Гей, хто в лісі не буває,
Той не бачив, той не знає,
Як живе Микита Лис.
Лисовичі — славний замок,
Не один там хід і ганок,
Двері в поле, двері в ліс.
Лис Микита у палаці
Спочива собі по праці,
Аж тут чує: стук, стук, стук!
Глянув — ой, небесна сило!
Та ж це сам Медвідь Бурмило,
А в руках страшенний дрюк!
— Гей, Микито! Де подівся?
Вилізай! Ось я з’явився
Від царя усіх звірів.
Наробив ти зла багато,
Розгнівився Лев, наш тато,
І таке сказать велів:
«Мій одержавши наказ,
Хай на суд прибуде враз.
Лис Микита, розбишака.
А не схоче йти в мій двір, —
Під ударами сокир
Пропаде він, мов собака». —
Лис Микита зщулив вуха,
Коло брами пильно слуха
Тих страшних медвежих слів.
«Ей, — гадає, — що робити?
Цього дурня слід провчити,
Щоб так гордо не ревів!»
Хитро в шпарку зазирає,
Чи де засідки немає, —
Але ні, Бурмило сам.
Ну, тоді він вийшов сміло
Та й говорить любо й мило:
— Дядечку, добридень вам!
Дядечку! Надворі спека,
Ваша ж путь була далека,
Через гори, через яр
Ви втомились, ви без духа.
Піт вам скрізь тече з кожуха...
Що ж то, наш вельможний цар
Інших посланців не має,
Що найкращих посилає,
На найстарших труд поклав?
Ну, подвійно рад я тому,
Що хоть раз до мого дому
Гість високий завітав.
Суд для мене — з маслом каша,
Бо премудра рада ваша,
Знаю, захистить мене,
А як ви за мене слово
Скажете, то все готово,
Царський гнів тяжкий мине.
Ми ж таки одного роду,
З вами я в огонь і в воду.
Лиш цю нічку ще заждіть:
Гляньте, небо стало темне,
Ви втомилися, а в мене —
Вибачте — болить живіт.
— А це що тобі, небоже?
— Ох, дядюню, страх негоже!
Я ж присягся не вживать
М’яса зовсім. От і мушу,
Щоб не брать гріха на душу,
Мед отой набридлий ссать.
— Мед! — аж крикнув пан Бурмило. —
Мед набридлий? Божа сило!
Мед набридлим називать?
Де він? Де його купуєш?
Як мене ним почастуєш,
Вір — не будеш нарікать.
— Дядьку, — каже Лис, — це жарти!
— Жарти? Дай лиш зо три кварти,
То й присягою скріплю.
Мед — це райський корм чудовий!
Все за мед я дать готовий!
Над усе я мед люблю!
— Га, як так, дядюню милий
То ходім. Хоч в мене сили
Дуже мало — що робить?
Твій наказ — то голос неба,
Для таких гостей нам треба
Сил, здоров’я не жаліть.
Недалеко — біля того
Дуба давнього, старого —
Багатій живе, Охрім.
В нього меду так багато,
Що не то що ласувати,
А й купатись можна в нім.
— Ой, — зітхнув Медвідь Бурмило, —
Навіть сонце затремтіло!
Ну, Микито, ну, біжім! —
Сонце сіло вже за гори,
Як добігли до обори,
Де багатий жив Охрім.
На землі, біля города,
З дуба претяжка колода
Там лежала. Майстер Гринь
Хтів уздовж її колоти,
В щіль її загнавши клин.
Від того страшного клина
Вже роззявилась дубина,
Та держалася іще,
Тільки глухо заскрипіла,
Ніби мовити хотіла:
«Ой, болить мені, пече!»
— Дядю, — шепче Лис Микита, —
Ось колода ця відкрита.
Ти залізь-но їй під бік
Хоч крива вона та сіра,
А в ній меду повна міра,
Каже правду мій язик.
Глянь, вже темно по долині,
Спить хазяїн у перині,
Тож нічого ти не бійсь,
їж досхочу в ім’я боже:
Я постою на сторожі...
Ну-бо, сміло в шпарку лізь.
— Дякую тобі, небоже!
Погляди, щоб хтось ворожий
Не закрався з цеї тьми.
Ой, вже чую запах меду!
Ти, мій любий, стань спереду.
Та сокиру он візьми. —
І за цим Медвідь Бурмило
Лапи, голову і рило
В ту широку щіль запхав;
Лис сокиру підіймає,
Клин із дуба вибиває, —
І Бурмила дуб спіймав.
«У! — дуб каже. — Є ще сила!»
