Від автора
Ця книжка може розпочати серію «З історії української фольклористики», оскільки вона постулює ті фольклористичні ідеї, які панували в науці початку ХХ ст.
Перша версія книги побачила світ 2006 р. на сайті ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України ( www.etnolog.org.ua ). Зважаючи на те, що інтерес до книжки останнім часом значно зріс, ми вирішили перевидати її з коментарями.
В основі цієї наукової розвідки лежить дисертаційне дослідження «Традиційний анекдот у контексті сміхових явищ української культури» (К., 1996), тема якого була офіційно затверджена 1990 р. спеціалізованою Вченою радою ВАК по захисту дисертацій на просторах СРСР, якому підпорядковувалася АН України.
Фактично це був перший офіційний дозвіл Москви на спеціалізоване дослідження етнічного анекдоту як ідеологеми, незважаючи на те що, проблематика цієї роботи актуалізувала ті фольклористичні положення, які не вкладалися в прокрустове ложе науки радянського вишкалу. Разом з тим, політична, соціальна, гендерна і т. п. заангажованість наукових постулатів, які ми об’єктивували в цій роботі спеціально та імпліцитно, погано відрефлексована в нашій науці й сьогодні.
Аналізуючи висновки нашого дослідження, здійсненого на рубежі зіткнення старої та нової наукових парадигм структурування емоційно-інтелектуальної інформації, ми констатуємо наступне:
1. Парадигма гуманітаристики модерну вибудовувалася навколо естетичної категорії прекрасне, специфічність вияву якої у т. зв. народному мистецтві ігнорувалася та ігнорується й досі. За теорією, яка постулювалася в 50-90 рр. ХХ ст., т. зв. народну творчість поціновували як «скарбницю народної мудрості», що стоїть на сторожі суспільної моралі, як апробовану соціумом ідеологічну практику декларації «правильних» ідеалів та цінностей.
Саме «питання про справжнє та несправжнє в фольклорі», яке постійно піднімали дослідники модерну, засвідчує, що наукова теорія не могла асимілювати той факт, що т. зв. народна культура (чи, точніше, за сьогоднішньою термінологією, неофіційний Текст культури) існувала, існує та буде існувати поза науковою теорією та її маніпуляціями щодо її сутності та інтенцій. Тому завдянням цієї роботи й було показати, що прагматика спілкувальних практик сьогодення (т. зв. усної комунікації) спрямована передусім на забезпечення емоційно-інтелектуальних потреб її носіїв у формах, кодифікованих традицією.
2. У кінці модерну анекдот кваліфікували як феномен народного мистецтва. Це традиційний науковий погляд на анекдот як фольклорний жанр, як форму естетично-етичної маніфестації народної культури. Проте сьогодні вивчення сміхового наративу як художнього феномена виправдане тільки за тієї умови, коли він розглядається як традиційна форма культуризації (т. зв. соціалізації), як стереотип сміхової логіки та сміхової поетики (т. зв. онтології абсурду).
З погляду літературознавства та естетики, анекдот дійсно є мистецький феномен Нового часу, тому що раціоналізує та переглядає на доцільність уявлення, символи та знаки неолітичної (т. зв. аграрної, чи міфологічної) культури, яка дісталась нам у спадок від попередніх поколінь.
Разом з тим, фольклорний анекдот, з погляду естетики, є форма т. зв. антикультури, оскільки часто пропагує ідеї, які вступають в суперечку з державною (офіційною) культурою. Тим-то анекдот як фольклорний жанр був усунутий зі сфери наукового вивчення протягом 50-80 рр. ХХ ст. Разом з тим, анекдот, незважаючи на його табуїзований статус у науці, саме в цей час був найпопулярнішим жанром фольклору.
З іншого боку, і ми наголошуємо на цьому, анекдот — це традиційний механізм самокорекції етнічної культури, яка розгортається саме завдяки зіткненням її неофіційної та офіційної сфери.
