Юстинко
Українська народна казка Гуцульщини

В одно село зайшла бранка ^* від цісаря. Всі хлопці пішли служити, а оден не пішов. Зачав ховатися лісами, аби його то минуло. Але прийшла від цісаря цидулка ^* до постерунку ^*. І вписано в тій цидулці, щоби жандармерія видала того дезертира до самого цісаря в столицю. А як жандармерія не найде його, то буде тяжко покарана.

Прийшла жандармерія до родичів того хлопця додому. Та й питаються жандарі чоловіка та й жінки:

— Де ваш син? Всі хлопці пішли служити цісарю, а ваш син зопришкував ^*. За три дні щоб ви його по добру привели до жандармського штабу. Якщо не приведете, то ми тут у вас все знищимо.

Заплакали родичі гіркими сльозами. Та й сказали:

— Боже, де ми його годні відшукати!

— А нас то нічого не обходить, хоть і під землею шукайте.

Та й пішли собі жандарі.

Пішли родичі, шукаючи хлопця. Кімували менше-більше, де він находиться, бо в них за лісом була толока, а в тій толоці була зимарка ^*.

Та й пішли родичі до тої зимарки, та й найшли його там. Та й напудилися дуже, бо він так обріс бородою, що навіть не могли пізнати його, думали, що то шатан ^*.

Але знали, що в їх зимарці інший не може бути, а лиш тільки їх син.

Та й сказала мама:

— То ти, синку Юстине?

— Я, мамо, — каже він.

— То ходімо до хати, Юстинку. Та ти тут голодуєш та й бідуєш. І погодився він іти зі своїми родичами до хати.

Як ішли селом, то не пізнавали його ні знайомі чоловіки, ні дівчата, бо не було кого пізнавати. Він собі йшов спокійно. А в хаті сказали мама й дєдя до свого Юстинка:

— Прийшла, синку Юстинку, цидулка від цісаря, щоби ти ставився ^* до цісаря. Приходили жандарі до нас та й сказали, що як ти не підеш до цісаря, то дєдю та й мене знесуть з лиця землі. А ти, синку, йди, цісар, може, незлий чоловік, зле тобі, може, не подіє. Ти пожалуй нас, таки йди, синку, до цісаря.

Юстинко дуже боявся йти до цісаря, але пожалував дєдю та й маму, бо дуже плакали та падали Юстинкові в коліна. Та просили його:

— Іди, іди.

І він пообіцявся піти. Надавала йому мама в дорогу багато хліба й солонини ^*. І грошей трохи. І нещасний Юстинко вибрався в дорогу.

І зайшов він у широкий степ. Дивиться, над рівцем на горбику сидить чоловік. Та й пальцем тримає одну ніздрю носа затулену. Став Юстинко коло того чоловіка та й дивиться на него, та й дивиться. Коли він відтулить від носа палець? Та й каже Юстинко тому чоловікови:

— Чоловіче Божий, я маю велику журу, мені нічого не в голові, бо я провинився перед цісарем, не пішов до війська, а він покликав, щоби я ставився до него. А я і не знаю, що він має мені заподіяти. Може, я вже відти живий не вернуся. А ще мене заохотило запитати, чоловіче, що це ви тиснете палець до носа.

Пожалував той чоловік хлопця та й приповівся йому:

— Я є, хлопче, Вітер. Я легонько одною ніздрею дую, і маленький вітрик по полю колишеться. А якби я взяв палець з другої ніздри та подув двома, то би був дуже студений вітер по світі. Ти видиш гезде в полі жито? Якби я подув носом дужче, то би воно вмерзло і стало ледом. Бери мене з собою до цісаря, і я буду тобі в допомозі.

Утішився хлопець дуже та й упав Вітрови в ноги. Та й цілує його в руки. Та й пішли собі вдвох степами. Доходять вони до одного місця, а там другий чоловік сидить на горбику над рівцем. Одна нога в него так, як має бути, а другу ногу на плечах тримає. Став Юстинко коло того чуда. Він ще зроду такого не видів і не чув, щоби одна нога була собі, як має бути, а друга на плечах. Та й розказує цему чоловікови про свою біду, як розказував Вітрови. Той його пожалував та й каже йому:

— Якби я, хлопче, приклав цю ногу до другої, то що крок став би, то п’ять миль дороги увійшов би. Бери мене з собою, я буду тобі в допомозі.

