Мерці

Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна.

На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння ¹, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю ².

Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів ³. Таким чином, за народними віруваннями, мерці, продовжуючи існувати в матеріальному, більш-менш зміненому вигляді, перебувають у постійному і тісному контакті з близькими і взагалі з реальним світом. Лише згодом відвідини мерців починають обмежуватися певною порою року та певними категоріями осіб.

За малоруськими народними повір’ями, мерці збираються в церкві в чистий понеділок (мрецький Великдень ^o1), як це видно, між іншим, з народної оповіді, що записана мною в с. Литвяки Лубенського повіту від Наталії Кедевої. «Чоловік їв вареники з вечора на масляне пущання ^o2 і задержав сира в роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати — світиться в церкві. «Піду подивлюсь, що таке?» Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: «Уділи нам того, що в тебе є». Він острахнувсь, каже: «Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю». Повів їх на кладовище, каже: «Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих». Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли».

Ще мерці з’являються на найсвітліше свято. «На одіянні (діяннях), як дочитаються до Христа, задзвонять на утреню, обходять удосвіта із процесією. Ідуть тричі і церкву замкнуть замком. Тоді мертвяки в церкві, а як батюшка чита на рундуці ^o3 або дзвіниці молитву, тоді вони виходять із церкви, оддаляються» (від козачки с. Литвяки Марії Кривоносової).

Взагалі, за народними віруваннями, усі мерці воскресають на світле свято, бувають у церкві і, невидимі, залишаються у хатах родичів до проводного понеділка, який через те й зветься проводним ⁴. У Лубенському повіті їм залишають паску ⁵. Мерці перебувають у рідних також напередодні Різдва ⁶ і на поминках ⁷. До мерців, які відвідують цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів, належать: упирі, тобто чаклуни, яких зреклася церква, єретики, боговідступники, вовкулаки ⁸, самогубці ⁹. Так, дівчина, яка поміняла віру, вставала по ночах з могили і гірко плакала ¹⁰. Не мають спокою в могилі і прокляті батьками діти: проклята ними дівчина зупиняла вночі перехожих ¹¹ а запорожці мусили всю зиму годувати померлого поповича, якого ще до народження прокляла мати ¹². «Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, которих не поминають». В народній оповіді ^m1, що записана мною на Лубенщині, померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити поминальний обід; оповідь ця нагадує повідомлення відомого гуманіста Меланхтона про дівчину, яка після смерті два роки перебувала серед людей, ходила в гості, мало їла ¹³. Певна частина казок про блукаючих мерців — паралель до гоголівського «Вія» — зображує сутичку померлої відьми з хлопцем, що читає над нею в церкві. Казки ці зустрічаються як у всіх значних збірниках: Афанасьєва ¹⁴, Манжури ¹⁵, Іванова ¹⁶, Грінченка ¹⁷, так і в окремих статтях, наприклад, у моїй «До питання про джерела «Вія» ¹⁸. Аналіз цих популярних казок міститься в статті професора М. Ф. Сумцова «Паралелі до повісті Гоголя «Вій» ¹⁹.

Мабуть, небажаність відвідин саме цією категорією мерців і викликала обереги від них. Для того, щоб довідатись, чи не відвідує мрець певне житло, перуанці притрушують долівку борошном ²⁰, а плем’я го ^o4, жителі Філліпінських островів і малоросіяни — попелом ²¹. Іще житло, куди ходять мерці, обсипають і обкурюють зерном із снопів, що стояли на покуті перед Різдвом ²². На вікно кладуть шматочок заліза ²³. Південноамериканські індійці розставляють довкола житла сіті, щоб упіймати душу покійника ²⁴, а на Харківщині, щоб запобігти появі мерців, хату обв’язують валом, що його спряла дванадцятирічна дівчинка ²⁵. Негри не пускають у селище злі душі, перегороджуючи шлях колючими гілками ²⁶, а в Малоросії, боячись духів, закидають гілками могили самогубців ²⁷. Антори привалюють душу каменем, черемиси прибивають її цвяхами або кілком ²⁸. На Чернігівщині під час холери одного покійника поклали долілиць, щоб він не вернувся, другому хотіли зв’язати руки ²⁹. Найпевншшй засіб — прибити мерця осиковим кілком — застосовувався, між іншим, і в Англії ³⁰. На Волині кришку труни роблять з осики ^{31 o5}.

