Висновки
Відносна простота змісту та форми, всеосяжність тематики та розважальна функція забезпечують анекдоту лідерство серед жанрів усної народної творчості.
Сміх є колективною ціннісною установкою. Так, оповідач розповідає анекдот слухачу, щоб той здивувався і усміхнувся. При цьому і сам оповідач усміхається. Власне сміх, очевидно, передусім виражає вроджену потребу насолоджуватися життям, до того ж ця потреба повинна бути зреалізована в спільноті. І ця магія сміху — жити і мати втіху від життя — є світоглядною установкою сміхової культури і, зокрема, анекдоту.
Сміх колективний, сміх «на загалі» — це феномен, постульований обрядовістю як такою. Саме в системі архаїчних обрядів, рудименти якої доносять до нас сучасні обрядові дійства та зафіксовані свідчення про такі дійства, сформувалося смішне. При цьому твердимо, що «міфологія» сміху є його «ідеологією». Тому сміх як фізіологічно-індивідуальний рефлекс завжди соціально детермінований. Тим-то мета сміху в обряді — усвідомлення колективної причетності до дій, спрямованих на забезпечення життєдіяльності громади. Тим-то навіть побутовий анекдот має соціальне тло.
Наголошуючи на тому, що сміх є соціальний феномен, зауважимо: кожна культурна епоха має свою ієрархію суспільних цінностей та індивідуалізованих свобод, при цьому сміх особистості програмується потребами спільноти та інформує про процеси соціалізації (особливо в обрядах переходу). Так, у міфологічній картині світу сміх причетний до зачаття, народження та смерті. Сучасна картина світу поляризує народження та смерть, а десакралізація ідеї смішного призводить до її деградації. У анекдоті переосмислення архаїчних сміхових уявлень досягає апогею, проте виокремлення та осмислення смішного тільки мотивується через іншу культурну систему координат, де сміх — феномен архітрадиційний, і аж ніяк не інноваційний.
Самоідентифікація етносу виявляється передусім через пропагування певного способу освоєння світу, певної знакової та символьної систем, певного способу комунікації, через транслювання етнічних переживань, збережених у часі усною народною творчістю. Анекдот чи не найкраще відтворює ці процеси.
Як найприродніший вияв ментальності, жанр спонтанно віддзеркалює суперечності життя, будуючись на різких антитезах, коли ситуація раптово перетворюється на протилежну. Продуктивність жанру зумовлена демократичною системою персонажів, наявністю сміхового афекту (зіткнення розказаного з додуманим, де емоційне навантаження реалізується через асоціації слухача (чи читача)) та відсутністю яскраво вираженої моралізації.
Для анекдоту важлива дія, яка завершується несподівано, зображення ситуації є самодостатнім і не вимагає перспективи. Він характеризується короткою формою оповіді, блискавичним розвитком дії, динамічним сюжетом, що передається власне діалогом чи діалогом у рамках непрямого мовлення.
Анекдот — одне із численних сміхових явищ традиційної української культури, що існує й розвивається як її складник. Він несе на собі відбиток складного історичного шляху, пройденого сміховими явищами національної культури, а тому пов’язаний з ними на образному та сюжетному рівні.
Анекдот породжує сміх. Ще раз акцентуємо увагу на тому, що природа цього сміху аж ніяк не сатирична, і не гумористична. Опозиція сатиричний / гумористичний є штучною, оскільки описує тільки естетичне ставлення до змісту записаного твору, що аналізується. При цьому кваліфікується не «живий» твір у конкретній ситуації, навіть не його зміст як такий, а соціальна установка сприйняття твору того, хто оцінює. За цих умов не немає ніяких підстав розрізняти не тільки сатиричний і гумористичний сміх, але й сатиричний і гумористичний анекдот. До того ж, у контексті розмови навіть «доброзичливий» анекдот про якусь дрібничку має здатність глобалізуватися до масштабів планетарного значення.
Жанр позбавлений теологічності в усіх її проявах; він піддає сумніву всі догми як такі. Проте все-таки у анекдоту є площина сакрального — це установка жити.
