Кіт Мурлика до дороги
Добре взяв на плечі ноги,
В торбу впхав печену миш
І лісочком, холодками
Він прибув надвечір саме
До Микити чим скоріш.
В браму стукнув, дожидає,
Лис в кватирку виглядає.
Кіт Мурлика шапку зняв.
Поклонивсь йому низенько.
Привітав його гарненько,
І такі слова сказав:
— Друже славний і багатий!
Я прийшов не жартувати, —
Царський вам приніс наказ.
Повелитель наш ласкавий
Вас на суд свій кличе правий
Вже не перший, другий раз.
Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
Тож я раджу вам — ідіть.
Цар заклявся: як до двору
Ви не з’явитеся в пору,
То й на світі вам не жить.
— Мурцю! — скрикнув Лис Микита. —
От кого я рад зустріти!
Боже милий, як я рад!
Ну, іди в мої обійми!
А про те й казать не сміймо.
Щоб сьогодні йти назад.
Та ж Лисиця, твоя тітка,
Так Мурлику бачить зрідка,
Що не пустить нас під ніч.
А маленькі Лисенята —
Чи ж вони б пустили брата?
Неможлива зовсім річ!
Повечеряєм гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком підемо в путь.
Стать на суд я не боюся,
А з тобою, мій Котусю,
Вкупі завжди радий буть.
Он з Медведем інше діло.
Ти зміркуй: прийшов Бурмило,
Мов розбійник, у мій двір
Та й до мене з криком, стуком,
З величезним в лапах дрюком, —
Я ж малий, слабенький звір!
— Друже мій, — сказав Мурлика, —
Ласка ваша завелика...
Але краще ми не ждім.
Ніч чудова, місяць світить...
Поцілуйте жінку й діти,
Та й у путь скоріш ходім.
— Мурцю, — каже Лис, — май розум,
Ми не будем їхать возом,
Ані крилами летіть.
Що, як зла якась тварина
Серед ночі нас зустріне —
Чим себе нам захистить? —
Ті слова Кота Мурлику
В острах кинули великий.
— Ваша правда, — він сказав, —
Мушу на ніч я лишитись...
Але чим тут підживитись?
Щось я їсти забажав.
— Мурцю мій! Колись у мене
І печене, і варене
Ти вночі б знайшов і вдень.
А тепер — усяк це знає —
Більш я м’яса не вживаю,
Трохи меду є лишень.
— Тьху, — Мурлика відмовляє, —
Хай Бурмило мед глитає,
Ним мене не вдовольниш.
Ми, коти, на мед не ласі.
Може, є тут де в запасі
Хоч одна порядна миш? —
Крикнув Лис: — Та що з тобою?
Навіть ворога свого я
Мишею б не пригостив!
Що ти вигадав, братухо?
Миші їсти? В’яне ухо!
Про таке я й не чував!
Та як ти мишей бажаєш,
Мурку любий, — тут їх маєш,
Що хоч греблю загати.
Тут у старости в будинку
Повно тих мишей, мій синку,
І близенько нам іти.
— Ах, мій друже наймиліший.
Поведіть мене на миші,
До мишей я дуже звик.
— Добре! Так ходи ж за мною! -
І полізли між травою
Аж під старостин курник.
Там в стіні діра пробита,
Нею часто Лис Микита
У курятник той ходив.
Вчора ще зайшов обняти
Півня білого, як брата, —
І по-братськи задушив.
От хазяїн на подвір’я
Вийшов, бачить біле пір’я,
Крикнув: — Муки я терплю! —
І надумав прив’язати,
Щоби злодія впіймати,
Край вікна міцну петлю.
Лис Микита це пронюхав
Та й говорить: — Мурку, слухай,
Як там мишки цвіркотять,
Мов горобчики невинні!
А ось тут і дірка в глині!
Тільки влізти та й хапать.
— Чи ж воно безпечно, друже?
Щось побоююсь я дуже:
Старости — лукавий люд.
— Хе, — говорить друг зрадливий, —
Хто занадто полохливий.
Хай такий покине труд.
Всередині там не був я.
І про хитрощі не чув я...
Ти боїшся наперед,
То ходім собі додому,
Там поживу знайдемо ми:
Будем їсти редьку й мед. —
Кіт Мурлика застидався.
— Що, гадаєш, я злякався? — -
До Микити він озвавсь. —
Страх, то не котяче діло. —
І у дірку скочив сміло...
І в сільце якраз попавсь.
Ой, від страху та від жаху
Як затріпався бідаха,
Шнур ще дужче горло стис.
Повернувся до одвірка,
А згори, де клята дірка,
Заглядає зрадник Лис.
— Ну, що, Мурцю наймиліший. —
Каже він, — смакують миші?
Правда, що за пишний смак?
Хочеш солі? Я покличу,
Сам у старости позичу,
Чи ти згоден їсти й так?
Ого-го, вже ти н співаєш.
Та й чудовий голос маєш!
Тенор! Ах, люблю на смерть!
Жалібно, аж ллється в душу
От уже заплакать мушу...
