Добре кажуть мудрі люди:
Аби розум — щастя буде...
Думав так і мудрий Лис
Хоч мороз ішов по тілі,
Але мав він рухи, смілі
І чоло високо ніс.
— Гей, убивце ти проклятий
Смієш гордо виступати? —
Грізно з трону крикнув цар. —
Гляньте, панство, поглядає
Веселенько, мов не знає,
Що прислав цареві в дар!
Знову думаєш брехнею
Одурить мене своєю?
Зайця хто загриз і з’їв?
Цап, твій спільник, вже роздертий
Не втечеш і ти від смерті.
Хоч би що тут говорив! —
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі, руки заломивши
І лице слізьми обливши,
На все горло так загув:
— Ой, ой, ой, тяжка година!
Любий Заїнько загинув,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Де ж твій скарб тепер подіто?
Що робити? Ох, ох, ох!
— Що це ти верзеш, брехуне? —
Цар до нього гнівно суне.
— Царю, вбий мене тепер.
Це ж мій скарб пропав безцінний.
Жить не хочу ні хвилини!
Чом я досі не помер?
Вірив Зайцеві я щиро,
Мав до Цапа також віру, —
Через них і передав
У великому пакунку
Скарб тобі для подарунку —
Світ такого не видав.
Діамант там був чудовий,
Що вночі, мов місяць повний.
Серед темряви світив;
Був там перстень рубіновий.
Що ясне чуття любові
До хазяїна будив.
Для Цариці ж, Царю гнівний,
Слав я дзеркало предивне
В пишних рамцях золотих...
Хто бувало в нього гляне,
Той такий красивий стане,
Що зчарує враз усіх.
От такий-то скарб чудесний.
Я тобі, слуга твій чесний,
Через Зайця передав.
Хто ж міг думати-гадати,
Щоб Цаписько бородатий
Ті дари заграбував?
А тепер, Царице-мамо,
Цапа вже нема між нами, —
Де ж я скарб отой знайду?
А тимчасом тут на мене
Гидко бреше люд скажений.
Щоб упхати у біду!..
Царю, й ти, Царице-пані,
Всі ті вигадки погані
З мудрих викиньте голів,
Щоб потомки не судили,
Що ви лихом відплатили
Найвірнішому з рабів. —
Він замовк. Ще цар гнівиться,
Та захлипала Цариця, —
Вдачі доброї була.
Та ще й смачно попоїла:
На обід вона строщила
Четверть ситого вола.
Знову Лис: — О, боже милий!
Вороги Вам засліпили
Ваші очі царські знов.
Жить не хочу без надії,
Нам-бо серце тільки гріє
Царська ласка та любов.
Так прощай же, білий світе.
Ви ж на бій зо мною йдіте, —
Вороги мої тяжкії
Що? Злякались? Поховались?
Чом брехать ви не боялись,
Полохливі та гидкі?
Знаю: брехні розпускати
Легше, ніж за правду стати,
Вийти сміливо на бій.
Ну ж бо, ну, страхополохи!
Хто шляхетний з вас хоч трохи?
Хто приймає виклик мій?
— Я, ненависний брехуне! —
Крикнув Вовк, і сміло суне
З кола родичів своїх. —
Я ладен тебе провчити,
Твій язик укоротити,
Щоб не брав ти нас на сміх.
Перед ясні царські очі
Я стаю й боротись хочу,
Та на смерть, не на життя,
Щоб ствердить, що ти поганець
І шахрай та ошуканець
Без сумління й каяття.
Не за власні кривди б’юся,
Хоч із ними не таюся, —
За братів виходжу я.
Не за себе хочу мститься,
А за муки, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
Про одну таку образу
Як згадаю, то щоразу
Ущипне за серце злість.
Над ставком сидить Вовчиця,
Бачить — Лис, щоб підживиться.
Ліг та й рибу смачно їсть.
«Що це ти їси, Микитко?» —
«Рибу їм, шановна тітко». —
«Дай же, серденько, й мені!» —
«Рибки хочеться, тітусю? —
До ставка біжіть. Клянуся
Повно там її на дні». —
«Е, в ставку! Чи я не знаю!
Тільки як же упіймаю?» —
«Тіточко, навчу я вас.
