☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Щастя
Українська народна казка Бойківщини

Були в одного пана два слуги — один мав щастя, а другий не мав. Поїхав пан з тими слугами до міста, підходить пора обіду. Один слуга пішов до міста і приходить п’яний. А другому треба дати гроші, аби купив собі обід. Той поїв, а того другого пан питається:

— Де-сь напився?

— Попали мені знайомі.

Тоді пан іде в ресторан без грошей і сідає коло стола. Думає: «Як мій слуга має знайомства, то я тим більше маю знайомства». Просидів до обіду — ніхто д’нему не підходив.

Приходить він додому, дає обом слугам гроші і каже:

— Ідіть по світі і взнайте, що ліпше мати — гроші чи щастя. Беруть вони гроші і приходять на торговицю. Там господар продає дрова-рубанці на візку. Попитали вони його:

— Як жиєш? Кілько дітей маєш?

Дають йому грошей на коня і на кований віз і кажуть:

— Продавайте або лишайте тоти дрова, ідіть купіть коня й віз і возіть дрова на торговицю возом.

Давав йому гроші той слуга, який не мав щастя.

Узяв він тоти гроші і, щоб не вкрали в него злодії, заховав їх у шапку. Не доїжджає до села, і виникла в него потреба відійти. Щоб не загубити шапку в корчах, він лишив її на тім візку. Вертається — шапки нема, ворони взяли на гніздо. Приїжджає додому і розказує про тото жінці. А вона:

— Ти щось таке говориш. Якісь гроші тобі дали, а ти загубив. Того нічого не було.

А завтра він бере той візок, їде в ліс, рубає дрова і знов на торговицю везе, як возив. А тоти два панські слуги знов приходять на торговицю й видять — він знов продає дрова з ручного візка. Питаються:

— Що ся стало? Що-с коня не купив?

А він їм розказує, як гроші пропали. Тоді вони ще раз дають йому гроші на коня й воза і кажуть:

— Лишай тоти дрова. Вже йди купуй коня й воза. І знов гроші давав той, що щастя не мав.

Так він і зробив: залишив дрова і йде домів. Приходить — жінки нема дома, десь у селі вона. Під лавицею був збитий глиняний горнець, такий, у яких голубці колись варили. Він поклав тоти гроші у той горнець і пішов до жидів годити коні. Жінка приходить з села, видить, що чоловік так скоро прийшов, а вона не зварила обід. Долів селом їде чоловік і везе до міста молоко продавати. Просить його жінка:

— Продайте мені молока, але я не маю грошей. Чи заміняли би ви мені за лляну полову?

Він каже:

— Заміняю, але посудини не маю, аби взяти полову. А жінка йому:

— У мене є старий великий горнець. Я вам у той горнець полови наберу.

Так вона й робить — набирає в той горнець полови і віддає тому чоловікови за молоко. Та й поїхав той господар до міста. А за селом горнець розбився до кінця, бо він уже був збитий. Він вимітує за селом ту полову, бо стала сипатися по дорозі, і пішли гроші на вітер.

Жінка готовить їсти, а чоловік вертається від жидів. Домовився купити коня. Під лавицю за грошима — горшка нема.

— Де горнець? Я поклав у него гроші.

— Я дала його з половою за молоко, тому, що віз молоко до міста. На третій день бере знов той візок і везе на торговицю продавати дрова. А тоти два слуги знов приходять на то місце, дивляться — він знов продає дрова з ручного візка. Питаються:

— Яка тобі пригода сталася? Чого не купив коня?

Він розказує, яка причина сталася з грішми. І вони вже не дають йому грошей на експерименти, бо й сами не мають. Але найшли на дорозі гачок, що ся рибу лапає. Дали йому той гачок. А давав той, який мав щастя.

Він той гачок узяв, приносить додому і дає своїм дітям. Приходить рибак і каже до того господаря:

— Твої хлопці мають такий файний гачок, най дадуть мені, бо вони сами до риби не дуже спритні. А нині добре риба йде. Злапається перша риба, то я твоїм хлопцям дам. А завтра поїдеш дрова продавати і мені купиш гачок.

Лапається на той гачок першою дуже велика риба, і він дає ту рибу хлопцям.

— Най вам мама спече.

Мати вдома розрізує тоту рибу, а всередині — дияментовий камінь. Такий, що вночі світить. Чоловік каже:

— Ади, добре, жінко, що є такий камінь — вже не будем купувати нафту.

А жиди дізналися, що в Івана є такий дияментовий камінь, і кажуть:

— Іване, дай нам той камінь. Ми тобі дамо бочку нафти. Іван не хоче.

— Дамо дві.

Іван не хоче. Тоді вони кажуть:

— Іване, ми тобі хату побудуємо. А жінка йому:

— Іване, якщо жиди побудують хату, то віддаймо камінь. У нас хата старенька. Жили-смо без каменя дотепер, то й будем далі жити.

