Анекдот і комічне
Протягом останніх століть офіційна культура розглядає сміх, народні сміхові види та жанри і народні сміхові форми поведінки як «низькі», а тому позбавлені світоглядних засад. Проте ігнорування народних сміхових форм у ХVІІІ — ХХ ст. тогочасною наукою аж ніяк не позначилося на їхньому побутуванні. Історично зумовлена деградація і модернізація деяких народних форм у ХХ ст. вказують на те, що ці форми пристосовуються до нових умов побутування, при цьому не змінюючи своєї універсальної світоглядної природи. Тому в народній культурі ставлення до анекдоту і до смішного, постульованого ним, принципово позитивне.
Ми спробуємо означити напрямки досліджень сміху, це дасть змогу відобразити вектор руху наукової думки, кінцевою точкою якої певною мірою і є осмислення природи та естетики фольклорного анекдоту.
Навіть перелік питань, пов‘язаних із поняттям смішного, його видами, формами та засобами реалізації, — тема спеціального дослідження. Ми не ставимо собі за мету — детально проаналізувати погляди дослідників на сміх і форми, в яких він маніфестується, проте, оскільки завданням цієї роботи є дослідження фольклорного анекдоту як жанру, ми не можемо не торкнутися, хоча би побіжно, проблем теорії сміху та сміхової традиції, які безпосередньо стосуються питань ґенези, побутування та суспільної оцінки жанру.
На суспільне значення сміху вказували ще в античні часи. Саме тоді естетичне та його типи (комічне і трагічне) стали об‘єктом дослідження. Новим поштовхом до вивчення сміху стала розробка теорії естетики (2 пол. ХVІІІ ст.). Естетичні категорії (високе, низьке, прекрасне, потворне, жахливе, комічне) активно вивчаються і протягом ХХ ст., яке ознаменувало своєрідний «прорив» у естетику сміхової сфери. Вчені досліджують природу сміху 30, сутність комічного 31 та його різновидів ( сатири, гумору та іронії ).
У фундаментальних працях, присвячених проблемам комічного в літературі 32 та драматургії 33, дослідники часто звертаються і до аналізу видів та жанрів народної культури. Комічне вивчають навіть у музиці 34.
Надзвичайно активно протягом ХХ ст. вивчаються лінгвістичні засоби творення комічного ефекту. У завдання, які ми ставимо перед собою, не входить аналіз засобів творення комічного в анекдоті, тому що це питання заслуговує спеціальної розвідки. До того ж сучасна фольклористика частково відмовилася від досліджень літературознавчо-лінгвістичного типу, перенісши свою увагу передусім у царину вивчення природи усного тексту та умов його побутування, тому подаємо список робіт, спеціально присвячених цьому питанню 35.
Вироблений літературознавством підхід до гумору, сатири та іронії як технік комічного, безумовно, сприяв і розвитку стилістики. Починають розрізняти засоби, техніки і стилістичні прийоми, з одного боку, і смисли, які творяться за допомогою фігур мовлення, з іншого. Так, лінгвістика тексту (художнього) виробила ряд категорій та методів, які значною мірою поглинула й фольклористика. Передусім — це вивчення умов адекватної інтерпретації тексту 36. Ми скористаємося здобутками і стилістики, і лінгвістики тексту, проте за межами цього дослідження залишиться ряд питань, які безпосередньо не стосуються заявленої теми, проте повинні стати об‘єктами вивчення в майбутньому, а саме розробка експериментальних методик щодо визначення форм та функцій сміхових жанрів у різних формах комунікації, при цьому в центрі уваги повинні стати мовленнєві та фольклорні жанри, які безпосередньо породжують сміхову афектацію тощо.
Сміх і його маніфестації повинні стати об‘єктом спеціального вивчення. Роль сатири, гумору та іронії як стилістичних чи драматичних прийомів на початку ХХІ ст. переосмислюється. Комічне починає усвідомлюватися як спосіб мислення, характерний сучасності. Складається розуміння того, що цей спосіб мислення тільки засвідчує література, а виокремився він не у ХХ ст., а значно раніше. При цьому теоретичні викладки, зроблені за останніх два століття, зазнають принципової критики зі сторони науковців, які вивчають еволюцію народних форм і жанрів.
* * *
Коротко викладемо наші спостереження та висновки вчених щодо природи сміху, сутності категорії комічного та зв‘язків між сміхом, комічним та анекдотом.
