Род

Род — Першобог, Бог Всесвіту, зачинатель усього живого, творець Вирію, батько Білобога, відає долями богів і людей.

З кришталевої сльози, яку зронило всевидяще Око у Вічність, вийшов той, що є від віку душею всього сущого. З тієї Божої суті першоптах створив воду та зніс золоте яйце. В тім яйці зродився він сам, син Божий — господар світу, його творець і володар.

Від першодерева, що стало рости посеред Вирію—Раю, з’явилася Лада, богиня Всесвіту. Не одну тисячу літ легкокрилим, зоряним птахом першобог—сокіл плекав цей воістину божественний зародок. В ім’я свідомості світу та всеєдиного ладу премудра Лада та сокіл—птах розтривожили темряву колись безпробудного мороку. Тоді могутня безладна тьма востаннє затремтіла, як той осиковий листок, і щезла в безвість на тамтой світ. То була велика міць думки найвищого єства —Всебога та значна перемога творця і володаря Вирію — Рода. Мине ще багато часу, могутній Род стане батьком Білобога і Чорнобога, на землю прийдуть день і ніч, а з Дерева Життя сплине на світ місяць, сонце і зорі. Тоді ж первісними водами через Небесну браму приплине до людей перша родина. Ось як про це говорить доісторична прапрадідівська колядка—щедрівка:

Човник, який пливе по водах первовічного Дунаю, який утворився зі сльози духовного єства Всебога — то Райське Дерево, а красний молодець — то краса життя та його буйності.

Сам Господь купається в водах, які сам викликав. У цих та інших щедрівках являється, напевне, перша людська рідня.

Родина — одне тіло і душа, з’єднані святим законом зоряного неба предків. Земля має шлях небесний, а небо має шлях земний. В цьому магічному шестикутному знаку — символ чоловічих та жіночих якостей, який тісно пов’язаний з розумом людини та приносить їй щастя і творить життя.

З тих сивих літ великий Род став єдиним батьком, главою роду людського, всього, що є в світі. Його чотири обличчя звернені в усі сторони світу, щоб усюди був лад. Господар світу відає долями всіх людей на землі, богів на небі і всякої нечисті в підземному царстві. Йому підкоряються сонце і вітер, вогонь і вода. Могутній Род —продовжувач роду—народу. То він посилає йому життєві радощі і здоров’я, охороняє від злих сил і вселяє віру та надію у будущину великого Роду своїх синів і доньок.

Земна мати в болях народжує дитину. Однак яке то велике щастя дарувати своєму родові нове життя. В ім’я Бога—творця, в ім’я первородительки людської долі рожаниці Лади, в ім’я творця минулого, сучасного і майбутнього — Дажбога! Тихенько, обрядовими піснями сусіди вітають матір і нову людину, яка скоро з’явиться у світ. А коли дитина народжується, старійшина роду виголошує вітальну промову великому Роду. Усіх зріднює спільна радість, що сім’я множить свої сили. Рід включає не лише живих, але й померлих предків і ненароджених нащадків. Предок помираючи, іде в потойбічний світ за «новим тілом», а згодом повертається у свій рід до життя через лоно жінки. Ось чому новонароджену дитину обдаровують ім’ям рідні.

Дажбог — живий родич орія. Всіх він любить однаковою любов’ю. Щоб не було між дітьми заздрості, мати теж обділяє дітей однаковою любов’ю. В єдності родини твориться сила, краса і розум, а тому її бережуть усім серцем і душею, а коли потрібно — і мечем. Родинний дім — святиня, і ніхто в світі не має права вторгатися в храм родини. В цьому святому храмі моляться, щоб у родині та господарстві все множилося: зростала рідня, розмножувалася худібка, птиця, бджоли; щоб чужі злі сили не проникли в родину і не роз’єднали тієї таємничої сили родинної єдності по крові. Тій родині, в якій кожний вважає себе головою родини, грізний Род приносить безладдя та родинне нещастя. Небесна кара чатує того, хто зраджує свій рід, бо той зраджує свою землю.

