Так ідуть собі повільно,
Аж Микита глянув пильно;
— Заховаймось під місток, —
Борсукові шепче тихо.
Той злякавсь: мисливці? лихо?
Затремтів, немов листок.
Заховались. Борсукові
Люди бачаться здорові.
Уявляється біда,
А то тільки шляхом рівним
Куряча родина з півнем
Повертається з суда.
Курочку похоронили,
Поридали, потужили, —
Заспокоїтись пора.
Жаль ховаючи у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають «Комара».
«Прилетіла Муха з хати
Комарика рятувати»
Півень голосно завів...
Аж тут скочив Лис із ями
Півня гострими зубами
За головку ухопив.
Ухопив, обгриз головку,
Знов під міст... — А правда, ловко? —
Борсука він запитав.
— Бійся бога, мій синашу.
Заварив нову ти кашу! —
Дядько сумно відказав. —
Півень цей — велика сила.
Давній приятель Бурмила
Пошматує Лев тебе!
Розірве тебе Левиця! —
А Микита не боїться,
Півня радісно скубе.
— Ти начхай на все, Бабаю.
Глянь: тебе я пригощаю
Смачно так, що й цар не їсть
А на Півника оцього
Після випадку одного
Затаїв я в серці злість.
Раз голодний, що аж плачу
Я іду садком та й бачу:
Півень гордий на вербі.
Я подумав: «Ей, Микито.
Як би тут його зманити
І дістать до рук собі?»
Для поважної потреби
Вдав пустинника я з себе,
Мимрю щось, як люди в снах..
Далі під вербу підхожу,
Очі скромно вверх підводжу
Та й кажу, як той монах:
«Люба ти моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Будь здорова з божим днем.
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову ми почнем».
Півень крикнув сміховито:
«Ой, мій таточку Микито.
Видко, ти давно не їв,
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне.
Зголоднів — то й спобожнів».
«Друже, це несправедливо:
Я відрікся від м’ясива,
Їм лиш мед та корінці.
Душу я спасаю нині
І живу собі в пустині
В найтемнішому кінці».
Півень крикнув сміховито:
«Ой, мій таточку Микито,
Та й святі ж твої слова!
А язик який медовий!
Але зуб — кусать готовий,
Злоби повна голова».
Я кажу: «Ой, гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко,
Знай же: задля тебе я
Із свого сумного краю
Три доби вже поспішаю,
І до тебе річ моя.
В сні почув я голос бога:
«Встань, Микито, бо дорога
Довга стелиться тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся, —
Десь там Півень на вербі.
Півень цей страшенний грішник.
Многоженець і насмішник...
Ти, не гаючись, іди,
Наберись як слід терпіння,
Пробуди його сумління,
Грішну душу пробуди...»
Синку ти мій гребенястий,
Швидко можеш ти пропасти,
І кипіти у смолі.
Злізь до мене, сповідайся,
У гріхах своїх покайся,
Признавайсь у всьому злі»
Мовить Півень сміховито:
Ох, мій таточку Микито,
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи я краду, чи грабую.
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи тебе беру на сміх?» —
«Ей, небоже, мовлю грізно, —
Кайся-но, бо буде пізно,
З серця гордість викинь пріч
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш —
Це погана дуже річ.
Треба, друже мій, признаться:
Маєш ти жінок по двадцять,
Часом навіть двадцять п’ять
По якому це закону
Ти живеш в грісі такому,
Зараз я хотів би знать?»
Тут мій Півень ізлякався.
«Отче, — каже він, — зласкався
Я одверто признаюсь:
Ще душа моя гріховна
Всяких дум лукавих повна,
Сповідатись я боюсь». —
«Як то? Сповіді боятись?
і не сором признаватись?
Розкажу про це я скрізь.
Ой, погано, синку, буде, —
Засміють і звірі й люди.
Ну-бо, синку, швидше злізь».
Так-от хитро говорив я...
Бачу: Півень мій з верхів’я
Помалесеньку злетів,
Лізе нижче, нижче й нижче,
Все до мене ближче й ближче, —
Ну, його я і вхопив.
«А попавсь, — кажу, — паничу!
Поскубу тебе й посмичу!
Сповідайсь, не сповідайсь, —
Мій живіт за домовину
Буде, курячий ти сину.
