☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Чарівні казки

Тумба-Юмба

Чи пригадуєш ти, читачу, близнючок Галю й Валю, з яких одна виявилася мавпою? І чи не цікавить тебе, що сталося з дівчинкою Валею, замість якої було підсунуто мавпеня? Якщо цікавить, то прочитай цю казку.

Тумба-Юмба
Тумба-Юмба — Ілюстрація Савєльєвої Тетяни Борисівни

Коли сталося чудо і випускниця Валя Шимпанзюка несподівано стала мавпою, найбільше переживала її сестра Галя. Вона була геть убита горем. Як же це так? Ніби була сестра — і нема сестри. І нічого їй так не хотілося, як знайти пояснення цій події, розкрити таємницю жахливого перетворення. Зрозуміло, поведінка Валі зажди була мавп’ячою, але щоб отак раптово перекинутися на волохату мавпу? До цього причетний чарівник-запорожець і він міг би все пояснити, але де його шукати, того чарівника? Галя радилася з учителями, зі своїми батьками — ніхто не міг нічого порадити. Батько відмовчувався, мати безпорадно плакала.

Розгадку таємниці треба шукати в житті мавп. Так подумала Галя і поїхала з людьми, які відвозили до київського зоопарку мавпу Шимпанзюку. І вступила до університету.

За п’ять років навчання в Києві вона старанно вивчила всі книги про мавп, які тільки могла знайти. А після закінчення університету далі вивчала життя мавп. І ніхто по всій Україні не мав таких знань про мавп, як вона.

Поки Галя вчилася, Україна стала незалежною державою. Усе, здається, йшло до кращого, але дороги, яка вела б до розгадки таємниці Валі Шимпанзюки, не було видно. Що ж робити? Хіба що поїхати туди, де живуть серед природи мавпи шимпанзе, і пошукати Валю серед них. І Галя твердо вирішила побувати в Африці. Це було нелегко — організувати таку експедицію. Але велике бажання і великі зусилля здатні робити чудеса.

Погожого літнього дня з Одеси виїхав корабель, на якому була й наша Галя. Корабель той віз вантажі в одну з країн Західної Африки, і Академія Наук домовилася з пароплавством, щоб відвезли й Галю. Як би там не було, невдовзі нашу мандрівницю з її спорядженням висадили в одному з африканських портів.

Де водяться мавпи шимпанзе — це молода дослідниця знала. Таких районів у Африці є кілька, і до кожного з них треба діставатися через ліс по бездоріжжю. Галя вирішила відправитися в місцевість, яка була найближче. Тамтешні власті дивувалися, що молода жінка сама насмілюється йти в такий ліс. Їй казали, що це нерозважливо й небезпечно. Але вона з самого початку, ще відтоді, як народилася в неї думка про експедицію, вирішила все робити сама. Йшлося про долю її сестри, і вона не хотіла залучати до цієї справи чужих людей.

Готуючись до подорожі, пройшла добру фізичну підготовку і навіть навчилася влучно стріляти. Як дослідниця, вона мала наукову програму експедиції, але спонукало її до подорожі насамперед бажання знайти сестру. Найближча колонія мавп шимпанзе була в двадцяти кілометрах від берега Атлантичного океану. Людям, які хотіли туди дістатися, за давньою африканською традицією, доводилося все нести на плечах. Для перенесення спорядження й харчів треба було шукати носіїв.

У щоденних підготовчих клопотах проминуло кілька днів. Іноді й страх закрадався в душу дівчини, але вона була тверда в намірі не відступати від задуманого. Та й неможливо вже було відступати.

Одного разу йшла заклопотана Галя морським берегом, коли раптом на прибережний пісок опустився величезний яскравий птах. Вона впізнала його. Це був той самий, який прилітав у школу під час видачі атестатів. Ледве встигла про це подумати, як замість птаха постав перед нею чарівник-запорожець.

— Добрий день, дівчино!

— Добрий день, — несміливо відповіла Галя.

— Ти на правильній дорозі, — сказав чарівник. — Сестра твоя серед мавп у лісах Тумба-Юмба. Цю назву знають усі мешканці навколишніх сіл. Шукай ліси Тумба-Юмба. І нічого не бійся. Ти знайдеш сестру, як не буде страху в серці твоєму. А я допоможу тобі. До побачення.