Прагматика анекдотів не повинна зводитися лише до аналізу їхнього поетики (а саме образності, чи т. зв. арсеналу поетичних засобів), тому що вони є культуральні формули т. зв. раціональної логіки, соціалізуючі стереотипи мислення та поведінки, корекційні «автоматизми», інтенція яких спрямована на формування буттєсмислів.
Анекдот завжди розповідається для когось задля того, щоб адаптувати його до усвідомлення парадоксальності світу, тим-то усунення когнітивних дисонансів, які виникають при неможливості індивідом та соціумом асимілювати амбівалентні моделі (т. зв. неофіційної та офіційної) поведінки — це, на наш погляд, основне завдання фольклорного анекдоту в системі народної культури, в культуральному просторі постмодерну.
4. Питання про контекстуальну бісоціацію жанру, яке ми детально розглянули в книзі, фактично виокремило комунікативно-терапевтичну інтенційність фольклорного анекдоту, зумовлену його текстуальністю та контекстуальністю.
Проте в той час ми тлумачили анекдот як текст т. зв. усної комунікації, що маніфестує в контексті розмови певні ідеї та програмується стереотипами спілкувальної практики як такої. Ми підкреслювали, що текстуальність анекдоту (його т. зв. поетика), і контекстуальність (т. зв. механізми функціонування) є традиційні в системі комунікативної практики як такої. Водночас ми твердили, що анекдот може та буде залишатися популярним у культуральному ландшафті доти, доки буде мати в ньому певну автономію, доти, доки комуніканти (т. зв. носії культури) усвідомлюватимуть його табуїзовано-низьку сутність. Цей висновок підтвердив час.
5. Ця робота, незважаючи на свій новаторський характер у розумінні сутності анекдоту як культурального феномену т. зв. раціональної свідомості бароко та модерну, фіксує методологічні принципи т. зв. історичного матеріалізму, за якими прогрес соціуму відбувається лінійно, відповідно до ускладнення його структури, чи, точніше, системи товарно-виробничих відношень.
Сьогодні ми обстоюємо принципово інше розуміння механізмів антропологічної еволюції та апелюємо вже не до соціологічно-економічної парадигми «формація», не до лінійності (від нижчого до вищого) формозмін її соціальних форм, а до еволюційно-адаптаційної парадигми «культура» (чи «цивілізація»), розгортання якої (а не прогрес) провокується системністю її форм.
Усвідомлення еволюційної системності ментальних феноменів, які ускладнюються чи спрощуються під дією об’єктивних та суб’єктивних стресорів, зумовлює сучасну прагматику наукових досліджень, спрямованих на виявлення та корекцію стресорів, як природних, так і культуральних, які гальмують рух чи спричинюють деградацію цивілізації.
Дослідження сміхового простору культури (т. зв. сміхової культури, сміхового світу, антидержавного, антиповедінки, антикультури, смішного, сатиричного, гумористичного, комічного, потворного, жахливого, сороміцького, еротичного, кітчу, соціальних табу і т. п.) надзвичайно актуальні, адже саме сміхове як категорія онтології постмодерну стала наріжним каменем новітньої філософії буття. На наш погляд, тільки асиміляція ідей т. зв. професійної та народної («високої» та «низької», з погляду класичної естетики) сфер культури може вивести цивілізацію з тієї кризи, в якій вона перебуває.
У даному разі слід наголосити, що т. зв. «висока культура», яка орієнтується на духовні ідеали як етики світових релігій, так і етики «будівників комунізму» (т. зв. радянське мистецтво), демонструє різні онтології, які є об’єктом ревізії т. зв. «низької культури» (і зокрема, анекдоту). Саме приземленість т. зв. народної культури з її т. зв. антисоціальними формами є той механізм, який знімає певною соціальну напругу та стримує соціальні катаклізми.
