Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
В кріслі з люлькою дрімає,
Суму-горенька не знає,
Зла мов зроду не чинив.
Та постукав хтось до брами.
Вибіг Лис із малюками.
— Ах, Бабаю! Ти уп’ять?
Як же, любий мій, живеш ти?
Від царя, мабуть, ідеш ти?
Що прийшов мені сказать?
— Жив би ти собі щасливо, —
Відповів Бабай журливо, —
Та новини, бач, сумні:
Цар од гніву аж скрегоче,
Смерті він твоєї хоче,
Спорядив війська страшні.
— Ну, — зачулось від Микити,
Наперед не слід тужити,
Тим погрозам ти не вір.
Друже мій, старий Бабаю,
Ще сьогодні почвалаю
Я з тобою в царський двір.
Там поміряємо сили.
А тепер, мій дядьку милий.
Прошу в хату. Вже пора
Підвечеркувать. Аж в лапах
Чую я печені запах, —
Напекла моя стара. —
Увійшли вони до хати,
Стали гратись лисенята.
— Бачиш, дядьку, — каже Лис, —
Мінка ловить вже курчата,
Міцько, голова завзята,
Вчора качечку приніс.
— Справді, є чим похвалятись,
Та не треба дивуватись, —
Відповів на те Борсук. —
Удалися в батька діти.
— Так-то так, а треба вчити,
Не прожити без наук.
Ну, та час нам в путь спішиться.
— Що? — аж скрикнула Лисиця. —
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Смерть віщує ця дорога.
Заховайся, схаменись. —
І сльозами залилася,
Щоб Микиту не пустить
Він, її поцілувавши,
І від себе відірвавши,
Каже: — Жінко люба, цить.
Краще ворога зустріти,
Ніж у закутку сидіти,
На загибель певну ждать.
Здавна знаю я, дружино:
Все життя — війна невпинна,
Слід же вміти воювать.
Той воює пазурами,
Той зубами, той рогами,
Той ногами, той крильми,
Той страшенну має силу,
Той натуру має смілу, —
Чим же боремося ми?
Не вродились ми страшними,
І не бачимо вночі ми,
Як Пугачик чи Сова...
Ми не бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Це розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Розум треба нам гострити.
Все змірковувати вмить,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в сіть.
Цар лякає нас війною —
Не охочий я до бою,
В цім одверто признаюсь.
А проте в лиху годину
Небезпеку я зустріну,
Як умію, поборюсь.
Хай кінця нема погрозам, —
В голові я маю розум —
Я до всяких штук привик.
Ех, моя Лисуню мила,
Як брехатиму я вміло!
Аж свербить мені язик. —
Попрощались, як годиться,
\ потішилась Лисиця,
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита жваво,
А тоді уліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Небеса сіяють чисті,
Ліс шумить, тріпоче листя,
Квіти пахнуть — просто рай.
Лис милується красою,
Але з думкою тяжкою
Шкутильга за ним Бабай.
— Дядьку, — каже Лис до нього, —
Кинь усі свої тривоги,
Плюнь, об землю лихом вдар.
Бач, краса в гаю й на полі.
Всюди блиск, тепло і воля,
Кожен з нас — могучий цар. —
Відповів Борсук: — Небоже!
Так брикати — це негоже.
Не простить нізащо цар...
Тож надумав штуку втяти —
Зайця голову послати
Через Цапа — Леву в дар!
— Ха-ха-ха! — зайшовсь Микита. —
Штучка вийшла знаменита,
Нею, справді, я хвалюсь.
Цар головку попочухав,
Поки правду тут рознюхав...
Ну, а кари не боюсь.
Хто бажає щастя знати,
Той не може жити свято,
Як пустинник чи монах.
Сам пускай у діло зуби,
Як не хочеш, друже любий,
Бути в іншого в зубах.
Заєць той поперед мене
Все стрибав, як навіжений,
Мов дражнив: «Ану, злови!»
Просто в грудях стало тісно
Хап його я — і незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап? Як суд почався —
Він кричав, аж задихався:
«Винен, винен! Хай умре!»
А зумів я відбрехатись,
Лізе, клятий, цілуватись...
Хай же смерть його бере!
І ні крапельки не шкода!
Вбивство, помста — давня мода,
Найлюбіша у звірів.
І сам Лев грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле Медведів і Вовків. —
І всміхнувся Лис Микита,
Витяг люльку закурити,
А тоді сказав уп’ять:
— Не журися, мій Бабайку,
Краще от послухай байку,
Що я хочу розказать.
Якось я та Вовк Неситий,
Щоб удома не сидіти,
Мандрувать собі пішли.
От зайшли за ліс, за води,
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Тут вже голод нас діймає.
Раптом зирк — Лоша стоїть,
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Аж зігнувся, аж тремтить.