— До побачення.

Мамай відійшов від неї, перекинувся знову на птаха, потужно махнув крильми, злетів угору і полетів понад берегом океану. А приголомшена дівчина остовпіло стояла на місці, і серце її стукало, мало не виривалося з грудей. І повірила вона в щасливий кінець подорожі.

Галя зразу ж почала розпитувати місцевих жителів, чи не чув хто про, ліси Тумба-Юмба. Ніхто не чув. Тоді вона спитала:

— А чи є якесь село по дорозі до лісу, де живуть мавпи?

— Є одне маленьке село серед лісу.

Вона взяла двох надійних провідників і відправилася в те село.

— Чи чули ви про ліси Тумба-Юмба? — питала людей.

Ні, про ліси Тумба-Юмба ніхто не чув.

І вона вирішила переміститися на інше місце, яке також значилося на її мапі. Довго довелося чекати, поки прибуло судно і вона змогла переїхати. Бо ж у глиб Африки можна було дістатися тільки з океанського берега. У новій місцевості теж були мавпи шимпанзе, і місцеві жителі підтвердили це. Але про ліси Тумба-Юмба й тут ніхто не чув. Довелося з великими труднощами перебиратися на третє місце. І знову зусилля були марними, бо й тут про ліси Тумба-Юмба не чули.

Так вона марно переїжджала аж шість разів. На її мапі лишилося тільки одне місце, де водилися такі мавпи. І дістатися туди було дуже важко, бо та місцевість віддалена від океану на сотні кілометрів і ні залізниці, ні іншої дороги туди не було.

Галя сиділа на березі океану і журилася. О Африко, Африко! Перевиті ліанами ліси, тендітні пальми біля берегів. Ананаси й банани, крокодили й бегемоти. Розмаїте птаство і отруйні змії серед розкішної зелені. Галасливі базари й голодні діти біля хатин убогих. Чого тільки не побачиш у Африці! Тільки про сестрицю рідну нічого не чути.

Так уже хотілося їй додому, але як же вертатися без сестри! Африканським лісом іти нелегко. Четверо дужих африканців несли на плечах спорядження й харчі, а Галя з чорношкірою дівчиною Лулу, сестрою одного з носіїв, ішли з легкими сокирами попереду і розчищали шлях. Гілляччя з обох боків нависало над стежкою, і пройти без сокири було неможливо.

Дев’ятнадцятирічній Лулу, студентці педагогічного коледжу, в якої тепер були канікули, припала до серця біла міс Галя, і пішла вона з братом супроводити її.

Подорож тривала уже майже два тижні. Нарешті увійшли до останнього села, за яким уже був тільки дрімучий африканський праліс. Вони йшли сільською вуличкою, обабіч якої були безладно розкидані хатини круглої форми. Назустріч їм ішов чорний підліток і щось голосно наспівував на незнаній Галі мові. І в співі тому несподівано вчулися їй слова «Тумба-Юмба». Вона прислухалася — ті слова все повторювалися і повторювалися в пісні.

— Лулу, переклади мені, про що він співав.

Чорна Лулу виклала зміст хлопчикової пісні по-англійськи:

Тумба-Юмба, леопарди-людоїди, Тумба-Юмба, люті змії по лісах.

В Тумба-Юмба не піду і не поїду. Тумба-Юмба — то великий страх.

«То великий страх»! Приголомшена такими відомостями, стояла Галя зі своїми супутниками посеред далекого африканського села і думала, що їй далі робити. Чи повертатися назад, так і не досягнувши мети, чи йти далі і наражати себе на смертельну небезпеку?

— А мавпи шимпанзе в лісах Тумба-Юмба є? — запитала Галя хлопця через перекладачку.

— О, там багато мавп. Але вони високо на деревах, і леопарди не можуть їх пожерти.

«Треба продовжувати путь», — подумала Галя. Але як же бути з леопардами-людоїдами? Ті леопарди особливо далися їй взнаки. Галя знала, що то небезпечні хижаки, але щоб аж просто-таки людоїди, цього вона не сподівалася.