Жиди купують за селом кавалок поля і будують Іванови хату. Збудували і віддають ключі. Іде Іван в нову господарку робити порядок. Треба зробити дорогу, щоб в’їжджати на обору. Треба зрубати великого дуба, бо заважає. Зрубали дуба, а на дубі — гніздо вороняче. Побігли до того гнізда діти, подивилися та й кажуть:

— Тату, тут є шапка ваша.

Старий біжить туди, а в шапці — гроші. Він тоти гроші в пазуху. Побігли діти берегом — найшли старий горнець з половою, що той вивер за селом. Висипають полову, а на дні — гроші. Батько гроші в пазуху, іде до жидів, купує пару коней і віз. І робиться господарем. Прийшли тоти слуги на торговицю знов і питаються:

— Тут чоловік продавав з ручного візка дрова. Де він є, що його не видно?

А люди кажуть йому:

— Він уже давно дрова не продає. Він — господар. У него пара коней, дві корови, нова хата, то не має коли їздити з ручним візком дрова продавати.

Та й кінець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Новошин, Долинського району, Івано-Франківської області 10 березня 1989 року Федорич Микола Михайлович (1933 року народження)

Щастя
Українська народна казка Полтавщини

Жили два сусіди. В одного все велося: і врожай добрий збирав, і господарство вів удало, все в достатку. А інший скільки не працював, то дарма.

Якось, встав рано-вранці непутящий господар, вийшов у двір і завмер від подиву. Якась небачена тваринка переносить всі його овочі у сусідський двір. Він її спіймав та й питає:

— Ти хто такий? Що це робиш? Навіщо мій урожай до сусіда носиш?

— Я твого сусіда щастя, от і дбаю про нього.

— Сусідове щастя, кажеш? А де ж тоді моє ховається ?

— Та он сидить під деревом, на бандурі грає, ото і є твоє щастя.

Чолов’яга не взяв слова дивної тваринки до уваги і далі продовжував марно витрачати сили на ведення господарства. Та одного разу, після невдалого урожаю, він згадав, що сусідське щастя йому говорило. Так і зробив. Пішов, сів під дерево з бандурою і почав співати. Немов і не бувало, пропали всі незгоди і негаразди, поле повне врожаю, хата пахне хлібом. Так і зажив чоловік у злагоді і доброполуччі.

Той, хто не знайде своє щастя, так все життя і проживе, не маючи нічогісінько за душею, а хто піде за ним, той завжди матиме успіх в усьому.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

141 (7140). Щастя. СУС —. Записала Бобрищева Ярослава 2009 року. Бобрищева Євгенія Ярославівна (1968). Полтавська область, Кобеляцький район, Кобеляки

Щастя
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Не за високими горами, не за дрімучими лісами, а у маленькій Слободянщині жила сім’я: дід, баба і внученька Марфиночка. Їхня хата по вікна влізла в землю, повітка перекособочилася, журавель на колодязі давно поламався.

Сім’я жила бідно. Ціле літо тяжко працювали, але не могли заробити на прожиття. Їли квашу, лише у свята пекла баба драники та варила ріденький узвар. Марфиночка допомагала, чим могла. Влітку мочила прядиво у ставку, а зимою не відходила від терниці та прядки.

Баба часто гримала на діда:

— Пішов би та пошукав щастя!

А йому було це, що горохом об стіну. Сильніше затягався своїм самосадом та загадково посміхався у підкручені вуса.

Слухаючи цю розмову дівчинка сама вирішила пошукати щастя. Ні світ ні зоря, одягнувши бабусин старий сачок, взувши старі чуні, Марфиночка вирушила на пошуки щастя.

Ішла вона не годину і не дві темним лісом. Раптом побачила величезний палац, який сіяв вогнями. Підійшла, відчинила двері і завмерла. Все блищало навкруги, а на столі стояла всяка снять. Внучка привіталась до пишно одягненої жінки, що сиділа на золотому ліжечку.

— Здрастуйте, у вашій хаті! Я шукаю щастя, — сказала дівчинка — бачу, ви добре маєтесь, може, підкажете, що треба, щоб стати щасливим?

На що жінка відповіла:

— Тут ти його не знайдеш, я тяжко хвора. Мені не миле ніяке багатство, ніяка снять…

Пішла Марфиночка далі. Аж раптом бачить, прямо на неї біжить маленька козуля, а за нею женуться собаки. Дівчинка схопила козуленьку на руки, а собак відігнала канцюбою.

— Ой, яка я щаслива! — замекала козуленька, — я залишилася живою!

Вийшла внучка на битий шлях. Аж тут іде гурт людей. Всі сміються, розмовляють. Дівчинка привіталася до них.