Сміх — це еволюційне явище і водночас суспільний феномен, розмаїття сміхових виявів зумовлено співіснуванням в ідентичній формі вираження основних різновидів сміху — первинного (чи архаїчного) та вторинного (сатиричного чи сучасного ) 37. Первинний сміх — це рефлекторна усмішка немовля, яке відчуває ситість та тепло. Первинна усмішка виражає і усвідомлене задоволення життям: людина усміхається тоді, коли усвідомлює безпеку.
Первинний сміх — це і посмішка, яка виникає рефлекторно, засвідчуючи, що людина неусвідомлено демонструє свої таланти (красу, силу, спритність) під час гри-бійки 38 чи під час церемонії вітання-погрози 39.
Сміх виникає рефлекторно в ситуаціях, які стверджують популяційну (і суспільну) ієрархію, і тоді, коли агресія сильнішого компенсується усмішкою слабшого, і тоді, коли потенційна погроза слабшого нівелюється посмішкою сильнішого. За цієї умови зливаються воєдино сміх і злість 40.
Таким чином, обидва види сміху засвідчують саморух ідеї смішного. Первинний сміх мало пов’язаний із тим, що ми сьогодні вважаємо смішним, але і він «переносить енергію тілесного ентузіазму на світи народження і вбивства, світу і мороку» 41. І первинний, і вторинний види сміху фіксують емоції радості, задоволення, сили і люті. Тим-то сфера смішного охоплює явища, які неможна назвати ні дотепними, ні комічними.
* * *
Архаїчний сміх пов‘язаний із формуванням системи дозволів і заборон. Нагальна потреба порушувати заборони як деструктивна за своєю сутністю була витіснена зі сфери свідомого в підсвідомість. Ця витіснена потреба діяти всупереч правилам перетворилася в бажання діяти всупереч правилам. Час від часу ця потреба мусить бути зреалізованою. І саме це прагнення є рушійною силою сміху. Саме на це звертав увагу З. Фройд, коли розглядав механізми смішного в жартах і дотепах 42. Саме це мав на увазі М. Бахтін, коли називав сміх не зовнішньою, а внутрішньою формою 43.
Анекдот, і справді, часто реалізує бажання діяти поза правилами. І специфічна тематика, і ненормативна лексика, і своєрідна композиція (зіткнення антагоністичних точок зору) — все спрямоване на реалізацію невимушеної неправильної поведінка, чи антиповедінки 44, яка за своєю сутністю є все-таки соціально детермінованою поведінкою 45.
Зазначимо, що ідеальна модель сміхової поведінки чи не найперше засвідчена в міфах про трікстерів. Архаїчні святкові обряди були спрямовані на реалізацію антиповедінки. П’янство та бійки на свята — це релікти сміхової поведінки. Справжній мотив (порушення задля порушення) не простежується. Так, і до сьогодні на поминках часто напиваються, інколи все закінчується бійкою.
Без розгляду сміху в його міфологічній і обрядовій сутності антиповедінку як таку не зрозуміти. Ця «правильна неправильна» поведінка не логічна, з погляду здорового глузду. Але вона існує.
Сміх, який виникає при побутуванні анекдоту, «візуалізує» передусім системи суспільних заборон. Реальні та вигадані факти, які видаються за суспільно апробовані зразки мислення та поведінки, висміюються як непродуктивні. Вони стають тим «тістом», з якого випікаються стереотипи вимушеної правильної поведінки.
Таким чином, анекдот як зразок антиповедінки часто реалізує бажання діяти всупереч правилам. Він є найкоротшим шляхом до розуміння невимушеної неправильної поведінки. До того ж актуальний зміст програмує полярні емоційні стани, які зумовлюють катарсис.
Зупинимося на цьому питанні детальніше. Психологи стверджують, що задля того, щоб пережити радість, необхідно відштовхнутись від негативної емоції (наприклад, ненависті чи горя) 46. Цього ж висновку доходять і дослідники психологічних та соціальних причин появи мистецтва 47. На перший погляд, парадоксально, що саме кризові моменти життя суспільства (голод, епідемії, революції, війни) відзначаються спалахом сміхових різновидів. Так, зокрема, під час Другої світової війни дуже популярними стали традиційні анекдотичні сюжети та образи 48. Активне побутування анекдотів спостерігалось і після чорнобильських подій 49. Ці факти є яскравим підтвердженням того, що в основах позитивних і негативних емоцій лежить одна й та ж сама причина: і лють, і сміх є реакції на виявлення зла.