Як жанр усної народної творчості та форма народного мистецтва анекдот репрезентує власні механізми в способах пізнання та відображення світу. Як зразок антиповедінки анекдот часто реалізує бажання діяти всупереч правилам. При цьому він є найкоротшим шляхом до розуміння «свого» місця у соціумі: той, хто не може стати першим, розповідає анекдот-плітку про першого, щоби заспокоїтися. До того ж актуальна «антинормативність» змісту провокує трансовий стан, за яким і реалізується сміховий афект як своєрідний катарсис, як очищення від зла. До речі, задоволення від анекдоту часто має різне мотивування. Тут і прилучення до персонажів, і опозиціонування їм, тут і прозріння щодо полярності істини, тут і подив щодо логічної похибки.
У царині анекдоту злилися принаймні дві культурні традиції — сміхові набутки традиційної культури у різних її виявах та літературна традиція пізнішого часу. На відміну від літературного анекдоту, призначеного переважно для читання, народний анекдот функціонує в усному спілкуванні; це накладає відбиток на його форму, зумовлює риси поетики. Водночас для цього жанру на всіх етапах його розвитку (від постання до сучасності) притаманний надзвичайно активний взаємообмін між усною та літературною традиціями.
Літературний анекдот є підтвердженням певного факту, він ніби збоку літературної оповіді, яка вимагає зосередженості та логічності. Розмова менш структурована, і вона не підпорядковується жанровим установкам і напередвизначеній естетичній меті, тому усний анекдот більш універсальний.
Історична динаміка усного анекдоту засвідчила комунікативну інтенцію жанру. Функціональні характеристики вплинули на формування змістових та формальних ознак жанру (оповідання про життя видатних діячів і пересічних осіб, дійсні та вигадані факти, меморати й фабулати). Серед різних зразків форми найпродуктивнішою стала лаконічна форма викладу.
Для побутування анекдотів необхідною умовою виступає «суб’єктний фон», що визначається такими факторами: статусами адресанта й адресата та характером стосунків між ними. Орієнтація на офіційний чи неофіційний тип спілкування впливає і на тематичний вибір текстів, і на їхнє лексичне відтворення, і на набір позатекстових елементів, які супроводжують тексти. Тому при фіксації усних текстів необхідно враховувати специфіку їхнього побутування й особливості позатекстових елементів, оскільки часто поза ними неможливе втілення сміхових моментів.
Традиційний анекдот — це лаконічне оповідання, яке здебільш відтворює типові побутові ситуації. Особливими прикметами традиційного анекдоту є фабульність (на противагу меморатності), «внутрішня установка» на достовірність (незважаючи на те, що в його основі лежить вимисел), багатоплановість змісту та діалогічний характер викладу. Героями одноепізодних оповідань (порівняно рідко число епізодів сягає двох чи трьох) стають найчастіше пересічні (вигадані) особи.
Сміх, який виникає в результаті сприйняття текстів анекдотів, є реакцією при зіставленні почутого та викликаних ним асоціацій. Водночас анекдоти спрямовані не тільки на осміювання персонажів, вони часто орієнтовані й на слухача, в якого відсутнє почуття гумору; тому тексти анекдотів часом не є самодостатніми для реалізації сміхової реакції, вона значною мірою зумовлюється індивідуальними характеристиками як оповідача, так і слухача.
Усне побутування анекдоту із притаманною цьому процесу мінливістю комунікативних ситуацій зумовлює установку носіїв традиції на можливість та закономірність варіативності текстів. І у випадку циклізації текстів, і за умов відтворення тексту «до слова» часто виголошуються формули, які тільки «вказують» на відомий сюжет. За таких обставин анекдот часто позбавлений повного словесного вираження сюжету, але має своєрідні зачини, які чітко визначаються в потоці побутового мовлення («Пам’ятаєш, як у тому анекдоті?», «Це так, як той чоловік казав...», «Згадай про жінку, яка...») та ін.
Здатність до варіативності, трансформації, аж до редукції, залежність форми від змісту, що передається, самоцензура за відтворення, полісемантичний характер текстів і асоціацій, породжених ними, і особливо комунікативне завдання формують своєрідний художній феномен традиційного анекдоту як фольклорного жанру малої форми.
Репертуар українських традиційних анекдотів надзвичайно багатий. На його формування впливали різні чинники, як-от: фольклорні та літературні жанри, усні та письмові національні традиції, спадщина язичницької доби, християнська перекладна література й церковна проповідь, творчість скоморохів, мандрівних дяків, козацтва й особливо явища побутового життя. Усе це й зумовило неоднорідність та оригінальність репертуару українських традиційних анекдотів.