В багатьох оповідях Лубенського повіту способи приборкання іще не похованих мерців досить реальні: їх прив'язують до лави канатами або мотузками, а труну обковують сталевими обручами. Ось найкоротша оповідь, яка являє собою наче основу інших, подібних до цієї: «Стоїть хатка, і світиться в ній. Два чоловіка їхало, вони спізнились, заїхали, коли нікого нема, тільки один мертвяк на лаві. На столі водка і хліб лежить. Сіли вони, повечеряли. Один каже: «Я боюсь !» А другий: «А я ні! Я знаю, що робить». Узяв ремінні віжки, прив’язав його, мертвого, до лави. Опівночі мертвяк як узяв трощити, лаву потрощив, упав з лавою додолу, так не розв’язавсь» (від Агрипини Кириченкової, с. Литвяки). Наведені заходи безпеки вживаються проти усілякої шкоди, що її завдають мерці, головним чином, висмоктування крові із сплячих (за загальнолюдськими віруваннями). Полінезійці ^o6, наприклад, вірять, що душі померлих (tii) пожирають вночі серце і нутрощі людей; ментири ^o7 також вірять, що мерці виходять з могил і ссуть кров з людей ³². Таке саме вірування існує і в Малоросії ³³. Мертві відьми п’ють кров з дітей ³⁴. «Котора жінка не перехрестить дітей, вікон, дверей, колиски, то мертвяк ходить по хатах, із мізинця кров ссе. Од того дитина нежива». (Н. Кедєва)

Крім висмоктування крові, упирі, за народними оповідями та переказами, учиняють інші насильства над людьми. Бетсрот, як розповідає Ейбридська сага, виходив з могили, бив череди з пастухами і виганяв мешканців із кантону, за що труп його був спалений ³⁵. Мерці нападають на села цілими зграями, як у Полоцьку 1092 року ³⁶, та змагаються ³⁷.

У багатьох народних оповідях, що записані на Лубенщині, мерці намагаються знищити своїх охоронців. Так, жінка врятувалась від смерті лише завдяки тому, що розважала мерця розповідями про те, як готувати коноплі на сорочку. За іншим варіантом, так само рятується жінка від своєї померлої сестри. Кума, яка сиділа над своєю покійницею кумою, теж ледве врятувалася ³⁸. Племінник три ночі поспіль мусив змагатися з померлим дядьком. Хлопець, в якого могила не була запечатана, ганявся вночі за дівчатами, і ті, падаючи, ламали собі руки й ноги. У 1700 році дух селянина на острові Миконі, вийшовши з могили, вчиняв у будинках розгардіяш і гасив вогні ³⁹ ; а за народною оповіддю з Лубенщини, мертва жінка розкидала меблі, начиння і посуд. Іще, за народними віруваннями, упир може насилати чуму на села ⁴⁰ та викликати засуху. У 1898 році в селі Варварівка Костянтиноградського повіту група селян, яка складалася з одного чоловіка та кількох жінок віком від двадцяти двох до сорока семи років, під час посухи вночі поливала могилу селянина, який повісився, витягнувши з неї хреста, щоб вода швидше досягла самогубця і викликала дощ ⁴¹.

Народне вірування про матеріальне потойбічне існування померлих, з якого і бере свій початок звичай залишати їжу та напої в домовині, породило і перекази про пошуки мерцями вночі їжі. Щоб пригостити мерців, треба мати багатий стіл, оскільки апетит у них надзвичайний. Наприклад, в одній із оповідей Лубенщини мрець випиває два цебра горілки та з'їдає вісім цебер харчів. Такий апетит мають і мерці в казках Афанасьєва ⁴² і Манжури ⁴³.

Проте пригощати мерців не завжди безпечно. У французькій казці «Le soupé du Fantôme» ^{44 o8} мрець, повечерявши у селянина, запросив і того до себе на вечерю; в малоруській — тягнув співбесідника за собою в могилу ⁴⁵. Хлопець, який пішов на таке запрошення в могилу до свого померлого товариша і випив з ним горілки, пробув там триста років ⁴⁶. З давнини походить загальнолюдський звичай ховати жінок разом з їхніми померлими чоловіками. Про це ще й досі згадує малоросіянка, оплакуючи чоловіка: «Ой, прийми ж мене до себе в сиру землю!» ⁴⁷, «Ой, приймай, пригортай мене до себе! Іди попід горою та й бери мене з собою» ⁴⁸. Звідси й численні казки та розповіді про відвідини покійними чоловіками своїх удів, особливо якщо ті за ними сумують. Ось одна з таких розповідей.

«Бабин зять пішов у москалі й там умер. Дочка не бачила чоловіка і як його ховали. Вона каже: «Якби я, мамо, побачила, який він, москаль?» От він уночі приходить до неї, а мати кудись пішла. Одчинив хату і пита: «Чи хочеш мене побачить коло себе?» Вона злякалась; а в неї дитинка маленька була, от вона ту дитинку схопила та й сіла. Він дійшов тільки до половини хати, до сволока, і каже: «Ну, спасенна твоя душа, що ангола взяла у руки, а то б ти знала, як хотіть, щоб я прийшов до тебе!» Пішов вітром з хати, поодчиняв двері й сіни».

