Марена

Марена — володарка небесного водного царства. Марена, як і богиня смерті Мара, сильніша за вогонь, для нього вона смерть. Благословляє життя, підтримує його і тушить наприкінці цей же вогонь життя.

З острахом, а то й страхом у годину негоди дивиться господар на небо, на ту чорну хмару, яку шматує на всі боки могутній Перун. То темні сили мороку намагаються віщувати долю людини, бо це там на небі накреслена річна її праця, а з нею і все життя. Могутню володарку тьми не лякає світло Дажбога, вогонь Сварога, грім і блискавка Перуна. У Мари замість очей — гнилі запалені очиці, а тому не має і такої сили та влади на небі і на землі, яка змогла б повернути грішне тіло людини з холодного вічного сну. В Мари є тринадцять дочок—»маренят», які народилися внаслідок злягання зі Змієм. Це вони приносять людині темні зимові сили, неймовірні душевні страждання, кості ламають, у вогонь кидають і їжу відбирають. Особливо взимку та вночі Мара творить свої темні справи; прокладає шлях у морок. Тільки вона знає, де кінчається життя в немеркнучому зоряному світі. Лише перед душею вона безсила. Душа людини —безсмертна, бо над усім життям-буттям стоїть вічне і життєдайне Сонце—Дажбог. Душа людини відлітає у Вирій-рай, де царство духів предків, де ніколи не буває зими. Відлітає туди, де завжди тепло і світло, де вічно квітнуть луки, по яких течуть солодкі ріки у молочних берегах. Там померлі продовжують своє життя.

Злу Мару здатна прогнати і тільки навесні богиня Марена. Це буває тоді, коли на ще зажурену снігами та морозами землю прилітає із своїми клопотами чарівниця Леля—Весна, а з нею до людини приходить і воскресіння душі. Шумить, дзвенить тоді зелена діброва, впізнаючи десь там у далекій синій імлі довгожданну богиню Хмару з небесною вологою, що плине по безкрайньому небу. Важко тоді не впізнати Мареночку — володарку водного царства, коли небо набирається сил і як з решета або з цебра лине з нього дощ, що заливає землю разом з любощами палкого проміння сонця.

Далеко—далеко, аж на десятому розі, стоїть терем, у якому живе Красна Панна. Звідтіль, одхиляючи кватирку, небесна Панна посилає на землю, на врожай та добробут людям, перший весняний напій, що називається то медом, то вином, то кудрявим пивом. Для орія-хлібороба — то не простий дрібний дощик, а чарівне сім’я—молоко небесної русалки, яка з’явилася із того дива, що буває у час грому і блискавки, коли небо заставляється столами та завішується килимами, які в людей називаються хмарами.

Білолицею, синьоокою, як небесна вода, царівною у всій своїй величі приходить на землю з першим весняним дощиком Марена. Од того сім я—молока родиться все живе на землі, а ті темні злі хмари, що плинуть по небу, розпливаються і щезають, як хвилі по морю. Для Матері—Землі тоді настає життя в одній сутності із святою правдою сонця Дажбога. Тоді ж, уже вкотре у віках, бог Перун першим весняним громом святкує своє весілля. Сам Дажбог-сонце закоханий у ту чарівну велич. А коли Мареночка—Панна плеще на нього тією водицею, засоромлюється та червоніє. Марена, як і богиня смерті Мара, сильніша за вогонь, навіть може вбити вогонь, разом з тим благодійна: вона благословляє життя, підтримує його, надає плодючості Матері—Землі.

Царицю—водицю називають ще Моряною — морською богинею. Вона, як море, своєю безмежністю вічно таємнича, а іноді страшна, наче смерть. Морська вода дарує життю і світло, і морок. Так і Марена без ласкавих сонячних обіймів неба Дажбога й гарячого—кохання Купала безжиттєва і холодна, наче лід узимку, наче смерть. Холодна темна вода, коли її не зігріває світло сонця, несе тільки смерть. А тому Марена буває водночас і сердитою царицею—водицею, і прекрасною супутницею богині води Дани. Як тільки Марену починає зігрівати небесний Сварожич, цариця—водиця лагіднішає і на землі все починає розквітати і рости.

Марену пошановують двічі на рік. Перший раз 1 березня, коли після холодного зимового сну матінки землі починають люди закликати Лелю—Весну. Марена прилігає тоді трішки змореною, та у своїй страждущій любові до свого судженого врешті стає жаданою та чарівною.

Другим разом богиня рясного дощику Морина—Моряна приходить до людей у ніч з 23 на 24 червня в час священного весілля царя—вогню та цариці—водиці. В цю чарівну ніч найпрекрасніша супутниця Купала у найбільшій своїй плодючості до матінки землі та до життєдайного сонця. В цю пору земля вже пишно убрана зеленим листом; житні жліба заплели своє колосся в небі, а на довкіллі стали діятись різні великі чудеса. В цю ніч цариця—водиця омиває людям тіло й душу. Наші пращури любили тримати тіло в доброму стані. Купання і чиста сорочка потрібні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Свято людині дає духовне піднесення, без нього людина стає духовною калікою. З великим нетерпінням чекають на це священне весілля земля і небо.