Зараз із життям прощайсь!»
Очі жахом пойнялись,
І сказав він сумовито:
«Ой, мій таточку Микито,
Що вже діяти, живись.
Видко, так судилось, любий.
Щоб через твої я зуби
У нове життя ввійшов.
Так бери ж собі те тіло,
Щоб в зубах тобі хрумтіло. —
Споживай і будь здоров.
ї жупан оцей чудовий,
Одяг мій оксамитовий
Без вагання забирай,
Рви, шматуй, — я не жалію...
Тільки дай мені надію,
Що таки потраплю в рай.
Лиш один ще жаль сердечний
На той другий світ безпечний
Понесу з собою я.
Умирать, то й умирати.
Та тобі журби багато
Принесе ця смерть моя.
Бачиш, голос мій чудесний
Уподобав муж той чесний.
Що годує кобзаря.
Мав при нім я учнем стати.
А тебе він мав узяти
В найми — за поводиря.
Ось тепер, коли я гину,
Мали саме в цю годину
Посланці тебе знайти,
Закінчить твоє злидарство,
Запросить на поводарство
І завдаток принести».
Ох, взяла мене охота.
Я зрадів роззявив рота.
Мовив: «Дякую тобі.
Будь живий, мій любий сину!»
Ну, а Півень в ту хвилину
Опинився на вербі.
«Ой, мій таточку Микито, —
Каже звідти гордовито, —
Ти багатства зажадав?
Задля ледарства гидкого
Був ладен зректися всього, —
А мене ж у роті мав».
Тьфу, та й згадувати годі.
Як сміявся з мене злодій,
Як пишавсь, мов генерал
Я лагідну вдачу маю,
Все дарую, все прощаю,
Та помщуся за скандал. —
Ту пригоду розповівши.
В холодочку Півня з’ївши
І спочивши під містком.
Наші любі подорожні,
Добре ситі, не порожні.
Далі тюпали пішком...
— Кажеш, дядьку: Півень — сила.
Мав протекцію в Бурмила.
У Левиці в ласку вліз?
Знаю істину глибоку:
Без протекції — ні кроку,
Треба друзів мати скрізь!
Ласка панська, вплив жіноцтва
Вищі понад всі свідоцтва
Шепне слово пан барон
Чи напише лист княгиня, —
Весь твій труд в одній хвилині
Геть розсиплеться, як сон
Так-то, любий мій Бабаю.
Силу ту я добре знаю.
А як знаю — не боюсь.
Адже ж я не в тім’я битий.
І для себе вмів зробити
Теж протекційку якусь.
При дворі коло Левиці
Має місце фельдшериці
Малпа Фрузя, удова.
Левенят малих лікує,
Також ліками торгує, —
А вродлива, як Сова.
Правду мовивши, в Левиці
Їй те місце фельдшериці
Я знайшов — і дуже рад.
При дворі вона, я знаю,
Може все зробить, Бабаю.
Всіх на свій звертає лад.
Та хоч би мене й не знала.
То мене б обороняла,
Бо не любить Вовка — страх
Чом не любить, хочеш знати?
Можу це я розказати,
Щоб коротшим здався шлях...
Ще як з Вовком мандрував я.
Раз в чужину заблукав я
Аж над море, в Малпин край.
Ми страшенно потомились, —
Ну, а їсти так хотілось,
Що хоч ляж та умирай.
Зирк — між горами, у лузі.
Хатка тої Малпи Фрузі.
От Неситий повіда:
«Йди, Микито, в цю хатину,
Може, нас приймуть в гостину.
Бо тяжка нам тут біда».
Йду я, входжу — серед хати
Малпа, наче чорт лапатий,
Малпенятка щось пищать.
Та такі ж то всі негарні,
Та бридкі, та нечупарні,
Що аж страшно пригадать!
Пані Фрузя виступає,
Пильно дивиться, питає.
«Хто ви? Що ви? Звідкіля?»
Ну, а я брешу: «О, пані!
Всюди ви в великій шані.
Знає вас уся земля!
Із далекого Підгір’я
Миролюбний, тихий звір я
Йду молитися святим, —
Та, почувши від народу
Про ваш розум, вашу вроду.
Завітав до вас у дім».
Малпа любо засміялась,
Бід тих слів аж облизалась
«Прошу сісти! Ну, кажіть,
Що про мене ви чували?» —
«Пані, всі вас вихваляли,
Слава скрізь про вас кричить!
