Казкарі Закарпаття і їх репертуар ¹

У скарбницю світової культури, яка створюється трудовим людом протягом багатьох тисячоліть, міцно увійшли народні казки як один із найзначніших пам’ятників мистецтва слова. Виникнення жанру заховано у сивій давнині. Кожна історична епоха збагачувала казковий епос новими сюжетами, мотивами, темами та образами, ідеями. І в наш час казки живуть повнокровним життям, несучи в собі філософські, соціальні, моральні та етичні погляди народу.

В чому сутність казкової творчості, яка найістотніша риса, що характеризує цей жанр фольклору? Либонь, найглибше осягнув сутність народної казки Максим Горький, вважаючи її прототипом гіпотези. Вже на досвітках історії люди, прагнучи заглянути в таємниці природи і передвіщаючи великі відкриття в точних науках, почали розповідати про чарівні «килими-літаки», про «чоботища-скороходи», про «шапку-невидимку», про чудову голку й дивну «скатертину-самобранку», про яблука, що повертають молодість, мертву та живу воду. Що тільки не ставало великим символом, на дужі крила піднімаючи думку та фантазію!

Отож, у народній казці ми цінимо перш за все поетичний домисел, який збагачує уяву і дитина, і дорослої людини. Та домисел не заважає казці мати зв’язок з реальною дійсністю. В, І. Ленін сказав: «У всякій казці є елементи дійсності» ².

У роки соціального і національного поневолення Закарпаття народні казки живили крилату мрію трудящих про волю, щастя і добро, допомагаючи вистояти у боротьбі з насиллям, брехнею і кривдою. Про важке минуле краю розповідають не тільки архівні документи, але й численні зразки казкового епосу, що передавалися з уст в уста і були записані у різний час збирачами усної народної творчості.

Першими у поле зору збирачів потрапили народні пісні. На Закарпатті чеським вченим Яном Благославом ще у 1550 році була записана історична пісня про Штефана-воєводу. Зберігся пісенник Й. Сабова, до якого увійшли дві історичні, дві побутові, дві ліричні і одна жартівлива пісня, записані у XVIII столітті ³. Михайло Лучкай у «Граматиці», що вийшла у світ у 1830 році, опублікував 12 народних пісень ⁴. Вперше закарпатський фольклор досить обширно подано у монументальній збірці Якова Головацького «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» ⁵. Помітним явищем були збірки фольклорних матеріалів із Закарпаття, видані А. Дешком та Г. Де-Волланом ⁶.

Наскільки нам відомо, до В. Гнатюка на Закарпатті ніхто спеціально не займався збиранням народних казок ⁷. «Місяцеслови.» ⁸ час від часу друкували народні казки, але це в основному були переклади з іноземних мов на закарпатський діалект. У 1868 році К. Сабов обнародував мовою оригіналу чотири російські казки: «Вор», «Дочь пастуха», «Доброе слово», «Николай Угодник» ⁹. А. Кралицький у 1892 — 1894 роках у львівських журналах опублікував ряд казок, записаних на Закарпатті, — «Походження Карпат», «Півень і колесар.», «Вогонь», «Звідки взялася жаба» ¹⁰. У той же час Є. Сабов у своїй «Хрестоматії» надрукував як зразок закарпатських діалектів 15 казок, серед них «Лисиця і вовк», «Іванко і спекулянти», «Світлий витязь» (із сіл Кальник Мукачівського, Ремети Берегівського та Горінчево Хустського районів — за нинішнім адміністративно-територіальним поділом) ¹¹. Тексти при редагуванні були скорочені, оскільки упорядник збірки ставив перед собою тільки мовознавчу мету.

У 1895 — 1896 роках Володимир Гнатюк здійснив на Закарпаття три поїздки для збору усної народної творчості, після чого видав у шести томах «Етнографічні матеріали із Угорської Русі», де опубліковано 480 казок, із яких 148 — із території теперішньої Закарпатської області. У заслугу В. Гнатюку слід віднести той факт, що він звернув увагу на особистості казкарів. Так, уже у першому томі «Етнографічних матеріалів» він виділив двох кращих казкарів — Михайла Пустая із села Збуй і Михайла Фотула із села Стройне — і подав їх біографії.

