Гу-гу-гу, — в дворі гуділо,
Мов хтозна-яке там діло!
— Лис Микита! — двір шумів.
А Микита, мов не чує,
Гордо, сміло марширує
Між рядами ворогів.
Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
— Царю наш, могучий пане!
Як підданець послухняний,
Я на суд твій правий став.
Певен я, що ти в цій справі,
Повелителю ласкавий,
Не повірив брехунам,
Тим, хто всякими плітками
Раді сіяти між нами
Сварку й зло на шкоду нам
— Годі! — крикнув цар сердито. —
Знаю я тебе, Микито!
Годі вже хвостом вертіть!
Ще й базікає за право!
Ні, облеслива прояво,
Нас тобі не обманить!
Глянь, ось Півень у жалобі,
Кіт Мурлика, жертва злоби,
І Бурмило вірний мій.
Пам’ятаєш їхні муки?
Гей, беріть його за руки
І на суд ведіть мерщій!
— Царю, — каже Лис Микита, —
Сам цю справу розсуди ти,
Де, в чому вина моя?
Що Бурмило був упертий,
Мед чужий хотів пожерти,
То чи ж тому винен я?
А Мурлика — боже, боже,
Він ще скаржитися може!
Хто в житті не полював,
Той лише біди не знає.
І хіба в мишей немає
Вже ніяких зовсім прав?
Кажуть, злодій я, мій пане.
А Мурлика ж твій коханий
Теж не менший горлоріз,
Бо хіба ж не для хижацтва
Лиходійства, розбишацтва
Він у шпарку ту заліз?
Царю, я підданий вірний, —
Як такий твій гнів безмірний
Покарать мене вели. —
Та цар Лев не вів і вухом,
І взяли Микиту духом
І зв’язали й повели
Стражники в судову залу;
У тій залі засідали
Все старі Цапи й Осли.
Став Микита та й балака.
Та найстарший пан Осляка
Вже п’ять років як оглух.
Присудили: «На галузці
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух».
Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули це, — велика
Всіх їх радість обняла.
Кажуть: — Ми його й повісим,
Ми зведем рахунки з Лисом,
Хай умре тварина зла! —
Лиса вивели, Бурмило
Б’є його оскаженіло:
— Це за чоботи мої! —
Вовк для гіршої ще муки
Зав’язав Микиті руки:
— Погойдайся на гіллі! —
Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса.
Стала варта, ніби мур.
Лис іде, як мокра курка,
Ззаду Вовк Неситий штурха,
А Медвідь веде за шнур.
— Постривай, — сказав Неситий.
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дригать ще лапками,
Поки кріт під дубом ями
У твій ріст не прогребе. —
Обернувся Лис до нього:
— Що ж то, — каже він, — міцного
Шнура не знайшлось у вас?
Той би краще вам придався,
На якому погойдався
Друг наш Кіт в недавній час!
— Замовчи! — ревнув Бурмило. —
Ач, базікає як сміло!
Досі жарти на устах!
Глянь, жде шибениця грізно.
Кайся, поки ще не пізно,
У тяжких своїх гріхах. —
От приводять розбишаку
Під призначену гілляку,
Вовк петлю йому зробив.
І, звернувшися до миру,
Лис царю вклонився щиро
І таке проговорив:
— Наступає вже година,
Ох, для всіх, для всіх єдина:
Скоро вічним сном засну.
Царю наш, тебе благаю,
Ти по давньому звичаю
Просьбу вволь мені одну:
Тут, уже близький до гробу,
Хочу виявить всю злобу,
Всі гріхи, що я вчиняв,
Із провин заслону здерти,
Щоб ніхто по моїй смерті
Через мене не страждав. —
Так сказав, усім вклонився,
Слізьми щирими умився, —
Хто й сказав би, що хижак?
Цар задумавсь на хвилину,
Вгору глянув та в долину
І сказав: — Хай буде так. —
Вдарив Лис себе у груди:
— Признаюся, чесні люди,
Ой, багато я грішив!
Чи є хоч один між вами,
В кого б ділом чи словами
Добру пам’ять я лишив?
Від дитинства сам собою
Я привчився до розбою,
Хоч отець за те й карав.
Бідні Кури та Утята,
Тяжко серцю пригадати,
Скільки вас я розірвав!
Був ще зовсім молодим я,
А проте уже на ім’я
Знав Микиту весь наш ліс:
Вже Ягнята й Козенята,
Що відбігли геть від тата,
Я хапав і в яму ніс.
Біг до зла я шляхом битим,
Подружився із Неситим:
Він учитель мій у всім.
І коли на цій гілляці
Маю я тепер гойдаться,
То його заслуга в тім.
Якось літньою порою
Ми умову між собою
Зав’язали: я дрібне,
Вовк велике красти буде,
А ділить, як чесні люди...
Обдурив же він мене!
