Ого-го, коза

Син Божий народився та вдався на славу, як богам так і людям. Скупала свого тільки народженого соколонька Божа мати у синьому морі, щоб здоровий ріс; сповила у шовкові пелюшки та й поклала в золоту колисочку, яку підвісила на самий вершечок райського Дерева Життя. Засвітився світ, бо Боже дитя — то ясне сонечко, яке своїм осяйним промінням перемагає страшну зимову Мару, оновлюючи та відроджуючи все навкруги.

Кожен раз по Родздві Божа мати, Білобогова донька, переживає та згадує той неспокійний час, коли в неймовірних муках у найдовшу ніч зими народила вона на землі своє золоте ясне—Коло, коли підняла свого золотосяйного сина—сокола до самого неба і розступилася тьма. Однак на душі тоді, як і тепер щороку, було тривожно. Побачила ясен—світ проклята Мара, прилетіла до богині і стала питати, де той син Божий. Пречиста богиня—мати завбачливо перевтілила свого новонародженого сина у козу, яка паслася на землі, а Мару підманула, сказала, що впустила його на синє море. Темні сили зла випили море та Божого сина не знайшли. Потім Білобогова богиня сказала, що сховала його в темні ліси, в яру пшеницю, в білий камінь. Темні сили зла ліси дрімучі рубали, жали яру пшеницю, розбивали білі скелі, а на непримітну рогату козу уваги не звернули. Заскреготала від лютої злості гнилими зубами Мара та й подалася геть, усе далі й далі понад землею, скроплюючи землю всякою нечистю, з якої стали виростати бур’яни, кропива, будяки, тернові колючки. Тоді до пресвятої діви прилетіли орли, взяли сина Божого на крила, понесли на небеса; небеса відчинилися і Божич зостався на високості. Зблиснули над гаями і лісами перші промені молодого золотоликого Божича і з блакиті неба на землю полилася ніжна і прозора Божа благодать. Так буває тепер завжди після зими весною.

Коли минається літо, всі літні сили ховаються до нової весни, чорні хмари знову застилають небо. В таку пору, коли гуде прохолодний вітер і починаються морози, а сніги наводять смерть на довкілля, сонце втрачає свою вогненну силу і ховається за хмари. Дні стають усе коротшими й коротшими, а ночі довшими і темнішими. Страждають тоді пречиста діва—мати і бог вогню Сварог, переживають за свого сина, над котрим беруть перевагу темні зимові сили. І допоки триватиме боротьба темних сил із світлими, Божа мати в ім’я Господа—Всебога знову і знову, щоб заховати від Мари свого сина, перевтілюватиме його в рогату козу з вірою, що пронесеться хурделицею зимова Мара, згине холодна пітьма і знову настане чудо—чудне, найбільше на землі свято — Різдво сонця Коляди, а з ним прийде і воскресіння Божича у Великий день.

З тих прапрадавніх часів і стали вшановувати наші пращури народження молодого золотоликого Божича. В це велике свято «Кола—да» кола дають, тобто колядують від хати до хати парубочі ватаги колядників, котрих пречиста діва так назвала на честь народження золотого Кола Сварожого. З радісними співами, жартами, веселощами вони молитовне підносять руки до вогню—свічки рукотворної звізди ясної. Вони вірять, що вогонь Божича, який несуть попереду себе, переможе тьму. Вони — діти Сонця, його вірні помічники, а тому і славлять молоде ясне сонечко, ясен—красен місяць, ясну зірницю. Та ще славлять під вікнами, славлять у світлиці пана—господаря, його дружину, доньку, сина, весь гостинний і працелюбний рід.

Коза з того первочасу стала для орійців символом нового життя, жертовною твариною. А одну із зодій бога Сварога, в час якої відбувається новорічне дійство, наші предки назвали сузір’ям Козерога. Опікуном цієї небесної зодії Господь призначив бога блискавки і грому Перуна.

Ходять колядники по хатах з козою і співають, які в неї «золотенькі копиточка», бо:

Козу хлопці роблять із дерева, а тіло покривають хутром. До обруча кози причіплюють роги, а біля рогів з обох боків дерев’яні ложки—вуха, на протилежному кінці — ломачка з віхтиком: це — хвіст. Козу підтримує захований під кожухом парубок. Ходять з рогатою по обіді на перший день Різдва з музиками, під звуки яких вона танцює. Кожному цікаво бути рогатою, а тому через дві—три хати хлопці, а це переважно підлітки, міняються. Крім «Кози», у козоводів є ще «Кіт» з торбою на сало. Коли коза — малий хлопець у вивернутому кожусі, то кіт — це найменший з хлопців, перебраний за кота з довгими вусами.

Першим іде в хату старший козовод і веде козу, за ним — кіт, а за котом — уся компанія. Щедрувальники, сказавши, хто коли зайшов, «добрий, вечір» та поскидавши шапки, починають розповідати:

Дід із сивою бородою — то дід Мороз, владика зими, ворог сонця й усіх літніх сил.