У ярку, біля Лошати
І Кобила паслась, мати, —
Ну, дитини ж не віддасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай Кобилу швидко,
Чи Лошати не продасть?»
Уклонивсь я для початку:
«Добрий день вам, паніматко,
Дай вам боже вік брикать.
Та й Лошатко ж пречудове.
А скажіть, чи нам його ви
Не погодитесь продать?» —
«Що ж, купуйте, добрі люди,
Якщо вам завгодно буде,
Дуже дешево продам.
Прочитайте лиш значки ті,
Що на задньому копиті,
Та й ідіть собі з Лошам».
Ну, не дурень же Микита,
Щоб підходить до копита.
Шкапі я вклонивсь до ніг
Та й кажу: «Спасибі, мати,
Та не вмію я читати»,
І до Вовка знов побіг.
«Друже! Шкапа ця лагідна,
І Лоша продати згідна,
Небагато хоче взять.
Треба лиш ціну Лошати
На копиті прочитати...
Жаль, не вмію я читать».
«Дурню! — крикнув Вовк Неситий. —
Кінських літер не зуміти
На копиті прочитать?
Знаю я письмен доволі, —
Недарма ж у вищій школі
Вчився років, певне, з п’ять».
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити,
А Кобила каже: «На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті, —
Там написана ціна».
Вовк Неситий нахилився,
До копита придивився, —
Гей, Кобила як брикне,
В лоб як вдарить бідолаху,
Вовк упав з одного маху,
І хвоста не стрепене.
Шкапа ж тут як зарегоче
Та з Лошам як потупоче,
Навіть слід обох пропав...
А Вовчисько з півгодини,
Ніби мрець, серед долини,
Ледве дишучи, лежав.
Далі очі продирає
І навколо поглядає,
Ніби там чогось шука...
«Гей, — кажу йому, — Неситий,
Сам Лоша ти з’їв? Лишити
Не хотів мені й шматка?
Обжирайло! Ненаїдо!
Навіть друга до обіду
Ти покликать не хотів?
Але хто ж із нас, Вовчило,
Вмів умовити Кобилу,
Сторгуватися зумів?
Ну, прошу тебе сказати,
Як придбав собі Лоша ти
І яка ціна була?
Ви й недовго торгувались,
По-приятельськи розстались —
Втішна щось вона пішла.
А проспавсь ти смачно, друже?
По такім обіді дуже
Це корисно на живіт.
Та й умієш же, мій брате,
Ти по-кінському читати.
Справді, чудо па весь світ!»
Так сміявсь я аж до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та все: «Ах, ах!»
Далі каже: «Буду чесний;
Торг би, певне, був чудесний,
Та дістав я по зубах!»
— Ох, не смішно це, Микито, —
Каже дядько сумовито, —
Правда тут гірка бринить.
А найгірше — що Неситий,
Ворог твій несамовитий,
Рад би був тебе згубить.
— Е, мій дядьку, плюнь на нього.
Не боюсь я дурня того,
Найзлобнішого з істот.
Всіх би рад він взять на муки,
Та короткі в нього руки,
Всіх би зжер — не влізуть в рот.

Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
Сів у кріслі, люльку курить
І нічого ся не журить,
Зла мов зроду не чинив.
Втім почув: стук! стук! до брами.
Скочив, вибіг враз з дітками -
«Ах, Бабай! Се ти оп’ять!
Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,
Ти, знать, від царя йдеш просто?
Що ж там доброго чувать?»
«Мало доброго! — журливо
Рік Бабай.- Та щедре жниво
На погані новини!
Цар присяг тобі загладу,
Військо кличе, радить раду,
Будуть тутка за три дні!»
«Тільки всього? — каже Лис.-
Як лиш тільки, не журись,
Друже мій, старий Бабаю!
Тим погрозам ти не вір!
Я з тобою в царський двір
Ще сьогодні почвалаю.
Вже я вибрешусь, будь певний!
Та тепер, мій любий кревний,
Прошу в хату! Вже пора
Підвечіркувать. Аж в лапах
В’єсь мені печені запах,
Що зготовила стара!»
Ось ввійшли, сидять, гостяться…
Лисенята стали граться.
«Бачиш, стрику, — Лис сказав,-
Мінка ловить вже курчата,
Міцько ж, бестійка завзята,
Вчора Утку сполював!»
«Справді, маєш чим гордиться! -
Рік Бабай.- Та й не дивниця:
В батька й діти удались!» -
«Так-то, так! Талант — незгірше,
Та виховання ще більше
Тут значить!» — відмовив Лис.
«Ну, та час нам в путь спішиться!»
«Що? — аж скрикнула Лисиця.-
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Всиротить нас ся дорога!
Скрийся дома, схаменись!»
І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: «Жінко люба, цить!