Дуже втішився леґінь, в руки цілує того чоловіка. Ідуть усі троє. Дійшли до цісарської брами, а там пости.

— Що ви за люди, чого ви сюди приблукали?

Витягає Юстинко цидулку і подає постовому. А там ударена печатка цісарева. Постовий прочитав, поніс цидулку цісареви і в руки подав. Цісар прочитав.

— Приведи його сюди, до мене. А постовий каже:

— Пане цісарю, там їх є три. Але ті два не подавали мені ніякі цидулки. Лиш оден дав.

А цісар подумав умить: «Може, й ті два такі опришки, як оцей.» Та й сказав постовому:

— Припровадь їх до мене усіх трьох.

Прийшли вони, стали перед цісаря. Та й сказав їм цісар:

— Цей леґінь буде завтра за свій вчинок покараний. А ви собі відки прийшли, туди й назад ідіть. Я з вами не маю ні дві, ні три.

Але ці два сказали цісареви:

— Пане цісарю, ми йшли в товаристві дуже здалеку. Він нам товариш, ми не можемо його залишити.

А цісар влютився та й сказав їм:

— Будете спати в мене всі три.

Подумав собі цісар: «Добре ви в мене виспитеся. З вас лиш попіл буде».

А це вже було перед вечором. У цісаря була в підвалі така кімната, що як підлога, так і стіни і стеля були в ній залізні. Дав цісар своїм гайцерам ^* приказ — накласти під ту залізну підлогу букових шухових ^* полін і запалити під тою кімнатою печі. Гайцери борзо пішли, понакладали ватри. Та прийшли до цісаря й кажуть:

— Вже все готово, наш пане цісарю.

А ті три люди сидять у цісаря в коридорі. Цісар сказав своїм слугам:

— Відведіть цих трьох до тої кімнати. Нехай вони там лягають спати.

— Добре, йдемо відпочивати, — сказали ті три, бо ми утомлені з дороги.

І ведуть їх таким довгим коридором. Та й нагадали щось ті два люди, Вітер і той, що ногу на плечах мав, та й сказали Юстинкови:

— Піди до цісаря і попроси, щоб нам дав карти, бо нам буде скучно цілу ніч.

Побіг Юстинко, вклонився цісареви і попросив дуже файно:

— Пане цісарю, щоби ви дали нам картів. Ми будемо трохи грати в карти, би нам веселіше до днини перебути.

Цісар неназдогадь ^* засміявся з-під вуса і з охотою свої власні карти подав.

Запровадили їх слуги цісареві до тої підземної залізної кімнати. Зайшли вони туди, в середину, посідали на залізну підлогу, та й каже оден до другого:

— Студене буде нам спання.

Аж нараз зачало здолини підігрівати. Та так зачало підігрівати, що люди аж скакати почали від горячости. Каже той Безніжкий Вітрови:

— Рятуй нас, брате, бо ми горимо!

Той зачав носом дути, і нараз стало дуже студено. А вони йому кажуть:

— Ей, брате милий, поменше дуй, бо ми замерзаємо.

А гайцери так гайцують дровами, що не перестають. Все мечуть і мечуть дрова в піч.

Зачали вони грати в карти. Грали, грали, та й пізно вже було. Каже оден до другого:

— А пора би нам уже заснути.

А в тій кімнаті знов стало дуже гаряче. Безніжкий каже.

— Та що ж, браття, як ми твердо заснемо, то нас спалять.

— Вам би, браття, не догодив, — каже Вітер. — То студено, то гаряче. Я таки буду враз продувати носом.

Та й полягали спати. Але дуже студено було, що аж убрало стіни інієм. Але зато було безпечно, що не погорять люди. Настала днина. Сказав цісар своїм слугам:

— Беріть мітовки ^* та йдіть у підземну кімнату позамітайте попіл з тих трьох.

Пішли слуги, розімкнули залізні двері, подивилися, а всі люди живі. Та й дуже зачудувалися, та й побігли казати цісареви, що люди живі.

Цісар сам побіг, подивився та й за голову ймився. Та й питається в них:

— Як вам, люди, спалося?

— Не зле. Було трохи холодно, але байка, — кажуть люди. Тоді цісар дуже розлютився на гайцерів та й каже:

— Ви як клали ватри, що вони живі, не згоріли?

— Та йдіть, наш цісарю пресвітлий, подивіться, скільки ми дров шухових спалили.