Цей висновок дуже важливий для усвідомлення специфіки творчих процесів, пов’язаних із появою та розвитком народних і професійних сміхових форм. Адже мистецтво як одна із форм освоєння світу сублімує емоції. А задля того, щоби з’ясувати художню природу сміхових форм, треба не лише з літературознавчих позицій характеризувати набір поетичних засобів, в результаті яких з’являється сміх, не тільки з естетичного погляду порівнювати їх з категорією прекрасного, необхідно й пояснити умови, завдяки яким активно побутують у традиції «низькі» сміхові види та жанри, що нерідко усуваються зі сфери аналізу через їхню «неестетичність».
Архаїчний (чи обрядовий) сміх у своїх «чистих виявах» (без пізнішого переосмислення) мало пов’язаний зі смішним (та комічним). Сміх задоволення, могутності, ситості супроводжував календарні та родинні обряди. Амбівалентність архаїчного сміху надзвичайно яскраво виявляється при розгляді традиційних уявлень про життя та смерть, добро й зло тощо.
Проблема співіснування в ідентичній формі вираження сміху давнього і сучасного є сьогодні актуальною, оскільки з нею пов’язаний ряд питань, важливих при характеристиці української ментальності, рівня національної культури взагалі, і народної зокрема. Адже явища, які естетиками часто помилково кваліфікуються лише як потворні і жахливі (вульгарні, сороміцькі), і таким чином, як явища зі сфери «антикультури», часто мають давню історію свого постання та побутування. Саме занепад архаїчної системи уявлень, що стосувалися життя і смерті, інституту сім’ї та культу богів, спровокував переосмислення та негативне ставлення до окремих народних сміхових видів та жанрів, які зберігають риси давніх сміхових форм. З іншого боку, архаїчні явища, позбавлені сміхової інтенції в момент свого активного функціонування, часто сприймаються нині як сміхові, тому що не відповідають ні сучасній науковій, ні християнській моделі світу, а є рудиментами язичницького світорозуміння.
Наголосимо на тому, що в українській фольклористиці протягом останніх років спостерігається інтерес до окремих різновидів архаїчного сміху, проте наукове осмислення архаїчного сміху як системного явища та прискіпливе виокремлення форм, в яких він відображений, ще не здійснено. Звичайно, що за таких умов і архаїчні народні форми, що не кваліфікуються як сміхові на сучасному етапі їхнього побутування, ще й досі не були предметом хоча би побіжного, та спеціального аналізу. Оскільки розгляд сміхової традиції у її цілісності не входить у завдання цієї роботи, ми зупинимося тільки на тих аспектах, які безпосередньо стосуються «світогляду» сміху в анекдоті.
* * *
Первісний сміх, як зазначалося вище, є різновид агресії і водночас захисний рефлекс. При аналізі вторинного сміху передусім слід констатувати, що і він є захисна реакція на відкриття певної «міри зла», деякої «помилки чи потворності», помічених індивідом у відповідному настрої, які не завдають страждань, а тому можуть бути легко виправлені 50. Суб‘єкт у процесі споглядання об‘єкта та усвідомлення його властивостей як безглуздих чи незрозумілих відчуває подив і відчуття власної переваги. Ці почуття й породжують оціночний (чи насмішкуватий) сміх, внаслідок «раптової з’яви прихованих вад, які миттєво відкриваються крізь оболонку зовнішніх фізичних фактів» 51.
Причини вторинного сміху вчені вбачають і в раптовості переходу з одного способу (чи «матриці») мислення на інший, з якою не може впоратися людський інтелект, і в агресивному ставленні до об‘єкта — у бісоціації 52. А об‘єктивно-суб’єктивною умовою виникнення неформального сміху (або комічного) доcлідники вважають деяке «відхилення від норми». Саме «відхилення від норми» і є всезагальною ідеєю, яка випливає при аналізі теорій комічного.
Оцінковий сміх як відгук на певну потворну даність (предмет, дію, ідею) завжди є реакцією індивідуальною, проте на нього завжди впливають суспільні цінності, відмінні для різних народів та віддалених епох.