Скоро прийде час ділиться.
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить — не смій і писнуть.
Сам же хоч би мусив тріснуть,
Все до крихти пожирав.
А як часом більшу штуку
Нам схопить щастило в руку.
То Неситий як ревне, —
Вже Вовчиця тут з синами.
М’ясо мало не з кістками
Вся сім’я умить глитне.
От я згадую як нині:
До одної господині
На горище я прокравсь...
Висів там, уже готовий,
Солонини шмат чудовий,
Хто ж би, друзі, утримавсь?
«Пробирай-но, Вовче, стріху, —
Я кажу, йому на втіху, —
Здобич миттю я здійму!»
І поліз я на драбину,
Довго мучивсь, поки вкинув
Солонину в рот йому.
Вовк те м’ясо хап — і драла!
А мені ще думка спала
На вечерю Курку взять.
Що ж, недовго і шукати:
Бачу — Кури, ще й багато,
При стіні рядочком сплять.
Підіпхавшися тихенько,
Обережно, помаленьку
До курей я вже підліз.
Серце б’ється... темно... тихо...
Ой, було ж те все на лихо.
Довело мене до сліз!
Все по правді повідаю:
Думав я, що Курка скраю.
А то сильний був Індик
Курка — птиця невелика.
Та попав я на Індика,
А Індик як здійме крик!
Я зубами в тепле тіло, -
А Індик розставив крила
Дзьобом клюк мене своїм!
Світ мені в очах затьмився,
Я схитнувся, поточився
Та й на землю геп із ним!
Бідна ж ти моя голівко!
Вдвох з Індиком на долівку
Я у сіни просто впав,
Гепнув так з усього маху. —
Думав, кожну костомаху
Мов у ступі, поламав.
Ну, гадаю, цим кінчиться!
Та з сіней, як із в’язниці
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок
І стулився у клубочок:
«Тихо лихо пережди!»
Та даремно мав надію, —
Чую голос: «Гей, Андрію!
А поглянь-но до сіней!
На горищі шось кричало,
І у сіни щось упало.
Ну, Андрію, встань же, гей!»!
Чути: наймит щось буркоче,
Встав і шкрябає й стукоче, —
Світло він світив, мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
«Що за дідько гримнув тут?»
Зирк — Індик по сінях ходить.
«От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав!».
Та в куток він кинув оком:
«Ой, хазяйко! Ненароком
Гість тут любий завітав!»
«Що за гість?» — «Та Лис Микита!»
«Бий, Андрію!» — «Чим же бити?
Встаньте швидше з подушок,
То удвох собі без труду
Ми погану цю приблуду
Швидко зловимо в мішок!»
Поки там вона збиралась,
Наймит зблизька приглядався
Знай до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую
Та усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем.
Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері до сіней вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вбіг та й із порога
Просто скочив до вікна.
Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкурі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю
Та й садком тоді по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.
Довго біг я без упину,
Поки в Вовкову хатину,
Ледве дишучи, добіг.
«Вовче-братіку! Загину...
Дай же м’яса хоч кришину.
Що для мене ти зберіг».
«Ха, зберіг! — сказав Неситий. —
Тим ти, певно, будеш ситий!
На дарунок щедрий мій».
І — зміркуйте підлу штучку! —
Дав мені дубову ключку —
М’ясо вішають на ній.
Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним у спілці крав.
Не прибутки — лиш турботи.
Я без власної роботи
Був би з голоду пропав.
Та не плакав я нітрохи:
Славний скарб царя Гороха
У своїх я мав руках.
Скарб незміряно багатий.
Що навряд його забрати
Хтось би міг у ста мішках. —
Лев, про скарб такий почувши.
Насторожив пильно уші.
— Лисе, що це ти верзеш?
Про який там скарб співаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш? —
Лис сказав на те: — Авжеж!
Царю, — каже, — пане милий.
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу,
І чого нізащо в світі
Не сказав би жінці й дітям.
Те тобі я розкажу.
Знай же, царю, в скарбі тому
Золотому, дорогому
Смерть найти собі ти міг.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Від повстання ти б поліг. —
Цар, слова почувши дивні,
Враз на ноги скочив рівні
І ревнув: — Що ти сказав?
Що це мелеш знов тепер ти?
Від якої втік я смерті?
Хто мене убити мав?
— Царю, все тобі скажу я.
Про одно лише молю я,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй цариці
Я відкрию таємниці —
Та й розстануся з життям.
— Гей, Неситий, почекай-но!
Розв’яжіть його негайної —
Крикнув грізно цар катам
Ті нерадо розв’язали,
Сумно думали-гадали,
Що то він набреше там
Левові слова почувши,
Свобідніше відітхнувши,
Лис Микита прошептав:
— Як не хочеться здихати,
Треба вміть як слід брехати —
З тим перед царем він став.