До того ж неофіційна (т. зв. народна) культура прямо орієнтована на потреби більшої частини соціуму, адже основна її інтенція — ствердження суперечностей життя «на загалі» ( «ектравертна орієнтація») (пор.: «Один у полі не воїн», «Віник не переламаєш», «Разом і батька добре бити» та бахтінське: «Доки народ сміється на майдані, доти він живий») тощо.
Офіційна ж культура з її індивідуальним культом служіння вищим ідеалам («інтраверна установка»), фактично протиставляє мирське духовному (чи державному), реальне ілюзорному, раціональне ідеальному, колективне індивідуальному. Справа не в тому, що елітарна культура (культура інтелігенції) не може забезпечити емоційно-інтелектуальні потреби всіх страт соціуму, а в тому, що у «трудящих» інші буттєсмисли (інше виховання, інші потреби та інші способи їхнього задоволення) та інші ідентифікаційні проекції.
Проблема особистості та її ідеалів, яка є центральною в етиці християнства, фактично так і не асимільована т. зв. фольклорною свідомістю. З одного боку, християнська модель світу певною мірою розірвала ланцюг міфологічно-колективної свідомості, «загального трансу переживання Трійці», надаючи кожному члену общини (приходу) права та обов’язку індивідуального спілкування з Непізнаванним (індивідуальні хрещення, щоденна молитва, піст, спокута, причастя, вінчання, відспівування і т. п.).
Та разом з тим, форми індивідуального спілкування з Сакрумом, шо виокремились в рамках неолітичних культів (від обрядів народної магії з їхніми замовляннями, піснями та танцями до архітектури, предметів побуту та інструментів) побутують в тих чи інших формах дотепер. Т. зв. народна релігія дуже далека від тієї теософії, яку проповідують християнські священники.
«Ментальні химери», породжені асиміляцією та дисиміляцією язичницьких, християнських та комуністичних уявлень про світобудову, засвідчені в т. зв. колективній та індивідуальній творчості є об’єкти спеціального вивчення всіх гуманітарних дисциплін та науки про мислення в цілому, тому що саме вони є ментальні домінанти культури та її ментальні стресори.
6. Ще одним методологічним нонсенсом цієї роботи є імпліцитно зафіксоване в ній уявлення про «народність» т. зв. народної сміхової культури. За теорією радянської та пострадянської науки, «творцем і носієм народної культури» є «трудящі» — селяни та робітники. Творцем же т. зв. радянського анекдоту була інтелігенція, яка також за фактом існування була «радянським народом», його референтною групою, а не «прошарком» між селянами та робітниками. Хоча кількісно інтелігенція була значно меншою, але саме вона була елітою — «ідеологом» радянської влади та керівною силою держави.
Т. зв. радянський анекдот демонструє ідеї, які часто не тільки суперечили офіційній теорії науки, але й т. зв. народній картині світу, чи народному світогляду, оскільки він оформився як жанр, по-перше, значно пізніше інших фольклорних жанрів, а по-друге, його творцем була інша соціальна страта. Це положення — також рефлексія істмату, за яким прогрес відбувається лінійно виключно в соціальному просторі, «культуральна енергія» якого переміщається завдяки «виробникам матеріальних благ» (т. зв. базису соціуму). А це, як ми вже наголошували, тільки один із можливих, а не єдиний спосіб усвідомлення антропологічної генези, а тому ми викладемо це положення в іншій системі знань, яка й змінить його політичну заангажованість.
Ми наголошуємо на тому, що анекдот як еволюційний феномен культури демонстрував та демонструє її сміхову (життєствердну) сутність, а тому фіксує історію соціуму, формування страт, які на певному історичному відрізку домінують. Самоідентифікація страт є наслідок вироблення ними певних ідеологічних систем, певних систем ідеалів (т. зв. установок — цінностей та ціннісних орієнтацій), які постулюють та стабілізують способи буття цих страт. Водночас соціум з його т. зв. соціальною стратифікацією є тільки наслідок розгортання культури, її конденсований та вивірений часом досвід стабілізації етичних (а не соціальних) принципів співдії.