У тому селі експедиція зупинилася на дводенний відпочинок. І весь цей час Галя потратила на розпитування. Чи справді там є леопарди-людоїди? Дехто казав, що їх там п’ять або шість, інші твердили, що одинадцять, а один юнак, енергійно жестикулюючи і роблячи страшні очі, запевняв, що леопардів-людоїдів аж сорок.

— Міс, леопарди-людоїди ходять там цілими зграями! Я б туди за мільйон не пішов! — вигукував з удаваним виразом страху молодий негр.

Трохи заспокоїлася Галя тільки після розмови з місцевим шкільним учителем. Цей спокійний літній чоловік у білих шортах сказав, що леопард уже пожер трьох людей з їхнього села, але він, той хижак, здається, всього лиш один.

— То чого ж його не вб’ють? — запитала Галя.

— Леопарди під охороною закону, — відповів учитель. — У них можна стріляти тільки тоді, коли рятуєш своє життя. А такої нагоди ще не траплялося, бо леопард кожного разу нападав на беззбройних. Він хитрий і спритний. Хоч леопард-людоїд і один, але я б вам, міс, не радив туди йти. Розумію, що це важливо для науки — досліджувати життя мавп, але чи варто задля цього ризикувати своїм життям?

І Галя довірливо розказала вчителеві дивну історію зі своєю сестрою. Вчитель уважно вислухав, але з виразу його обличчя бачила Галя, що він їй не вірить. Та чим вона могла його переконати?

— Я б вам радив туди не йти. Але якщо ви повернетеся, так і не досягнувши кінцевої мети подорожі, то вас усе життя будуть мучити сумніви. Тож ідіть і переконайтеся, що...

Вчитель хотів сказати, що «ця історія — витвір хворобливої уяви», але він був розумний чоловік і не хотів завдавати болю чужинецькій білій дівчині. А вона, біла дівчина, пригадала в цю хвилину слова, що їй сказав чарівник: «Ти знайдеш сестру, як не буде страху в серці твоєму».

— А ви хоч умієте стріляти? — запитав учитель.

— Умію і, здається, навіть непогано. Маю автомат «Узі».

На другий день, після останнього важкого переходу експедиція досягла нарешті жаданої Тумби-Юмби. Так називалося невелике озеро, з’єднане вузькою протокою з річкою, що протікала трохи північніше. Від назви озера і всі навколишні ліси називалися Тумба-Юмба.

Наближався вечір. Наші мандрівники, незважаючи на втому, взялися до роботи. Поки запала раптова африканська ніч, на галявині неподалік від озера вже стояли два намети. В одному з них розмістилися Галя й Лулу, а в другому — носії. Галя хотіла поставити свій намет біля самого озера, але африканці переконали її, що цього робити не можна, бо в озеро можуть запливти з річки крокодили.

Ніч пройшла без пригод, а вранці носії зняли свій намет і почали прощатися з Галею. Вона мала зостатися сама-одна в повному небезпек африканському лісі. І тут Лулу підступила до свого брата і почала щось швидко говорити йому своєю мовою. Видно, вона переконувала його в чомусь. Брат ніби заперечував, але нерішуче. Нарешті сяюча Лулу обернулася до Галі і сказала англійською:

— Міс, я зостаюся з вами!

Галя дуже зраділа. Це був справжній дарунок долі. Хоч вона й збиралася вести пошуки й дослідження сама, тепер, коли зрозуміла, як страшно й небезпечно тут, товариство чорної подруги дуже її зрадувало.

Носії попрощалися й пішли, а дівчата зосталися. А як же з мавпами? Шукати їх не довелося. Виявилося, що вони поряд, на сусідніх деревах. Із метушні й вигуків, які чулися згори, видно було, що тут ціла колонія шимпанзе. Але вони не показувалися, лише зрідка можна було зауважити котрусь серед густої зелені. Вести за мавпами спостереження було нелегко, але Галя мала чітко визначені наукові завдання і зразу ж узялася за роботу.