Після тої розповіді коза падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. Кіт її обнюхує, крутячи вусами, нявчить — просить сала:

Щедрувальники співають:

Коза схоплюється: «Ме-е-е!» і починає танцювати. Кіт усе нявкає до господині: «Мяу, мяу... сала, щоб коза брикала!» Козовод: «Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!» Сало котові кладуть у торбу, пиріг — у мішок козоводові, а гроші — в сриньку скарбникові. Воскресіння Кози тут символізує смерть Старого року та народження Нового.

Козу, але вже разом з Миланкою, водять і на Щедрий вечір. Миланку грає хлопець у дівочому вбранні, який уміє «штуки викидати» — добре жартує. З ним ходять переодягнені Орач з чепігами від плуга, Сівач із сівнею, Дід з батогом, Ведмідь, Циган, Журавель і Чорт з ріжками. Підійшовши до хати, голосно запитують:

— Чи позволите, пане—господину, защедрувати, сей дом розвеселити, Мару засмутити!?

Коли мають на те дозвіл, просять впустити до хати й Козу, бо змерзла!

Миланка творить в хаті всякі витівки: підмітає, витирає посуд ганчірками, бризкає водою на господарів. Віджартувавшись та одержавши щедрі подарунки, Орач заорює, Сівач засіває у хаті, бажаючи у Новому році господарям і родині достатку, щастя і врожаю.

По дорозі до іншої хати ватага щедрувальників звеселяє всіх стрічних своїми жартами: Ведмідь запрошує в танок, Коза грає на скрипочці, Циганка пристає ворожити, Циган — коні міняти, а цибатий високий парубок — Журавель — вибиває в бубен.

Коли закінчується водіння Кози, то відбувається загальне урочисте обрядодійство спалювання Колоди, тобто проганяння Мари. А потім ватаги розходяться по оселях, де є дівчата, скидають машкари, весь свій «дохід» — на стіл... Гуляти — так усім разом!

Пречиста діва у дні Різдва Божича причаровує добрі сили, прихиляє їх до людини. Щоб допомагали їй задобрити богів та відволікти темні сили, вона навчила колядників колядувати та перевдягатись, бо тоді їх не впізнає Мара. Прославляючи світло, аби вічна ніч не настала, переодягнені колядники виступають ніби добрі духи—Лада й злі духи, які між собою змагаються.

З глибокої давнини наші діди—прадіди вшановували природу, молилися їй та приносили жертви. З тих давніх пір у це велике свято орій приносив своєму золотоликому Божичу на так званій Красній Горі, щоб бути ближче до свого сонця, в жертву козла та виконував в образі різних тварин кругом святилища ритуальні коло—коляди. Віра в добрих та злих духів, які заселяють довкілля, у наших предків була досить сильна. Вшановуючи предків роду, людина вірила в чари перевтілення і в те, що нібито у неї є два серця: одне людське, а друге, приміром, вовче. І, можливо, єдиним порятунком від небезпеки для людини була віра у здатність перевтілюватися в тварину, а чи птаха. Тому на новорічних святах ходили ряджені Зайцем, Ведмедем, Козою, Конем (хто що придумає) та розігрували певні вистави, щоб задобрити добрі духи. Робили також своєрідні виставодійства з фігурками тварин, які вирізьблювали з дерева. Під час вистави свічка давала тінь від фігур, які рухалися по колу, на оригінальне зробленій скриньці, заворожуючи не лише малечу, а і дорослих часом так, що ті не могли відвести очей від тих різних зайчиків, лисичок, ведмедиків. Тим часом оповідалася казка. Серед наведених вище персонажів наші батьки—діди ще віддавали шану Бабі Язі і Смерті, Біді і Долі, Дню і Ночі, Зимі і Літу, рослинам та птахам, від яких мали велику залежність. Згодом всі ці та інші персонажі—ляльки, які рухаються з волі вертепника, стали побутувати у вертепі, театралізованому дійстві у два поверхи; на верхньому відбувалися «вистави» із життя святих на небі, на нижньому виставлялися сценки з народного життя.

Люта війна між Білобогом і Чорнобогом, між світлом і тьмою, між добром і злом триває і досі. Та з народженням життя на землі морок став не такий уже страшний і непроникний. Бо це лише чорт, який інколи заколочує розум чоловікові і той ходить немов божевільний. Тоді, у перводень Різдва Дажбога—Божича, низько вклонились могутні боги всеєдиному Господу—Богу, який послав з вічності, утворивши синє небо, життєтворящий погляд сонця Коляди. Припали вуста їх до Матері—Землі, за те, що щедро увібрала ті перші ласкаві промені. В щирій молитві возніс орій—хлібороб хвалу Господу, його творінню — сонцю. Простяг радісно руки у блакитне небо і сказав: «Слава тобі, Боже, слава тобі, Божа мати, слава тобі, золотоликий Божиче за безкрає небо — за цей чарівний світ на землі!»