Був у замку льох підземний,
Страшно вогкий, страшно темний. —
Там заперто в’язнів трьох.
Кіт мовчить, Медвідь куняє,
А Неситий проклинає:
— Ах, той Лис, бодай він здох! —
Час обідать. В’язні наші
Не привикли, бідні, каші
Арештантської вживать.
Хто ж би радий був помиям?
Як по мисці налили їм.
Почали вони плювать.
Довго Вовк сидів і думав»
Далі з жалю як зарюмав,
Як завив, як заридав!
Спільникам в нещасній долі
Про свої пригоди й болі
Ось таке він розказав:
— Небо, земле, синє море,
Про моє велике горе
Хай відомо буде всім!
Про гіркі мої страждання,
Про тяжкі поневіряння
Вам сьогодні розповім!
Вовком звуть мене Неситим
Дорікають апетитом, —
А чи ж винен я, скажіть?.
Живота, на жаль, я маю.
Животові догоджаю,
Бо живіт «давай!» кричить
Вовк — прожера! Вовк — неситий!
Вовка треба завжди бити!
Завжди смерті гідний він!
А що Вовк той голодує,
Жінку й діточок годує,
Не згадає ні один.
Вовк грабує! Убиває!
А що Вовк сумління має,
Що душа йому болить,
Що він серцем незрадливий.
Милосердний і чутливий,
То про це і не кажіть!
Я ж і чесний і побожний...
Якби світ був весь порожній
Шлунок завжди повен був, —
Я б такий був добрий, вірний,
І лагідний, і покірний,
Я б усяке зло забув!
Я й тепер — та що й балакать! —
Як почне живіт мій плакать,
В серці жалощі й мовчать...
А проте за серце добре.
Милосердне і хоробре
Скільки мусив я страждать!
Раз на лови йду я радо,
Аж Гусей стрічаю стадо.
«Гуси, Гуси, вас я з’їм!»
Гуси кажуть: «їж, Вовчище!
Лиш хвилиночку зажди ще,
Помолиться дай нам всім».
«Ну, моліться, добре діло».
Підняла угору крила
Вся побожна їх сім’я,
Підняла, загельготіла,
Геть від мене полетіла.
І зостався дурнем я.
Зирк — Свиня лежить в калюжі,
А при ній гарненьких дуже
Поросяток штук із сім.
«Гей, Свине моя любенька,
Вилізай-но, та швиденько,
Я твоїх малят поїм!»
«Добре, їж, коли охота! —
Крикнула Свиня з болота. —
Тільки, бач, один тут гріх,
Із гріхів найтяжчих в світі:
Поросята, бач, немиті,
Як же ж будеш їсти їх?»
«Справді, клопіт! Що робити?»
«Слухай, — каже, — мій Неситий,
Там он річка і млинок, —
От ходімо з нами, брате,
Трошки маєш ти пождати,
Там обмию я діток.
Так, усіх обмию з бруду,
І одно за другим буду
Прямо в рот тобі давать».
«Ну, — подумав я, — чудесно!
От Свиня розумна й чесна!
Свинки вже ж не полетять!»
От до греблі підійшли ми,
У воді Свиня з малими
Хрюка, плюска, муркотить.
«Ну, — міркую, — річ важлива,
Заважати неможливо —
Треба ж їй діток помить».
А вона побігла прямо,
Заставку взяла зубами
Та й угору підняла...
Воду заставка держала. —
Як держати ж перестала,
То вода пішла й пішла...
Ох, пішла ще й зашуміла,
Та мене як підхопила,
Підхопила, закрутила, —
Страхом серце обняло.
Думав я, що страчу душу!
Поки видряпавсь на сушу.
Вже свиней мов не було.
Став я мокрий та й міркую:
«Кат би взяв чистьоху тую!
Через неї я здурів:
Де ж ото у нашім краї
Вовк такий дурний буває,
Щоб свиней умитих їв!
Ухваливши постанову,
Що дурним не буду знову.
Йду я, з голоду пищу.
Аж дивлюсь, баран блукає.
Я до нього — не втікає!
От я здалека й кричу:
«Стій, Баране! Стій, рогатий!
Маю щось тобі сказати!»
Став Баран, кричить мені:
«Ну, які там маєш вісті?»
«Та тебе я хочу з’їсти!
Правда, вісті чарівні?»
А Баран — ну, хто б подумав? —
Не злякався, не зарюмав,
А вклонивсь мені до ніг:
«Я щасливий, що зустрів вас,
Я ж три дні уже глядів вас,
Вам назустріч сам я біг.
