Лис Микита — Пісня перша
Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Ніби дівчина в вінку.
Ожили луги, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику.
Лев, що цар є над звірами,
Посланців своїх з листами
Шле до всіх гаїв та вод;
В тих листах велить він строго,
Щоб посходився до нього
Вмить звірячий весь народ.
От ідуть вони гуртами —
Ті безхвості, ті з хвостами,
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один, мов і не чує,
В замку днює і ночує
Лис Микита, розбишака.
Ой, недаром він сховався!
Певне, слухать побоявся,
Що звірячий каже люд
А тимчасом у столиці
Цар засів біля цариці,
Щоб творити правий суд.
Виступає Вовк Неситий.
— Царю, — каже, — від Микити
Вже мені хоч пропадать.
Вовченяток він кусає,
А вовчицю обмовляє
Так, що й сором розказать.
Та й мене — хіба ж то чесно? —
Як він хитро та облесно
Мало в гріб раз не ввігнав!
Це було ще того разу,
Як я з царського указу
Мировим суддею став.
От до мене вбіг Микита:
«Вовче, справа знаменита!
Ось чотири Барани.
Батько їх умер недавно
І лишив їм поле славне, —
На твій суд прийшли вони.
Бачиш, почали сваритись,
Як тим полем поділитись, —
Землеміра в них нема.
Я тобі пораджу щиро:
Будь ти їм за землеміра, —
Праця буде недарма».
Я зрадів — нема що крити:
Бачте, Баранів мирити
Полюбив я над усе.
Як зроблю їм справу в полі,
То ні один з них ніколи
Скарг ніяких не внесе.
От я швидко збираюся,
З Баранами вітаюся —
Хлопці повні, як стручки.
«Ну-бо, хлопці, поспішімо.
Землю міряти ходімо!
Ось кілки вам і шнурки».
Барани на тому слові
Кажуть: «Добре. Ми готові».
Вийшли мірять — ой, не йде!
Тут багато, там замало.
Вшир не хочуть, вздовж не стало,
Не погодяться піде.
Далі каже Лис Микита:
«Тут одна лиш стежка бита
Вас до правди доведе.
Вовче, стань на середині,
А з них кожний в цій хвилині
На ріг ниви хай іде.
Станьте й стійте там спокійно,
Кожний з вас пильнуй подвійно.
Як гукну я — «вирушай!» —
То до пана Вовка кожен,
Найскоріш, як тільки може,
В ту хвилину підбігай.
Хто найшвидше підбігає,
Вовка з місця геть спихає,
Той бере найбільшу часть.
Зрозуміли?» — «Зрозуміли!»
«Ну, ставайте ж, і за діло!
Хай вам бог добігти дасть».
В середині став я радо
І не думавши про зраду,
А Микита на межі
Мало зо сміху не присне,
Та як гаркне, та як свисне:
«Вирушай! — кричить. — Біжи!»
Ледве крикнув Лис Микита, —
Гей, як рушили з копита
Барани в той саме час
Та як збилися докупи,
То немов чотири ступи
В мене гопнули нараз.
Як ударили щосили —
Думав я, що розчавили,
На макуху потовкли.
Я лиш крикнув, закрутився,
Та й на землю покотився —
Очі кров’ю запливли.
А прокляті Бараниська
Не вважають, що смерть близька.
Що зомлілий я лежу:
Цей рогами звідси пхає,
Той у другий бік штовхає,
Щоб посунути межу.
Довго так вони змагались,
Щохвилини розбігались
І товкли з усіх боків.
А Микита, пес лукавий,
Заховавшися між трави,
Реготався, аж ревів.
Ой, лиха ж була година!
Проминула б ще хвилина —
Вбили б Вовка Барани...
Та якраз моя Вовчиця
Тут надбігла подивиться.
Повтікали геть вони. —
Хоч як жалібно цареві,
Всіх звірів володареві,
Вовк усе те говорив,
А цариця — ну сміятись,
Та й сам цар, коли признатись,
Ледве сміх в собі душив.
Гектор, цуцик, неборака,
Став на лапки та й балака:
— Оборонче наших прав!
Ковбаси я мав шматочок
Та й сховав її в куточок,
Лис і ту у мене вкрав. —
Кіт Мурлика скочив жваво:
— Бач, яке собаче право!
Ковбаса була моя!
Лис Микита, правда, злодій.
Ковбасу ж ту при народі
В ковалихи викрав я.
— Чиста правда, що й казати,
Рись береться промовляти, —
Лис — то злодій, річ ясна.
Продає він честь і віру
За курча, за кусень сиру
Чи за чарочку вина.
Заєць наш, усім відомо,
Не бажає зла нікому,
Любо спить собі весь день;
Ну, пішов він до Микити,
Той, бач, мав його навчити
Гарних танців і пісень.
Ой, гірка була наука!
Лис відразу взявсь до дрюка!
Тільки Заєць заспівав,
Лис труснув його, як грушу;
Був би витряс, певне, й душу,
Якби я не врятував. —
Аж тут Лиса боронити
Вийшов дядечко Микити,
Вже старий Борсук Бабай:
— Добре нам прислів’я каже:
Ворог правди не розкаже,
І не сором вам, Неситий,
Тут одверто говорити,
Як вас били Барани?