Ну, спасибі за концерт. —
Раптом двері заскрипіли,
Вибіг староста спітнілий
З довгим києм у руках,
А за ним сини і слуги,
Той з граблями, з ціпом другий
Радість їм, котові — жах.
— Бийте! — староста гукає. —
Ось хто кури викрадає!
Бийте, поки спустить дух! —
І луп-луп! — летять удари...
Мій Мурлика з уст ні пари,
Мов осліп уже й оглух.
— Бийте! — староста гукає.
А Мурлика — скік! Хапає
Пана старосту за ніс.
Хруп та й хруп, мов миш велику.
Кігтями роздер всю пику,
Аж добрався і до кіс.
— Гвалт! Рятуйте! — з болю, страху
Впав на землю бідолаха.
Всі до нього. — Гей, світіть!
Гей, води! Гей, губки, вати! —
Кинулися кров спиняти,
Про Кота й забули вмить.
А в Кота тверда натура:
Лиш відсапав та й до шнура,
Шарпав, гриз його, кусав,
Далі як смикне завзято,
Шпур порвався, він тікати —
І дороги не спитав.
Всіх мишей він одцурався,
На курник й не оглядався.
А задравши хвіст, як міг,
Швидше в дірку та лісами,
Непролазними ярами
Просто в царський двір прибіг
Як побачив повелитель,
Що в крові його служитель, —
З гніву аж позеленів.
— А! — гукнув він. — Знов Микита,
Знову Лис, душа несита,
Насміявся з царських слів!
Ні, вже того забагато.
Будь я пес і пес мій тато,
Коли це йому прощу.
Військо шлю на розбишаку,
Ізловлю — та й на гілляку,
Ще й гніздо все розтрощу. —
Грізно цар ревів і тупав;
Лиса б він з кістками схрупав.
Якби мав його в руках.
Аж як гнів пройшов безмірний.
Виступив Бабай покірний
І сказав, сховавши страх:
— Царю! Вислухай ласкаво.
Каже нам закон і право
Винних тричі викликать.
Хто утретє не прибуде, —
Отоді підстава буде
Суд заочний видавать.
Чи про Лиса тут казали
Щиру правду, чи брехали,
Та закон один для всіх.
А тому прошу: пошли ти
І мене ще до Микити,
Щоб прийшов до царських ніг. —
Цар махнув лиш головою,
Згоди знак дав булавою
І ні слова не сказав;
А Бабай умить зібрався,
У дорозі не спинявся,
В Лисовичі поспішав.

Кіт Мурлика до дороги
Добре взяв за пояс ноги,
В торбу впхав печену миш
І лісочком, холодками,
Так на підвечерок самий
Він прибув до Лисович.
Стукнув в браму, дожидає…
Лис в кватирку виглядає.
Кіт Мурлика шапку зняв,
Поклонивсь йому низенько,
Привітав його борзенько
Та й такі слова сказав:
«Не прогнівайся, нанашку!
Не приніс я жадну фрашку,
Але царський вам наказ:
Другий раз се цар, наш владця,
Через свойого післанця
На свій суд ось кличе вас.
Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
Тож я раджу вам: ходіть!
Цар поклявся на корону:
Як не ставитесь до трону,
То пропащий весь ваш рід».
«Мурцю! — скрикнув Лис Микита.
От не ждали! От візита!
Боже милий, як я рад!
Ну, ходи в мої обійми!
А про те казать не смій ми,
Щоб як стій іти назад!
Таж Лисиця, твоя тітка,
Так тебе видає зрідка,
Що не пустить нас під ніч.
А маленькі Лисенята,
Чи ж вони пустили б брата?
Ні, то неможлива річ!
Повечеряєм гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком — та й в божу путь!
Я про царський суд не стою.
А що рад піду з тобою,
Ти про сеє певний будь!
Он з Медведем інше діло!
Ти розваж: прийшов Бурмило,
Мов розбійник, у мій двір.
Та й до мене з криком, фуком,
З величезним в лапах буком -
Я ж малий, слабенький звір!»
«Ой, нанашку, — рік Мурлика,-
Ласка ваша завелика…
Але ліпше ми не ждім!
Ніч чудова, місяць світить…
Попрощайте жінку й діти,
Та й у путь як стій ходім!»
«Мурцю, — каже Лис, — май розум!
Ніч не тітка, ми не возом
Будем їхать, ні літать.
Всяка погань лісом лазить,
Ну ж но хто на нас наважить!
Ні боротись, ні втікать!»
Ті слова Кота Мурлику
Кинули у дрож велику.
«Ваша правда, — він сказав,-
Мушу на ніч вже лишиться…
Та скажіть, щоб поживиться,
Де б я тутка що дістав?»
«Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!
Чоловік я богомільний,
Піст твердий держу день в день.
Та тобі вже я придбаю
Найсмачніше, що лиш маю:
Крижку меду з’їж лишень!»
«Меду? Тьфу! — відрік Мурлика.-
Най Бурмило мід той лика!
Ним мене ти не вкормиш!
Та у вашому фільварку
Чей же є де в закамарку
Хоч одна порядна миш?»