Я ж рибалю кожну днину:
Де лиш сіть свою закину,
Маю здобич повсякчас». —
«Що за сіть?» пита вовчиця.
«Можна й зараз подивиться».
А якраз широкий став
Був під кригою міцною,
Тільки хтось для водопою
Ополонку прорубав.
От до неї й припровадив
Лис Вовчицю та й порадив:
«Хвіст у воду опустіть,
Так посидьте із годинку, —
Не одну тоді торбинку
Упіймаєте в цю сіть».
Так він лестився й крутився,
Так Вовчиці піддобрився.
Що повірила вона:
В мить одну на лід присіла,
Хвіст у воду опустила
Та й держить, держить, дурна!
«Лисе, — каже, — щось щипає!» —
«Цить, то риба так хапає».
А хвоста мороз хапав...
«Лисе, можна витягати?» —
«Ні, ще треба зачекати».
Лис Микита відказав.
«Лисе, тягне щось і смика!»
«Цить, то щука привелика
Так вовтузиться з хвостом...»
А то хвіст їй примерзає...
«Ой, тягну!» вона гукає.
«Не тягни, ще буде й сом!»
Та вона, хоч теє чула,
Вже не стерпіла, шарпнула...
Не пускає... «Ну, тягни! —
Каже Лис. — Там риб багато.
Треба швидше витягати,
Повтікають-бо вони».
Ще шарпнула раз і вдруге,
Аж завивши від напруги, —
Хвіст неначе прикипів...
Каже Лис: «Ну, слава богу,
Он ідуть нам на підмогу
Люди з сіл та хуторів».
Як Вовчиця те почула,
З переляку й світ забула.
Виє, плаче, просто жах...
На широкий став застиглий
Справді гнівні люди бігли
Із дрючками у руках.
Сиплються удари градом...
Бідолашна крутить задом,
Б’ється, рветься, а ті б’ють..
Як смикне ж вона щосили...
Півхвоста в льоду лишила,
Та й шмигнула в дальню путь. —
Каже з усміхом Микита:
— Правда, що вже й говорити.
Тільки трохи в ній брехні.
Ну, хіба ж ото годиться
Вдачу хижої Вовчиці
Та приписувать мені?
Будь вона розважливіша,
Підняла б хвоста скоріше,
Рибку б витягла зо дна...
А вона, немов здуріла,
Став увесь піймать хотіла...
Де, скажіть, моя вина? —
Весь народ зареготався,
Тільки Вовк розлютувався,
Каже Лисові: — Ну, ну!
Ще одну таку пригоду
Розкажу я тут народу,
Доведу твою вину.
Край глибокої криниці
Два відра висіло з криці
На довжезнім ланцюзі;
Як униз одно спускалось
Друге вгору підіймалось,
Так би мовить, по черзі.
Лис хотів води напиться.
У відро — та й у криницю
Він спустився в цім відрі.
П’є, смакує... Тільки ж горе!
Як підняться знову вгору?
Хто поможе угорі?
Плаче, стогне, репетує,
А Вовчиця теє чує,
Пробігаючи ліском.
До криниці зазирає...
«Лисе, що таке?» питає
Найніжнішим голоском.
Лис мій швидко забалакав:
«Ах, тітусю, риби, раків
Тут я навіть не злічу!
Півгодини їх збираю,
А відро вже повне маю,
Ще й наївся досхочу.
Жаль — нема куди вже брати.
Влізь до того он відра ти
І сюди мерщій спустись.
Наїсися, ще й додому
Занесеш линків старому»,
Так брехав їй хитро Лис.
Ну, а це ж для вас не тайна,
Що Вовчиця, як звичайно,
Страх голодная була.
Як про рибу й раки вчула,
Зараз у відро Стрибнула —
І з відром униз пішла.
Вниз пішло відро Вовчиці,
Вверх пішло зо дна криниці
Те відро, де Лис сидів.
«Ну, тітусю, будь здорова!
Рибка там є пречудова! —
Крикнув Лис, як вверх летів.
Спочивай собі часину!
Я йду вгору, ти в долину, —
Що ж, на тім стоїть земля!
Риб не дуже там багато,
Маєш час поміркувати,
Як дістатись відтіля».
Чують люди крик Вовчиці,
Позбігались до криниці...