А ви б краще нагадали,
Як ви з Лисом мандрували
До чужої сторони.
Вірним другом був Микита,
Та ви вмієте платити
Тільки злом за кожну річ.
Раз ото степами йшли ви.
Голод мучив вас жахливий,
Хоч коліна власні їж.
Раптом чути: «Но, конята!»
... Їде рибу продавати
Селянин якийсь, дідок.
«Гей, — Лис каже, — мить щаслива!
Бачу, буде нам пожива,
Не один смачний кусок».
Скочив Лис з одного маху
Та й упав посеред шляху,
Ніби здох, протяг лапки.
І лежить отак простертий,
Не боїться ніби й смерті
Від дідкової руки.
Дід над’їхав — що за диво?
З воза зліз, за камінь живо,
Щоб добити бідака.
Далі бачить — він не диха.
«Це-то так, — промовив стиха.
Вийде шапка он яка».
Взяв Микиту за хвостину
Та й на віз між рибу кинув,
Сів і їде в добрий час.
А Микита той, проноза,
Ну скидати рибу з воза,
В діжці лиш зостався квас.
Те зробивши, Лис мій в ноги!
Здибав Вовка край дороги, —
Той останню щуку мне.
«Ну ж бо, брате Миколайку,
Ти лишив для мене пайку?
Погодуй тепер мене!»
«Ой, — говорить Вовк Неситий,
Ось де пай твій знаменитий!
На, смакуй, та не вдавись!»
І — зміркуй безодню злості —
Дав йому самі лиш кості
З риб, що вкрав так сміло Лис.
А для Зайця річ нелюба,
Що надрав учитель чуба, —
Ніби нас не драли всіх!
Хто ж то бачив, щоб наука
Йшла у голову без дрюка?
Це розмазувать — лиш сміх!
А собачка, Гектор куций,
Сам спіймавсь на власній штуці.
Кіт Мурлика нам казав:
Винуватить він Микиту,
Ковбасу ж ту смаковиту
Сам він у Мурлики вкрав.
Мій племінник — муж побожний,
І для нього злочин кожний,
Мов для носа лютий хрін.
Цілий рік уже минає,
Як він м’яса не вживає,
Бо жаліє всіх тварин.
Я вже сам не раз журився,
Що він голодом зморився... —
Раптом тут замовк Бабай...
Бач, компанія чимала
Хтозна-звідки причвалала
З криком, шумом в царський гай.
Старий Півень перед веде,
За ним по два у ряд іде,
Несуть мари на плечах.
А на марах Курка лежить,
За марами весь рід біжить —
Плач і лемент, ох і ах!
Півень перед царським троном
Теноровим крикнув тоном:
— Милосердя, царю мій!
Вся надія наша вбита,
А убивця — Лис Микита!
Хай нас суд розсудить твій.
Ми в монастирі святому
Проживали, зла нікому
Не чинили. Та не раз
Бачив я, що під ворота
Лис повзе, лиха істота,
Поглядає все на нас.
Я Микиту добре знаю,
Своїм дітям повідаю:
«Стережіться штучок цих.
В ліс мені не вибігати,
Бо там ворог наш зубатий,
Він життя позбавить всіх!..»
Якось чуєм стук до брами:
В довгій рясі перед нами
Став Микита, як монах,
Уклоняється, вітає
І поважно розгортає
Довгого листа в руках.
«Ось вам, каже, царська воля:
Звірам у гаю й на полі
Жити в згоді золотій:
Вовк щоб з Вівцями братався
І щоб з вами я стрічався
Як ваш друг, як брат, як свій.
Бач, спасаюсь я в пустині,
Не вживаю м’яса нині,
їм лиш зілля, воду п’ю.
Мир же вам. Живіть із богом!»
І, вклонившись за порогом,
Він пішов і зник в гаю.
«Ну, — кажу я діткам, — скоро
Вирушаймо в поле з двору:
Можна сміливо гулять!»
Радість, втіха, спів між нами,
Всі ми рушили із брами...
Ой, та краще б не рушать!
Тільки вийшли — милий світе!
Десь узявся Лис Микита
Та й схопив мою дочку.
Я як крикну: «Кукуріку!»
Та користі мало з крику:
Розбишака вже в ліску.
Я кричу, клену, благаю,
Вірні пси за ним до гаю
Кинулись — та, боже мій! —
Принесли лиш мертве тіло...
От як злодій знахабнілий
Той наказ шанує твій! —
Цар сказав: — А що, Бабаю,
Справді м’яса не вживає
Твій племінник? Бачиш сам,
Як то він спасає душу?
Ні, кінець зробити мушу
Всім подібним хапунам. —
І Медведя зве Бурмила:
— Як тобі в нас ласка мила,
Друже, меч свій прив’яжи,
Йди до Лиса, хай, поганий,
Зараз тут на суд мій стане. —
Строго-строго накажи.
Та дивись на ту падлюку,
Щоб не вдрав яку він штуку.
Бо то, брате, хитрий звір.
— Що, мене б він смів дурити!
Закричав Медвідь сердитий
Та й потяг в Микитин двір.