Т. зв. виробничі відношення, безумовно, фіксують соціальну структуру соціуму, проте вони вторинні по відношенню до формування т. зв. виробничих сил. Саме поняття «виробничі сили» є фіксованим нонсенсом марксизму, оскільки асимілює т. зв. «продуктивну силу» (трудящих) та «засоби виробництваі». У даній ментальній парадигмі інтелігента Маркса, «народ» як такий взагалі ігнорується, адже ринкову ціну «виробничих сил», їхню «собівартість» можна безпроблемно прорахувати. А хто і з якою метою прораховував і прораховує «додаткову вартість» товара, яка виникає внаслідок організації виробництва (чи т. зв. економіки)?! Безумовнео, та страта, яка спеціалізувалася та спеціалізується на цьому виді діяльності, — найзабезпеченіша та найосвіченіша «каста», яка сьогодні пойменовується як інтелігенція.
Люди і тільки люди (поза продуктами свого виробництва), люди, які вступають у певні стосунки (а не виробничі відношення!), а точніше, які ідентифікують себе з певними соціальними іграми, які самоусвідомлюють свої місії (т. зв. соціальні ролі, маски, професійні уподобання і т. п.), рухають культуру, її соціальну історію. Пагубність марксизму-ленінізму полягає в тому, що він, декларуючи ідеї соціальної рівності та братерства, фактично сформував нігілістичне ставлення до життя окремої людини, фактично вихолостивши ті буттєві смисли (та Ідеали моралі), які виробила т. зв. народна культура. І наука, на жаль, певним чином й досі обґрунтовує таку онтологію буття, в якій розмежування т. зв. офіційної та неофіційної поведінки — норма.
Разом з тим, саме така соціалізація, за якої індивід зобов’язаний оцінювати себе та оточуючий світ так, як демонструють це «суспільні авторитети», а не постулювати власні відчуття, переживання, мрії та сподівання (т. зв. життєву позицію, чи життєві орієнтири), зумовлюють його невротизацію чи/та психосоматичні захворювання, які є наслідком блокування та сублімації тілесно-емоційних реакцій на т. зв. соціальні стресори. Деавтоматизація мовно-фольклорних автоматизмів (мисленневих та поведінкових реакцій на соціальні стресори) зумовлює оздоровлення тіла, центральної та периферійної нервової системи, внаслідок чого формується нова особистість, більш адаптована до викликів життя, спрямована на формування нових ідентифікаційних проекцій та нового сценарію життя.
Індивідуація, на наш погляд, є найвищий щабель розгортання особистості, адже самоусвідомлення талантів та навичок, а також системи ідеалів та стратегії її ствердження, основаної на персональному досвіді, тільки за такої умови знімає опозицію між «я» та «ми», між «я» та «я-ідеалом» (чи Вищим «Я»). Індивідуальність тільки на стадії індивідуації (т. зв. харизматична особистість) має змогу радісно та цілеспрямовано служити соціуму.
Безумовно, що культура виробила ряд механізмів, які допомагають індивіду усвідомитися, асимілювати когнітивні дисонанси, породжені соціальними стресорами, та стабілізувати таку модель світу, в якій є т. зв. «зони комфорту».
Одним із механізмів усунення деструктивного соціального досвіду є фольклорний анекдот. Саме емоційно-інтелектуальне задоволення, яке отримує індивід, навчившись парадоксальної логіки, чи сміхового (ігрового) освоєння світу, навчившись розрізняти сказане та недоказане оздоровлює його емоційний інтелект.
