Лис Микита — Пісня дев’ята
Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
В кріслі з люлькою дрімає,
Суму-горенька не знає,
Зла мов зроду не чинив.
Та постукав хтось до брами.
Вибіг Лис із малюками.
— Ах, Бабаю! Ти уп’ять?
Як же, любий мій, живеш ти?
Від царя, мабуть, ідеш ти?
Що прийшов мені сказать?
— Жив би ти собі щасливо, —
Відповів Бабай журливо, —
Та новини, бач, сумні:
Цар од гніву аж скрегоче,
Смерті він твоєї хоче,
Спорядив війська страшні.
— Ну, — зачулось від Микити,
Наперед не слід тужити,
Тим погрозам ти не вір.
Друже мій, старий Бабаю,
Ще сьогодні почвалаю
Я з тобою в царський двір.
Там поміряємо сили.
А тепер, мій дядьку милий.
Прошу в хату. Вже пора
Підвечеркувать. Аж в лапах
Чую я печені запах, —
Напекла моя стара. —
Увійшли вони до хати,
Стали гратись лисенята.
— Бачиш, дядьку, — каже Лис, —
Мінка ловить вже курчата,
Міцько, голова завзята,
Вчора качечку приніс.
— Справді, є чим похвалятись,
Та не треба дивуватись, —
Відповів на те Борсук. —
Удалися в батька діти.
— Так-то так, а треба вчити,
Не прожити без наук.
Ну, та час нам в путь спішиться.
— Що? — аж скрикнула Лисиця. —
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Смерть віщує ця дорога.
Заховайся, схаменись. —
І сльозами залилася,
Щоб Микиту не пустить
Він, її поцілувавши,
І від себе відірвавши,
Каже: — Жінко люба, цить.
Краще ворога зустріти,
Ніж у закутку сидіти,
На загибель певну ждать.
Здавна знаю я, дружино:
Все життя — війна невпинна,
Слід же вміти воювать.
Той воює пазурами,
Той зубами, той рогами,
Той ногами, той крильми,
Той страшенну має силу,
Той натуру має смілу, —
Чим же боремося ми?
Не вродились ми страшними,
І не бачимо вночі ми,
Як Пугачик чи Сова...
Ми не бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Це розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Розум треба нам гострити.
Все змірковувати вмить,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в сіть.
Цар лякає нас війною —
Не охочий я до бою,
В цім одверто признаюсь.
А проте в лиху годину
Небезпеку я зустріну,
Як умію, поборюсь.
Хай кінця нема погрозам, —
В голові я маю розум —
Я до всяких штук привик.
Ех, моя Лисуню мила,
Як брехатиму я вміло!
Аж свербить мені язик. —
Попрощались, як годиться,
\ потішилась Лисиця,
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита жваво,
А тоді уліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Небеса сіяють чисті,
Ліс шумить, тріпоче листя,
Квіти пахнуть — просто рай.
Лис милується красою,
Але з думкою тяжкою
Шкутильга за ним Бабай.
— Дядьку, — каже Лис до нього, —
Кинь усі свої тривоги,
Плюнь, об землю лихом вдар.
Бач, краса в гаю й на полі.
Всюди блиск, тепло і воля,
Кожен з нас — могучий цар. —
Відповів Борсук: — Небоже!
Так брикати — це негоже.
Не простить нізащо цар...
Тож надумав штуку втяти —
Зайця голову послати
Через Цапа — Леву в дар!
— Ха-ха-ха! — зайшовсь Микита. —
Штучка вийшла знаменита,
Нею, справді, я хвалюсь.
Цар головку попочухав,
Поки правду тут рознюхав...
Ну, а кари не боюсь.
Хто бажає щастя знати,
Той не може жити свято,
Як пустинник чи монах.
Сам пускай у діло зуби,
Як не хочеш, друже любий,
Бути в іншого в зубах.
Заєць той поперед мене
Все стрибав, як навіжений,
Мов дражнив: «Ану, злови!»