Лис Микита рік до Мурка:
«Ти жартуєш! Навіть турка
Я б мишми не трактував!
Що ти видумав, небоже!
Миші їсти!.. Милий боже!
Про таке я й не чував!
Та як мишей ти бажаєш,
Мурку любий, — тут їх маєш,
Що хоть ними гать гати!
Тут у війтовім будинку
Мишей тьменна тьма, мій синку,
І близенько нам іти!»
«Ах, нанашку мій наймильший,
Поведіть мене на миші!
Я на миші дуже звик!» -
«Добре! Так ходи ж за нами!»
І полізли бур’янами,
Аж де війтів був курник.
Там в стіні діра пробита,
Нею часто Лис Микита
Ніччю в курятник гостив;
Вчора ще пустив він крові
Війтовому Когутові,
Аж Когут і дух спустив.
Війт, зо злості зчервонівши,
З Когута лиш пір’я вздрівши,
Крикнув: «Ні, вже не стерплю!
Мушу злодія зловити!»
Край вікна дав присилити
Мотузяную петлю.
Лис Микита се пронюхав
Та й говорить: «Мурку, слухай,
Як там мишки цвіркотять,
Мов горобчики невинні!
А ось тут і дірка в глині -
Тільки влізти та й хапать!»
«А безпечно ж тут, нанашко?
Нині за біду не тяжко,
А війти — то хитрий люд!» -
«Га, — говорить Лис зрадливий,-
Хто занадто боязливий,
Най такий покине труд!
Всередині там не був я
І про хитрощі не чув я,
Та коли боїшся ти,
То ходім раніш додому,
Повечеряєм по-свому:
Редьку й медові соти».
Кіт Мурлика застидався.
«Що, гадаєш, я злякався? -
До Микити він озвавсь.-
Страх не є котяче діло!»
І у дірку скочив сміло,
І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.
Ой, повис він у воздухах,
Затріпавсь, та по тих рухах
Шнур ще дужче горло стис.
Кинувсь — вдаривсь до одвірка!
А згори, де клята дірка,
Заглядає зрадник Лис.
«Ну, що, Мурцю мій наймильший,-
Каже він, — смакують миші?
Правда, що за пишний смак!
Хочеш солі? Я покличу,
Або в війта сам позичу,-
Чи волиш все їсти й так?..
Ого-го, вже й ти співаєш!
Але славний голос маєш!
Тенор! Ах, люблю на смерть!
Жалібно, аж ллється в душу!..
Ох, бігме, я плакать мушу…
Ну, спасибіг за концерт!»
Раптом двері заскрипіли,
Війт роздягнений, спотілий
З палицею сам впада;
А за ним сини і слуги,
Сей з ременем, з буком другий -
Ось де Муркові біда!
«Бийте злодія! — війт крикнув.-
Вчора Когута нам смикнув!
Бийте, поки спустить дух!»
І луп-цуп! летять удари…
Мій Мурлика з уст ні пари,
Мов осліп уже й оглух.
«Бийте!» — війт кричить і кропить.
Втім Мурлика скік! Як вхопить
Пана війта за сам ніс!
Хруп та й хруп, мов миш велику,
Кігтями роздер всю пику,
Мовби гречку грабав біс.
«Ґвалт! Рятуйте!» — крикнув з болю
Війт і впав, як сніп, додолу.
Всі до нього.- «Гей, світіть!
Гей, води? Гей, губки, вати!»
Кинулися кров спиняти,-
Вже й не в голові їм Кіт.
А в Кота тверда натура:
Лиш відсапав та й до шнура,
Взявся гризти і кусать.
Далі шарпнувся щосили,
Шнур урвався, і в тій хвили
Кіт свобідно міг гасать.
Ну, він мишей відцурався,
В курнику й не обзирався,
А, задравши хвіст, як міг
Драпнув в дірку та до ліса,
А лісами, мов від біса,
Просто в царський двір прибіг.
Як уздрів його Лев-батько,
Збитого, мов кисле ябко,
З злості аж позеленів.
«Що? — кричав звірів правитель.-
Чи знов сміє той урвитель
Насміхатись з моїх слів?
Ні, вже того забагато!
Будь я пес і пес мій тато,
Коли се йому прощу!
Військо шлю на гайдамаку!
Скоро зловлю, — на гілляку
І гніздо все розтрощу!»
Грізно цар ревів і тупав,
Був би Лиса з кістьми схрупав,
Якби мав його в руках.
Аж як гнів пройшов безмірний,
Виступив Бабай покірний
І сказав при двораках:
«Царю, явна річ, не скрита:
Вольний є козак Микита,
Право ж каже тричі звать
Винного на суд твій, пане.
Аж як третій раз не стане,
Суд заочний видавать.
Що в тім правди чи неправди,
Що про нього клеплють завжди,
В те не входжу, — та для всіх
Рівне право! Тож пошли ти
І мене ще до Микити,
Чей, прийде до твоїх ніг».
Цар махнув лиш головою,
Дав знак згоди булавою,
Та ні слова не сказав;
А Бабай як стій зібрався,
У дорозі поспішався,
В Лисовичах на ніч став.