Хай тікають інші вівці,
Я ж Баран — самоубивця,
В світі вже не жить мені.
Люд мій весь в неволі гине,
Ви лиш друг його єдиний,
І мені ви не страшні».
Річ таку почувши дику,
Я в задумі звісив пику
І йому промовив так:
«Що це, блазню, ти торочиш
І чому ти вмерти хочеш,
Не второпаю ніяк». —
«Постривайте-но хвилину,
Я скажу, за що загину,
Чом так радо йду вмирать,
Чом рідня моя рогата
Буде вас благословляти.
Батьком рідним називать.
Я відкрию всі вам тайни:
Я не єсть баран звичайний,
Я політик і борець.
Думка в мене — розбудити,
Просвітити і звільнити
Весь народ наш, всіх овець.
Тільки ж голови овечі
Про такі не мріють речі, —
Боязливі душі в них.
Кажуть: «Що нам тая воля!
Вовк поїсть нас серед поля,
Нам про волю думать гріх...»
Ну, подумайте ж, мій пане,
Як від цього серце в’яне,
Скільки мук я пережив!
У душі вогонь палає,
А народ одно лиш знає, —
Сіно, жвачку, теплий хлів...
До філософа старого
Я пішов з одчаю того —
І сказав премудрий дід:
«Хочеш всіх урятувати, —
Мусиш сам себе віддати
В жертву за овечий рід.
В поле йди, коли охочий,
І блукай три дні й три ночі, —
Вовка сірого шукай;
Проти нього не борись ти,
Дай себе йому із’їсти,
І настане вівцям рай».
Тож тепер, ласкавий пане,
Час настав, давно жаданий,
Золоті збулися сни;
Я прошу тебе, благаю:
Для овечого для раю
Враз мене ти проковтни».
«Говори собі, мій любий,
Попадися тільки в зуби, —
Проглину ковтком одним»,
Так я сам собі гадаю,
А йому відповідаю:
«Що ж, друзяко, добре, з’їм.
Жаль тебе, ще молодого,
Та як сам ти хочеш цього, —
Я по-твоєму зроблю».
А Баран кричить: «О, друже
Я щасливий, радий дуже,
Бо народ я свій люблю!
Станьте ж тут ось, у ярочку, —
Я з отого он горбочка
Розбіжусь — і просто в рот
Кинусь вам, а ви ковтайте,
І, ковтаючи, згадайте:
Так вмирає патріот».
Треба ж дурня, щоб згодиться!
Мій Баран як розбіжиться
Та й рогами в лоб мене.
Від удару я скрутився
І зомлілий покотився,
А Баран мій як чкурне!
От я встав, аж плачу з болю,
Проклинаю злую долю,
Сам собі кажу щомить:
«Все то добрість наробила!
Годі! Більше вже несила
Лютий голод цей терпіть».
Отаке постановивши,
Зуби міцно заціпивши,
Я пішов у дальший шлях.
Лізу, лізу, шкандибаю,
В пастку раптом попадаю —
Аж потьмарилось в очах!
Чую я, що ось вже гину!
Як шарпнувся — половину
Власного хвоста урвав.
А тоді — на плечі ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхворував.
Отаке то вовче лихо.
Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?
А тепер іще в додатку
Зрадник Лис цареві-батьку
Кинувся на нас брехать.
Ні вже, ні, я не утішусь,
Ще поплачу та й повішусь, —
Так Неситий говорив.
Спав Бурмило вже й Мурлика,
То Неситий, з горя, з лиха,
Всі три миски каші з’їв.

Був у замку льох підземний,
Зимний, і вогкий, і темний -
Там заперто в’язнів трьох.
Кіт мовчить, Медвідь куняє,
А Неситий проклинає:
«Ах, той Лис, бодай він здох!»
Час обідать! Бідолахи
Не привикли саламахи
Арештантської вживать.
Як наклали їм три миски,
Нюхають: аж кривить писки!
Стала чихать і плювать!
Довго Вовк сидів і думав,
Далі з жалю як зарюмав,
Як завив, як заридав!
Своїм спільникам недолі
Про свої пригоди й болі
Ось таке розповідав:
«Небо, земле і всі моря!
З глибини свойого горя
Плач підношу я до вас,
Щоб вас плач той і ридання,
Образ мойого страждання,
До основ, до дна потряс.
Вовком звуть мене, Неситим.
Що бог добрим апетитом
Наділив мене — чи ж стид?
І чи ж я щось тому винен,
Що в живіт пхать все повинен,
Бо живіт все «дай!» кричить?