Просто в грудях стало тісно
Хап його я — і незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап? Як суд почався —
Він кричав, аж задихався:
«Винен, винен! Хай умре!»
А зумів я відбрехатись,
Лізе, клятий, цілуватись...
Хай же смерть його бере!
І ні крапельки не шкода!
Вбивство, помста — давня мода,
Найлюбіша у звірів.
І сам Лев грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле Медведів і Вовків. —
І всміхнувся Лис Микита,
Витяг люльку закурити,
А тоді сказав уп’ять:
— Не журися, мій Бабайку,
Краще от послухай байку,
Що я хочу розказать.
Якось я та Вовк Неситий,
Щоб удома не сидіти,
Мандрувать собі пішли.
От зайшли за ліс, за води,
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Тут вже голод нас діймає.
Раптом зирк — Лоша стоїть,
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Аж зігнувся, аж тремтить.
У ярку, біля Лошати
І Кобила паслась, мати, —
Ну, дитини ж не віддасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай Кобилу швидко,
Чи Лошати не продасть?»
Уклонивсь я для початку:
«Добрий день вам, паніматко,
Дай вам боже вік брикать.
Та й Лошатко ж пречудове.
А скажіть, чи нам його ви
Не погодитесь продать?» —
«Що ж, купуйте, добрі люди,
Якщо вам завгодно буде,
Дуже дешево продам.
Прочитайте лиш значки ті,
Що на задньому копиті,
Та й ідіть собі з Лошам».
Ну, не дурень же Микита,
Щоб підходить до копита.
Шкапі я вклонивсь до ніг
Та й кажу: «Спасибі, мати,
Та не вмію я читати»,
І до Вовка знов побіг.
«Друже! Шкапа ця лагідна,
І Лоша продати згідна,
Небагато хоче взять.
Треба лиш ціну Лошати
На копиті прочитати...
Жаль, не вмію я читать».
«Дурню! — крикнув Вовк Неситий. —
Кінських літер не зуміти
На копиті прочитать?
Знаю я письмен доволі, —
Недарма ж у вищій школі
Вчився років, певне, з п’ять».
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити,
А Кобила каже: «На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті, —
Там написана ціна».
Вовк Неситий нахилився,
До копита придивився, —
Гей, Кобила як брикне,
В лоб як вдарить бідолаху,
Вовк упав з одного маху,
І хвоста не стрепене.
Шкапа ж тут як зарегоче
Та з Лошам як потупоче,
Навіть слід обох пропав...
А Вовчисько з півгодини,
Ніби мрець, серед долини,
Ледве дишучи, лежав.
Далі очі продирає
І навколо поглядає,
Ніби там чогось шука...
«Гей, — кажу йому, — Неситий,
Сам Лоша ти з’їв? Лишити
Не хотів мені й шматка?
Обжирайло! Ненаїдо!
Навіть друга до обіду
Ти покликать не хотів?
Але хто ж із нас, Вовчило,
Вмів умовити Кобилу,
Сторгуватися зумів?
Ну, прошу тебе сказати,
Як придбав собі Лоша ти
І яка ціна була?
Ви й недовго торгувались,
По-приятельськи розстались —
Втішна щось вона пішла.
А проспавсь ти смачно, друже?
По такім обіді дуже
Це корисно на живіт.
Та й умієш же, мій брате,
Ти по-кінському читати.
Справді, чудо па весь світ!»
Так сміявсь я аж до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та все: «Ах, ах!»
Далі каже: «Буду чесний;
Торг би, певне, був чудесний,
Та дістав я по зубах!»
— Ох, не смішно це, Микито, —
Каже дядько сумовито, —
Правда тут гірка бринить.
А найгірше — що Неситий,
Ворог твій несамовитий,
Рад би був тебе згубить.
— Е, мій дядьку, плюнь на нього.
Не боюсь я дурня того,
Найзлобнішого з істот.
Всіх би рад він взять на муки,
Та короткі в нього руки,
Всіх би зжер — не влізуть в рот.