Каже Лев: — Сідай, Микито,
Сміло все кажи й відкрито. —
Та одно затям собі:
Тільки збрешеш, то, їй-богу.
Не за шию, а за ногу
Будеш висіть на вербі.

Гу-гу-гу! — в дворі гуділо,
Мов бог зна, яке там діло -
«Лис Микита! Лис приспів!»
А Микита мов не чує,
Гордо, сміло машерує
Між рядами ворогів.
Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
«Царю наш великодушний!
Слову твойому послушний,
Я на суд твій правий став.
Вірю в велич твого духа,
Не прихилиш свого вуха
Ти поганим брехунам,
Що байками і брехнями
Раді б розлад поміж нами
Сколотить на шкоду нам».
Але цар глядів понуро
Й крикнув: «Підла креатуро!
Ти ще тут хвостом вертиш!
Смієш прав допоминаться!
Нам ще хочеш підлизаться!
Ні, вже нас не підлестиш!
Глянь, ось Півень у жалобі!
Кіт Мурлика ось при тобі
І Бурмило, мій барон!
Тямиш біль їх, ганьбу, муки?
Гей, беріть його у руки
І до трибуналу! Вон!»
«Царю, — смирно рік Микита,-
Чи ж так явна вже й відкрита
Щодо них вина моя? -
Що Бурмило був упертий
Конче хлопський мід ізжерти,
То чи ж тому винен я?
А Мурлика, — боже, боже!
Він ще жалуваться може?
Хто ж на ловах не прийма
Бійки, невигід подібних?
Та й хіба ж для мишей бідних
Конституції нема?
Кажуть: злодій я, поганець!
А Мурлика, твій післанець,
Тож не менший горлоріз.
Бо чи ж то не для злодійства,
Кроволиття і убійства
Він у тую шпарку вліз?
Царю, я підданий вірний!
Як такий твій гнів безмірний -
Дай на смерть мене судить!
Дай малих злочинців вішать,
Най великі тим ся тішать!
Коли так — не варто й жить!»
Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом,
І зв’язали, й повели
Стражники у трибунали;
В трибуналах засідали
Старі цапи і осли.
Став Микита та й балака,
Та найстарший пан Осляка
Вже п’ять років, як оглух.
Присудили: «На галузці
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух».
Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули се, велика
Радість обняла їх ум.
Зараз за катів обрались
І Микиті нахвалялись
Причинить до смерті глум.
Лиса вивели. Бурмило
Трах його прилюдно в рило!
«Се за сап’янці мої!»
Вовк для гіршої ще муки
Взад скрутив Микиті руки:
«Не уйдеш тепер гіллі».
Кіт Мурлика вже на гільку
Виліз і міцную сильку
Мотузяну засилив.
Крука ще гукнув навмисне,
Щоб Микиті, як повисне
Зараз очі з лоба пив.
Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса:
Стала страж кругом, як мур.
Лис іде, як мокра курка,
Вовк Неситий ззаду штурка,
А Медвідь веде за шнур.
«Не лякайсь, — сказав Неситий,-
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дриґав ще лапками,
Поки Крот під дубом ями
У твій ріст не вигребе».
Обернувся Лис до нього:
«Що ж то,-каже він,-міцного
Шнура не знайшлось у вас?
Міг вам Кіт дістати, любко,
Того, що на нім так цупко
Сам у війта дриґав раз».
«Замовчи! — ревнув Бурмило,-
Щоб язик тобі зціпило!
Ще не кинув жартів ти?
Глянь, жде шибениця грізно!
Кайся, щоб не було пізно,
Грішну душу очисти!»
Привели його під гільку,
Завдали на шию сильку,
На драбину Лис вступив
І, звернувшися до миру,
Він царю вклонився щиро
І ось так проговорив:
«Наступає вже година,
Ох, для звірів всіх єдина:
Швидко вічним сном усну.
Царю наш, тебе благаю,
Ти по давньому звичаю
Просьбу вволь мені одну.
Тут в обличчі смерті й гробу
Хочу виявить всю злобу,
Сповідаться всіх гріхів,
З всіх провин заслону здерти,
Щоб ніхто по моїй смерти
За моє зло не терпів».
Так сказав, усім вклонився
І тяженько прослезився,
Зрушив душі всіх хижак;
Цар задумавсь на хвилину,
Берло похилив вдолину
І сказав: «Най буде так!»
Лис Микита б’ється в груди:
«Православні, чесні люди!
Много, много я грішив!
Чи є хоч один між вами,
В кого б ділом чи словами
Добру пам’ять я лишив?
Від дитинства сам собою
Я привчався до розбою,
Хоч отець картав не раз.
Бідні кури, гуси, утки!
Серце рветься в мні ось тутки:
Як то шарпав, гриз я вас!