Вовк неситий. Вовк зажертий!
Вовк усе є гідний смерти,
Вовка бий, де лиш найдеш!
А що Вовк той голодує,
Жінку й діточок годує,
Се байдуже всім! Авжеж!
Вовк убійця! Вовк прожора!
Що душа у мене хора,
Що сумління в труби дме,
Серце в мене незрадливе,
Милосердне і чутливе,
Сьому й віри світ не йме.
Я ж так чесний, так побожний!
Якби світ весь був порожний,
Якби я все ситий був,-
Я б такий був добрий, вірний.
І лагідний, і покірний,
Щоби й очі світ забув.
Я й тепер — та що балакать!
Як почне жолудок плакать,
То й сумління заглушить.
Та проте його проводу
Кілько я, собі на шкоду,
Слухаю, то й не злічить!
Раз на лови йду я радо,
Аж гусей здибаю стадо.
«Гуси, гуси, я вас з’їм!»
Гуси кажуть: «Їж, Вовчище!
Лиш хвилиночку пожди ще,
Помолиться дай нам всім!»
«Ну, моліться. Ось вам хвиля!»
То вони угору крила
Піднесли побожно так,-
Піднесли, загеготіли
І всі вихром полетіли,
Я ж лишився, мов дурак.
«Ну, — міркую, стовпом стоя,-
Що за спосіб се і що я,
Піп, чи дяк, чи паламар,
Щоб гусей молитви слухать?»
І пішов я далі нюхать,
Щоб знайти новий товар.
Зирк, Свиня лежить в баюрі,
А при ній рожево-бурі
Поросятка — штук зо сім.
«Гей, Свине, моя голубко,
Вилізай з болота цупко,
Най я свинок твоїх з’їм!»
«Добре, їж, коли охота,-
Відрекла Свиня з болота,-
Тільки, бач, один тут гріх,
З тих гріхів, що непрощені:
Поросятка нехрещені,
Як же ж будеш їсти їх?»
«Справді, клопіт! Що робити?» -
«Слухай, — каже, — мій Неситий,
Тут є річка і млинок,
То ходи тихенько з нами,
Стань собі понижче тами,
Там я похрещу діток.
Похрещу, обмию з бруду,-
І одно за другим буду
Прямо в рот тобі давать».-
«Ну, — подумав я, — се можна,
Чесна, бач, Свиня й побожна,
Свинки чей не полетять».
Я під тамою, мов в ямі,
А Свиня з дітьми на тамі
Хрюка, плюска, муркотить.
«Ну, — міркую, — річ побожна,
То й перебивать не можна:
Се вона дітей хрестить».
А вона насеред тами
Заставку взяла зубами,
Як запреться — піднесла.
Гур! Як жбухнуло на мене
Море мокре і студене,
Мене й пам’ять відійшла.
Вхопила мене потопа,
Понесла з на десять хлопа
Вниз, мов тріску, мов стебло.
Мало там не дав я душу!
Поки видряпавсь на сушу,
Вже свиней мов не було.
Став я мокрий та й міркую:
«Ну, гляди ж святошу тую,
Як мене втягнула в рів!
Ну, а я ж то що за колик?
Православний чи католик,
Щоб свиней хрещених їв?»
Сильну взявши постанову,
Що не дам здуриться знову,-
А голодний, аж пищу,-
Йду. Аж зирк! Баран блукає.
Я до нього — не втікає.
От я здалека й кричу:
«Стій, Баране! Стій, рогатий!
Маю щось тобі сказати».
Став Баран та ще й пита:
«Ну, які там маєш вісти?»-
«Га, тебе я мушу з’їсти!
Що, смакує звістка та?»
А Баран — ну, хто б подумав? -
Не злякався, не зарюмав,
А вклонивсь мені до ніг.
«Пане, — каже, — бог привів вас!
Я ж три дні уже глядів вас,
Вам назустріч сам я біг.
Не дивуйся і не смійся!
Я Баран-самоубійця!
В світі вже не жить мені!
Люд мій весь в неволі гине,-
В вас життя його єдине,
То мені ви не страшні».
Річ таку почувши дику,
Я в задумі звісив пику
І стояв, дурний, мов сак.
«Що се ти торочиш, блазне,
Щось такеє несуразне?
Не второпаю ніяк!»
«Пане, підожди хвилину,
Будеш знати, за що гину,
Чом так радо йду вмирать,
Чом рідня моя рогата
Свого спаса, свого тата
В тобі буде величать.
Знай же, пане, біль мій тайний!
