|
Був хлопець і служив у війську. Але давно, пане, служили по двадцять і п'ять років. Служив той хлопець, служив і вислужив двадцять і п'ять років. Відслужився і вже йде додому. Іде та й думає собі: "Я двадцять і п'ять років відслужив і не видів царя. Іду подивлюся на царя". І йде не додому, а до царя. Прийшов він до царя, а там скрізь вартові. Питають його:
- Де ти йдеш?
- Іду, - каже, - до царя. Я служив йому двадцять і п'ять років чесно, вірно, а його не видів. Хочу на него подивитися.
А вартові не пускають. Кажуть:
- Де такого лахабунду пустити до царя!
Та й не хотять пустити. Він свариться з ними, а вони сваряться з ним. А цар ходив по подвір'ю та й зачув цисю сварку. Питається:
- А що там за гамбараш? Кажуть вартові:
- Гозди лахабунда рветься до вас, а ми не пускаєм. Цар каже:
- Пустіть його. Раз він хоче йти до мене, най іде. І пустили його до царя.
Цар питає, в якій справі він прийшов до него. А той каже:
- Служив я вам чесно і вірно двадцять і п'ять років. І не видів вас. То прийшов, монархо, на вас подивитися.
Цар приймив його в гості. Каже:
- Добре, що ти служив чесно і вірно. Хотів ти подивитися на мене і віддати мені честь - подивися. І скажи мені, що тобі дати, бо я тебе так дурно не пустю.
- Я, - каже, - нічого не хочу, нічого мені не треба. Але як ви такі ласкаві і хочете мене нагородити, дайте мені старе сідло, що вже нікому не потрібне.
Каже цар:
- Та нащо тобі старого сідла? Що ти з него зробиш? Я дам тобі золота, дам тобі то, дам тобі то.
- Я нічого не хочу, лиш старе сідло дайте. Цар каже своїм прислугам:
- Ідіть на стрих, найдіть там старе сідло та й дайте йому - як уперся, то най бере його.
Взяв він то сідло та й каже:
- То не штука, монархо, брати, але випишіть мені на него документ. І прибийте печатку.
Цар каже:
- Та нащо на старе сідло таке писати? А він:
- А якби мене на дорозі хто здибав з цим сідлом та й сказав, що я вкрав? Як я буду мати документ, то я йду з ним, куди хочу.
Цар написав, прибив печатку і дав йому той документ. Він цареви подякував, сідло на плечі й пішов.
Сідло по дорозі він десь кинув, бо нащо йому того сідла? А з документом у кишені йде до пана дідича, до двора. Маєток того пана називався Старе Сідло. Каже він панови:
- Пане, забирайтеся геть з цего маєтку. Я служив цареви двадцять і п'ять років, і цар мені цей маєток подарував.
Пан каже:
- Це не може бути. Куди я буду йти з свої діднини? В мене жінка, діти. Ти, - каже, - жартуєш чи брешеш? Як я буду йти?
А він витягає з кишені документ і показує панови.
- Дивіться, цар мені на то печатку прибив. Старе Сідло моє. Пан видить, що нема жарту, збирається і виїжджає з свого маєтку.
А цей залишився на господарці. А пан куди буде їхати? Їде до царя скаржитися, що цар з ним таке зробив, вигнав його з маєтку. Той здивувався. Він не сподівався, що до такого дійде. Але написав - пропало.
Стали цар з тим паном та й думають. Та й радяться, як би той маєток від него відібрати, як би то його вигнати відти. Каже цар:
- Я буду робити велику забаву. Закличу багато людей і закличу того, що на твому маєтку засів. Посаджу, - каже, - його коло себе. А ти трошки далі будеш сидіти...
А то така була мода, що як пили і як напився оден до другого, то й дав йому в лице. Каже цар:
- ...Я посаджу його коло себе. Він буде до мене пити і дасть мені в лице, а тоді я відберу в него цей маєток. Бо як то, - каже, - царя бити?
А пан каже:
- Добре, най буде.
Як цар сказав, так зробив. Написав афіші, аби всі йшли до него на забаву. Посходилися, прийшов і той, що на маєтку сів. Прийшов і вигнаний з маєтку пан. Цар посадив коло себе того, що сів на маєтку, а пан трошки далі сів. І пили оден до другого. Хто до кого випив, то все давав йому в лице. Дійшла черга й до того, що коло царя сидів. Вже має пити до царя і дати цареви по писку: насипали йому горівки, а він дивиться в келішок і не п'є, цей Іван. А цар йому каже:
- Та що ти думаєш? Чому не п'єш?
- Е, - каже, - монархо. Ви знаєте, що я думаю? Мій дід їхав волами за дровами та й поїхав направці, аби борше додому. Приїхав до якоїсь великої річки. Ані річку обминути, ані в річку їхати. Дід шкодує волів, аби не потопилися, і не знати, - каже, - що він мав робити. Що йому було робити?
А цар каже:
- Можна було обминути. Поїхати навколо дорогою, але річку обминути.
І як цар сказав, що можна обминути, цей бере свій келішок, минає царя і аж до другого п'є. Та й каже:
- Дай, Боже, здоров'я!
І тоді дав тому по пиці, а царя обминув. А цар каже:
- Що ти зробив? Як то так, що ти мене обминув?
- Монарха сказали, що можна було обминути. І я обминув. Нічого не виграв пан - маєтку йому не вернули. І пішов він далі.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
14 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб'як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)
Українські народні казки: Книга 13. Казки Покуття: Ч. II. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2005. — 512 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
Опитування - Найкраща українська народна казка
|