Цар не з’їсть мене там преці,
А назустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по-старому
Філософію таку:
Наше все життя — війна є,
Кождий боресь в ній, як знає:
Сей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
Ми ні силою не годні,
Ні, як карпи, многоплодні.
Ні нічвиди, як Сова,
Ані бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть -
Се розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Ум, мов бритву, наострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!
Цар ось грозить нам війною.
Хоть-то я не маю бою
Перед військом тим його,
Та все ліпше в самій річи
Зразу злому запобічи,
Ніж чекать бог зна чого.
А на те вже я, небого,
Чую в собі сили много!
До таких я штук привик.
А подумати, як цупко
Я почну брехати, любко,
Аж свербить мене язик!»
Ще раз цілувались в лиця,
І потішилась Лисиця;
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита й жваво
Стежечками вліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Гріє сонце, небо чисте,
Ліс шумить, тріпочесь листя,
Цвіти пахнуть — просто рай!
Лис любуєсь красотою,
Та, прибитий гризотою,
Сумно штильгає Бабай.
«Стрику, що тобі такого? -
Весело рік Лис до нього.-
Тьфу, об землю лихом вдар!
Бач, що тут краси довкола!
Блиск який, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!»
«Ой небоже, — рік Бабай,-
Ти так надто не брикай!
Не уйдеш ти кари!
Де ж пак, Цапу в торбу дати
Голову Зайця й послати
Се цареві в дари!»
«Ха-ха-ха! — смієсь Микита.-
Штучка дешева й сердита!
Дуже нею я горджусь.
Трошки цар, мабуть, просапавсь,
Поки правди в ній долапавсь…
Та щоб карі буть — а дзусь!
Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Кождий тут держись на тузі,
Хто не хоче по заслузі
Бути другому в зубах.
Яць скакав поперед мене,
Мов дитя новохрещене,
Мов дразнив: «Ану, злови!»
Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!
Він на мене в суді траскав:
«Винен, винен! Най умре!»
А як я вспів відбрехатись,
То він лізе цілуватись!
Най же чорт його бере!
Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбійство, пімста — се ж є мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам цар грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле медведів і вовків».
І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чихав,
А відтак сказав оп’ять:
«Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш отсюю байку,
Що я хочу розказать.
Кажуть: кара за рабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Є товар, є грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч кинь, не мож купить.
Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,-
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Аж тут зирк. Лоша пасесь!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж острить зуби,
Шкіра вся на нім трясесь.
Сів, бідняга, важко сапа…
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти вже вона не дасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?»
Я пішов, вклонивсь їй низько.
«Що, матусю, пасовисько
Тутка маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок!
Чей його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?»
«Що ж, купуйте, люди божі!
Я й не що великі гроші
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копті:
Се тобі ціна якраз».
Ну, та я не в тім’я битви
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг
Та й кажу: «Спасибі, мати,
Та не вмію я читати».
І до Вовка знов побіг.
«Друже, Шкапа ся лагідва,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть.
Каже, в неї цінники ті
Є на задньому копиті -
Жаль, що я не вмів читать».
«Що, — Вовк крикнув, — ти, нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п’ять».
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: «На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,-
Там написана ціна».
Вовк Неситий нахиляєсь,
До копита призираєсь,-
Ех, як фрасне Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута остро,-
То мій Вовк, мов свічка, згас.
Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошатком потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.
Далі очі продирає,
Доокола позирає,
Але встати ані руш.
«Гей, — кажу йому, — Неситий,
Сам Лоша ти з’їв? Лишити
Не хотів мені ні кус?
Га, ненаїсна прочвало!
З’їв усе, ще й того малої
Друга на обід не клич!..
Адже ж я, невдячний цапе,
Перший торг робив у Шкапи,
То належавсь могорич.
Ну, скажи так правду гладко:
Дешево купив Лошатко?
Людська, знать, ціна була.
Ви й не довго торгувались,
По-приятельськи розстались -
Втішна щось вона пішла.
А проспавсь ти смачно, друже!
По такім обіді дуже
Се плявдує на живіт.
А як славно ти, Вовчуку,
Вмієш кінськую азбуку -
Справді, чудо на весь світ!»
Так я з Вовка кпив до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та лиш: «Ах, ах!»
Далі каже: «Будь ти чесний!
Що за торг би був чудесний,
А та дич — б’є по зубах!»
«Ой, — сказав Бабай, — Микито,
Не смішний твій жарт, бо скрито
В нім гіркої правди шмат.
А найгірш те, що Неситий
Нині ворог твій забитий,
З світу рад тебе зігнать».
«Е, — рік Лис, — наплюй на нього!
Все у Вовка злоби много,
Але злоба ум сліпить.
Світ би весь пожер він скоро,
Ба, коли не влізе в горло!
А розумний з злоби кпить!»