Я не єсть Баран звичайний.
Я — овечий патріот!
Думка в мене — розбудити
І з неволі слобонити
Весь овечий наш народ.
Здавна думав я про теє,
Щоб овечим стать Мойсеєм,
Вивести овець з ярма -
Із хліва — на вольну волю.
Много труду, мук і болю
Я прийняв — та все дарма.
У тісні овечі мізки
Думки свіжої нітрішки
Не втовкмачиш: серце їх
Боязливе. «Що нам воля?
Вовк поїсть нас серед поля,
Нам про волю думать гріх!»
Ну, подумай, пане чемний,
Про важкий мій стан душевний!
Насміх долі так хотів:
У душі пророцькі речі,
А кругом лоби овечі,
Сіно, жвачка, теплий хлів!
Щоб влекшить себе хоч трошки,
Я удався до ворожки
І такий почув завіт:
«Хочеш Баранів ти спасти,
Мусиш сам себе покласти
В жертву вольну за свій рід.
В поле йди, коли охочий,
Поблукай три дні й три ночи,-
Здиблеш Вовка-моцаря.
Сей по мойому показу
Проковтне тебе відразу,-
Оттоді нова зоря
Для овець усіх заблисне».
Пане, серце туга тисне
Запитать тебе сей час:
Маєш ти показ сей віщий?
Можеш ти, мій найлюбіщий,
Проковтнуть мене нараз?»
«Ну, плети собі, мій любий,-
Думав я, — коб тільки в зуби
Я дістав тебе, — не бійсь!
Будеш знать, як я ковтаю!»
Та й до нього промовляю:
«Синку любий, заспокійсь!
Віщий сон сьогодні мав я -
І на тебе вже чекав я,-
Проковтну тебе як стій!» -
«Ну, — Баран рік, — богу слава
Та й тобі, судьбо ласкава!
От тепер в душі спокій.
Пане любий, стійте ж тутка!
Я на горбик вийду хутко,
Розбіжусь і просто в рот
Кинусь вам, а ви ковтайте
І, ковтаючи, згадайте:
Так вмирає патріот!»
Треба ж дурня, щоб згодиться!
Мій Баран як розбіжиться
Та й рогами в лоб мене
Як не грюкне! Я скрутився
Та й зомлілий покотився,
А Баран як не чкурне!
От я встав, аж плачу з болю.
Проклинаю злую долю
Та й клену нерозум свій.
«Чи то я овечий батько?
Чом не вхопив швидко, гладко
Барана й не з’їв як стій?
Всьому винна та чутливість!
Пощо мав я терпеливість
Слухать теревенів всіх?
Ну, тепер не зловиш, Грицю!
Затверджу чуття, як крицю.
Я голодний! Се не сміх!»
Отаке постановивши,
Зуби міцно заціпивши,
Я пішов у дальший шлях.
Лізу, лізу, шкандибаю,
Чоловіка надибаю,-
Кравчик був, мені й не страх.
Скоро лиш його я зочив,
То й до нього я прискочив:
«Кравче, кравче, з’їм тебе!
Не тікай, не боронися!
Не благай і не просися,
Бо в кишках мене шкребе!»
«Я тікати — не прудкий,
Борониться заслабкий,
А проситься — хто повірить?
Тільки ж: як мене з’їси?
Трошки замалий єси.
Ну, позволь тебе помірить!»
Поки я поміркував,
Злегка він мені приклав
До хребта своє мірило,
Потім враз хахап за хвіст,
Як не швасне разів з шість,-
Аж на серці зав’ялило.
«Ой, — кричу, — що робиш, кравче?»
«Маєш! Щоб ти знав назавше:
Чоловіка не займай!» -
«Ой, не буду, поки жити!»
Та кравець, лихий, сердитий,
Б’є та й б’є, хоч ти конай.
Що я вию, що ридаю,
Що кленуся і благаю,-
Він за хвіст мене держить
Та й перешить, повен злості,-
Швидко, бачиться, від кості
Шкіра й м’ясо відлетить.
Чую я, що ось вже гину!
Як не шарпнув — половину
Власного хвоста урвав!
А тоді давай бог ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхорував.
Отаке-то вовче лихо!
Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?
А тепер іще вдодатку
Зрадник Лис цареві-батьку
Кинувся на нас брехать!
Ні вже, ні, я не потішусь.
Ще поплачу та й повішусь!» -
Так Неситий гомонів.
Спав Бурмило вже й Мурлика,-
То Неситий з горя, з лиха
Всі три саламахи з’їв.