І ще одна методологічна заувага. За теорією філософії модерну, бінар «суб’єктивне / об’єктивне» стверджував науковий постулат, за яким індивідуальну модель світу поціновували як суб’єктивну, а групову ( т. зв. референтну, колективну, соціальну, культуральну) як об’єктивну. Разом з тим, ми акцентуємо увагу на тому, що реально існують тільки індивідуальні моделі світу, тільки конкретні люди (мовці, музики, писанкарки, виконавці, адресанти і т. п.), що мають конкретні уявлення про себе та про той часопростор, про той культуральний ландшафт, в якому вони перебувають. Іншими словами, об’єктивно існують тільки суб’єктивні моделі світу.
Фольклористика як антропологічна, культурологічна, генетично-психологічна, історична дисципліна постулювала та постулює т. зв. теорію фольклору, основне положення якої зводиться до уявлення про те, що народ і народнопоетична творчість не віддільні. Разом з тим, ревізія понять «народ» та «народнопоетична творчість», «фольклор» зумовлює констатацію наступного. Самі ці поняття є універсаліями науки, яка стверджувала соціальні цінності модерну, відповідно до т. зв. офіційного розуміння прагматики науки. Оскільки офіційне розуміння прагматики радянської науки в наш час змінилося, ми мусимо проконстатувати, що наука — в пошуках нової теорії фольклору. Тим-то орієнтація на розуміння фольклору як «народної онтології» стверджена самим розгортанням цієї наукової дисципліни, об’єктом вивчення якої були не просто т. зв. фольклорні тексти, а тексти конкретних виконавців, які постуювали т. зв. загальні ідеї.
Справа в тому, що у фольклористиці й досі не розрізнені поняття «фольклорний текст» як менталітетний текст та фольклорний текст як ментальний текст. Власне бінар «менталітет / ментальність» фіксує сучасні наукові уявлення про потребу відділити офіційну ідеологію з її державно-чиновницькою прагматикою від ідеології народу з її сміховою сутністю.
Текст фольклору неофіційний, гуманістичний та свободолюбний, а Текст держави авторитарно-репресивний. Безумовно, що держава (і наука) мусить пропагувати цінності селян, козаків, робітників, завдяки яким кожен громадянин України, має статус «громадянин України». Та разом з тим, слід розуміти, що кожна референтна група має свою психологію, свою систему цінностей, завдяки якій вона самовизначилася та існує.
Поняття «суспільна свідомість», яке й досі є центральним в філософському дискурсі, є рефлексивний автоматизм науки, що обґрунтовує міф модерну про ідеологічну єдність суспільства. Такої єдності ніколи не було і не буде, допоки існуватимуть різні способи буття, в т. ч. й різні т. зв. професійні види діяльності. У даному разі, ми підкреслюємо, що саме напруга (з її конкурентною (дисимілюючою та асимілізуючою) сутністю) між різноманітними т. зв. соціальними установками, чи, точніше, між формами культуральних ідентифікаційних проекцій, породжують динаміку культури (і в т. ч. й соціального буття як такого).
А тому універсалія «суспільна свідомість», яку фактично стабілізують універсалії «радянський народ», «народність мистецтва», «громадська думка», «народна мораль», «народна етика», «народнопоетична творчість», «фольклор»), є не узагальнюючою, а тільки кваліфікаційною: так державні інституції модерну обґрунтовували завдання Компартії. Разом з тим, цінності т. зв. будівника комунізму (поза тими способами, якими їх втілювала в життя радянська держава, до речі, так само, як і християнські заповіді, й досі залишаються актуальні. Тим-то ті ментальні субстрати, які сьогодні функціонують в культурі, з погляду офіційної ідеології радянського часу, є нонсенсом. І разом з тим, ідеологія постмодерну не тільки стверджує одночасне існування різноманітних ідеологій, вкладаючи в поняття «ідеологія» всю (а не тільки політично-соціальну) онтологію буття, але й синтезує та певним чином асимілює амбівалентні цінності різних культур (т. зв. етнічні цінності). Пафос науки постмодерну значною мірою переміщається зі сфери автономно-державної (з її соціальною стратифікацією) в міждержавну. На політичній арені європейські держави (точніше, їхні уряди) самовизначаються у нових статусах, не розмежовуючись, а об’єднуючись на паритетних умовах. Тим-то питання про ментальність та менталітет, а таким чином і про т. зв. національну культуру (чи точніше, про культуру етносу та етнічну культуру (В. Балушком)), актуалізувало ряд проблем, пов’язаних з кваліфікацією, систематизацією та структуруванням культуральних процесів.