Здійснюючи спробу проаналізувати репертуар традиційних анекдотів, ми орієнтувалися на дані покажчиків сюжетів, побудованих на основі міжнародної класифікації Аарне-Томпсона. Оскільки специфіка національного сюжетного репертуару в царині міжнародної оповідальної традиції відображена покажчиками лише частково (вони фіксують тільки ті традиційні сюжети чи мотиви, які відтворені принаймні у декількох варіантах), величезна кількість традиційних сюжетів, що побутують нині, не внесена до покажчиків, тому ми активно залучали до розгляду архівні джерела, а також власні експедиційні спостереження. Це дало можливість подати близько півсотні нових сюжетних типів та варіантів, не врахованих у покажчиках.
Аналізуючи сюжетний склад українського анекдоту, ми розглядали типові анекдотичні сюжети. Різні за жанровою природою твори можуть мати однакові сюжети, тому в процесі реального функціонування сміхової традиції межа між анекдотом та побутовою казкою, прислів’ям, загадкою, народним оповіданням часом досить умовна; в цьому, зокрема, виявляється зв’язок анекдоту з іншими жанрами сміхової традиції. Аналіз анекдотичних сюжетів у різних фольклорних жанрах має обов’язково враховувати специфіку їхнього побутування й жанрового втілення. Поряд із усталеністю форми ознакою анекдоту є його здатність до варіативних маніфестацій, які, зрештою, найпереконливіше доводять, що твір функціонує за законами традиції.
Репертуар українських традиційних анекдотів надзвичайно різноманітний, хоча в переважній більшості засвідчує щоденні побутові проблеми, які виникали в селянському середовищі.
За тематикою чітко виділяються родинно-побутові та соціально-побутові анекдоти. За типами персонажів виділено анекдоти про дурнів та хитрунів. Часто риси обох типів поєднуються в образі дурня-блазня, який в результаті шахрайських витівок одурює свого суперника. У ролі хитрунів і мудреців найчастіше виступають дядько і циган, а в ролі дурнів і одурених — пан, купець, жінка. Традиційним є поділ за статусами персонажів: про багатих і бідних, про суддів і злодіїв, про чоловіків і жінок і т. п. За тематичною ознакою виділено також анекдоти про тварин, які за способом побутування і поетикою текстів не відрізняються від анекдотів інших груп.
Анекдот — найпродуктивніший жанр фольклору. Узагальнення життєвого досвіду, фабульність, установка на достовірність, здатність до сюжетних трансформацій, спровокованих комунікативними потребами, забезпечують анекдоту популярність у просторі та часі.
Подальше вивчення анекдоту в аспекті діахронії дасть можливість прослідкувати історію постання й розповсюдження окремих сожетів, їхній занепад і актуалізацію в нових історичних обставинах. Змодельовано основні напрямки розвитку національної анекдотичної традиції. Основними шляхами формування національного сюжетного фонду анекдотів можна вважати: 1) постання твору як відображення реальних життєвих випадків, 2) збагачення сюжетного репертуару в результаті міжжанрової взаємодії (ізоморфізму фольклорних жанрів) та 3) внаслідок запозичення з інших національних традицій усним шляхом чи з перекладних збірників.
Сюжети, які стали традиційними, зазнали змін од руху в просторі та часі (нерідко в різнонаціональному контексті), пройшли певну обробку в національній традиції, трансформуючись і варіюючи залежно від обставин, які склалися. Тільки об’єктивне зіставлення кожного конкретного сюжету в максимальній кількості його варіативних втілень у царині національної та міжнародної традицій дасть змогу твердити про національну своєрідність сюжету чи його запозичення.
Слід дуже обережно підходити до факту визначення літературної батьківщини сюжетів, зважаючи на те, що книжне джерело могло зафіксувати популярний сюжет, батьківщиною якого була сусідня (чи навіть далека) традиція. Саме тому на даному етапі збирання й систематизації сюжетів традиційного анекдоту ми можемо тільки підсумувати зроблене й накреслити продуктивні напрямки дослідження в цій галузі.