Немеркнуча любов Марени в цю ніч запалює основний цвіт сонця на землі — цвіт папороті. То не просто цвіт,а світло блискавиці Перуна. Ту божественну любов має в собі і всяке зело, бо воно теж викупане та полите цим чарівним сім’ям—дощем. У цю повну таємничої зваби ніч дівчата й хлопці роблять ляльки з соломи. Крім солом’яної ляльки, роблять ляльки з кропиви й шипшини, а найчастіше з молодого чорнокленка або вишні. Спочатку молодих треба було прибрати до весілля. Гілку (один з сучків якої — голова, а два інших — руки) вбирають у всяку жіночу одіж: вишиту сорочку, плахту і фартух, скріплюють однією чи двома крайками, а ще прикрашають цукерками та пряниками, а на ноги зодягають сап’янці або, як колись пов’язували покійникам, каптур. Така лялька називається Мареною, її встромлюють у землю і запалюють біля неї свічечки. Марену роблять дівчата, а парубки, в свою чергу, неподалік готують іншу ляльку, що називається Купало. В деяких місцевостях Марену й Купала ставлять поруч.

Перед Мареною—Купайлицею накривають стіл з почастунком. Наклавши купу жалкої кропиви, дівчата босоніж перестрибують через неї. За якийсь час підкрадаються хлопці, накидаються на дівчат, однімають Марену, розкидають або топлять її у воді. Дівчата не сердяться, а тут же роблять нову, мовляв, хлопці обманулися і вкрали не любу Марену, не гарну, а ось ця тепер буде ліпша. Біля причепуреної Мареноньки дівчата співали:

Після того, як уже починало вечоріти, на кропиву кладуть солому й запалюють. Узявши в руки пучки палаючої соломи й убравшись у вінки з полину й всякого польового зілля, дівчата стрибають через вогонь просто у воду. Плаваючи у воді, вони держать в одній руці пучок запаленої соломи, бо як у вогні згорає солома, так і Маренонька нехай іде в цю ніч на відпочинок. Скупавшись, дівчата ворожать: пускають на воду вінки із свічечками: до якого берега вода понесе віночок, з того кутка треба чекати судженого. Коли ж багаття потухне, до ляльки прив’язують камінь, бо ж як кинуть у воду, то Марена обов’язково мусить втопитися. Кинувши разом із нею й ляльку Купало, дівчата починають співати:

Сумують дівчата за Мареночкою, Марена горює за милим Купалом, що прийшла розлука, бо знає: після її проводів знову почне потроху вишкірювати свою нечисть Мара. Тоді купатися з Мареною не слід, бо старші люди кажуть, як тільки пірне Марена під воду, то налітає сильний вихор. Це нечиста сила з’являється за Мареною, бо ж Марена — це старша русалка.

Топлять Марену у воді, бо ріка — то широка і велика сонцева дорога у Вирій-рай потойбічний, де вічний спокій. Наші діди—прадіди вірили, що Марена через ріку Лету перевозить душі померлих на той світ, а тому і топлять, щоб повесні вона знову принесла людям радість і повноту життя. Від назви цієї річки Лета походить слово «Літо». Калиновий міст — межа, що замикає наше земне життя, а тому, хто уже перейшов Лету по калиновому, або кленовому мосту, треба думати про дорогу у вічне зоряне царство предків.

Коли топлять Марену, дівчата розвішують свої віночки на деревах, а то й несуть додому й вішають у хатах, бо вони є надійним оберегом від усякої нечистої сили, а ще вживають ці вінки, як ліки. Гіллячко з Марени кидають на грядку в огірки, бо кажуть, що тоді вони краще ростуть.

Так колись наші пращури вшановували царицю—водицю, діву Панну весняної вологи, котра оплодотворює землю для добра, для багатства небесним молоком.

Зроблені ляльки Купала і Марени, стіл з почастунком, коло столу святий вогонь, а навколо вогню дівчата й хлопці з веселими танцями й піснями, які супроводжуються любовними втіхами — то своєрідне жертвоприношення вогню і воді, хвала могутнім богам за те святе воскресіння, що обезсмертвлює душу. Тільки темну душу Мара провалює у підземне царство. Пройшовши дванадцять мученицьких сфер пекла, така душа стає слугою Чорнобога. То вона посилає людині за неправедний шлях у житті різні недуги й страждання. Тільки вогонь та божественний напій Марени для всього сущого мають ту магічну силу, що очищає душу від гріха. Однак лише віра та каяття привертають прихильність богині, дозволяють омилостивитись очищенням. Бо з неочищенням приходить до людини Мара, а з нею смерть і пекло.