А ці любі ангелятка —
Ваші діточки? А татка
Чом не бачу серед вас?» —
«Ох, мій пане, я вдовиця..
Та вам треба підживиться!
Для обіду саме час». —
«Ах, спасибі, люба пані! —
А в кишках — як в барабані.
Пузо марша виграє! —
Їсти в вас я не посмів би,
Вашим любим словом хтів би
Серце втішити своє». —
«Бачу, друже, що ти чемний
І розумний, і приємний!
Любий гість мені такий.
Довго будем говорити,
Але ж треба їсти й пити
Зараз їж мені та пий».
І метнулась до комірки,
Принесла аж три тарілки
Сала, м’яса, ковбаси;
Перед мене все приносить,
Потім сіла та ще й просить:
«Їж! Чом більше не їси?»
При столі вона сиділа.
Говорила, говорила.
І молола, і плела...
Я під ту її розмову
Брав з тарілок знову й знову.
Ледве звівся з-за стола.
«Пані люба, я щасливий
Що зустрілися мені ви.
Справжній скарб я тут знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу, —
Та простіть, спішити мушу...
Я прийду швиденько знов».
Малпа щось там ще плескала.
Та з кімнати дав я драла.
Коло Вовка опинивсь.
«Ах, Микито, я тут гину,
А ти там сидиш годину.
Ну, приніс що? Пожививсь?» —
«Поживився Вовче-брате,
Та з собою їжу брати
Не годиться; це ж бо стид.
Сам іди до Малпи, друже,
І вона зрадіє дуже, —
Пригостить тебе як слід».
Вовк у хату... Я це бачу...
Добре знаю Вовчу вдачу.
Під стіною притуливсь,
Слухаю. А він ввіходить, —
Малпа річ якусь заводить...
Вовк на лавці розваливсь.
«Дай обідать, Малпо клята!
А це що за чортенята?
Ну, та й погань, боже мій!
Та й сама ти — гидко глянуть!
А говориш — вуха в’януть!..
Ну, а де твій чорт старий?»
Так дурний Вовчисько ляпав...
Господиня камінь в лапи
Як ухопить, як жбурне!
Розгнівилась — боже любий!
Вибила чотири зуби...
Мій Неситий як ревне!
Малпу він хотів убити,
А її моторні діти
Обступили, верещать,
Б’ють Неситого дрючками
Він підскочив, як з нестями,
У вікно та й утікать!
З того дня я Малпі Фрузі,
Певна річ, попав у друзі,
А Неситий — ворог їй.
Геть же всі думки похмурі.
Не боюсь я грому й бурі,
У талан я вірю свій! —
Отака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Із Бабаєм дочвалав.
В пообідню саме пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.

При розмові шахом-махом
Лис с Бабаєм битим шляхом
Не спішаться, звільна йдуть.
Втім Бабая штурк Микита.
«Стрику, осьде ямка скрита,
Живо заховаймось тут!»
Під місток, що був на шляху,
Втік Бабай в великім страху,
Думав: може, де стрілець?
А за ним шмигнув Микита,
Та на шлях глядів з укриття…
Пст! А сам трясеться ввесь.
А тим шляхом ізо Львова
Йде процесія здорова,
Що ходила там на суд:
Старий Півень перед веде,
За ним його весь рід іде,
Тільки мар вже не несуть.
Заховавши жаль у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають «Комаря»:
«Гей, там в лісі шум зробився,
Комар з дуба повалився!
Кличте, кличте лікаря!
Розбив собі головище
На дубовий конарище
(Соло Півень витяга);
Вилетіла Муха з хати
Комаренька рятувати
(Вся рідня підпомага).
«Ой Комарю, господарю,
Жаль мені вас непомалу,-
Тягне Півень голоском.-
Чим же я тебе улічу?
Бо тобі я щиро зичу! -
Хор підхопив весь гуртком.-
Продам хату, продам сіни,
Щоб добути медицини,
Ще й покличу лікаря,
Продам граблі і мотику,
Заплачу ще і аптику,
А вздоровлю Комаря.
Ой, як гукне Муха люба,
Поскакали кліщі з дуба,
Комарю спинили кров.