Після Володимира Гнатюка Закарпаття і Пряшівщину відвідав український мовознавець Іван Верхратський. Він записував свої матеріали влітку 1897 року, побувавши у селах Ясінях, Квасах, Великому Бичкові, Луковому, Горонді, Клячанові, Великих Лучках, Страбичові, Білках, Ільниці, Іршаві та місті Хусті... Як мовні зразки він опублікував 53 сюжети, записані на Закарпатті. Але Івана Верхратського цікавили пісні і казки не як художні твори, а як мовознавчий матеріал, що позначилося на доборі текстів (перевага надавалась коротким) ¹².

В архіві Російського географічного товариства у Ленінграді зберігаються три рукописні збірники казок із Закарпаття. Один належить Георгію Боднару на села Пузняківці на Мукачівщині. Записи зроблено у 1892 році. Спираючись на спогади В. Францева ¹³, можна вважати, що згадані записи казок привіз у Петербург О. Петров, який плідно досліджував історію і культуру Закарпаття ¹⁴.

Як відомо, усна народна творчість зіграла важливу роль у культурно-національному відродженні багатьох народів Європи (чехів, словаків, сербо-хорватів, болгарів), будучи життєдайним джерелом для поетів, композиторів, художників. Шкода, що закарпатські письменники-будителі ¹⁵ О. Духнович, О. Павлович, І. Сільвай, О. Митрак через обмеженість світогляду дуже рідко підходили до цього джерела, займалися збором фольклору у рідких випадках, і то на прохання Я. Головацького та В. Гнатюка. Якби будителі зрозуміли місце фольклору у культурному житті народу, якби вони серйозно взялися за вивчення народної мудрості, то знайшли би тут дуже багато фактів, які красномовно говорять про єдність українського народу з російським, тобто знайшли би підтвердження тій головній думці, яка була лейтмотивом їх діяльності.

Збирацьку діяльність на Закарпатті у XIX столітті гальмувала церква. Церковники, виконуючи завдання Ватікану про окатоличення населення Закарпаття і викорінення у нього почуттів єдності з єдинокровними братами по той бік Карпат, вороже ставилися до народної казки і пісні, бачачи в них пережитки «язичества», богохульство, протест проти існуючого ладу. Панівні верстви Австро-Угорщини висунули теорію про «рутенський народ», який проживає на Закарпатті і ніби нічого спільного не має ні з українським, ні з російським народами. Буржуазні історики, філологи, етнографи, на зразок Бонкала, Годинки, Стрийського, Чопея, із шкіри пнулися, щоб «довести» самостійне існування «рутенської» культури, не схожої ні на українську, пі на російську. Від сумнівних осіб вони записували пісні, казки, прислів’я, які ні мовою, ні змістом не відповідали справжнім зразкам усної народної творчості трудящих Закарпаття.

За двадцятирічний період панування на Закарпатті буржуазної Чехословаччини (1918—1938) не вийшло у світ жодного наукового видання народних казок. У двадцятих роках видано дитячі книжечки казок: «Богатий Марко» (Ужгород, 1922), «Царівна Жаба» (Ужгород, 1922), Я. Грімм. «Королева Утка. Дівчина. Червона Шапочка і вовк-ненажера» (Ужгород, 1922), «Казки. Переповів О. Маркуш» (Тячево, 1923), «Народні казки» (Ужгород, 1926) — остання містить три казки: «Два цапи», «Івасик Телесик», «Рибак і рибка» (за твором Пушкіна).

Найбільш примітним із згаданих видань була книжечка О. Маркуша, у якій надруковано вісім дитячих казочок.

Збірка К. Заклинського «Народні оповідання про давнину» (Кошіце, 1925) привертає до себе увагу тим, що в ній опубліковано справді народні твори і після кожного тексту, (а їх у книзі 50) названо, хто, від кого і де записав йото. Історичні перекази, які включено у збірку, записали учні Берегівської гімназії. Однак упорядник К. Заклинський при редагуванні намагався притупити соціальну загостреність текстів.