Був я штучка невеличка,
Та «від личка до ржемичка»
Щораз далі, далі ліз:
Вже ягнята й козенята,
Що відбігли геть від тата,
Я хапав і в яму ніс.
Біг до зла я шляхом битим!
Спобратимався в Неситим:
Він учитель мій у злім.
І коли я нині стою
Під смертельною вербою,
То його заслуга в тім.
Раз ото на переднівку
Ми таку злодійську спілку
Зав’язали: я дрібне,
Вовк велике має красти,
А що зиск — по рівній части;
Нині кара б’є мене!
Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить — не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусив тріснуть,
До крихітки все зіжрав.
А як часом грубілу штуку
Нам вдалось спіймати в руку,
То Неситий як ревне,
Вже Вовчиця тут з синами!
М’ясо мало не з кістками
Хавкнуть — хвиля не мине.
Адже ж тямлю так, як нині:
У одної господині
Ніччю виліз я на під;
Висів тамка у димарни
Солонини полоть гарний,-
Ну, його й дістати слід.
Кажу: «Вовче, ти дри стріху,
Я ж сей полоть нам на втіху
Живо з вішалки здійму».
І поліз я на бантину,
Довго мучивсь, поки скинув
Подоть просто в рот йому.
Вовк м’ясиво хап — і драла!
Та мене ще хіть зібрала
На вечерю курку взять:
А у тої господині
На близесенькій бантині
Спав курей довгенький ряд.
Підіпхавшися по платві,
По бантині, мов по дратві,
До курей я вже підліз.
Серце б’ється… тихо… темно…
От в такі-то хвилі, певно,
Найлюбіш жартує біс.
Вийшла ж і мені ярмурка!
Я гадав, що скраю Курка,
А то крепкий був Індик.
Я на Курки шийку мірив,
Індика в крило і вцілив -
А Індик як здійме крик!
Я зубами хап за тепле,
А Індик крилом як стрепле!
Даром, що старий я Лис,-
Світ мені заморочився,
Я схитнувся, поточився,
З Індиком гегеп униз!
Ну, та й мав я тут пригоду!
Полетів, та не до поду,
А на тік у сіни впав.
Гепнув так з цілого маху,
Думав: кожду костомаху
Мов у ступі зопихав.
Не кінець тут моїй лазні!
В сінях був я, мов у казні,
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок
І стулився у клубочок:
«Тихо! Лихо пережди!»
Та даремну мав надію!
Чую голос: «Гей, Андрію!
А поглянь-но до сіней!
На поді там щось кричало
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань-но, гей!»
Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче,-
Світло він світив, мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
«Що за дідько гримнув тут?»
Глип! Індик по сінях ходить.
«От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав!»
Втім, в куток зирнув нечайно…
«Ай! Хазяйко! Уставай-но!
Гість до нас тут завітав!»
«Що за гість?» — «Та Лис Микита!»
«Бий, Андрію!» — «Чим же бити?
Встаньте радше з подушок!
Та обоє ми без труду
Сю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок».
Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь,
Знай, до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?
Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в комнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.
Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкірі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю.
Та й садком відтак по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.
Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетрі к Вовку,
Ледве дишачи, добіг.
«Ой Вовцуню! Я аж гину!
Дай же м’яса одробину,
Що для мене ти зберіг!»
«О, зберіг! — смієсь Неситий.-
Тим ти, певно, будеш ситий:
На і знай дар щедрий мій!»
І — зміркуйте підлу штуку! -
Дав мені дубову клюку:
Полті вішають на ній.
Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним до спілки крав,
А й за гріш не мав пожитку
І без власного прожитку
Був би з голоду пропав.
Але я не дбав нітроха,
Славшій скарб царя Гороха
Я у своїх мав руках!
Скарб безмірно так багатий,
Що ледве би міг забрати
На сім возів у мішках».
Лев, про скарб такий почувши,
Насторожив пильно уши.
«Лисе, що се ти верзеш?
Про який се скарб гадаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш?»
Лис сказав на те: «Авжеж!
Царю, — каже, — пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу!
І чого ніяким світом
Не сказав би жінці й дітьом,
Се тобі я розкажу.
Знай же, царю, скарб той грубий
Статься мав твоєї згуби
І нещастя джерелом.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Стався б страшний перелом!»
Лев, неваче ужалений,
Скочив, рикнув, мов шалевий:
«Що, що, що се ти сказав?
Що се за смалені дуби?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!»
Каже Лис: «Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам».
«Гей, здійміть із нього пута
І ведіть його ось тута!» -
Крикнув гучно Лев катам.
Ті нерадо розв’язали
З пут Микиту й розважали,
Що то він набреше там!
А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відітхнувши,
«Слава богу! — прошептав.-
Ну, коли не рад здихати,
Наострись гаразд брехати!»
З тим перед царем він став.
«Ну, — цар каже, — сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висів на гілли!»