Викладені узагальнення дають підстави твердити, що характеристика природи сміху й сутності комічного значною мірою зумовлена культурно-історичними умовами. Надзвичайно важливим для розуміння трансформацій сміху й категорії комічного від давнини до сучасності виявляється розгляд їхньої історичної динаміки. Нерозрізнення сміху давнього й сучасного часто зумовлює невірне тлумачення категорії комічного.
Так, є всі підстави говорити про співіснування архаїчного та оцінкового сміху в сучасній народній культурі та про амбівалентний характер сміху в анекдоті. Проте більшість естетичних теорій розглядають лише частину сміхових виявів, вбачаючи в них переважно заперечення негативного. Однак сфера смішного, яка охоплює й галузь комічного, не повинна обмежуватись аналізом лише сатиричного сміху.
«Комічне — це суспільно значуща суперечність (мети — засобам, форми — змісту, дії — обставинам, сутності її вияву), яка в мистецтві є об‘єктом особливої емоційно насиченої естетичної критики — осміяння. В історії естетичної думки комічне характеризується як результат контрасту, «розладу», суперечності: потворного — прекрасному (Аристотель), нікчемного — піднесеному (Кант), безглуздого — розсудливому (Жан-Поль, Шопенгауер), нескінченній визначеності — нескінченній сваволі (Шеллінг), образу — ідеї (Фішер), автоматичного — живому (Бергсон), нецінного — тому, що претендує на цінність (Фолькельт), необхідного — вільному (Аст, Шютце), незначного — великому (Ліппс), хибного, позірно обґрунтованого — значному, міцному та істинному (Гегель), внутрішньої пустоти — зовнішності, що претендує на значущість (Чернишевський)» 53.
Якщо сміх — це естетична форма критики, результат свідомо-активного сприйняття існуючих суперечностей, то комічне — це «засіб розкриття суспільних суперечностей шляхом їхнього співставлення з ідеалами даного часу та середовища» 54.
Б. Дземидок дотримується погляду, що «під «комічним» розуміють як природні (тобто такі, які виявляються незалежно від чиїєсь волі) події, об’єкти і відношення, які виникають між ними, так і певний різновид творчості, суть якої зводиться до свідомого конструювання деякої системи явищ чи подій, а також системи слів з метою викликати ефект комічного» 55. На нашу думку, не варто до галузі комічного зараховувати природні ( чи рефлекторні) вияви сміху, викликані предметами та явищами, за умови відсутності порівняння з їхнім нормальним, у даному разі — ідеальним, станом. Саме «відхилення від норми» повинне стати критерієм визначення комічного. Цей підхід за аналізу сміхових явищ видається нам достатньо продуктивним, оскільки теоретично дозволяє розмежувати галузь комічного та смішного.
Не викликає сумнівів, що сигналом і результатом комічного є сміх, проте вчені аргументовано доводять (цієї ж точки зору дотримуємось і ми), що сміх не завжди є ознакою комічного і не завжди комічне виявляється через сміх. Ю. Борев, зокрема, наголошує: «Смішне ширше за комічне. Комічне породжує соціально забарвлений, значущий, одухотворений естетичними ідеалами «...» сміх» 56.
Комічне як естетична категорія маніфестує певні ідеали, а тому виконує соціальну функцію. Комічне — це форма мислення і результат розумово-емоційної діяльності індивідуума в соціумі, а смішне — поняття позаестетичне. Проте, на думку дослідників, «кордон між смішним і комічним діалектично гнучкий і рухомий: явище в певних зв’язках і обставинах здатне виступати як смішне, за інших обставин може бути комічним» 57. Як бачимо, сенс у такому поділі є. Щоправда, розглядаючи смішне, одні вчені стверджують, що виховного й суспільного значення елементарний сміх, чи смішне, не має 58, інші ж доводять, що несатиричний сміх має суспільно-виховне значення 59. Дійсно, архаїчний сміх (зокрема обрядовий) вплинув на формування сучасної сфери смішного та її естетизованого варіанту — комічного, проте функції смішного, в порівнянні з комічним, різноманітніші.
На наш погляд, дослідники у цьому випадку по-різному розуміють поняття «смішне»: для перших смішне — це тільки «елементарний» сміх (смішне протиставляється комічному), для інших смішне — це, так би мовити, еволюційний ланцюг смішного, де комічне — остання ланка.
Таким чином, сміх — це фізіологічно-психологічний акт, а смішне — це відношення до реалій дійсності, що проявляється крізь суб’єктивний погляд того, хто сміється, відповідно до системи його цінностей. На наш погляд, доцільно розрізняти смішне у двох його проявах: як ситуативну ознаку реальності і як стан дійсності в цілому.