Середньовічна література потребує детального вивчення. Народні книги народжувались у процесі циклізації фольклорних творів різних жанрів, і, зазнавши літературної обробки, знову йшли в народ. Шлях фольклор — література — фольклор, яким відбувається взаємообмін сюжетами, є універсальним як у рамках міжнародної оповідальної традиції (з літератури одного народу до фольклору іншого), так і в рамках певної національної традиції. Питання про прямий чи опосередкований шлях, яким приходили сюжети, популярні в міжнародній традиції, ще далеке від вирішення, оскільки такі сюжети в українську традицію могли потрапляти усним чи літературним шляхом з інших культурних традицій, а могли й самостійно виникати на національному ґрунті. Проникнення сюжетів зі східного регіону в західний, і зокрема на Україну, відбувалося не тільки письмовим шляхом (через літературні переклади), а й усним. Оскільки детального й критичного розгляду взаємовпливів і взаємопереходів сюжетів та їхніх текстових маніфестацій на рівні східнослов’янської, тим більше на рівні міжнародної традиції поки не здійснено, ці проблеми заслуговують стати об’єктами спеціальних наукових досліджень.
Анекдот є не тільки здобутком народного мистецтва. І сьогодні анекдот виконує не тільки розважальні функції. Називаючи анекдот сміховим жанром, учені передусім звертають увагу на розважальній функції анекдоту (здатності породжувати сміховий ефект). Проте це не єдина функція анекдоту. За своєю природою анекдот передусім — комунікативний жанр, а тому риторичність — це його сутність.
Навчитися розуміти своєрідну естетику анекдоту — це насолода для уяви і захист від догматизму. І анекдот запрограмовує гру, за правилами якої опозиціонуються різні площини сприйняття одного предмета, явища чи дії, в якій немає переможених. Сміються всі! І в цьому виявляється колективна сутність сміху.
Анекдот стверджує процес пізнання істини, але надзвичайним способом. Він, відкидаючи стереотипи та банальності, насолоджується парадоксальністю істини. Незважаючи на те, що анекдот уже давно є трафаретом самого себе, він все-таки альтернативний жанр у тому розумінні, що тільки він є «незалежним експертом» традиційної та новітньої філософії буття. Тут така собі взаємозумовленість: обставини життя та спосіб їхнього осмислення формують значною мірою філософію та поетику жанру, і в свою чергу завдяки їм художньо відображаються в анекдоті тощо.
У полі зору анекдоту — постійний, прискіпливий інтерес до життя. Очевидно, саме тому він відображає істину, яка защораз твориться по-новому. Зауважимо, що поетика жанру найкраще пристосована до маніфестації в просторі та часі актуальної, передусім тут і тепер, інформації. Умови побутування жанру визначають його поетику, при цьому в кожному акті трансляції формується текст, а таким чином і його зміст (чи іншими словами ідеологія), підпорядковані виключно умовам комунікативної ситуації: тим-то кожен конкретний текст «несе» конкретну істину, усвідомлення якої поза контекстом всієї розмови часто неможливе.
Поява анекдоту в розмові не передбачувана, проте прямо чи асоціативно спровокована самим ходом розмови. Метафізика жанру засвідчує принцип відображення — повтору. Він дублює ситуацію, яка дала шанс йому від-творитися. При цьому анекдот, як правило, формує певне відношення до того, що оцінює.
Філософія жанру ґрунтується на онтологічному принципі, за яким пізнання — це універсальна радість. При цьому анекдот постулює не просто пізнання істини як такої, а істини, яка формується через зіткнення протилежностей. Здивування і радість, які виникають від «неправильно правильного» логічного ходу в анекдоті, досягаються мінімальними зусиллями, і саме лапідарність є його перевогою в порівнянні з іншими видами і жанрами при досягненні ефекту пуанта.
Анекдот як жанр синтезує філософські рефлексії. Його своєрідна акуратність щодо висвітлення усіх (без винятку) сторін людського буття засвідчує не відсутність ієрархії суспільних цінностей, а їхню рівноцінність, тим-то анекдот заперечує тільки непродуктивні цінності (ті, в яких виявляється певна «міра зла»). При цьому анекдот опозиціонує себе сам, оскільки постулює такі діалектичні протиставлення, які творячись, відразу вибухають. З іншого боку, не тільки поетика, а й функції тексту в комунікативному акті часто провокаційні: анекдот у контексті — це завжди дискурс. Він дає шанс побачити стару і нову перспективу, навіть дозволяє побачити рубіж можливостей, наданий людині природою і соціумом. Тому і метод пізнання в анекдоті — діалектичний.
Анекдот, так би мовити, орієнтує на матеріальний (не матеріалістичний!) спосіб пізнання світу. Проте це аж ніяк не вульгарний матеріалізм, де немає місця Духу. Це скоріше матеріалістичний ідеалізм, де сміх «одухотворює» пізнання, при цьому реальне життя стверджується ідеальною цінністю.