На зорі життя першої людини прийшов Господь—Род у великий світ. У значній кількості колядок Господь—Род являється до господаря не сам, а з великою для нього ласкою, у супроводі небесних світил:

Дрібним дощиком, що приходить з неба до господаря, могутній Род приносить благословення для роду і плоду та надає землі життєдайної сили. Земля—Мати — то дружина бога Рода.

На божественному морі—просторі первісних рік, що зродилися на початку світу зі сліз Господа, діялися самі Божі справи; в них пірнали птахи—ангели — воно їм було на радість, вони на нім жили, бо то для них вітчизна була, як храм—небо для Божих єств. У тім Дунаю любив купатися сам Господь—Творець.

З тих часів Господь—Род кожен раз, рік у рік, з віку в вік, приходить до орія—хлібороба в дні породин сонця Коляди. Саме тоді у людей на землі гостить прадід—Ладо, який приносить родині благословенство й обереги від злих сил. Свято Роду вшановується в перший день Різдва 23 грудня. Орій в пошану богові приносить у жертву перший спечений хліб—коровай як первенець плодів земних, а також пиво і мед. Тоді ж проголошують замовляння на честь Рода і рожаниць: «... хай усе добре народжується!»

Добрий Бог не гордиться поставленими дарами, приймає перший пожиток хліба і вина — і сам пригощає тими дарами народ. Виноградне вино — особлива пожертва для Бога, бо то дуже давній напій, освітлений та освячений сонячним німбом Дажбога. Перша піднесена жертва Богові, правдивий хліб — то велика вдячність та зобов’язання перед ним. Бог не зважає на велику кількість дару, а на його щирість т;і душевність.

Колись люди самі не трудилися, не господарили, Господь—Род сам орав, сіяв яру пшеницю та шовковий льонок, а приходила пора — родив, а чоловік, надибавши ці плоди, збирав їх і пожиткував:

З тих прадавніх часів лишилась пам’ятка по цій щирості і правді приносити жертви, а з ними заразом пошану і подяку своєму Господові.

На Святий Вечір до зустрічі з Родом та іншими богами і духами люди готуються за дванадцять днів наперед, а кличем до почину Святої Вечері є перша вечірня зірка, що звіщає добу народження світу, вирішальну хвилю Божественної Ночі і початок Вселеної. Дід—Ладо на цьому вечорі найстарший опікун роду і родини, а Господь—Род —почесний гість для всіх родин. Святий Вечір — це урочиста година перед досвітком Вселеної, поклін творцеві, а Різдво молодого сонця Божича — то зродження світу, яке спричинив Сокіл-род, тобто Бог—Творець. Настільний хліб—калач, як і кутя з медом, ставленні перед снопом—Дідухом, є тою ж самою жертвою великому Роду та боготвореному прадіду, з кореня якого орій—хлібороб і походить. Цей хліб—коровай називають ще Корочун, який печуть з нагоди нового сонця Божича і зберігають до кінця свята Коляди, щоб далі вкорочувались довгі ночі, а з ними пропадало зло та холод. Первосвітними плодами землі і славлять Бога, бо то він їх зробив.

Хліб—Дідух, або хліб—Корочун, як і весільний коровай, є символом місяця і заразом сонця. Слово «крав’я» колись означало «кров». З нього виникло слово «кревний» зі значенням рідний, а потім — коровай. Коровай означає єдність, зріднення двох родів, ось чому його цілують молоді. Сам великий Род присутній тоді на весіллі з благословенством для молодої. Символом Роду є й весільне гільце, образ Райського дерева, що принесло першу прарідню. Райським деревом вважається й пшениця. Святовечірній сніп, узятий з останнього жнив’яного снопа з буйно звисаючою «бородою»—колоссям, означає безперервність роду з роду в рід. То символ боготвореного прадіда, який не вмирає вовіки, а все відроджується і вічно живий, наче Бог. Обжинковий вінок нагадує молодим святвечірнього Дідуха і прабатька роду, що колись справляв перші веселі обжинки:

Коли приходять до людей небесні гості й сам Господь—Род, господарі ретельно готують обійстя, вичищають стайні. Господиня за кілька днів наперед робить лад у хаті: білить, миє, прибирає. Господарі стараються, щоб худоба в загороді була теж вичищена та брала участь в Тайній Вечері. Вся домашня худоба — то приятелі, помічники й кормильці родини, створені Богом—Творцем людям на радість. Бог колись сам розмножував худобу і її упорядкував. То велика подяка Родові за її створення. Оцю гостину Господа—Рода і прадіда—Лада у господарів оспівує многота колядок. Господаря й його рідню пошановують колядники, котрі про це співають, рівняючи їх з прадідом.

То йому, великому Роду, несуть вечерю неповинні діти. Діти найближчі до добрих духів. Прихід їх у дім дідуся, бабусі, а чи хрещеного батька — то є вістування бога достатку Велеса та діда—Лада, а й з ними добрих духів на добро, на урожай, на здоров’я. Дітки сиплють зерно на сніп—Дідух і співають: «Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздоровляю. Родіте, ниви, жито, пшеницю, всяку пашницю!»

На Святий Вечір в домі мусить бути найширша рідня. В нім бере участь кожна родина і весь нарід у цілому. Не доведи Господи в цей Святий Вечір бути позбавленим Божого благословенства й утратити на майбутнє родинний зв’язок. Під страхом такого нещастя вся рідня про те дбає, щоб нікого з—поміж неї на тім світі не забракло. Великий Род проявляє велику любов до рідні, що поширюється на якнайдальші родинні кола, а відтак на усе рідне плем’я. Однак це не є свято померлих, або для померлих, — це свято живих, свято духовного відродження, що обіймає і звіриний світ.

Ніхто не є осторонь цього свята: воно має всіх з’єднати, відродити і поправити. З тих прадавніх часів зберігся звичай: прихиляти першу чарку перед випиттям, щоби напитку трохи сплинуло на землю.Так само жертвують перші частки страви найвищому єству і аж опісля заживає їх народ сам. З любов’ю приладжує господиня до Тайної Вечері «усякого хліба», що Бог уродив, щоб його ухвалити і ублагати. З першим хлібом і калачем господар обходить хату, подвір’я й стайні з худобою. Те саме значення мають ці хліби на Новий рік, коли рано—раненько господар занурює їх у воду ріки, освячуючії її; те саме, коли на Водохрище обходить з ними обійстя і кропить його свяченою водою. Тоді разом з господарем ходить небо, а з небом і сам Господь—Род. Те саме значення мають жертовні хліби, піднесені Господеві і на Великдень. Великоднє печиво є символом місяця й сонця, а, значить, і символом Божої сили.

На Купала Родові і рожаницям жертвують віночки та пускають їх на воду. Жертва цих рослин і квітів, з яких вони сплетені і якими так тішаться кожна людина і худібка серед літа — то хвала сонцю Ярила та богині води Дані, а водночас великому Роду, без яких тої буйності і краси рослин не було б.

Як зоря є символом дощу, плодовитості й урожайності на землі, так і дівчина, зрошена божою росою Рода пори Купала, е образом тієї первовічної дівчини, що вважається головним чинником життя та продовження Роду.

Кожен рід має свій родинний «пантеон». На Проводи, або Навський Великдень, люди відзначають не лише долю живих, а і про померлих дідів—батьків дбають. Біля могил тоді горять свічки, лежать хліби, писанки, стоїть вар із пшениці, а біля могил, заквітчаних квітами, сидять сини, доньки, зяті, невістки, внуки.