Мурашечки прибувають,
Подушечки підстеляють,
Щоб на нього сон прийшов».
Так-то куряча рідня вся
Верещить, аж порівнявся
Старий Півень із містком;
Втім, мов блискавка, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап його мельком!
«Га, ти тут мені, драбуго!» -
Скржкнув Лис, і вхопив туго,
І головку враз відгриз.
Півень лиш крильцями стріпав
І лапками довго сіпав:
З трупом в яму скочив Лис.
«Бійся бога, мій синашу,
Заварив нову ти кашу!
Чи зовсім ти з глузду збивсь?
Півень сей — велика сила.
Мав протекцію в Бурмила
І цариці полюбивсь».
Так Бабай остерігає,
Та Микита вже не дбає,
Півня радісно скубе.
«Ти начхай на се, мосьпане!
Глянь лиш, що тут за сніданнє!
Пишно погощу тебе!
А на Півня сього, стрику,
Здавна злість я мав велику,
В серці й досі ще кипить:
Не за позов, не за шкоду,
Але за одну пригоду,
Про яку й згадати стид.
Раз голодний, що аж плачу,
Йду я попід сад і бачу:
Півень піє на вербі.
Як би тут його ошвабить,
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?
І як стій я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: «Господи воззвах»;
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу
Та й говорю, як монах:
«Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе сим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпочнем!»
Півень крикнув сміховито:
«Ой мій таточку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!»
«Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м’ясива,
Їм лиш мід да корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустини
В найтемнішому кінці».
Півень крикнув сміховито:
«Ой мій таточку Микито,
Та й масні ж твої слова.
І язик твій медом капле.
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова».
Я кажу: «Ой гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко!
Знай же: задля тебе я
Із далекої пустині
Вмисно аж сюди йду нині.
Ось до тебе річ моя:
В сні почув я голос з неба:
«Встань, Микито, живо треба
У село іти тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся,-
Здиблеш півня на вербі.
Півень сей — страшенний грішник,
Многоженець, і насмішник,
І безбожник. Тож іди
Розворуш йому сумління,
Змий гріховне затвердіння,
До покути приведи!»
Сичку ти мій гребенястий!
Швидко можеш ти пропасти,
І душа піде в смолу.
Злізь з гілляки, сповідайся,
У гріхах своїх покайся,
Душу збережи цілу».
Мовить Півень сміховито:
«Ох мій таточку Микито,
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи то я краду, грабую,
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи святе беру на сміх?»
«Ей небоже, — мовлю грізно,-
Кайся, щоб не було пізно!
З серця гордість вилинь пріч!
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш -
Се погана дуже річ.
Чи ж не маєш ти, признайся,
По дванадцять, по п’ятнадцять
І по більше ще жінок?
По якому се закону
Ти жиєш в грісі такому?
Будеш в пеклі в сірці мок!»
Тут мій Півень став, мов змитий:
Тон мій, острий і сердитий,
Зрушив, бач, його нутро.
«Ой мій таточку Микито,
Бачу ясно і відкрито
Се гріховнеє тавро!
Та сей раз ще змилостився!
Я не постив, не молився,
В серці скрухи не збудив.
Кепська сповідь бути може,
Тож лякаюся, крий боже,
Щоб і тут не поблудив».
«Грішнику! — ревнув я строго.-
Чорт говорить з горла твого!
Сповіді боїться біс!
Геть жени його! Покайся!
Із покутою не гайся!
Зараз тут до мене злізь!»
Отакого-то я шваба
Підпустивши, сього драба
Таки за печінку взяв.
Звільна з гільки він на гільку
Став злітати і за хвильку
На землі край мене став.
Тут я хап його та й кличу:
«А, ти тут мені, паничу!
Сповідайсь, не сповідайсь,
А великої покути
Вже тобі не оминути.
Зараз із життям прощайсь!
Будь я пес, не Лис Микита!
Буде кров твоя пролита,
А жупан червоний твій
Я розмикаю й розкину,
Грішне тіло в домовину
У живіт спакую свій».
Зміркувавши, де попався,
Півень стишивсь, не тріпався,
Звісив голову униз
І промовив сумовито:
«Ой мій таточку Микито,
Що вже діяти, живись!
Видко, бог судив так, любий,
Щоб через твої я зуби
В рай блаженний увійшов.
