Дороги

Найдовша і найважча дорога — дорога у життя, у великий світ, який бере початок з материнського серця. Через усе життя протоптана босоногим дитинством та перша стежина, що озивається в пам’яті дзвоном чистих криниць, теплими та студеними росами, скрипом хвіртки, хатнім порогом, хвилястою річкою, ставком за городом, обсадженим вербами. Всі стежки—дороги, які пройдені в житті; всі думки, які линуть на тих шляхах—дорогах перетинаються з тією першою стежиною.

У тій джерельній воді криниць — одвічний голос материнської душі, який душею—піснею озивається до свого сокола, до своєї доненьки—зіроньки. З надією, смутком і сподіваннями мати, матінка, матуся дарує своїй дитині на дорогу завжди вишитий рушник, хліб—сіль та вишиванку з червоними та чорними нитками. А собі залишає посаджені біля хати чорнобривці, щоб не загубився по усіх тих дорогах—стежках родоводу слід, щоб і не потьмарився. Піснею проводжають у дорогу, піснею і зустрічають. З сивої давнини дороги стали символом блукань, спогаду. Стежки протоптані — то зустрічі, а зарослі — розлука.

З найвіддаленіших літ, проводжаючи людину, яка вирушає в далеку дорогу, говорять: «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході’.» Таким магічним побажанням наші діди—прадіди зачаровували людину від усяких бід, які можуть трапитися в дорозі. У ті далекі Троянові часи особливо небезпека чатувала на воді: при переході, перегоні худоби чи перевозі. Повені завдавали поселенню великого клопоту. Адже в ті часи поселяни завжди мали необхідність переходити річку «убрід»: обробляти поля на другому березі ріки, звозити з них урожай, стоги чи сіно. Давня Оріана була і могутня тому, що зв’язана в одне ціле не так дорогами, як річками. Ріками легко і швидко спускалися до віддалених часом городів, хоча нелегко було підніматися.

Велике свято приходило до орія—хлібороба в дні похорон бога родючості Ярила. З хлібом—сіллю всім селом поселяни вирушали в похід на річку чи озеро, щоб вшанувати в цей день бога Доріг, ймення якого до сьогодні не збереглося. То він першим благословляє людину в дорогу, а ще допомагає і рятує її від біди. Щоб умилостивити та прихилити доброго бога до себе, щоб став оберегом від лихих сил, наші предки приносили йому жертви, а біля бродів з обох боків ставили кам’яні баби.

Спочатку брод—переход заворожували. В окремих глухих місцях першим перепливав річку вершник на коні та розкидав за собою зелен—лепеху та нечуй—вітер зілля. За ним переходили у брід святочне шестя поселян. Такі броди були в багатьох місцевостях на Дніпрі, Дністрі, Десні, Бузі, Прип’яті.

Наші прародителі в часи освячення річок та озер вшановували й інші божества. Там проживали водяні русалки, там мав свою оселю очеретяний та болотяний. Водяний особливо шанувався. Бо зарості річок та озер — його царство в якому він володар. Водяний цар іноді буває небезпечним, коли сердиться. Тоді підмиває розташовані на ставах млини, може затягнути у воду тварин, а то і людину. Ось тому броди—переходи треба було неминуче заворожити, а ще завжди тримати у порядку — вимощувати камінням, щоб вода не високо затоплювала перехожих чи худобу; звозити заздалегідь до броду дерев’яні плахи, стовпи, кілки.

Стежки бога Доріг — то серцевинні артерії Матері—Землі, як у селах і містах вулиці. Скільки їх протоптано — не злічити! Добрий бог Доріг завжди по них проходить першим; проторює стежину, зводить весняно—калиновий міст для Купала, Спаса, Калети, Коляди, Ордана... які ідуть слідом. І так мусить бути вічно, допоки топтатиметься та перша стежина, що є вічністю того великого кохання землі і неба яке породило першу людину.

А ще у наших предків була дорога, яку вони називали Чумацький Шлях. Посередині неба та дорога перетинається. Одна половина веде в пекло, а друга — у рай. Чумацький Шлях веде душі померлих людей у зоряне небо предків. То Божа Дорога, якою ходить сам Всебог і їздить на колісниці, котру везуть вогнегриві коні — бог блискавки і грому Перун. По цій дорозі праведні душі померлих мандрують у рай, а птахи на зиму летять у Вирій. По цій дорозі приходить до людей богиня Всесвіту премудра Лада, та прилітає окрилена Леля-Весна. То Шлях Богів і Вічність Орія!

У богів до людей є ще один шлях — Веселка. Тим сонячним божественним промінням приходять з неба ангели, щоб набрати теплого дощику на землі. Тоді боги і небо-сонце радіють, веселяться, бо світ у їх сонячних променях проясняється та вилюднюється, а з хмарами відганяється смуток. Любов Місяця до Зорі немає меж, тому тягне Веселка на небо воду з моря, річок, озер та некопаних криничок і спускає її дощем з неба на землю.

Від чистих криниць, від журавлиних озер, як і від серця матері, ідуть святі стежки—дороги. Не одній людині додають вони щастя, бо вони звеличені пам’яттю зоряного неба предків, що зове від материнської колиски жити задля цього. Ці стежки—дороги — святі, бо скупані у прозорих джерелах рік, ставків та озер; рясно омиті всіма барвами веселки, пахощами правічного жита, натрудженими руками орія—хлібороба, диханням материнської душі та цвітінням землі. Щоби Всебог і боги, земля і небо, кожна травинка і комашка озивалися людям на добро, на життя, на любов.