З родини твориться рід. Колись наші предки жили родовим вогнищем, що мало сто, а то й двісті осіб. Родове вогнище володіло своїм полем, лісом, пасовищем, своєю худобою, своєю рікою. В центрі родового кола горів вогонь, навколо якого у дні свят сходився весь рід. Починаючи з ранньої весни, молодь водила там хороводи і співала веснянки. То була щира молитва сонцеві, яке воскресило землю, щоб вона озулася і вбралася, зіллялася з теплим весняним дощиком і щоб життя приємно «поплило по Дунайчику».

У житті, як на довгій ниві — є терни, є і зірки. Родина для дітей — зразок родинного життя. Щоб родина і любов міцніла, насамперед, в родині має бути жертовність — самовідданість та вірність, а ще добро — вільне відречення від лихих звичок. Коли немає душі — немає людини. Для зміцнення роду людина має спочатку в людині полюбити людину, а потім чоловіка чи» жінку. В храмі родини мати — це віра, батько — хліб, а діти — то майбутнє роду. Людина, яка дотримується обрядових звичаїв роду, звеличує гідність життя. Навіть у звірів є благородні дари, отримані від Роду. Буйвол, побачивши небезпеку, не буде рятуватися втечею, а стоятиме на смерть, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Вартові птахи, піднявши голови, стоять на варті, доки інша зграя спокійно клює зерно, та подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіра. Між ріднею постійно діють таємні хвилі—кола. Відомі випадки, коли мати у сні прокидалася, болісно скрикнувши «ой»: у цю мить десь далеко на полі ратного бою упав смертельно поранений її син.

Ніхто не має права бути позбавленим волі і роду. Людина народжується безгрішною і вільною. Чим більша родина, тим міцніша сім’я. Щаслива та родина, якій Род дарує дев’ятеро дітей, бо її боронить сам громовержець Перун. Така сім’я завжди в господарстві справляється впору і напаснику завжди дасть відсіч. Число дев’ять освячене Родом. Ось чому жінка—мати виношує дитину дев’ять місяців, а господиня до свята готує дев’ять нових горщиків для дев’яти святвечірніх страв.

Велику пошану віддавали наші предки Роду та рожаницям, адже всі пристрасті починаються з того, що рід розпадається, а закінчуються тим, що рід з’єднується. 8—9 вересня, коли розпочинається пора Бабиного літа, вшановують великих матерів землі — Рожаниць в ім’я продовження могутнього Роду. Всіма родинами збиралися люди десь біля річки чи озера. На ті веселі гуляння зносили все, що вродило. Цілих два дні дівчата з хлопцями танцювали і співали та ще водили хороводи навколо старої жінки, яка тримає вівсяний хліб. Старші жінки й чоловіки сідали колом, пили мед, наливки, співали пісні та проводили балачки, спогадуючи про своїх рідних, які вже відійшли. Дозволялось веселитись молоді і далі, аж дев’ять днів.

Оберегом життя, творящого світло добра і правди Дажбога, приходить Род у кожну оселю із своїм теплом, хлібом і водою. Могутній Род у давнину зображався чотириликим та з видатним фалосом, що е символом творчої чоловічої сили.

Розпочинаючи восени, кидає орій—хлібороб першу жменю насіння на землю в чотири напрямки світу як жертву—подяку Всевишньому, щоб Род за всім доглянув, за всім додивився. Великий Род безсмертний, як і його нарід. Могутній Род — опікун вічності роду своїх синів і доньок як на землі, так і в царстві зоряного духа предків.

Род

Род — першобог давньоукраїнської міфології, зачинатель усього живого, «Господар Світу» (Б. Рибаков). Род — творець ВИРІЮ, батько БІЛОБОГА й ЧОРНОБОГА, відає долями богів і людей. Культ Рода, на думку Б. Рибакова, сформувався за бронзової доби, в часи повного розквіту патріархату.