Так бери ж собі те тіло,
Щоб в зубах твоїх хрумтіло,-
Поживай і будь здоров!
І жупан отсей червоний,
Що ним часто во дні они
Я пишавсь серед курок,
Рви, шматуй, — я не жалію,
Тільки дай мені надію,
Що в смолі не буду мок.
Лиш один ще жаль сердечний
В світ загробний, безконечний
Понесу з собою я,
Жаль тяжкий для серця мого,
Бо й для тебе шкоди много
Принесе та смерть моя.
Бачиш, голос мій чудовий
Так сподобався попови,
Слава скрізь о нім така,
Що в єпископськім соборі
При архієрейськім хорі
Мав я стати за дяка.
Обіцяли паляниці,
Штири кірчики пшениці,
Ще й м’якого хавтуря;
Та я пункт поклав конечний,
Щоб Микита, муж сердечний,
Був там за паламаря.
Ось тепер, коли я гину,
Мали у твою пустиню
Три каноніки прийти
Закінчить твоє злидарство,
Запросить на паламарство
І завдаток принести».
Я артист є, любий стрику!
Кожде слово в мні велику
Силу вражень підійма.
Тож, як вчув слова такії,
Розгулялись в мене мрії,
Скокнула душа сама.
Рот роззявивши без тями,
Живо сплеснувши руками,
Мовлю: «Отакий пан Лис!»
А в тій хвилі півень-злюка
Скочив, пурхнув, мов гадюка,
Та й на гілку тільки блис.
«Ой мій таточку Микито,-
Мовить відтам гордовито,-
Так ти паном буть забаг?
Для мерзкого паламарства
Зрікся б ти і неба, й царства!
А мене ти мав в зубах!»
Тьфу, та й згадувати годі,
Як із мене кпив сей злодій,
Як пишавсь, мов генерал!
Я звір тихий і рахманний,
Все дарую, бійку, рани,-
Та до смерті мщу скандал».
Отакеє розповівши,
Враз з Бабаєм півня з’ївши
І спочивши під містким,
Наші любі подорожні,
Мов святії та побожні,
Далі тюпали пішком.
«Кажеш, стрику: Півень — сила,
Мав протекцію в Бурмила
І в цариці в ласку вліз?
То-то й є наш лад, нівроку:
Без протекції ні кроку!
Щоб вас божий грім розтріс!
Чи ти вчитель, чи фаховець,
Чи урядник, промисловець,
Чи поет, чи ремісник,
Будь ти здібний, пильний дуже,-
Без протекції, мій друже,
За весь труд свій маєш шпик.
Ласка панська, вплив жіноцтва
Вищі понад всі свідоцтва;
Шепне слово пан барон,
Чи прийде білет княгині,-
Весь твій труд в одній хвилині
В пил розсиплеться, мов сон.
Так-то, любий мій Бабаю!
Силу ту я добре знаю,
А як знаю — не боюсь.
Адже ж я не в тім’я битий
І для себе вмів зробити
Там протекційку якусь.
При дворі коло цариці
Є на місці фельдшериці
Малпа Фрузя, удова:
Ніби лікарка потрошка,
Ніби знахарка, ворожка,
А вродлива, як сова.
Хоч давно вже не панянка
І страшна емансипантка,
Всіх ненавидить мужчин,
А до мене потихенько,
Чує щось її серденько,-
Звісно, що не без причин.
Правду рікши, у цариці
Я їй місце фельдшериці
Виєднав — і дуже рад;
А тепер вона, небоже,
Все в дворі зробити може,
Всіх на свій звертає лад.
Та хоч би мене й не знала,
То за мною би обстала,
Бо не любить Вовка — страх.
Чом не любить — се я знаю
І скажу тобі, Бабаю,-
Швидше нам минеться шлях.
Ще як з Вовком мандрував я,
Раз в чужину заблукав я
Аж над море, в Малпин край.
Змучені оба, голодні,
Нічого зловить не годні,
Хоч лягай та умирай.
Глянь — між скалами криївка,
Малпи Фрузі се домівка,
От Неситий повіда:
«Йди, Микито, в сю хатину,
Може, нас приймуть в гостину,
Бо тяжка нам тут біда».
Йду я, входжу — серед хати
Малпа, наче чорт лабатий.
А круг неї діточки,
Та такі вам обридливі!
