У Багдаді, славнім місті,
Тому літ не сто, не двісті,
Як халіфи ¹ ще жили,
Був вдовець, стара катряга ²,
Та такий вам скупиндряга,
Що шукать по всій землі.
Хоч багатий був, як рідко,
Та ходив брудний, як дідько,
І обдертий, як жебрак:
Сорочище чорна, груба,
Ледве руб держиться руба,
А штанищі, мов райтак ³.
Лисину замість тюрбана ⁴
Обвивала шмата драна,
Ветха — й кольору не знать;
Плащ — верета ⁵-перетика,
Шпилька з терня, пояс з лика —
Хоч у просо шпаки гнать.
Звався дід той Абу-Касим,
Був купець собі, не блазень,
Пахощами торгував.
Як по місті йшов часами,
Всякий люд за ним юрбами
Біг і дивом дивував.
Та найбільше всіх уваги
У старого скупиндряги
Його капці знай тягли:
Але капці ж бо то, капці!
Що, мабуть, ще дідьчій бабці
Шлюбним обувом були.
Відки Абу-Касим взяв їх,
Кілько літ уже вживав їх,
Сього не затямив світ;
Знали лиш шевці багдадські,
Що ті капці чудернацькі
Латали вже з десять літ.
Що там прищіпок без міри!
Що там дратви, що там шкіри
Шевські руки уплели!
Десять раз підошви клали,
До старих нові шпиляли,
Щоб міцнішії були.
А під десять шкір тих, братку,
Абу-Касим наостатку
Цвяхів густо сам набив,
Та й то цвяхів з головками,
Мов цибулі з часниками, —
На уряд ⁶ коваль зробив.

І обцаси ⁷ тож незгірші:
Мов копита щонайширші,
Отакий лишали слід;
Пришви, дубельтово ⁸ шиті,
Так були латками вкриті,
Наче дуб, корявий дід.
Ноєвий ковчег ⁹ — я певен —
Стільки лат не мав і бревен,
Що ті капці-шлапаки ¹⁰;
Подобали на колоду,
А тяжкі були до ходу,
Наче проса два мішки.
То ж то мир увесь зглядався,
Як в них Касим прокрадався
Вулицями на базар,
Як потів, бідак, і сапав,
Ноги тяг, що ледво шлапав,
Мов за кару кайданяр ¹¹.
Капці тії так всі знали,
Так їх часто споминали,
Що прислів’ям стались вмить:
Як тяжке щось мав хто в гадці:
«Се як Касимові капці,
Сього я не втну зробить».
Слухайте ж, як доля-ненька,
Тими капцями злегенька
Скоботать ¹² його взяла,
Поки всі гидкі й болющі
Злих привичок шкаралющі
Потрощила й розмела.