Анекдот — це явище народного мистецтва. Глибоке та всебічне вивчення цього фольклорного жанру доконче необхідне для вияву й розуміння істотних стереотипів мислення та поведінки українців.
Гумор є однією із найбільш характерних властивостей нашої національної вдачі, тому що «українська душа не схильна до такої активно-рефлексивної настанови як аскеза — послідовне тривале зречення будь-якої втіхи, насолоди життя. Нація, попри релігійну формацію душі, що йшла з Візантії, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодні, а не на трансцендентну далечінь» 1.
У анекдоті як найприроднішому вияві етнічної та національної ментальності спонтанно віддзеркалюються й оцінюються традиційні народні уявлення, пов’язані з «добром» та «злом»; тим-то осягнення «ідеології» жанру, завдяки якій тривалий час він і випадав із поля зору дослідників, у цій роботі постало як одне із найактуальніших завдань.
Усунення анекдоту зі сфери наукового осмислення через «табуювання» і терміна анекдот, і оповідей з антидержавним змістом, які ним кваліфікуються, з одного боку, та навмисне розмивання рамок жанру, спровоковане різною номінацією однакових за умовами побутування та поетично-композиційними характеристиками текстів, з іншого, відбувається й сьогодні. Така практика цілком згубна, адже анекдот — це окремий фольклорний жанр із властивими тільки йому механізмами побутування та «предметним полем», тому, як і всі фольклорні явища і жанри, вимагає спеціального вивчення. До того ж своєрідна «онтологія» та «естетика» жанру потребують окремих коментарів. Також вимагають прискіпливого аналізу й реальні умови функціонування анекдоту.
Культурний простір анекдоту формується соціумом через постулювання традиційних цінностей, які конденсують досвід попередніх поколінь. Тому анекдот — це традиційне явище культури. З іншого боку, жанр не тільки «розгортає» традиційну модель світу, він її постійно активізує, пристосовуючи до потреб сьогодення. Так, стверджуючи продуктивні та руйнуючи застарілі уявлення, анекдот оновлює традиційні буттєві смисли, надаючи їм, так би мовити, нового інтерпретаційного виміру.
Зазначимо, що психологічні причини побутування анекдоту тісно пов‘язані з інтенцією спілкування, і анекдот як усний текст поряд із універсальними текстовими характеристиками (інформативність, розважальність і т. п.) володіє й індивідуальною — онтологічність. Пізнання світу через виявлення його антагоністичної сутності як світоглядна установка жанру запрограмована сміховою традицією. Суспільна значущість сміху як ціннісної орієнтації та цінності стверджується історичним поступом людства.
Примус до сміху, до того ж до сміху колективного, — це суспільна функція жанру: він «змушує» оповідача та його аудиторію дивитися на світ оптимістично. Анекдот, розказаний тому, хто в біді, — інколи чи не єдиний реальний спосіб допомоги, тому що жанр «розриває» ланцюги поневолення та горя. Очевидно, що анекдот є традиційний засіб психокорекції, тому такий аспект дослідження також видається плідним.
Таким чином, ми спробуємо поєднати два — у певному сенсі протилежні — підходи: реабілітувати анекдот як ідеологему і водночас максимально відтворити «естетику» жанру, завдяки якій цей жанр усної народної творчості був витіснений на периферію наукових розвідок і культури. Наше завдання — означити коло проблем, пов‘язаних із осмисленням анекдоту як явища популярної культури, з одного боку, і традиційного фольклорного жанру, з іншого. До того ж анекдот є універсальний механізм соціалізації, тому і тільки так повинна тлумачитися соціальна природа жанру.
Розуміючи складність цього завдання, запрограмовану міждисциплінарним вивченням анекдоту (від фізіології сміху до його психології у різних історичних умовах, від міфологічного сміхового світу до сміхової культури сьогодення, від фольклорного анекдоту до анекдоту в літературі, риториці, проповіді та в засобах масової інформації, від «філософії» та «естетики» жанру до його «ідеології», від функцій і форм анекдоту в комунікативному процесі до психотерапевтичних методик), ми постараємося якомога частіше відсилати читача до першоджерел.
* * *
Українські анекдоти записуються та видаються протягом останніх 150 років. Частина матеріалу видрукувана в найрізноманітніших збірниках та періодичних виданнях, щоправда, більша кількість текстів зберігається в архівах і чекає на публікацію. Ці тексти унікальні, оскільки є єдиним свідченням тематичного різнобарв‘я анекдоту попередніх віків 2. Вже давно назріла потреба узагальнюючого видання українських анекдотів із науковими коментарями. Автор сподівається, що читач отримає задоволення і від ілюстративних текстів анекдоту.
У кінці позаминулого та на початку минулого століття анекдоти стали предметом збирання І. Рудченка, П. Рудченка, Я. Новицького, М. Білозерського, В. Менчиця, П. Мартиновича, П. Чубинського, В. Гнатюка, Д. Яворницького, М. Зубрицького, В. Кравченка, А. Кримського, І. Я. Франка та ін.
Уперше народні гумористичні оповідання зібрав Г. Квітка-Основ’яненко на Харківщині та анонімно опублікував 1822 р. в журналі «Вестник Европы» і 1832 року в газеті «Молва» 3.