Гей, як схопить він Бурмила,
Аж кістки йому тріщать!
— Дядю, — крикнув Лис Микита. —
Правда, шпарка знаменита?
Знав Охрім, де мед ховать! —
А Медведя геть здушило,
Стогне, сапа мій Бурмило —
Держить дуб, як сто собак.
Шарпонув він зо три рази,
Затріщали лапи, в’язи,
А не вирватись ніяк.
— Дядю, — каже Лис, — як чую.
Дуже вам медок смакує;
Їжте ж, тільки міру майте.
Бо як об’їстеся — знайте:
Буде шкода немала! —
Та Медведю не до меду.
Крутить задом, а спереду
Держить дуб його в кліщах...
То шарпне він, то смикне він.
А тоді як зареве він, —
Аж почули в небесах.
Лис на сміх його здіймає:
— Бач, як дядько мій співає!
Дядю, що воно за спів?
Та сидіть же, дядю, тихо:
В хаті світло — буде лихо!
Хтось Охріма розбудив! —
А Охрім посеред ночі
Чує: щось реве, скрегоче...
У кватирку вигляда...
Що за чудо? При колоді
Щось чорніє... Може, злодій?
Чи грабіжник? От біда!
Вибіг з хати — дивне діло:
У колоді пан Бурмило!
Закричав тоді Охрім:
— Гей, сюди, сусіди любі!
Ось Медвідь зловився в дубі!
Гей, Медведя ми провчім. —
У! Кипить в селі тривога,
Наче трапилась облога!
Люди всі, зчинивши гук,
В чім хто був, повибігали,
Дрюччя, вила похапали,
Щоб озброїтись, до рук.
Як прискочать до Бурмила —
В того ціп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрім несе сокиру.
І взялись до звіра щиро:
Луп-луп-луп та трах-тарах!
Біль додав Медведю сили:
Як шарпнеться наш Бурмило,
Шкуру всю з чола зідрав,
Вирвав лапи так же само,
Але шкуру з пазурами
Дуб, немов своє, забрав.
— Вирвавсь! Вирвавсь! — закричали.
Люди геть повідбігали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В ліс густий утік швиденько,
Ліг та стогне так тяженько,
Мовби з нього перло дух.
Аж підходить Лис Микита:
— Ну, дядюню, — каже, — сита
Вже душа? А добрий мед?
Смачно ви поласували?
Хочете, щоб частували
Вас так само й наперед?
Ой, я трохи не заплакав,
Як Охрім до вас балакав:
Думав я, що буде бить.
Ну, та добре обійшлося.
Певне, трохи довелося
Вам за мед той заплатить?
Е! Куди ж цс ви зібрались,
Що чудово так прибрались
У червоні чобітки?
А цю шапочку червону
Несете, мабуть, додому
Для найменшої дочки? —
Так Микита насміхався,
А Бурмило лиш метався
Та бурчав собі під ніс.
Аж на третій день ходою
Він із лихом та бідою
Ледве в царський двір приліз.
Як побачив цар суворий,
Що таке з Бурмилом горе,
То аж руки заламав:
— Гей, Бурмило, любий друже.
Хто побив тебе так дуже
Та ще й шкуру обідрав?
— Царю, — каже тут Бурмило, —
І розказувать несила:
Це Микита все зробив.
Через нього мук багато
Мусив, царю, я прийняти,
Ледве смерті не зустрів. —
Ух! — Затупав цар ногою: —
Я короною ясною
Присягаюсь: не втекти
Лиходієві од муки.
Дай мені його у руки,
Смерть його побачиш ти. —
Потім думав і гадав він,
Старших радників скликав він,
З ними справу розглядав.
Далі в палац він прикликав
Вірного кота Мурлику
І таке йому сказав:
— Ти, мій вірний Кіт Мурлика,
Хоч тварина невелика,
Та розумний ти за трьох.
Ось тебе я шлю: піди ти
Сам до Лиса до Микити,
У його злодійський льох,
І скажи, щоб у столицю,
У ясну мою світлицю
Лис, не гаючись, прийшов,
А як ні, то розбишаку
Я повішу на гілляку
Без усяких там розмов. —
Кіт Мурлика поклонився
І в дорогу спорядився,
Хоч мороз по шкурі дер:
Страх не рад він був тій честі —
Повеління царське нести, —
Мало з остраху не вмер.

Гей, хто в лісі не буває,
Той не бачив, той не знає,
Як Микита Лис жиє.
Лисовичі — славний замок.
Не один там хід і ґанок,
Ям, скриток чимало є.