Смішне першого типу твориться у процесі сміхового акту, коли за певних обставин у суб’єкта виникає сміхове відношення до об’єкта. Проте за інших умов цей же об’єкт у цього ж суб’єкта може і не викликати сміхової реакції.
Смішне другого типу містить, так би мовити, універсальну сміхову потенцію при відтворенні. Сміх як суспільно-культурна установка виникає у більшості носіїв сміхової традиції.
Саме дослідження суб’єктивної умови «емоційно-ідеологічного фону» сміху (саме «фону» як пасивної умови) у взаємодії з активною причиною об’єктивного смішного і породжують різні теорії смішного 60. Суб’єктивною умовою смішного визначають найчастіше певну «міру зла». Тому негативне, а саме зневажливе ставлення до реалій, що осміюються, виступає об’єктивно-предметною ознакою смішного другого типу.
Всі естетичні теорії, спрямовані на дослідження смішного, розглядають тільки його частину — комічне. При цьому теорії пояснюють комічне через заперечення негативного, від заперечення негативного або як негативне. При цьому сміх у фольклорі ігнорується.
Естетичні категорії узагальнюються в теоріях останніх десятиліть через категорії гармонійне, ідеал чи позитив 61. Дослідники доводять, що комічне-гармонійне маніфестує суспільно-апробовану норму як необхідну й найвищу цінність буття, а комічне-негармонійне випадає з галузі аналізу естетики, оскільки заперечує загальнолюдські ідеали.
Побіжно зазначимо, що дискусії навколо комічного і форм його втілення привели до акцентування соціального значення сатири, гумору та іронії. Комічне, що поціновувалося як стилістичний чи драматичний прийом, починає усвідомлюватися як спосіб мислення. До того ж складається розуміння того, що цей спосіб мислення тільки засвідчує література, а виокремився він не у ХХ ст., а значно раніше 62. При цьому класичні положення про сміх, доповнені лінгвістичними та семіотичними спостереженнями, зазнають принципової критики зі сторони науковців, які вивчають «естетику» народних форм і жанрів.
Ми наголошуємо на тому, що анекдот — це жанр, який має своєрідні зв‘язки зі сміхом, смішним та комічним і його різновидами. Як сміхове явище анекдот «поглинув» здобутки народної сміхової традиції, ставши останнім щаблем її еволюції. Проте і сміх, і форми, в яких він маніфестується, часто не можуть бути оціненими, з погляду естетики, оскільки постали та видозмінювалися протягом тисячоліть. Тому природа сміху, зокрема і в анекдоті, більш універсальна, ніж сутність категорії комічного, яка береться його оцінювати. Проте анекдот пов‘язаний із комічним та його різновидами. Для того, щоб з‘ясувати місце анекдоту в сфері гумору, сатири, чи, може, іронії, розглянемо об‘єм і критерії розрізнення типів комічного.
І гумор, і сатира, і іронія засвідчують критичне відношення до дійсності. Іронія і сатира як форми комічного і таким чином естетичного освоєння світу протиставляються гумору, характерною рисою якого є відсутність чітко вираженого емоційного характеру і критичності як такої. Проте питання про критерії розмежування гумору та сатири, з одного боку, так само, як і гумору й іронії та сатири й іронії, з іншого, потребує уточнень. Так, гумор та іронія, на противагу сатирі, часто звинувачуються в споглядальності, чи навіть пасивності. Складається розуміння того, що іронія менш агресивна в силу своєї аналітичності та інтелектуальності, проте не менш критична, ніж сатира, тому думка про те, що сатира впливає на зміни в світі, а іронія цього не робить, заперечується.
Вчені доходять висновку, що терміни гумор і сатира означають певний підхід до дійсності, певний світогляд і стосуються певного типу творчості, при цьому іронія є одним із видів техніки комічного, яким користується сатира та гумористика: вона «зостається замаскованою насмішкою, де прихований смисл є запереченням буквального» 63, і вона «відрізняється від сатири лише за однією ознакою, яка являє собою спосіб проявлення суб‘єктивно-оцінкової модальності — якщо сатира виявляє модальність відкрито, іронія робить це в прихованій формі» 64.