Зазначимо, що анекдот апелює до пізнання буття в його щоденних виявах. Осмислення трансцедентного та іманентного — це не його парафія. Тому концепції життя та світу, відображені в анекдоті, часто є спекуляціями з приводу предметів, явищ та їхніх ознак, точне знання про яких неможливе. Зауважимо, що жанр орієнтує передусім на фізичне, конкретне, «правильне», з точки зору здорового глузду, сприйняття предмета. Він апелює до розуму та логіки, розбиваючи авторитет і догми, які не мають конкретного обґрунтування, але реально функціонують. Анекдот завжди опозиціонує усталеному порядку, вишукуючи його хиби. І знову ж таки не забуваймо, що творцями й носіями анекдоту є різні референтні групи (соціальні, національні, професійні, вікові, статеві і т. п.), кожна з яких має свою життєву шкалу цінностей.
Апелювання до здорового глузду через анекдот зовсім не значить, що анекдот відтворює тільки реальні схеми. Ситуації, відтворювані анекдотом, — це балансування на межі реального та вигаданого. Тим-то анекдот і породжує стан трансової афектації (реалізація пуанта), при якому потрібен час, щоби зіставити дійсні та фіктивні площини реальності. Але по-іншому й бути не може. Анекдот — це художній твір, метою якого є передусім проінформувати про незвичайну подію і (або) незвичайний спосіб її осмислення. Тому для анекдоту важлива не життєва правда, а художня, яка типізує не тільки реальні, але й вигадані образи та події. Тому для анекдоту важлива не природа (справжня чи вигадана) персонажів і ситуацій, в які вони потрапляють, а формування емоційного ставлення до змальованих подій, які не вкладаються в рамки здорового глузду і виявляють тут і тепер очевидну похибку, яка, до речі завжди є «мірою соціального зла».
Сприйняття анекдоту, свідченням чого є специфічна міміка, через яку виявляються такі психічні реакції, як заторможення, здивування і сміх, можливе тільки за умови володіння критичним відношенням до дійсності. Очевидно, ця соціалізуюча функція характерна різним індивідуумам різною мірою. Саме тому т. зв. почуття гумору часто не може бути зреалізоване серед представників різних референтних груп.
Проте сутність афектації при цьому не змінюється. Ставлення до виявлення в характері персонажа, в ознаках предмета чи явища їхніх непримиримих суперечностей завжди соціально детерміноване. Так, об‘єктом анекдоту стає передусім те, що за своїм становищем повинно було би бути однозначним, але не є таким. Жанр виокреслює «двомірність» (зрідка і «тримірність») предметів чи явищ. Додамо, що пізнання багатомірної сутності предметів та явищ відбувається не тільки через зіткнення властивих їм ознак чи функцій. Часто пізнання відбувається через асоціативне зіткнення предметів, явищ, їхніх ознак і функцій, що формується в контексті розмови.
Отже, тверезий аналіз реальності, помножений на прекрасне знання закономірностей та парадоксів життя, образна сила і гранична чіткістю вислову і формують таку філософему як анекдот. Долаючи різні бар‘єри (історичні, культурні), жанр залишається монолітним «концептуальним пластом», і таким чином вивіреним часом і різними культурними (в тому числі релігійними) традиціями універсальним способом освоєння світу.
І на завершення додамо, що жанр у соціумі скромно, але гідно несе функції, які в новітній філософії маркують місце трансцедентного означуваного. Він — завжди у підтексті. Його ніби й нема. Але він — повсюди. У термінах кантовської філософії ми б назвали його — «ідеалом чистого розуму». У всьому, із чого виходить анекдот — а передовсім зі здатності шукати та знаходити нову правду (а це і є концептуальною особливістю жанру), — принципове заперечення непродуктивних догм та повсюдна концентрація на необхідності змін. Анекдот стверджує життя тут і тепер. Ці орієнтири виявляють його суспільну потребу і стверджують його суспільне значення.
Анекдот — це завжди маленький скандал. Його мета — змінити регістр сприйняття звичної, буденної інформації і таким чином викликати емоційну реакцію в аудиторії. Тут ми наголошуємо на тому, що чи не найголовнішою функцією анекдоту в комунікативній ситуації є формування піку емоційного напруження і емоційної розрядки.