Лис Микита в своїй буді
Спочива собі по труді,
Аж нараз почув: стук, стук!
Глянув — ой, небесна сило!
Аж се сам Медвідь Бурмило,
А в руках страшенний бук.
«Гей, Микито! Де він, ланець?
Вилізай! Ось я, післанець
Від саміського царя!
Наробив ти зла багато,
Злий на тебе Лев, наш тато,-
То й спокутувать пора!
Кличе цар тебе на суд:
«Най мені явиться тут
Лис Микита, гайдамака!
А не хоче йти в мій двір,-
На тортури, під топір!
Най пропаде, мов собака!»
Лис Микита зчулив вуха,
Коло брами пильно слуха
Тих грізних медвежих слів.
«Ех, — гадає, — що б зробити,
Сього дурня раз провчити,
Щоб так гордо не ревів!»
Хитро в шпарку зазирає,
Чи де засідки немає?
Але ні, Бурмило сам!
Ну, тоді він вийшов сміло,
Втіхою лице горіло:
«Вуйку, ах, вітайте ж нам!
Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога!
Так далекая дорога,
А такий надворі сквар!
Ви втомились, ви без духа,
Піт вам скрізь тече з кожуха!
Що ж то, наш вельможний цар
Інших вже послів не має,
Що найліпших посилає,
На найстарших труд валить? -
Ну, подвійно рад я тому,
Що хоч раз до мого дому
Гість так чесний загостить.
Суд для мене — з маслом каша!
Знаю-бо, що мудра ваша
Рада захистить мене.
А як ви за мене слово
Скажете, то все готово,
Царський гнів тяжкий мине.
Вуйку, ми ж одного роду!
З вами я в огонь і в воду!
Лиш сю нічку ще заждіть!
Гляньте, небо замрячене,
Ви втомилися, а в мене -
Вибачте — болить живіт».
«А се що тобі, небоже?» -
«Ох, вуйцуню, страх негоже!
Я ж пустинник, то й не слід
М’яса їсти. Ось я мушу,
Щоб не брать гріха на душу,
Ссати той обридлий мід».
«Мід? — аж крикнув пан Бурмило.-
Мід обридлий? Божа сило!
Я ж за мід би й душу дав!
Де він? Де його купуєш?
Як мене ним утрактуєш,
Вір — не будеш напікав».
«Вуйку,-каже Лис,-се жарти!»
«Жарти? Дай лиш зо три кварти,
То й присягою скріплю!
Мід — се райський корм чудовий!
Все за мід я дать готовий,
Над усе я мід люблю!»
«Га, як так, мій вуйку милий,
То ходім! Хоч в мене сили
Дуже мало — що робить!
Розказ твій — то голос з неба.
Для так чесних гостей треба
Сил, здоровля не щадить.
Недалеко тут — ось тільки
Буде відси зо чверть мильки -
Є багатий хлоп Охрім.
В нього меду тьма безбожна,
Що не то що їсти можна,
Але хоч купайся в нім!»
«Ой! — зітхнув Медвідь Бурмило.-
Аж на серці замлоїло!
Ну, Микито, ну, біжім!»
Сонце сіло вже за гори,
Як добігли до обори,
Де багатий жив Охрім.
На землі там, близь города,
З дуба грубая колода
Бовваніла. Майстер Гринь
Хтів поздовж її лупати,
То й почав з кінця вже гнати
Здоровенний в щілку клин.
З на дві п’яді вже отверта
Щіль була; колода вперта
Про тото не трісла ще,
Лиш від клина заскрипіла,
Ніби зуби заціпила,
Прохрипівши: «Ов, пече!»
«Вуйку! — шепче Лис Микита.-
Ось колода ся відкрита -
Ти пощупай їй під бік!
Хоч крива вона та сіра,
Та в ній меду, що не міра,
Відси й я не раз волік.
Глянь, вже темно по долині.
Хлоп давно лежить в перині,
Тож нічого ти не бійсь!
Їж досхочу в ім’я боже!
Я постою на сторожі…
Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»
«Спасибіг тобі, небоже! -
Рік Бурмило.- Стій, щоб, може,
Не надліз який злий дух!
Ой, вже чую запах меду!
Ти, небоже, стань спереду,
На до рук отсей обух!»
І за сим Медвідь Бурмило
Лапи, голову й карчило
В ту широку щіль запхав;
Лис тим часом трах! обухом
Клин із дуба вибив духом,
І Бурмила дуб спіймав.
«У! — сказав дуб.- Є ще сила!»