Уже на другий день одна з мавп спустилася на землю. По-старечому зігнувшись і майже досягаючи руками землі, вона сміливо підійшла до Галі. Стала напроти неї і пильно дивилася їй в лице, наче намагаючись впізнати. І бачила Галя в мавп’ячих очах глибокий смуток, якесь затаєне горе. На третій день мавпа знову прийшла до намету, і, щоб відрізнити її від інших, Галя почепила їй на шию рожеву стрічку.

А потім і інші мавпи почали спускатися додолу, навіть мавпи-матері з малими мавпенятами на руках. Галя вела спостереження, фотографувала, знімала на кіноплівку, іноді давала мавпам ласощі.

Але ніколи не забувала Галя про леопарда, і автомат завжди висів у неї на плечі. А коли лягала спати, він був напоготові коло неї. Незважаючи на нестерпну духоту, дівчата на ніч закривалися в наметі, щоб не заскочив який звір або не залізла змія.

Перші шість ночей минули без тривог. А на сьому не встигла Галя заснути, як її потрясла за плече Лулу. «Слухайте», — прошепотіла вона Галі на вухо. Галя напружила слух, але нічого не чула. «Автомат», — знову прошепотіла Лулу. Галя намацала автомат, звела запобіжник. І тут раптом щось важке впало на намет, і тугий брезент затріщав. Галя вистрілила, щось страшно крикнуло і зашурхотіло в кущах поблизу намету. І все затихло, але дівчата не могли вже заснути до самого ранку.

Коли розвиднілося, Галя й Лулу побачили в наметі велику діру, а зверху на брезенті були сліди крові.

— Це леопард-людоїд, — сказала Лулу, — і ми поранили його.

Але рана, очевидно, була невелика, бо лише кілька крапель крові побачили дівчата на брезенті, а далі, на траві, крові не було.

Довго зашивала Галя намет, і в той день більше ніяких тривог не було, але наступного дня вже з самого ранку почалося щось незвичайне. На деревах поблизу їхнього табору несамовито зарепетували мавпи.

— Обережно! — крикнула Лулу. — Автомат!

Галя зняла з плеча автомат і тримала його напоготові. Але нічого не було. Та мавпи не вгавали. Вони то ніби затихали на хвильку, то починали галасувати ще голосніше. «Не інакше, як леопард-людоїд», — подумала Галя. Вся вона затерпла від страху, серце билося часто-часто.

— Шелестить! Бережіться! — крикнула Лулу, яка стояла в кількох метрах збоку.

І тут з-поміж зелені вихопився леопард. Він припав до землі і пружно скочив на Галю, так, ніби його кинула катапульта. Проторохтіла автоматна серія. Але це не зупинило хижака. Він збив Галю з ніг і навалився на неї всією вагою свого тіла. Розпачливо закричала нажахана Лулу. А мавпи з криком і лементом злазили з дерев — їх було дуже багато.

Леопард був мертвий, а під ним непорушно лежала закривавлена, без ознак життя, дівчина. Мавпи підбігли до звіра і почали невміло шарпати його з усіх боків, намагаючись стягнути з людини. Лулу, продовжуючи гірко ридати, теж прискочила до леопарда і, напруживши всі сили, перевернула його набік і припала до залитої кров’ю Галі. З усіх боків її обступили мавпи, і в тої, котра на шиї рожеву стрічку мала, котилися з очей рясні сльози. Лулу все ридала, стоячи навколішки перед мертвою, і думала, що ж їй тепер робити. Та раптом Галя розплющила очі і підняла голову. На мить всі замовкли, а тоді радісно загомоніли мавпи, і в Лулу відлягло від серця. Вона допомогла Галі підвестися. Виявилося, що на ній нема жодної подряпини. Вона тільки знепритомніла. А кров на ній була леопардова.

Після пережитого потрясіння Галя почувала себе дуже кволою. Тільки й спромоглася переодягтися і змити з себе кров. Сіла коло намету і до вечора відпочивала. Усі мавпи вернулися на дерева, тільки та, з рожевою стрічкою на шиї, не відходила від Галі цілий день.

А тим часом Лулу здирала з убитого леопарда шкуру. Тіло його прошили аж сім куль. Через годину-другу гарна плямиста шкура хижака вже сохла під пекучим африканським сонцем. А м’ясо людоїда Лулу під вечір поносила в озеро. Хай ним живиться рибка велика й мала. Для своїх потреб дівчата брали воду не з озера, а з річки. Хоч далі було ходити, зате там протічна вода.

