочок на землю, клубочок ся котить, а він за ним іде. І приходить на таку високу гору. А на тій горі стоїть хатка на курячій лапці. Дивиться він, а там хлопчик якийсь грається. Він зачав хлопчика питати, з ким він там жиє, а хлопчик каже:

— Я жию з мамою, а тато мій далеко.

Жінка вчула, що хтось говорить, і здивувалася, бо там людської душі не було. Вона відразу пізнала Іванка, і вони обоє обіймилися і зачали плакати. Вона каже:

— Це наш син. Вже тепер, Іванку, ми не розійдемося — то, що я була заклята, вже проминуло. Тепер будем жити, як бог приказав.

І вернулися вони додому, і вже файно собі жили. Може, ще й тепер жиють.