До того ж для нашого дослідження важливо те, що критерії розрізнення сатири, іронії та гумору як різновидів естетичної категорії комічного на матеріалі фольклору досить не чіткі, оскільки за способом творення форми комічного подібні (тут і протиставлення форми змісту, і формування змісту, що породжує підтекст), тому ступінь вираження інтенсивності емоції, до того ж не просто емоції, а емоції, що виникає в результаті «соціального» споглядання, не може стати критерієм, зокрема, для кваліфікації анекдоту як сатиричного чи гумористичного. З іншого боку, анекдот у контексті розмови завжди породжує нові смисли і таким чином формує іронічний підтекст. Так, навіть побутовий анекдот може вживатися як метафора для оцінки політичної події, а політичний анекдот може використовуватися як приклад «сороміцької» дії. У зв‘язку з цим твердимо про штучність опозиції «сатиричний / гумористичний» і її нездатність групувати тексти. З приводу цього одесити сказали б, що анекдот «такий, як Вам треба». А якщо серйозно, то будь-який анекдот — це ідеологема, сміх якої має амбівалентний характер: у кожній ситуації, в якій з‘являється старий анекдот, він наповнюється новими підтекстами і реаліями.
Так, останні вибори показали, що анекдот в устах кандидата — явище звичне. За допомогою анекдоту мовці засвідчували не тільки свою любов до фольклору, а передусім підвищували свій рейтинг. Особливо цікавими видаються в цьому плані ведучі програми «Pro et contra» (TV «Табачук»). У одній із травневих програм 2002 р. глядачка задала запитання, чому в Україні так довго тривають травневі свята, дивуючись, як можна відпочивати, коли в країні таке безладдя. Це запитання В. Циганов прокоментував анекдотом.
Приходить жінка до лікаря і бідкається: «Ой, я така хвора, така хвора. Руки болять. Ноги болять. Голова болить». А він їй: «А мені розказували, що вчора ти з Грицьком у копиці забавлялася». — «Ой, — каже Мотря, — одне було здорове, та й на то добрі люди позаздрили».
Самозапис, 17 травня 2002 р.).
Ось текст на побутову тематику. Він номінує суспільну реалію і водночас формує іронічне ставлення не стільки до брехливої Мотрі, як до глядачки тощо.
* * *
І все ж таки, чи є анекдот естетичним явищем? Щоб відповісти на це питання, треба його переформулювати: як анекдот вивчається з погляду естетики.
Відомо, що естетика будується на абсолютній даності безособистого. Її споглядальний характер стосується всіх сторін об‘єктивного буття, яке вона визначає, називає і класифікує через систему нею ж вироблених категорій. Естетичні категорії осмислюються як матеріальні інтуіції: краса розглядається через людське, але не просто людське, а людське в його ідеальній формі, до того ж передусім у його соціальній значущості. При цьому тілесному надається телеологічного значення — краса вважається самодостатньою цінністю, до того ж метою життя. Ця традиція, започаткована давніми греками, які сформували ідеал прекрасного через тілесно-людське, дійшла й до наших днів.
Естетичний досвід і естетичні рефлексії вибудували той філософський універсум, у якому, бажаючи того чи ні, живемо всі ми. Зауважимо, що сучасна філософія, поглинувши досвід класичної, прийшла до того, що відмовилася від спеціалізованого естетичного філософування чи, точніше, злилася з цим типом і таким чином перетворилася на філософію естетичного ґатунку. Тому питання про сутність і переживання мистецьких явищ, які раніше були витіснені зі сфери аналізу естетики, викликають жваве обговорення. Саме тому анекдот і став предметом цього дослідження.
З іншого боку, питання естетики сучасності постулюється як пріоритетне для суспільства, тому явища традиційної народної культури, які виходять за межі класичної естетики, стають об‘єктами вивчення інших гуманітарних дисциплін. При цьому філософського обґрунтування аналізованим явищам немає. Так, філософи твердять, що культура стоїть над безоднею, що існування (буття як таке) не конструює саме себе, не визначає свій зміст і свої перспективи, а є тільки буттям, яке передує чи передбачає свої зміст і форму. До того ж цей зміст і форма можуть і часто виходять за межі традиційного уявлення про культуру, навіть нівелюють і заперечують її 65.
Так філософія подолала і естетично модернізувала питання про необхідність вивчення явищ, які в своїй основі мають деструктивні елементи. Вони визнаються явищами мистецтва. Це стосується і анекдоту.