Ковила, ковил, тирса, тирса-трава, кійло

Ковила (ковил, тирса, тирса-трава, кійло) — трав’яниста степова рослина з вузькими листками та квітами, зібраними в пухнасті волоті; у народній творчості символізує волю, оскільки південні степи, де вона росте, пов’язані з козацьким життям, походами, духом свободи; трава є ідеалом краси для жіночого волосся: «Ой коби в мене такі косоньки, такі жовтенькі, як се кійло»; не випадково ковилу за м’якість прозвали також шовковою травою.

З нар. джерел: «А в того коня шовковий хвостик, / А в того коня кійлова грива, / Кійлова грива коня покрила»; кійло (ковила) має не лише красу, а й силу, яку теж пе¬редає коневі: «На горі Іванко ходить, / Шаблею кійло косить, / Під кониченька носить / Та кониченька просить: / — Їж, коню, те білеє кійло, / Щоб здужав за Дунай плисти, / Нашу Марусеньку увезти»; коли кажуть: «Часом і межи кропивою росте кійло», мають на увазі, що гарна добра, совісна людина знайдеться і серед негідного оточення; шум і свист тирси під час вітру, особливо сильного, віщують смерть: «Ой коли ж тебе, серденько, ждати? — / Як стане по степу вітер повівати, / Очерет та траву по степу розсипати, тоді, моя мила, мене ждати-піджидати. Тоді питай вітра буйного: — А де / Ти подівався, молодий козак? — / А вітер буйний у отвіт промовить: / — Ой лежить козак убитий та у полі під рокитою». А по степу-долині ковила сивіє, А скрізь по ковилі свистун вітер віє! (пісня); Жита похилились, де паслися ваші коні, де тирса шуміла (Т. Шевченко); Де ковила, там і хліб (приказка).