Чортенята всі правдиві,
Щи аж страшно, бідочки.
Визвірились всі на мене,
Аж пробігло щось студене
Попід шкіру — тьфу, пропадь!
Очі всі повитріщали,
Зуби так понаставляли,-
Думалось: от-от з’їдять.
А Малпиня, та прочвара,
ІІідступа, мов чорна хмара:
«Що вам треба? Хто ви є?»
Ну, я їй давай брехати:
«Я прийшов, щоб вам віддати
Ушановання своє.
Із далекого Підгір’я
Богомільний, чесний звір я
І, мабуть, свояк ваш єсть,-
З прощі йду — та, чувши масу
Про красу і мудрість вашу,
Я прийшов віддать вам честь».
Подобріла Малпа зараз,
Від, тих слів аж облизалась.
«Прошу сісти! Так, значить,
Ви про мене щось чували?» -
«Пані, ах, які похвали
Фама скрізь про вас кричить!
А сі любі ангелятка -
Ваші діточки? А татка,
Певно, дома десь нема?» -
«Ох, мій пане, я вдовиця!
Та вам, може б, поживиться?
Зараз зладжу я сама!»
«О спасибі, люба пані!
(А в кишках, мов в барабані,
Пусто, марша тне живіт!)
Їсти в вас я й не посмів би!
Вашим любим словом хтів би
Ум свій, серце напоїть!»
«Бачу, друже, що ти чемний,
І розумний, і приємний,-
Любий гість мені такий!
Будем говорити много,
Та проте поперед всього
Зараз їж мені і пий!»
І метнулась до комірка,
Принесла аж три тарілки
М’яса, шницлів, ковбаси:
Перед мене все приносить,
Потім сіла, та ще й просить:
«Їж! Чом більше не їси?»
Ну, я їм, аж хата хоцить!
Малпа тим часом розводить
Теревені всі свої
Про жіночі нерви ніжні,
Про мужчин чуття побіжні,
Про рабство жінок в сім’ї.
Про «небіжчика» спімнула
Та й тяженько так зітхнула:
«Він мене не розумів!»
Далі скочила в культуру,
Ворожбу, літературу,
Стрій, політику і спів.
Я потакую й смакую,
Та для форми десь-якую
Опозицію зведу;
Малпа спорить, гарячиться,
Бачу, потік не скінчиться,
Тож, наївшись, більш не жду.
«Пані люба, я щасливий,
Що такий тут скарб правдивий
Несподівано знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу,
Та простіть, спішити мушу,
Та прийду швиденько знов».
Малпа щось там ще плескала,
Я не слухав, як дам драла,
Коло Вовка опинивсь.
«Ах, Микито, я тут гину,
А ти там цілу годину!
Ну, приніс що? Пожививсь?»
«Пожививсь, — говорю, — брате,
Та з собою страву брати
Не подоба, просто стид.
То ти йди до хати, друже,
Малпа гостям рада дуже,
То й тебе вона вгостить».
Вовк у хату. Я се бачу,
Добре знаю вовчу вдачу,
То під стінку притуливсь,
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,
Малпа щось його питаєсь,-
Вовк на лавці розваливсь.
«Дай обідать, Малпо глупа!
А се що? Чортяток купа?
Ну, та й погань, боже крий!
Та-бо й ти — хай дундер свисне!
Глянеш — молоко аж кисне…
Ну, а де твій чорт старий?»
Так Вовчисько ляпав здуру.
А втім Малпа цеглу з муру
Як ухопить, як шпурне
В саму морду — боже любий!
Висипала штири зуби…
Мій Неситий як ревне!
Був би Малпу вбив на місці,
Ба, коли Малпи звинниці,
Як не скочать діточки:
Сей камінням Вовка пряжить,
Той знов очі видрать важить,
Двоє хапле за дрючки.
Лущать, б’ють без милосердя!
Ледво-не-ледво відпер я
Двері й крикнув: «Вовче, йди!»
От він вискочив в тій хвили,
Бо були б його убили,
Ніби гамана жиди.
Відтоді у Малпи Фрузі
Став я в ласках по заслузі,
Вовк же гірший полину.
Тож я вірю щастю свому:
Серед бурі, серед грому
Інші тонуть, я сплину».
Отака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Враз з Бабаєм дочвалав!
Саме в пообідню пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.