Анекдот надзвичайно концентрований текст. Він стикає життєві установки, і енергія зіткнення породжує сміх. Як естетична подія анекдот зберігає (відтворює?) магічний елемент, за допомогою якого вибудовується ще один пласт реальності (первинної радості). Соціальна спрямованість тексту усвідомлюється тільки після сміху.
І якщо в класичній філософії і естетиці мова йшла про катарситичну рефлексію (чому люди сміються над анекдотом), то сучасна наука шукає відповіді на запитання естетики повтору: чому люди знову і знову сміються над анекдотом, який побутує в просторі і часі. Фундаментальною категорією науки стає повторення як універсальна категорія, що опозиціонує всі існуючі форми спільності, а таким чином і буття. Осмислення дійсності через повторення (подвоєння світу, мультикультуральність, тиражування і т. п.) спровокувало надзвичайний інтерес і до фольклорного тексту, який побутує, повторюючись. І хоча повторення усного тексту (створення-відтворення) відбувається за певними законами пам‘яті і певним чином обмежує індивідуальну свободу, кожний акт повторення є неповторним, сповненим нових емоційно-асоціативних переживань. Тобто знову свобода оповідача виявляється через постулювання колективного знання. І вона розуміється не як хаос, а як упорядкований повтор.
Анекдот-приклад повторює ситуацію, проте цей повтор несиметричний. Він побутує в ситуаціях, аналогічних чи асоціативно подібних до тієї, яка відбулася і спонукала появу саме такого тексту.
Тільки через повторення виявляється нове. Тільки через осмислення повторення відкривається істина. Навіть сама поетика анекдоту — це зіткнення двох точок з різною амплітудою.
Поетика і побутування анекдоту — це своєрідна естетика повтору. А якщо говорити глобальніше, повторюючись, світ перевіряє свої можливості і межі свого буття.
І на закінчення — про завуальованість ідеологічних установок. Анекдот часто відтворює стереотипні ідеологеми, які залишаються неусвідомленими мовцями. Проте прискіпливий аналіз їх завжди вилучає. Так, за збірниками анекдотів сьогодні вивчається спосіб життя українців. Ці збірники, свідомий цього чи ні їхній упорядник, виконують певне соціальне завдання — зміцнюють національні цінності і певним чином навіть згуртовують соціум навколо національної ідеї. З іншого боку, відтворюючи існуючу класову структуру суспільства, жанр символічно винагороджує «низького» героя, і в такий спосіб анекдот зміцнює легітимність пануючої ідеології: осміювання «нових» — до певної міри стримує соціальне незадоволення.
«Дух української культури» як основний міф української держави особливо помітний у збірниках анекдотів останніх років. Герої-націоналісти стали невід‘ємною частиною української картини світу у свідомості багатьох українців (і народів України). Проте такі анекдоти не нові, вони активізувалися в нових умовах і, на наш погляд, відображають зміни в суспільній свідомості.
Таким чином, ідеї, постульовані анекдотом, не завжди сумісні із панівною державною ідеологією, проте є ідеологічними по відношенню до всіх сторін людського життя. Тут можна говорити і про екологічну (в найширшому розумінні терміна) функцію анекдоту як жанру, що свідомо проектує на більш гуманістичну систему цінностей, яка забезпечить можливості розвитку особистості, групи, етносу.
Сьогодні часто говорять про занепад народної творчості. Та традиційний анекдот залишається продуктивним фольклорним жанром. Викривлені уявлення про естетичну та комунікативну функції цього жанру вплинули на його збирання та дослідження. Сам термін «анекдот» ще декілька десятиліть тому вживався лише для номінації літературних творів малої форми. А існування народних анекдотів (особливо політичних) в науці замовчувалося. Справа дійшла до того, що навіть в університетських курсах цей жанр не згадувався при огляді фольклорної прози. Зневага до анекдоту прищеплювалася не тільки через політичні міркування, а й зумовлювалася неестетичністю (з точки зору радянської естетики) самих анекдотів. Жанр поціновувався як низький, а тому не гідний уваги будівників комунізму. Змінився час. І кінець ХХ ст. зняв заборону на анекдоти. Хлинув потік популярних збірників, в яких анекдот поставав то політичним дегенератом, то сексуальностурбованим монстром. А усний анекдот, злободенний, який виникає за віянням часу, знову залишився поза увагою. Та ставлення до анекдоту поступово змінюється. Популярність жанру стверджує гідне місце і значення жанру в свідомості народу.