За білоруськими повір’ями, мерці приходять до своїх удів допомагати їм у роботі, але при цьому вбивають їх ⁴⁹. Тому не дивно, що дружина, аби позбавитися від залицянь та відвідин свого померлого чоловіка, загнуздала його і сказала: «Тпру!» ⁵⁰. Такі відвідини тим небезпечніші, що дияволи, користуючись тугою вдів, з’являються до них уночі у вигляді покійного чоловіка ⁵¹. Подібно до того, як жонатих ховали разом а їхніми дружинами для задоволення інстинкту прокреації, так і нежонатих, з цією ж метою, одружували після смерті. Так, принаймні, коментував Котляревський повідомлення арабського мандрівника Ібн Фоцлана про спосіб поховання руського купця: його спалили разом з дівчиною, яку перед тим задушили ⁵². Можливо, далеким відгомоном цього звичаю є народна пісня про дівчину, яка просить поховати її разом з померлим коханим козаком ⁵³. З того самого джерела походять і народні казки про мерця, що їздить на коні з живою нареченою у сяйві місяця, як у Бюргеровій «Ленорі» ^o9; вони зустрічаються в Чубинського та в Sébillot ⁵⁴ (Les deux fiances ^o10). Материнський інстинкт також, за народними уявленнями, сильніший за смерть, тому так багато оповідей про матір, що приходить до залишених на землі дітей. Наприклад, у гасконській казці «L’innocent» ⁵⁶ покійна мати приходить щоночі годувати, розчісувати, міняти пелюшки своєму дитинчаті. Такого ж змісту казки в Чубинського і Афанасьєва ⁵⁷. Не так ставиться мати до своїх дорослих дітей. Часто, роздратована, вона женеться за дочкою і ладна її розтерзати ⁵⁸.

Значно менше трапляється оповідей про потойбічні стосунки батька з дочкою, до того ж йдеться виключно про справи майна та хазяйства, якими господарі продовжують цікавитися і після смерті, вони дають поради та розпорядження. Померлий господар може навідатися на пасіку. Мерці — суворі кредитори. Один мрець протягом тридцяти років відвідував боржника, доки той не поклав на могилу позичених грошей ⁵⁹. Чоловік, який знайшов скарб, мусив повернути гроші, як того вимагав померлий дід ⁶⁰. Не менш суворо переслідують мерці й тих, хто брав їхні речі. Покійник вдарив сторожа за те, що той загорнувся в сукно для померлих. Інший скрізь вимагав від москаля свої чоботи, поки той їх не віддав ⁶¹. В оповіді під назвою «Кубук», що записана мною на Лубенщині, дівка зірвала в мерця клобук ^o11, але мусила його повернути мерцю, який її зразу й розтерзав. Подібні казки із заміною клобука на саван і сорочку знаходимо в Афанасьєва ⁶², а в Чубинського замість клобука — «ковпачок» ⁶³.

Чутливість мерців до права власності межує часом із дріб’язковістю. «Мертвяк умер, копали йому яму, а баба пішла, набрала глини та змазала діл. Мертвяка заховали. Прийшов він уночі під вікно, каже: «Подай мою землю!» — «Так немає, я вимазала всю на діл». — «Де хоч бери, а давай. То не тобі дано землі, а мені, так не займай». У єі осталось трохи глини, вона однесла і висипала йому на гріб. Він опять приходить увечері: «Подавай мою землю, ти не всю її однесла». Вона взяла на другий день позстругувала і однесла. І він більше не приходив до неї» (від козачки села Мойсеївка Хорольського повіту М. Руденкової). Те, що такий інтерес покійника до власності зустрічається не тільки в малоруських народних оповідях, доводить, між іншим, французька казка «La jambe d'or» ^o12 про королеву, що була похована із штучною золотою ногою. Коли слуга викрав з домовини цю ногу, покійна королева кричала доти, доки злодій не прийшов і вона його не з’їла.

Таким чином, наведений стислий виклад змісту малоруських народних казок і оповідей доводить, що в них, як і в поховальних обрядах, зафіксовані давні загальнолюдські уявлення та вірування про потойбічне існування, яке майже у всьому подібне до реального життя. Мерці в них живуть і діють, як живі люди, з такими самими бажаннями, почуттями та потребами, що і в дійсності, лише дещо зміненими та перебільшеними. Ці уявлення особливо важливі у вивченні демонології, оскільки блукаючий мрець є основним, первісним типом надприродної демонічної істоти, з якої народна уява створила і решту їх.