У 1930 році в Ужгороді вийшла невеличка збірка під назвою «Подкарпатські казки». Автор її, Борис Мартинович, був педагогом і, видаючи книжку, керувався практичною метою — дати у руки учнівської молоді матеріал для захоплюючого читання. Хоч тексти він літературно опрацював, однак побудову сюжету він не чіпав, не вносив суб’єктивних змія стосовно ідейного спрямування казок, що позитивно характеризує збірку. У книзі надруковано сім сюжетів із Ужгородського, Воловецького, Мукачівського, ’ Іршавського і Хустського районів. Всі казки виділяються повнотою, стрункістю композиції, високим ідейно-художнім рівнем, тобто можуть стежити добрими зразками казкового епосу. Оскільки ця збірка є бібліографічною рідкістю, повідомлю її зміст: «Казка про Ломидерево, Валигору і Місизалізо.», «Казка про дурного Янка», «Казка про одного худобного чоловіка і його синів» (Іван потрапляє до велета, виконує вая«кі завдання і звільняє царівну від змія), «Дев’ятник» (довірливий силач, якого цар посилає на смерть, благополучно вертається і карає царя), «Казка про хитрого Івана», «Казка про Червеного короля і його сина» (бій на Калиновому мості), «Три брати і песиголовець» (мотив про Одісея і циклопа). Недоліком збірки в те, що упорядник не дає біографічних даних про казкарів. А нам би дуже бажано знати, хто такий, наприклад, Георгій Угрин із с. Горян — автор казки про Червеного короля; або Михайло Русинко із е. Доманинців, який розповідав казку про Ломидерево, Валигору і Місизаліза; чи Карел Левдар, у репертуарі якого була казка про Дев’ятника... Опубліковані сюжети цих казкарів засвідчують, що то були талановиті носії усної народної творчості. Шкода, що збирач не записав їх репертуар повністю.

Є казки у книзі Івана Панькевича «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (Прага, 1938). Але автор добирав їх як ілюстративний матеріал до фонетики і морфології діалектів Закарпаття, тому серед них зустрічаємо й малохудожні сюжети.

Багато місця усній народній творчості відводив журнал «Наш рідний край» (1923 — 1939), який видавав у місті Тячеві письменник і педагог О. Маркуш. За сімнадцять років свого існування журнал опублікував біля 400 народних казок. Правда, майже половину складають переклади німецьких, угорських, чеських казок.

Друкувався фольклор і на сторінках комуністичної преси Закарпаття — в газетах «Карпатська правда», «Голос життя», «Працююча молодь», календарях «Карпатської правди». Серед різноманітних видів фольклору (пісень, жартів, прислів’їв) ми звернули увагу на публікації у комуністичній періодиці народних казок. У першотравневому номері «Карпатської правди» за 1926 рік була надрукована «Казка про Леніна». Це інтерпретація російської казки «Скоро проснется Ильич».

В період хортистського режиму на Закарпатті (1939 — 1944) фольклорні твори друкувалися на сторінках періодичних видань, зокрема у журналі «Руська молодежь» (1942 — 1944), де було опубліковано біля півсотні народних казок, але більшість із них — це переробки і переклади казкового епосу західноєвропейських народів. Редакція журналу надавала перевагу легендам із церковно-християнською мораллю, втручалася в народні тексти, погіршуючи їх ідейно-художнє спрямування. Без редакційного втручання у зміст фольклорних творів опубліковано лише 20 переказів у літературному додатку до журналу «Народна школа», що виходив у Ужгороді в 1939 — 1944 роках. Перекази ці розповідають про Матяша, Ракоці, Кошута, але по суті у них ідеться про боротьбу трудящих краю з кріпосництвом, про їх устремління звільнитися з панського ярма.

