Плач Івана Хрестителя
У проповіді Івана Хрестителя читаємо: «Покайтесь, бо наблизилося Царство Небесне!» (Матвій 2, 3).
Воістину сприйняв віру Христову князь Володимир, розпочинаючи в 988 році хрещення України-Руси, даючи наказ: «Велю завтра хрестити, а хто не прийде на ріку — багатий чи убогий, робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом». А ті, що відмовлятимуться, продовжує розповідь київський монах Нестор-літописець, «будуть позбавлені майна і покарані смертю».
«Чи проймалося тугою серце пророка, а чи інших святих, коли ієреї-греки заводили такі візантійські практики, як відрубання рук, виколювання очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші Предки кари смерті, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завести замість прогнання» (Б. Лепкий).
Напевне, що ні, бо в християнській церкві «немає грека, єврея, чужоземця і скита, а все й у всьому Христос» (Павло до колосян 3, 11).
І плакало Небо синє. . . З сумом дивився Золотий Бог на правнуків своїх, що не можуть оборонити себе від чужої віри.
М. Грушевський пише, що не тільки Київ, а й «Новгород охрещено силоміць», «Путята (тисяцький князя Володимира) хрестив мечем, а Добриня — вогнем». На тих самих місцях, де стояли священні боги русичів, що звеличували силу, красу, гідність, де вої присягали на вірність своєму народові, стали будувати християнські храми. На тому місці, де стояв у Києві бог Перун, князь Володимир поставив церкву на честь свого небесного патрона св. Василія, ім’я якого він отримав при хрещенні.
Разом з християнською вірою Східноримської імперії Україна-Русь отримала духовне рабство.