У контексті вищевикладеного, ми кваліфікуємо анекдот як символ етнічної культури, як сміховий наратив, як синкретичний знак повсякдення, текстуальність якого зумовлюється його суб’єктністю та контекстуальністю.
Категорія суб’єктності спрямована на фіксацію того факту, що кожен окремий текст є індивідуальне зусилля мовця, адресоване конкретному слухачу, при цьому вони обидва є активні «творці» тексту: один розповідає, інший слухає. І обидва за комунікативним етикетом мають змогу інтерпретувати т. зв. традиційний («колективний») текст, відповідно до свого життєвого досвіду. Інтенційність фольклорного тексту (намір та реалізація комунікативного завдання інформатором) засвідчені імпліцитно у невідрефлексованих емоціях (невербальному компоненті текстуальності усного наративу) і адресанта, і адресата. Таким чином, поняття суб’єктності засвідчує вербально-аудіально-кінестетичну сутність фольклорного тексту, його антропологічну спрямованість: він об’єктивується Кимось для Когось.
Поняття суб’єктності в науці розглядається в таких еволюційно-функціонаьних формах, зумовлених розгортанням феноменів «носій тексту» та «слухач тексту»: 1) колективно-колективна (текст як прояв колективної взаємодії: колектив — для колективу, народна (селянська) ідеологія — суспільна ідеологія); 2) колективно-індивідуальна (текст як прояв легітимізації певних індивідуальних статусів: колектив — для особи); 3) індивідуально-індивідуальна (текст як взаємодія двох осіб); 4) індивідуально-колективна (текст, який фольклоризується, стаючи «спільним знанням»).
Теорія фольклору повинна враховувати цю суб’єктну (симетричну та несиметричну) диференціацію «комунікативної пари», адже ідеологія кожного фольклорного тексту апріорі фіксує напругу між усіма чотирма цими формами, що явно чи імпліцитно маніфестуються в комунікативному акті. Про це йтиметься в коментарях далі.
Контекстуальність формується часом та простором (т. зв. хронотопом), у якому відбувається комунікація. Виділяємо ситуативний та історично-культурний хронотопи, під дією яких і постулюються певні, так би мовити, автоматично-комунікативні одиниці актуалізованої тут і тепер інформації (т. зв. традиційні фольклорні жанри).
Таким чином, фольклорний анекдот — це комунікативно-прагматичне виголошення оповіді, текстуальність якої зумовлюється напередзаданими сталими величинами: суб’єктністю та контекстуальністю. При цьому категорію контекстуальності ми поціновуємо як таку, що підпорядковується категорії суб’єктності: перша фактично входить до понятійного обсягу другої.
Поняття гумор є естетична універсалія, номінація соціальнозначущих сміхових феноменів. А тому ставлячи питання про гумор, ми повинні були би у цій роботі орієнтуватися на вивчення не всіх, а лише естетичних сміхових феноменів. Проте ця робота присвячена розгляду не тільки естетизованого «сміхового».
