Лис Микита — Пісня сьома
Був у замку льох підземний,
Страшно вогкий, страшно темний. —
Там заперто в’язнів трьох.
Кіт мовчить, Медвідь куняє,
А Неситий проклинає:
— Ах, той Лис, бодай він здох! —
Час обідать. В’язні наші
Не привикли, бідні, каші
Арештантської вживать.
Хто ж би радий був помиям?
Як по мисці налили їм.
Почали вони плювать.
Довго Вовк сидів і думав»
Далі з жалю як зарюмав,
Як завив, як заридав!
Спільникам в нещасній долі
Про свої пригоди й болі
Ось таке він розказав:
— Небо, земле, синє море,
Про моє велике горе
Хай відомо буде всім!
Про гіркі мої страждання,
Про тяжкі поневіряння
Вам сьогодні розповім!
Вовком звуть мене Неситим
Дорікають апетитом, —
А чи ж винен я, скажіть?.
Живота, на жаль, я маю.
Животові догоджаю,
Бо живіт «давай!» кричить
Вовк — прожера! Вовк — неситий!
Вовка треба завжди бити!
Завжди смерті гідний він!
А що Вовк той голодує,
Жінку й діточок годує,
Не згадає ні один.
Вовк грабує! Убиває!
А що Вовк сумління має,
Що душа йому болить,
Що він серцем незрадливий.
Милосердний і чутливий,
То про це і не кажіть!
Я ж і чесний і побожний...
Якби світ був весь порожній
Шлунок завжди повен був, —
Я б такий був добрий, вірний,
І лагідний, і покірний,
Я б усяке зло забув!
Я й тепер — та що й балакать! —
Як почне живіт мій плакать,
В серці жалощі й мовчать...
А проте за серце добре.
Милосердне і хоробре
Скільки мусив я страждать!
Раз на лови йду я радо,
Аж Гусей стрічаю стадо.
«Гуси, Гуси, вас я з’їм!»
Гуси кажуть: «їж, Вовчище!
Лиш хвилиночку зажди ще,
Помолиться дай нам всім».
«Ну, моліться, добре діло».
Підняла угору крила
Вся побожна їх сім’я,
Підняла, загельготіла,
Геть від мене полетіла.
І зостався дурнем я.
Зирк — Свиня лежить в калюжі,
А при ній гарненьких дуже
Поросяток штук із сім.
«Гей, Свине моя любенька,
Вилізай-но, та швиденько,
Я твоїх малят поїм!»
«Добре, їж, коли охота! —
Крикнула Свиня з болота. —
Тільки, бач, один тут гріх,
Із гріхів найтяжчих в світі:
Поросята, бач, немиті,
Як же ж будеш їсти їх?»
«Справді, клопіт! Що робити?»
«Слухай, — каже, — мій Неситий,
Там он річка і млинок, —
От ходімо з нами, брате,
Трошки маєш ти пождати,
Там обмию я діток.
Так, усіх обмию з бруду,
І одно за другим буду
Прямо в рот тобі давать».
«Ну, — подумав я, — чудесно!
От Свиня розумна й чесна!
Свинки вже ж не полетять!»
От до греблі підійшли ми,
У воді Свиня з малими
Хрюка, плюска, муркотить.
«Ну, — міркую, — річ важлива,
Заважати неможливо —
Треба ж їй діток помить».
А вона побігла прямо,
Заставку взяла зубами
Та й угору підняла...
Воду заставка держала. —
Як держати ж перестала,
То вода пішла й пішла...
Ох, пішла ще й зашуміла,
Та мене як підхопила,
Підхопила, закрутила, —
Страхом серце обняло.
Думав я, що страчу душу!
Поки видряпавсь на сушу.
Вже свиней мов не було.
Став я мокрий та й міркую:
«Кат би взяв чистьоху тую!
Через неї я здурів:
Де ж ото у нашім краї
Вовк такий дурний буває,
Щоб свиней умитих їв!
Ухваливши постанову,
Що дурним не буду знову.
Йду я, з голоду пищу.
Аж дивлюсь, баран блукає.