Пішов цісар, подивився — дуже багато дров спалено. Такої грани ^*, такого попелу, що не мож повернутися коло тих печей. А люди ще сказали, що студено було спати. І цісар з лютости аж сіпнув себе за волосся на голові. Але що вже йому було робити? Мусив людей таки з неволі смертельної випустити. Та й штрик у світлицю і постарався про них забути.

А ті повиходили з залізної кімнати у цісарський коридор та й сказали покойовим:

— Викличте нам цісаря.

Цісар вийшов у коридор. Тоді сказав Юстинко до цісаря:

— Пресвітлий цісарю, наш пане дорогий. Я вже вашу пекельну кару перебув. Пора вже мене додому пускати.

— Ідіть геть з мого палацу на три дорозі чортівські, щоб я вас більше не видів і ніколи про вас не чув.

І пішли люди в свою дорогу.

А цісар щось надумав. Надумав, що ті три люди небезпечні для него. Та й сказав своїм воякам:

— Усідлайте коні, беріть шаблі в руки та й доженіть мені тих трьох людей, що в мене ночували. І позрубуйте їм усім трьом голови і принесіть мені їх показати. Аби я знав, що ви це зробили. Якщо ви це не зробите, то я вас так покараю, що вам і жити не схочеться.

Посідали вояки на коні і драпом за людьми. Почули люди ззаду кінський тупіт. Подивилися, а то за ними погоня летить, вояки шаблями виблискують. Сказали Юстинко та й Вітер до Безніжкого:

— Тікаймо, браття, борзо, бо за нами смерть летить цісарева. Каже Вітер до Безніжкого:

— Брате милий, я цеї ночі рятував нас від смерти пекельної.

Тепер рятуй нас від смерти ти. Відпускай ту другу ногу та бери нас на плечі.

Так і зробив Безніжкий. Відпустив ногу, взяв товаришів на плечі. Та все що крок стане, то п’ять миль.

Та й прийшли вони до великої, широкої води, що аж не видко берега на той бік. Але Безніжкий як став ногою на цей берег, то так і ступив другою на другий берег. А на тому березі засміялися три товариші та й сказали:

— Дулю нам тепер зроблять вороги наші.

Вояки долетіли до великої води та й стали. Та й ледве вздріли на другім березі трьох людей, котрим вони мали позрубувати голови та й принести на знак цісареви. Та й сказали вони:

— Нема нам що з цими людьми подіяти, бо це безмірна сила. Вертаймося до цісаря, та най робить з нами, що хоче. Нам уже однаково вмирати, хоч від цеї сили чудесної, а хоч від цісаря.

Та й вернулися вояки назад, а ті три люди пішли своєю дорогою. Увішли вони вже великий кавалок дороги, та й сказав Безніжкий до своїх товаришів:

— Я вже, браття, звертаю на оці поля та й іду собі відпочивати.

Тоді Юстинко обіймив Безніжкого, обцілував його і дуже сердечно подякував, що той врятував його від смерти. Розстався Безніжкий з Юстинком і з Вітром та й подався в степи, великі й просторні. А ті два пішли собі далі.

Пройшли вони кавалок дороги, і Вітер сказав Юстинкови:

— Я також розлучаюся з тобою і йду в свої степи.

Юстинко розцілував Вітра, притиснув його до серця та й подякував йому за те, що врятував його від смерти пекельної. Вітер пішов собі у свої степи, а Юстинко самий подався додому. Прийшов Юстинко перед хати, дєдя з мамою виштрикли назустріч йому, і дуже раді були, що вздріли свого сина живого. Та й кажуть Юстинкови:

— Ціле село говорило, що нам тебе вже не видіти, як клапатій свині неба. А бог поміг, і ми тебе вздріли живого. Як це сталося? — питаються Юстинка.

І Юстинко розказав усе, як було. І за Безніжкого, і за Вітра розказав.

— А ти, Юстинку, подякував тим людям?

— Дуже сердечно я їм дякував, як ми розходилися в степу.

— То тепер, Юстинку, ми вже хочемо тебе женити.

І Юстинко пристав на це. І зробили велике весілля, так, що не було де голку всилити. Та й мене запросили на то весілля. Та й понакладали на столи весільної їди. Та й поклали людей лицем до стіни, а плечима до столів. І так було багато чого пити, що аж у роті було сухо.

А я з того весілля йшов та й повернув у місто. Та й купив собі горнець, та й цій байці вже конець.