Чи ж знайшовся серед них
Хоч один, хто б міг сказати:
«Це ж голодних діток мати!
Пожаліймо тих малих!»
Де там! «Злодій у криниці!
За лошата, за ягниці
Ми відплатимо тепер!»
Так вони кричать, гукають
І нещасну витягають:
«Бийте вовка, щоб умер!»
Молотили, молотили,
А вона від них щосили
Кинулась, напівжива...
Врятуватись врятувалась,
А три роки лікувалась...
Ну, правдиві це слова?
Визнаєш свою провину,
Хитрий Лисе, Лисів сину,
Визнаєш чи, може, ні?
Маю гніватися право
За таку огидну справу?
Дай же відповідь мені!
— Вовче-братіку! Вовчисі
Ти від мене поклонися:
Вдячний я довіку їй,
Що мене урятувала
І за мене постраждала
У пригоді тій лихій.
Тільки ж те подумай, друже:
В неї тіло сильне й дуже;
Я — не треба і казать,
Знають де осики й верби —
Під киями зразу вмер би...
Хто ж охочий умирать? —
Так Микита насміхався.
Люд навколо реготався,
А Неситий закричав:
— Годі битись язиками,
Доведу тобі зубами,
Хто з нас правду тут казав! —
Цар гукнув: — І справді, годі!
Хто з вас чесний, хто з вас злодій.
Навіть чорт не знає сам.
Завтра вранці на майдані
Буде бій у вас останній,
Він лиш правду скаже нам.

Повідають мудрі люде:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.
Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив, мов весельчак.
«Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати? -
Грізно з трону крикнув цар.-
Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.
Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерти,
Вже на штуки є роздертий,-
Се й тебе жде, пане Лис!»
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі, руки заламавши
І лице слізьми облявши.
На все горло так зарув:
«Ой-ой-ой, годино чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!»
«Що се ти верзеш, брехуне?» -
Цар до нього гнівно суне.
«Царю, вбий мене тепер!
Се ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний,
Ліпше б я відразу вмер!
Га, я думав, що на Яця
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку -
Світ такого не видав.
Там діамант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.
Се цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо*
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоровля, вроди,
Навіть мертвий би ожив.
Отакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоть хвильку,
Що вб’є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зграбував?
А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап то само,
Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.
Царю, й ти, Царице-пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплітки всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви шилом відплатили
Найвірнішому слузі!»
Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця -
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо сама, обдерши шкірку,
З’їла смачно чверть Вола.
«Ні, — почав знов Лис по хвили,-
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло -
Царська ласка і любов.
Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!
Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,-
О, то вас нема на це!»
«Брешеш, навісний брехуне! -
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.-
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!
Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.
«Що се ти їси, Микитко?» -
«Адже рибу», — каже швидко
Лис. «Та дай же ж і мені!» -
Просить жінка. «Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!»
«Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!» -
«Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!»
«Що за сіть?» — пита Вовчиця.
«Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!»
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
«Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте -
Риб спіймете повен міх!»
І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить — дурна!
«Лисе, — каже, — щось щипає!» -
«Цить, то риба так хапає».
А то хвіст хапав мороз.
«Лисе, може, вже тягнути?» -
«Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!»
«Лисе, тисне щось і мика!» -
«Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!»
А то хвіст обмерз вже кріпко.
«Лисе, тягну!» — «Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!»
Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало -
Не пускає. «Ой, тягни,-
Каже Лис, — тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!»
Шарпнула ще раз Вовчиця,-
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно — аші руш.
«Тітко, — Лис рік, — дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!»
Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула -
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.
Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В’ється, рветься, а ті б’ють!
Далі шарпнула щосила,
Півхвоста в леду лишила
Та й шмигнула в божу путь!»
А на се Микита ґречно:
«Так, се правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.
Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь».
Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався,
Під собою землю гриз.
«Га, поганець! — крикнув лютий.-
Ось як він вертить і крутить.
Щоб невинним все був Лис!
Та не дочекаєш, клятий,
Нас усіх на сміх підняти!
Підлих справок твоїх — тьма,
Ну, скажи, там при криниці
Чи була вина Вовчиці,
Чи твоя лиш злість сама?
При цімброваній криниці
Висіли два відра з криці
На валу на ланцюзі.