— Чому ви так радієте, добрі люди?

А перехожі й розповіли, що вони дуже щасливі, бо чумаки приїхали хурою з Криму, привезли всім людям сіль, якої вже дуже давно ніхто не міг ніде роздобути. Усі спішать одержати свій пайок. Яке щастя!

Пішла мандрівниця далі. Аж ось назустріч їй парубійко. Дива! Танцює по дорозі, грає на сопілочку. Побачивши Марфиночку закричав:

— Який я щасливий, я знайшов свою сопілочку! Як я довго її шукав, як довго про неї мріяв!

Раптом дівчинка зрозуміла, що одного щастя для людей не буває, що у кожної людини своє щастя. Внученька розвернулась і почала бігти назад до діда й баби. Вітер зривав з неї сачок, ноги задубіли, але вона не зупинялася і на хвилинку.

Аж ось нарешті її рідна хатина. Яке щастя, що вона вдома! Дідусь і бабуся кинулись до внученьки:

— Яке щастя, що ми тебе діждались! — закричали в один голос.

Сім’я сіла до столу. Бабуся поставила на стіл в ринці драники, а в макортеті — квашу. Яка смакота! А потім полізли всі на піч. Черінь була гаряча, вкрилися теплим ліжником. Марфиночка довго розповідала своїм рідненьким про те, як шукала щастя, і головне те, що і в багатстві люди не завжди щасливі.

От і казочці кінець, а хто слухав, та ще й зрозумів щось — справді молодець!

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

31 (7180). Щастя. СУС —. Записали Черкаська Лілія та Суворова Алла 2009 року. Фролонцова Лідія Григорівна (1947). Дніпропетровська область, Царичанський район, Преображенка

Щастя
Українська народна казка Поділля

Жили в одному селі два брати: старший — багатий, а молодший — бідний. Засіяли ранньою весною кожен своє поле житом. Пішов бідний брат подивитися на своє поле, а його жито зійшло погано, братове ж — добре.

Настали жнива, пішов бідолаха жати. Коли підійшов, то побачив, що по його полю якесь дівчисько ходить. Підійшов ближче, придивився, а вона жито з його поля рве та на братове кидає.

— Ти хто така і що ж це ти робиш? Моє жито й так погано вродило, а ще й ти шкоду робиш! — розсердився бідняк.

— Я — братове щастя! — відповідає дівча.

— А де ж моє щастя?! Що воно робить?! — обурився молодший брат.

— А твоє щастя в запічку спить. Не руш мене, то я навчу як його розбудити. Виломи лозового літоруса та піди до хатини, що край лісу стоїть. Побачиш там багато дітей. Але їх не чіпай — йди далі. Там, в запічку й спить твоє щастя. Підійди до нього, тричі вдар літорусом і воно прокинеться. Проси його, що хочеш.

Зробив бідняк так, як йому сказало дівча. Пішов до хатини, що стояла на краю лісу, зайшов і бачить, що в хаті багато дітей. І всі вони ділом зайняті. Хто їсти варить, хто посуд миє, хто в печі палить, хто в хаті прибирає. Пройшов він до запічка, а там спить дитина та така замащена! Вдарив бідняк її три рази літорусом, як наказало братове щастя, і прокинулося дитинча.

— Як ти можеш спати, коли я бідую ?! — розгнівався молодший брат.

Почухалося його щастя, дістало з-за пазухи мідяка і дало бідному. А само повернулося на другий бік і заснуло знову.

Дуже засмутився бідняк, бо ж мідний гріш, що за нього купиш? Зажурений пішов він додому. По дорозі зустрів торговців рибою, які продавали свій товар. За мідяка купив бідний рибину, дома ж голодні діти, і подався додому.

Прийшов до жінки, побідкався, що не з його щастям на світі жити — бо хоч і знайшов своє щастя, та воно виявилося ледачим. А як і помогло, то дало лише мідного гроша.

Пожурилися, побідкалися. Та нічого не поробиш, взялася жінка чистити рибу. Розрізала її, а з рибини випав дорогоцінний камінь. Поклала вона камінь на стіл, а він засяяв таким яскравим світлом, що аж на двір видно. А на ту пору проїжджав вулицею пан. Як побачив він сяйво, то дуже захотілося йому дізнатися, що ж це в бідняків у хаті так сяє. Зупинив кучера, зайшов до хати, а як побачив камінь, то захотів неодмінно купити. Дав за нього багато грошей, вбрання, хліба. Відтоді молодший брат розбагатів.

Ось так вдалося йому своє щастя розбудити.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

3 (5955). Щастя. СУС порівн.. 736. Записала Войтас Світлана (5 клас) 2008 року.Б’ялковська Фросинія Андріївна (1929). Хмельницька область, Деражнянський район, Божиківці