На початку 40-х років у Ужгороді трьома випусками вийшли у світ «Подкарпатські народні казки». ¹⁶ Як ми знаємо із достовірних джерел ¹⁷, збірка виникла із фольклорних матеріалів, які зібрав О. Маркуш, коли працював видавцем журналу «Наш рідний крап». У порівнянні з «Подкарпатськими казками» Мартиновича ця збірка не була кроком вперед. Головний її недолік не тільки в тому, що у ній відсутній будь-який науковий апарат, але й у тому, що тексти подані у літературному опрацюванні. У трьох частинах збірки надруковано двадцять сюжетів — один про тварин, чотирнадцять чарівних і п’ять новелістичних. Зважаючи на бібліографічну рідкість збірки, наведемо назви казок: «Про бідного чоловіка та про воронячого царя» (ворон з’їв биків від селянина і за це подарував бідняку чарівний млинець), «Про Івана, який кожного послухав» (як дурень виконує настанови невпопад), «Про дідового когутика та про бабину курочку», «Про дідову доньку та про бабу-босорканю», «Про дужого Петра і про чортяку». «Про блудного коника» (мотив: хитра наука), «Про дідову та про бабину доньку», «Про парубка, який приніс сонце із. скляної гори), «Про діда та бабу і їх тучне поросятко», «Про премудру дівчину», «Про бідного чоловіка, котрий покликав смерть за куму», «Про бідного чоловіка, котрий хотів зазнати неблагодарності», «Про вівчаря, котрий з чортом битися хотів». «Про бідного чоловіка та про тайстрину, яка «своє діло робила», «Про Івана, котрий на пищалці грав», «Про жону, котра з села чорта та всіх п’яниць вигнала», «Про Івана, котрий служити ходив», «Про діда, котрий на свадьбу ішов», «Про двох жебраків», «Про двох братів — бідного і багатого». Видавці в угоду «рутенській» теорії покалічили мову казок. Незважаючи на це, книга користувалася читацьким попитом.

Після визволення Закарпаття Радянською Армією і возз’єднання його з Радянською. Україною підхід до народних багатств став зовсім іншим. Інститутом Академії наук СРСР та Академії наук УРСР, Московським, Київським, Львівським та Ужгородським університетами у 1945, 1946, 1947, 1948 роках було проведено комплексні експедиції по збору усної народної творчості трудящих Закарпаття. Ця робота продовжувалася і в наступний період.

За нашими підрахунками, до цього часу ¹⁸ у періодичних виданнях та окремих збірках було опубліковано понад 1200 закарпатських народних казок. Отже, збирання казкового епосу українського населення Закарпаття я почав не на порожньому місці. Приступаючи до вбирання народної прози, у першу чергу казок, поставив перед собою два основних завдання: 1) записати як можна повніше репертуар казкарів одного села, 2) виявити як можна ширше казковий репертуар області. Вивчення казкового репертуару одного села (а таким типовим закарпатським селом, як з погляду географічного розташування, так з погляду його етнографічних особливостей і характеру розвитку в ньому прикладного мистецтва і фольклору, було обрано Горінчеве — село Хустського району, розташоване в мальовничій долині Ріки, правої притоки Тиси) дозволяє з’ясувати ряд важливих питань, а саме: як передаються казкові сюжети від покоління до покоління і яких змін при цьому зазнає композиція, стиль, образна система казки; скільки сюжетів побутує у селі без будь-яких змін та які з них найбільш поширені; які жанрові різновиди казки тут переважають; скільки талановитих оповідачів у селі; яке ставлення казкарів до традиції, в чому проявляється імпровізаторський хист оповідача; як впливає на сюжет казки світогляд казкаря, середовище та дійсність, які його оточують; характер композиції та художніх образів казки і т. д.

У Горінчеві майже кожна людина знає одну-дві казки, проте нас цікавив передусім репертуар обдарованих виконавців, майстрів слова. Упродовж шістнадцяти літ вдалося виявити тут дев’ять казкарів, записати їх репертуар — триста текстів. ¹⁹ Але цим не вичерпано репертуар села.

