Сатана

Сатана (Сатаней, Саті, Шатана) — у скіфів первісне ім’я богині добра та гостинності. Пізніше Сатана (Диявол, Чорт, Біс) — злий дух, противник Бога–Творця. Бог створив тільки духовний світ, рай та душу. Все видиме й матеріальне, за віруваннями предків, створив Сатана: землю, рослини, каміння, звірів, птахів, людей. Від Сатани пішло все зле і темне. З початку світу між добром і злом точиться вічна боротьба.

У безодні чорноби серед мороку і тьми далеко—далеко на заході, ще далі, ніж де кінчається земля, видніється отвір до велетенської брами. Вхід до пекельного царства оперізують смердючі сіркою вогні чорної безвісті. Там серед просторої чорноти возвеличується трон, осяяний страшним пеклом; на ньому сидить, попираючи величезним жезлом небо і землю, Сатана.

Не було ще світу, була лише безладна маса темної суміші землі, води, вогню й повітря, а вже тоді з того непроникного згустку, не дочекавшись свого часу народження, поставав Сатана.

З початку світу Господь і чорт—Сатана творили разом. Бог творив там, де сходитиме сонце, святий дух та рай, чорт — у протилежній стороні: небесні хмари, темні зимові сили, височенні гори та скелі.

Коли прийшов час створення людини, Бог та чорт не дійшли до спільної думки і, пересварившись, вирішили: чорт зробить людину, а Бог вдихне їй душу. Відтоді коли людина помре, то тіло її чи попіл, якщо спалюють, іде в землю, а душа лине до Бога.

По смерті душа людини летить аж на край світу туди, де кінчається земля, а небо починається. Між небом і землею є глибоке провалля, через яке прокладена кладка така вузенька, як ниточка. Душа мусить іти по тій кладці. Котра душа в Бога щаслива, то пройде так, як павук по павутині, а котра грішна, то зараз із тої кладки впаде і полетить просто в безодню до пекла.

Сталося колись так, що на землі наплодилося багато всякої нечисті. Звідки вона взялася? Приміром, де взялися чорти? По перше, чорти бувають різні. Тіло в них покрите густою рудою шерстю, вони мають маленькі, кругленькі, червоні очі. Інші — із свинячим рилом, яким люблять робити всякі чорториї по річках і ярах. Коли буває гроза, то, налякані громом та блискавкою Перуна, чорти ховаються у вихор. Вихор — то великий чорт, а коли він буває не в грозу, то йде чортове весілля. Кажуть, якби кинути сокиру в нього, то буде на сокирі кров. Усі ті чорти мають маленькі ріжки, вертлявий хвіст, цапину бороду та ратиці на ногах.

Колись чорт поклявся Богові, що не буде більше робити зло, аби тільки не бути самітним; щоб не нудилося, захотілося йому мати товариство. Тоді уже був Вирій, Білобог та інші боги. Повірив йому світ, дозволив підійти до живої води умочити пальця. Однак чорт умочив цілу руку і так почав нею стріпувати, що з тих капель утворилось стільки чортенят, що затьмарився Вирій. Зрадів чорт, захотілось тоді йому стати врівень із самим Богом. Тим розгнівив Всебога так, що він закинув його в той непросвітний отвір, звідки чорт виліз колись. Відтоді і залишилося повір’я: як умиєшся, то не можна руками бризкати, бо з тих краплин чорти плодяться. Скільки впаде бризок, стільки й чортів народиться.

З того першочасу Сатана, бо так прозвали чорти головного противника Бога—Творця, став володарем пекла. Розгнівані боги скинули чортів з Вирію. Сорок діб довелося летіти їм з неба, щоб поселитись на землі.

Головне прагнення в житті Сатани: замінити Бога людиною та викоренити її віру у богів. В нього навіть символи ніби гуманні. Однак трикутник кутом вверх означає Бога, а кутом вниз — Сатану. Те саме і п’ятикутна зірка: вверх одним кутом — людина, двома променями —Сатана. Сатаністи вважають, що Сатана в останній битві проти богів виступить під знаменом з червоною зіркою.

Спочатку на землі не було панства. Всі люди були вільні і рівні, не мали ні царів, ані панів. Волхви приносили жертви Богу—Вседержителю, зоряний дух предків дарував людям усякі знання з наук та мистецтв і дбав про високий духовний рівень давніх українців.

І понесли орійці свої знання з рільництва та різних ремесел на всі чотири сторони світу. Але згодом з’явилися старійшини (Сатана ласий на душу), які стали вважати себе розумнішими, інших — невольниками. А панство — то все одно, що багато царків. Стало те панство битися між собою. Бились—бились, поки самі не попали в неволю до чужого пана, якого необачні люди нарекли богом—царем, бо що бог—цар скаже, те вважали за добре.

Зареготав тоді Сатана і сказав на все пекло: «Отепер, коли чоловік назвав себе і царем, і богом, прийшло наше царство. Бо род людський забув Бога». І покарав усеправедний Всебог за цю провину род людський чварами. Та, мабуть, мало було Божої кари, бо не покаялись люди. Кожне плем’я знов стало видумувати собі царків—богів, молитися на них, а там знову стали битися. Став Сатана ходити по світу, бачить: смерть землю поливає кров’ю, посіває попелом та кістками. Возрадувався Сатана, що скрізь голод, біда та різна холера. І знову прогнівався справедливий Всебог та й покарав людей найстрашнішою карою —неволею!

Заплакав уранішній степ небесною росою, захвилювалися чебрець та полин на могилах предків, затужила душа за чарами природи. Спалахнуло зоряне небо душами предків і став посеред Оріани—У країни у витканій сонцем Дажбога білій одежі сивочолий тисячолітній волхв і сказав:

— Сила орійця — там, де сила світла, бо там Дажбог! Там, де збирається чорна хмара, — хай згине тьма—Сатана! Там, де люди стають зрадливої крові, — хай згине зло—Сатана! Тоді не буде ката в Україні, а буде Син і буде Мати! Бо Зоряне Царство Предків наших як і Рідна Віра вічні!

Полинув у прозору безмежну блакить над золотоколосими нивами жайворон—птах. Зраділа оріаночка—україночка, підбігла босоніж, з пахучим віночком на голові, до мудрого прапрабатька—волхва, поцілувала у засмагле лице та й заспівала пісню про чарівну Лелю—Весну.