І весь час при них була мавпа з рожевою стрічкою на шиї.

— Знаєш що, Лулу, — сказала Галя, — даймо цій мавпі якесь гарне ім’я.

І назвала Галя мавпу шимпанзе Лялею. І хоч не була мавпа красунею і, як то кажуть, коло красуні й близько не стояла, Галя бачила її прихильність до себе і хотіла віддячитися мавпі бодай теплим словом, бодай гарне ім’я їй дати. Тож і стала мавпа Лялею.

Після такого бурхливого дня дівчата спали як покупані, і ніщо вже не тривожило їх. Але вранці на них чекала нова несподіванка — озеро кишіло крокодилами. Хижих плазунів привабило леопардове м’ясо, тепер вони жирували на ньому. Потвори висували з води морди з затиснутими в зубах великими шматками м’яса і з натугою ковтали. Таке сусідство не радувало. Поки що крокодили мали досить їжі, але що буде, коли вони зголодніють?

Наукові дослідження Галі були розраховані на півтора місяця. Треба було продовжувати роботу, незважаючи на крокодилів. Добре, що хоч леопарда-людоїда вже не було. Галя вела спостереження, знімала науково-популярний фільм про мавп. А вони дедалі більше звикали до неї і зовсім її не боялися. Дівчина почала вилазити до них на дерева.

Спочатку це приводило мавп у збудження, але минуло кілька днів, і вони майже перестали звертати на неї увагу. Галя влаштувала на одному з дерев поміст із нарубаних гілок. Сидячи на ньому, вона щодня спостерігала за життям мавп і робила нотатки. А мавпа Ляля чимраз більше привертала до себе увагу. Вона почала витворяти речі, яких ще ніхто у мавп не спостерігав. Ляля розпочала небезпечну гру з крокодилами. Перелізла на крислате дерево, що нахилилося над самим озером, після довгих зусиль відчепила від дерева ліану і опустила її над водою. Ліана якраз досягла своїм кінцем води. Ляля опустилася ліаною вниз, майже до самої води. До поверхні води зоставалося не більше метра. Крокодили підпливли і зорили хижими пожадливими очима знизу вгору на таку близьку, але недосяжну здобич. А мавпа щось вигукувала, по-мавп’ячому реготалася. Видно було, що вона насміхалася над ними, а кровожерні хижаки нічого не могли їй заподіяти. Натішившись досхочу, мавпа прудко полізла ліаною вгору, а розчаровані крокодили попливли на глибину.

На другий день Ляля пішла в своїх небезпечних іграх ще далі. Вчепилася за ліану і гойдалася над водою. Та й цього їй було мало. Ляля трималася за ліану обома ногами й одною рукою, а в другій руці мала кінець ліани і, пролітаючи над крокодилами, намагалася стьобати їх по головах. Вона махала ліаною по-мавп’ячому незграбно і рідко вдавалося їй ударити крокодила, але все ж іноді вдавалося. Крокодили хочеш-не-хочеш відпливли набік і спостерігали за докучливою мавпою здалеку.

Така гра дуже подобалася Лялі, і вона повторювала її щодня. Коли вона з’являлася, крокодили відпливали на недосяжну відстань. А Ляля гойдалася собі, вигукувала щось до них. Але всьому приходить свій кінець і цей кінець буває іноді дуже несподіваним.

Одного дня Ляля, як звичайно, розгойдалася з усіх сил і літала сюди-туди над озером. І не відала бідна мавпа, що ліана треться об товсту гілляку і от-от перерветься. Раптом це сталося, і Ляля з розмаху шубовснула разом з ліаною в озеро. Вона безпорадно борсалася в воді, хапаючись за ліану і не знаходячи в ній опори. А крокодили з усіх сил попливли до неї. На мавпу чигала неминуча смерть. Галя прожогом заскочила до намету, вхопила автомат і випустила по крокодилах довгу серію. Вона знала, що крокодили теж під охороною закону, але що було робити!