У категоріях сучасної естетики (навіть у її модернізованому варіанті, який ми розглянули у 1 частині) прокваліфікувати анекдот неможна. Пафосом цієї роботи було довести соціальну значущість цього фольклорного жанру, узгодити фольклористичну та естетичну наукові термінологічні системи. І ми виконали це завдання у рамках теорії «колективно-прогресивної усної творчості». Проте сьогодні ми твердимо, що сучасний народний анекдот не може розглядатися через опозиції високе / низьке, прекрасне / потворне, культурне / антикультурне, духовне / сороміцьке, оскільки самі ці наукові опозиції фіксують сталу, статичну і симетричну модель світу, яка фактично є стадіально-нижчою, ніж та модель світу, яку демонструє жанр анекдоту. Анекдот не опозиціонує категорії «верху» та «низу», хоча сама логіка його текстуальності й будується на усвідомленні дихотомії прекрасного та жахливого. Ідеологія анекдоту — це усвідомлення перетікання «верху» в «низ» і «низу в верх».
Якщо розглядати фольклорну та фольклористично-естетичну мисленневі парадигми як паралельні в культурно-історичному контексті, то фольклорна — демонструє ширші мисленневі стереотипи, ніж фольклористична: у фольклорному анекдоті оцінкові стереотипи рефлексуються та деавтоматизуються, при цьому рефлексія (усвідомлення ідей, до яких апелює анекдот) є розвагою, «інтелектуальною грою», автоматичною активністю, що супроводжується радістю та сміхом. Фольклористично-естетична мисленнева парадигма є «біло-чорною», а не «кольоровою», як у фольклорі. Вона рефлексує не з приводу доцільності онтологічних стереотипів щодо впорядкування форм взаємодії між особою та її культурно-соціальним просторочасом та перегляду їхньої гносеологічної значущості. Фольклористична методологія має «чітку логіку», яка, як правило, не обговорюється. А обговорювати її треба в першу чергу, бо фольклористична «міфологія» модерну — це данина свого часу, і саме наука покликана деавтоматизувати стереотипи, спрямовані на адекватний опис наукової моделі світу. Сучасна фольклористична модель світу є статичною. Її можна зобразити графічно як пряму, на якій точка відліку, розділяє «від’ємні» та «додатні» величини. Ліва сторона від точки відліку фіксує «низькі» поняття, а права — «високі». Але така гуманітарна графічна модель — нонсенс, адже ми живемо у чотирьохмірному світі, який має не лише «вісь ординат», але й «вісь абсцис», і в нашому світі опозиціонуються на лише «антоніми», але й «омоніми», «синоніми» і т. п. Власне кожне слово, яке існує в мові, опозиціонується до всіх інших слів, до кожного іншого слова зокрема. І кожне уявлення опозиціонується до всіх інших уявлень, представлених у культурі. І саме в цьому полягає системність мови та фольклору.
Інтелектуальна цінність анекдоту — в ігровому аспекті, в тому, що він, моделюючи хаос буття, логізує його поза ієрархією суспільних цінностей. Анекдот будує свою модель світу, піддаючи критиці сам процес людської логіки, зіштовхуючи несумісні речі.
І насамкінець — декілька слів про структуру пропонованої роботи.
Теорія Тексту фольклору та фольклорного тексту за останні роки стала об’єктом вивчення різних дисциплін. Щоб показати історію науково-ідеологічного пафосу фольклористичних ідей та зберегти інтригу першої версії книги, ми фактично не змінили її текст, а тільки ревізіювали ті її положення, які застаріли. Нові коментарі ми подали посторінково курсивом.
Висловлюю вдячність колегам, передусім — науковому керівнику мого дисертаційного дослідження Олесі Юріївні Бріциній, за те, що вони допомогли мені сформувати сучасний погляд на розуміння специфіки фольклору та механізмів його побутування в різних типах культури.
Також хочу подякувати Вікторії Михайлівні Ряснянській за макетування цієї книжки.
Низько кланяюся моїй родині — чоловіку Олегу Георгієвичу Віхлію та батькам — Ігору Йосиповичу Кімаковичу та Валентині Василівні Кімакович за емоційну, інтелектуальну та фінансову підтримку, завдяки яким ця книга існує.