1859 р. в Києві з’явився вже й перший окремий збірник творів цього фольклорного жанру — «Маленькая книжеца малорусских анекдотов» (Збирав Дмитро Т...). (Скарб. Библиотека для любителей русскаго и малороссийскаго чтения. Выход 1).
Важливою подією культурного життя України стало видання двох випусків «Народных южнорусских сказок» І. Рудченка 4, в яких серед казкового матеріалу були подані й окремі тексти анекдотів.
У «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» П. Чубинського 5, до речі, відзначених медалями Російського Географічного товариства і Міжнародного конгресу в Парижі, також вміщені анекдоти.
У кінці 70-х рр. ХІХ ст. вийшли «Малорусские народные предания и рассказы» М. Драгоманова 6, куди ввійшли матеріали архіву Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства та приватних колекцій А. Димінського, В. Менчиця, М. Мурашка, Я. Новицького, С. Руданського, І. Манжури та ін., частина яких є анекдотами.
У 90-х рр. ХІХ ст. анекдоти серед іншого фольклорного матеріалу видавав І. Манжура 7.
1888 року в Києві у типографії Г. Корчака-Новицького на кошт книгопродавця С. Гомолинського вперше побачив світ збірник анекдотів «Веселий оповідач», який упорядкував Б. Грінченко 8. Це видання містило 85 анекдотів (без назв), передрукованих із фольклорних збірників. Другий раз збірник виданий в типографії І. Полякова в Москві 1893 року на кошт книгопродавця Є. Губанова 9. У збірнику було вже 132 тексти. Третє видання збірника відбулось у Чернігові 1898 року в друкарні Губернської управи і в ньому містилось 223 тексти анекдотів 10. Збірник «Веселий оповідач» (1910) був перевиданий Київською Друкарською спілкою без змін 11. 1913 року ця друкарня знов перевидає збірник, в якому було розміщено 274 тексти. Частину текстів додала дружина Б. Грінченка М. Загірня, не змінюючи порядку попередніх 12. Останнє видання «Веселого оповідача» (1919) скопійоване друкарнею Спілки споживчих товариств у Полтаві 13. Передмову до збірника написав В. Щепотьєв.
Протягом ХІХ ст. тексти анекдотів активно збираються і видаються в найрізноманітніших фольклорних збірниках 14.
Часто анекдоти слугують ілюстративним матеріалом при дослідженні побуту українців 15.
Анекдоти виходять в періодичних виданнях та періодиці 16.
Найбільшими зібраннями анекдотів і досьогодні залишаються збірники «Галицько-руські анекдоти» 17, «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х рр.» 18,»Українські народні казки, легенди, анекдоти» 19, «Українські народні анекдоти, жарти, дотепи» 20 та ін.
У популярних і нині збірниках «Українська народна сатира і гумор» 21 та «Україна сміється. Сатира та гумор» 22 тексти анекдотів подані безсистемно серед іншого матеріалу і часто є передруками зі збірників, виданих раніше.
Особливу цінність для дослідників анекдоту становлять збірники «Мудрий оповідач: Українські народні казки, байки, притчі та анекдоти» 23, Українські народні казки, легенди, анекдоти 24, «Біля райських воріт» 25, в яких тексти хоч і є передруками, але подаються з паспортами 26.
Розгляд матеріалів, видрукуваних у збірниках і наявних у архівах, засвідчує певну їхню однобічність, зумовлену не тільки «народною цензурою», але й своєрідністю збирацьких установок. Політичні та естетичні орієнтації, що панували протягом останніх десятиліть ХХ ст., спонукали збирачів до упередженого відбору та до естетизованого фіксування анекдотів, що негативно позначається і на науковому вивченні жанру.
За таких умов ми фактично не маємо науководостовірного матеріалу, за яким можна судити без істотних застережень про традиційний фонд українського анекдоту. Зважаючи на це, сучасне покоління фольклористів-збирачів має прагнути до якнайширшого охоплення й фіксації його репертуару, щоб дати дослідникам автентичний матеріал, який фіксує сучасний «зріз» традиції та інновації.
Матеріалом для написання роботи стали тексти з публікацій (із середини ХІХ ст. і до наших днів), рукописні матеріали, що зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, та записи автора, здійснені протягом останніх десятиліть, тощо.
* * *
Анекдот активно вивчали зарубіжні літературознавці та фольклористи впродовж ХХ ст. 27
Монографічних досліджень, спеціально присвячених теорії жанру анекдот, в українській фольклористиці ще не було, проте розвідки про різні аспекти тематики, поетики та побутування жанру принагідно піднімалися 28.
Виходить багато публікацій в періодиці, присвячених передусім рецензуванню збірників анекдотів та визначенню його ідеологічних інтенцій 29.
* * *
Предметом нашого дослідження є український анекдот як традиційний жанр фольклору. Наша мета — дослідити анекдот як ідеологему традиційної культури, а також з‘ясувати комунікативну специфіку цього жанру фольклорної прози у різних сферах культури (риториці, літературі, Інтернеті, ЗМІ і т. п.).