Налякані пострілом потвори зникли під водою, але за хвилину випірнули коло самої Лялі. Ще дві-три секунди... і вони розірвуть її на шматки. Але в цю мить з’явився над озером великий яскравий птах, упав каменем униз і вихопив Лялю з води. Налякані крокодили знову сховалися під водою, а птах з мавпою в пазурях важкими помахами велетенських крил піднісся над озером, пролетів над головами дівчат і зник у лісовому верховітті.

Галя впізнала того птаха. Це був він, чарівник! Вона зраділа, і надія зажевріла в душі. Обіцяв же їй чарівник, що допоможе. А Лулу була здивована й збентежена. І не знала що й думати.

Вони сиділи обидві під наметом і обговорювали щойно пережиту пригоду з мавпою Лялею, коли це раптом з-поміж найближчих дерев вийшли двоє. Попереду ступав осяйно усміхнений чарівник-запорожець, а позаду, за його широкими плечима, йшла якась гола людина, її майже не було видно. Чарівник підійшов до них, відступив крок набік, і перед Галею і її чорною подругою постала вродлива біла дівчина, зовсім гола і з рожевою стрічкою на шиї. Вона мовчки стояла і усміхалася до Галі. Приголомшена Лулу раз у раз переводила погляд з Галі на нову дівчину — вони були схожі, як два ананаси на прилавку. Однаковісінькі.

— Дівчино, — сказав чарівник, — це твоя сестра. Я повернув її тобі. І не згадуй мене лихим словом.

Не встигла Галя щось відповісти, як чарівник зник, ніби його й не було. Галя схопилася і почала цілувати сестру, а та стояла і щасливо усміхалася. Тоді Галя завела її в намет і вбрала. І одяг був точно такий, як і на ній, Галі.

Незручність була тільки в тому, що Валя зовсім не говорила, бо серед мавп людської мови вивчити не могла. Галя зразу ж взялася вчити сестру говорити. А та несміливо, ніби соромлячись, повторювала за Галею слова рідної, але незнаної мови.

Галя вважала свою подорож до Африки щасливо завершеною, але незавершеними були її наукові дослідження. До умовленого дня, коли мали прийти носії, зоставалося ще майже три тижні. І дослідження продовжувалися.

Та біда була в тому, що закінчувався запас харчів. Адже він був розрахований тільки на одну Галю, а тепер їх було аж троє. Що ж робити? Галя почала радитися з Лулу.

— Нехай міс Галя не журиться, — сказала Лулу, — харчів є досить. Он вони плавають у озері.

— Крокодили? Та це ж гидота.

— Нітрохи не гидота. Наші люди залюбки їдять їхнє м’ясо. Якби не державна заборона, ми б їх уже всіх поїли. Треба тільки виманити крокодила з води, бо як застрелим у озері, то витягнути не зможем.

На другий день Галя з Лулу засіли в гущавині недалеко від озера. Лулу почала жалібно квилити, ніби якась умираюча тварина. Крокодили зразу вчули це і зацікавилися. Один з них виліз наполовину з води. Його дедалі більше розбирав апетит. Що воно там таке? Крокодил довго не наважувався вилізти з води, але нарешті відважився і швидко поповз просто до дівчат. А інші крокодили повисували з води голови при самому березі і були готові гуртом накинутися на впольовану здобич.

Крокодил був уже зовсім близько. Лулу затихла, і заторохтів автомат. Крокодил кивнув кілька раз хвостом і розпластався на піску. А всі інші зникли в глибинах озера. Незабаром і крокодиляча шкура, і м’ясо його, порізане довгими пасами, — все було порозвішуване на туго напнутому мотуззі і сушилося під спекотним сонцем Африки.

Запас харчів поповнено, і тепер можна було спокійно продовжувати дослідження і чекати приходу носіїв.

І не було більше з ними ніяких пригод. Галя чулася дуже щасливою, бо не тільки сестру знайшла, а ще й вірну подругу — чорну Лулу.

А коли прийшли носії, брат Лулу і його товариш, їхньому здивуванню не було меж. Як це з одної білої міс зробилося дві?

Отаку незвичайну історію довелося пережити двом сестрам-близнючкам. А ще кажуть, що в наш прозаїчний час не буває чудес.