Гей, як вхопить він Бурмила,
Аж стріщав у нього лоб.
«Вуйку! — крикнув Лис Микита,-
Правда, шпарка знаменита!
Знав, де мід ховати, хлоп».
А Медведя заціпило!
Стогне, сапа мій Бурмило,
Але дуб трима й трима.
Шарпнув вуйко зо три рази,
Затріщали лапи й в’язи,
Але вирвати — дарма!
«Вуйку, — каже Лис, — як чую,
Дуже вам медок смакує,
Та, мабуть, вас муха тне.
Їжте ж, але міру майте,
Бо, як об’їстеся, знайте:
Мід вам пупом поплине».
Та Медведю не до меду!
Крутить задом, а спереду
Дуб держить, мов у кліщах…
То він шарпне, дряпне, смикне,
Далі з болю як не рикне,
Аж почули в небесах.
Лис на кпи його здіймає:
«Бач, як вуйко мій співає!
Вуйку, що за нута се?
Вуйку, вуйку, будьте тихо!
В хаті світло — буде лихо!
Вуйку, хлопа біс несе!»
А Охрім, багач-мужик,
Пробудився, — що за рик?
Виглядає у кватиру -
Що за диво? При колоді
Щось чорніє… Може, злодій!
Хлоп хапає за сокиру.
Вибіг з хати, приглядаєсь:
Се Бурмило борикаєсь!..
Репет підійма Охрім:
«Гей, сюди, сусіди любі!
Ось Медвідь зловився в дубі!
Гей, Медведя бить біжім!»
У! Кипить в селі тривога,
Наче ті вовки з берлога,
Позривались мужики.
В чім хто був, в тім вибігає,
Що попало, те й хапає
Як оружжя до руки.
Як прискочуть до Бурмила -
В сього ціп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрім з тяжким обухом -
Кинулись на вуйка духом!
Лиш луп-цуп! та трах-тарах!
Біль додав Бурмилі сили:
Як не шарпне — боже милий!
Шкіру всю з чола зідрав!
Ще раз шарпнув — вирвав лапи,
Але шкіру й кігті-дряпи
Дуб, немов своє, забрав.
«Вирвавсь! Вирвавсь!» — закричали
Люди, врозтіч поскакали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В ліс, у корчі збіг борзенько,
Ліг та стогне так тяженько,
Мовби з нього перло дух.
Аж тут суне Лис Микита.
«Ну, вуйцуню, — мовить, — сита
Вже душа? А добрий мід?
Та й гаразд ви попоїли!
Хочете, я щонеділі
Справлю вам такий обід!
Ой, а я трохи не плакав,
Як там з вами хлоп балакав:
Я гадав, що буде бить.
Ну, та бачиться, ви чемно
З ним розстались, — дещо, певно,
Вам за мід прийшлось платить.
Е, що бачу! Ви з гризоти
Вбрались, ніби на зальоти,
У червоні сап’янці!
А сю шапочку червону
Де купили? Чи додому
Несете її доньці?..»
Так Микита насміхався,
А Бурмило лиш метався
Та бурчав собі під ніс.
Аж на третій день ходою
Він з тяженькою бідою
Ледве в царський двір приліз.
Як побачив цар ясенний,
Що Медвідь такий нужденний,
То аж руки заламав.
«Гей, Бурмило, любий друже,
Хто се збив тебе так дуже
Та зо шкіри обідрав?»
«Царю, пане! — рік Бурмило,-
Горенько мене постигло!
Се Микита все зробив.
Через нього муки много
Я приняв, — ох, мало свого
Я життя не загубив!»
Ух! Затупав цар ногою!
«Я короною ось тою
Заклинаюсь: не уйде
Сей злочинець злої муки!
Дай мені його у руки,
То до завтра не дожде!»
Потім трохи мислі ладив
І з сенатом раду радив:
Щоб Микиту взять на гак,
Постанову мав велику.
Приклика Кота Мурлику
І до нього мовить так:
«Ти, мій вірний Кіт Мурлика,
Хоч постава не велика,
Та розумний ти за трьох.
Ось тебе я шлю: піди ти
Сам до Лиса до Микити,
У його злодійський льох.
І кажи, щоби як стій
Він у двір явився мій!
Загрози йому, що гака
Не мине й тяженьких пут,
Як на суд не стане тут
Лис Микита, гайдамака!»
Кіт Мурлика поклонився
І в дорогу спорядився,
Хоч по шкірі дер мороз;
Страх не рад він був тій чести,
Та що цар дав, їж до решти!
Сперечатися не мож.