Якщо нелегко повністю записати казковий репертуар одного села, то набагато важче зробити це у окремому районі чи цілій області. Завдання записати казковий репертуар Закарпатської області до кінця не виконано. Воно під силу тільки великому колективу фольклористів,. Нами у 1945—1965 роках обстежено всі тринадцять районів області і записано понад 1500 казкових сюжетів: у Хустському районі — 344, Іршавському — 300, Мукачівському — 275, Перечинському — 152, Тячівському — 110, Виноградівському — 80, Свалявському — 90, Міжгірському — 75, Рахівському — 73, Великоберезнянському — 72, а в інших — менше.

Зібрані тексти казкового епосу Закарпаття, крім тих питань, що з’ясовувалися при вивченні репертуару казкарів села Горінчева, дають можливість простежити зв’язки закарпатської казки із загальноукраїнською і російською, з фольклором західних і південних слов’ян та сусідніх неслов’янських народів (угорців і румунів). На такому матеріалі уже легше простежити взаємодію традиції і імпровізаторства.

Всього в області виявлено біля 80 казкарів, серед них понад двадцять майстрів, які вирізняються багатством і різноманітністю репертуару, високим рівнем виконавського мистецтва, образністю мови, творчим підходом до створення композиції: Андрій Калин із села Горінчева Хустського району (від нього записано 120 сюжетів), його односельчани Юрій Ревть (40), Юрій Тегза-Порадюк (30). Хома Плешинець (35) та Іван Ділинко (15), Василь Холод із села Монастирця того ж району (50), Михайло Галиця із села Дулового на Тячівщині (35), Василь Королович із Страбичова та Іван Лазар із Макарова на Мукачівщині (85 і 40), три казкарі на Свалявщині — Андрій Грига із Керецьок (35), Іван Мориляк із Плоского (40) та Степан Бочко із Солочина (16), два на Виноградівщині — Василь Феєр із Широкого і Михайло Гандера із Дротинців (55 і 30), три на Іршавщині — Василь Заяць із Чорного Потока (45), Іван Ільтьо із Доробратова (60) та Ганна Васько із Заріччя (40), два на Перечинщині — Федір Кость-Скубенич із села Тур’їх Ремет (50) та Ганна Суханич із села Ракова (20), Іван Костюк із села Чорної Тиси Рахівського (35), Юрій Гебрян із села Лютої Великоберезнянського (31) та Іван Теличка із села Репинного Міжгірського районів (25 сюжетів). ²⁰

Великий інтерес становлять творчі біографії казкарів. Ці біографії — жива історія краю, його трударів, які зазнали безмір лиха, доки осінню 1944 року героїчна Радянська Армія не принесла на багатостраждальну землю сонце волі, соціальної справедливості і щастя.

Вперше про талановитих казкарів Закарпаття заговорив Володимир Гнатюк. Він виявив тут таких майстрів-оповідачів, як Михайла Пустая із Збуя (тепер на території ЧССР), Михайла Фотула із села Стройного на Свалявщині Пилипа Опаленика із села Ворочева на Перечинщині, Андрія Пряника із села Голятина на Міжгірщині, Наприклад, від Михайла Фотула фольклорист записав 32 сюжети (15 легендарних, 12 соціально-побутових і 5 чарівних), далеко не вичерпавши його багатого і різноманітного репертуару. Від нього записано коротку автобіографічну розповідь, з якої можна зробити висновок, що Фотул — представник селянської бідноти ²¹.

Обставинами життя Михайла Фотула пояснюється гостре соціальне звучання більшості його сюжетів. У його вустах не тільки новелістична, але й легендарна казка перетворюється в грізну зброю боротьби із соціальним злом, з експлуататорським ладом. Вістря своєї сатири казкар спрямовує перш за все проти несправедливого суспільного ладу, вірними слугами і опорою якого були священнослужителі («Про Якима-псотника», «Випарений піп», «Піп і злодій Шоловка», «Соломон і чорти в бочці»).

Нам у 1962 році вдалося зустріти сина Михайла Фотула, який розповів, як високо Володимир Гнатюк оцінював оповідацький хист його батька: у подяку за прекрасні казки фольклорист своїм коштом повіз казкаря в місто Мукачево на ярмарок і, коли той з заздрістю розглядав тучних бичків, сказав: «Михайле, ваші казки вартують більше, ніж пара найкращих волів». Та сип Михайла Фотула уже не міг нам розповісти ні .одної високохудожньої казки.