Я до нього — не втікає!
От я здалека й кричу:
«Стій, Баране! Стій, рогатий!
Маю щось тобі сказати!»
Став Баран, кричить мені:
«Ну, які там маєш вісті?»
«Та тебе я хочу з’їсти!
Правда, вісті чарівні?»
А Баран — ну, хто б подумав? —
Не злякався, не зарюмав,
А вклонивсь мені до ніг:
«Я щасливий, що зустрів вас,
Я ж три дні уже глядів вас,
Вам назустріч сам я біг.
Хай тікають інші вівці,
Я ж Баран — самоубивця,
В світі вже не жить мені.
Люд мій весь в неволі гине,
Ви лиш друг його єдиний,
І мені ви не страшні».
Річ таку почувши дику,
Я в задумі звісив пику
І йому промовив так:
«Що це, блазню, ти торочиш
І чому ти вмерти хочеш,
Не второпаю ніяк». —
«Постривайте-но хвилину,
Я скажу, за що загину,
Чом так радо йду вмирать,
Чом рідня моя рогата
Буде вас благословляти.
Батьком рідним називать.
Я відкрию всі вам тайни:
Я не єсть баран звичайний,
Я політик і борець.
Думка в мене — розбудити,
Просвітити і звільнити
Весь народ наш, всіх овець.
Тільки ж голови овечі
Про такі не мріють речі, —
Боязливі душі в них.
Кажуть: «Що нам тая воля!
Вовк поїсть нас серед поля,
Нам про волю думать гріх...»
Ну, подумайте ж, мій пане,
Як від цього серце в’яне,
Скільки мук я пережив!
У душі вогонь палає,
А народ одно лиш знає, —
Сіно, жвачку, теплий хлів...
До філософа старого
Я пішов з одчаю того —
І сказав премудрий дід:
«Хочеш всіх урятувати, —
Мусиш сам себе віддати
В жертву за овечий рід.
В поле йди, коли охочий,
І блукай три дні й три ночі, —
Вовка сірого шукай;
Проти нього не борись ти,
Дай себе йому із’їсти,
І настане вівцям рай».
Тож тепер, ласкавий пане,
Час настав, давно жаданий,
Золоті збулися сни;
Я прошу тебе, благаю:
Для овечого для раю
Враз мене ти проковтни».
«Говори собі, мій любий,
Попадися тільки в зуби, —
Проглину ковтком одним»,
Так я сам собі гадаю,
А йому відповідаю:
«Що ж, друзяко, добре, з’їм.
Жаль тебе, ще молодого,
Та як сам ти хочеш цього, —
Я по-твоєму зроблю».
А Баран кричить: «О, друже
Я щасливий, радий дуже,
Бо народ я свій люблю!
Станьте ж тут ось, у ярочку, —
Я з отого он горбочка
Розбіжусь — і просто в рот
Кинусь вам, а ви ковтайте,
І, ковтаючи, згадайте:
Так вмирає патріот».
Треба ж дурня, щоб згодиться!
Мій Баран як розбіжиться
Та й рогами в лоб мене.
Від удару я скрутився
І зомлілий покотився,
А Баран мій як чкурне!
От я встав, аж плачу з болю,
Проклинаю злую долю,
Сам собі кажу щомить:
«Все то добрість наробила!
Годі! Більше вже несила
Лютий голод цей терпіть».
Отаке постановивши,
Зуби міцно заціпивши,
Я пішов у дальший шлях.
Лізу, лізу, шкандибаю,
В пастку раптом попадаю —
Аж потьмарилось в очах!
Чую я, що ось вже гину!
Як шарпнувся — половину
Власного хвоста урвав.
А тоді — на плечі ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхворував.
Отаке то вовче лихо.
Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?
А тепер іще в додатку
Зрадник Лис цареві-батьку
Кинувся на нас брехать.
Ні вже, ні, я не утішусь,
Ще поплачу та й повішусь, —
Так Неситий говорив.
Спав Бурмило вже й Мурлика,
То Неситий, з горя, з лиха,
Всі три миски каші з’їв.