Лис води хотів напиться -
Скік в відро, щоб вниз спуститься
Друге ж звисло на версі.
Ну, п’є воду і смакує
І нараз собі міркує:
«Боже, що се я вчинив?
Вниз я з’їхав, але вгору
Хто ж мене підтягне впору?»
Бідний з жаху аж завив.
Треба ж тій біді лучиться,
Щоб той плач його Вовчиця
Вчула, йдучи бережком.
До криниці зазирає…
«Лисе, що там є?» — питає
Своїм ніжним голоском.
Лис мій сквапно забалакав:
«Ах, тітусю, риби, раків
В тій криниці осьде гук!
Півгодини тут лапаю,
Піввідра вже ось їх маю
Та й наївсь, неначе струк!
Жаль, що стільки їх ся лишить!
Влізь в відро, що тамка висить,
Та й до мене їдь униз!
Наїсися, ще й додому
Купу занесеш старому!»
Так брехав їй хитро Лис.
Ну, а се вже вам не тайно,
Що Вовчиця, як звичайно,
Страх голодная була.
Як про рибу й раки вчула,
Зараз у відро стрибнула
Та й з ним шусть! униз пішла.
Вниз пішло відро Вовчиці,
Вверх пішло зо дна криниці
Те відро, де Лис сидів.
«Ну, тітусю, будь здорова!
Я спішу до Магерова! -
Крикнув Лис, як вверх летів.-
Славну ти вдала драбину:
Я йду вгору, ти вдолину;
Так-то в світі все ведесь.
Риб там не знайдеш, небого,
Та подумать можно довго,
Як дістаться вгору днесь!»
Вчула жінка річ лайдацьку;
Страх такий напав бідачку,
Що аж сперли в бік кольки.
Втім з відром у воду впала,-
То завила, застогнала,
Аж піднеслися бульки.
Вчули люди крик Вовчиці,
Позбігались до криниці;
Мислите, що хоть один
Змилувавсь, хтів поміч дати,
Що є жінка й дітям мати?
Ні, в їх руки впав, то гинь!
«Вовк в криниці! Вовк в криниці!
За лошата і ягниці
Відплатім йому тепер!
Витягайте осторожно.
Але бийте, скільки можно,
Щоб нам зараз тут умер!»
Ну, подумайте, вашеці,
Що там діялось в їй серці,
Як ті вверх її тягли!
Там внизу вода, потопа,
А вверху зо двадцять хлопа,
А з палками всі були!
Лиш на світ вона вказалась,
Як не знімесь лускіт, галас -
Б’ють, товчуть, мов околіт!
Бідна знітилась в відерці,
А тут вже розпука в серці
І в очах померк їй світ.
Сил їй додала тривога:
Скочила з відра, небога,
В найгустіший стиск палиць:
Навіть в казці не сказати,
Кілько їй пришлось набрати
Суковатих паляниць.
Як вона спастися вспіла
І жива з їх рук убігла,
Сього вже не знаю я.
Се, брехуне ти огидний,
Твій був поступок єхидний,
Справка підлая твоя!»
«Ой Вовцуню, коб ти знав,
Як то я їй дякував
За той вчинок милосердний,
Що дала собі накласти
Те, що правно мало впасти
Та на мій хребет мізерний!..
Благородная Вовчиця!
Вчинком тим ти б міг гордиться.
Є заслуга тут моя…
А при тім вона, нівроку,
Суковатого оброку
Знести може більш, ніж я!»
Так-то Лис з Вовчиці кпився.
Всі сміялись, Вовк казився.
«Брехо! Митко! — він кричав.-
Най кордюк язик твій сточить!
Як ти все в живії очі
Біле в чорне пробрехав!
Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться! Най умру,
А тобі, брехуне, вбійце,
Зраднику і кровопійце,
Хавку клятую запру!»
Крикнув Лис: «Ти, грубіяне!
Думаєш, що лайка стане
Латкою на честь твою?
В лайці ти міцніший, синку,
А як хочеш поєдинку,-
То почуєш, як я б’ю!»
«Ну, досить тих сварів! Годі!
Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!
Вставши з трону, цар сказав.-
Завтра рано бій остатний
Вкаже, хто лихий, хто вдатний.
Ось вам проба ваших прав!»