Серед казкарів XX століття і наших сучасників — люди різних професій, різного життєвого досвіду. Та всі вони трудівники — хлібороби, лісоруби, ковалі. Більшість із них багато бачили на своєму життєвому шляху. Горінчівський казкар Дмитро Петрик у 1914 році, під час наступу російських військ на Львів, потрапив у полон і п’ять років працював у Омській губернії, де захопився оповідями сибірських казкарів, від яких перейняв кілька рідкісних сюжетів, серед них і казку про Єруслана Лазаровича, невідому на Західній Україні. Іван Ільтьо Велику Жовтневу соціалістичну революцію зустрів у Іркутську, після громадянської війни повернувся додому, здійснивши подорож навколо Азії через Суецький канал. Казкар Іван Фельцан із села Арданова на Іршавщині під час першої світової війни опинився в Туреччині, побував у Сірії, Палестині, Єгипті. Юрій Тегза-Порадюк працював на лісорозробках у Румунії, Боснії та Герцеговині, де познайомився з балканськими казками та юнацькими піснями. Блукання по світу в пошуках кращої долі збагачувало життєвий досвід та знання цих трударів, розширювало їх світогляд. Всі вони визнають, що їх казковий репертуар, започаткований в отчому домі в роки дитинства, пізніше значно доповнений новими сюжетами і мотивами, набутими під час поневірянь. Отже, вроджений талант народного оповідача зростав і мужніє, коли він прилучається до великої школи життя, виходить на широкі простори, і це — закономірне явище у фольклорі різних народів.

Характер і життєвий досвід казкарів впливають на їх репертуар. Андрій Калин, Михайло Галиця, Василь Королович, Василь Заяць — казкарі-універсали, які з однаковою майстерністю розповідають чарівні, легендарні і новелістичні казки, знають билиці і перекази. Іван Ділинко, Ганна Васько, Василина Турок надають перевагу чарівній казці, їх би можна назвати казкарями-епіками. Юрій Гебрян, Іван Лазар, Хома Плешинець, Василь Феєр — майстри сатиричного жанру, вони вільно почувають себе у соціально-побутовій казці. Федір Кость-Скубенич надає перевагу сюжетам з філософським моралізуючим ухилом, а Іван Ільтьо виділяється у жанрі історичного переказу і новелістичної оповіді.

Ми переконалися, що чим талановитіший казкар, тим яскравіше проявляється його творча індивідуальність. Він не повторює сліпо відомі сюжети, а по-своєму інтерпретує їх, створюючи по суті нові твори. Справжній казкар вкладає в традиційний твір своє бачення світу, свій поетичний хист, і це позначається на ідейній спрямованості твору, на розвиткові сюжету, цілісності і стрункості композиції, художності образів і мови. Так, наприклад, казку «Сто братів» записано від трьох казкарів села Горінчева. Дмитро Петрик початок-заспів казки подає в традиційному плані: за одну ніч дружина лісоруба народила сто синів. Юрій Ревть пояснює неймовірність такого випадку: героїня його казки з’їла насіння чародійної троянди і через певний час народила сто синів. Андрій Калин уточнює: з’ївши насіння з чародійної ружі, жінка щороку народжує по синові. Або ж казка «Про Долманьоша», яку Андрій Калин почув від односельчанина Івана Ділинка. Герой казки Ділинка здійснює 30 подорожей, розповідь про які у творі є досить детальною. Андрій Калин розвантажує твір від сторонніх мотивів та епізодів, його герой подорожує лише чотири рази, розповідь про ці мандри порівняно стисла.

Тривале спілкування з народними оповідачами дає нам можливість подати творчі портрети окремих із них, що дозволить повніше простежити зв’язки традиційного і новаторського, закономірності побутування казкового епосу.

Михайло Галиця — один із талановитих сучасних українських казкарів. Горизонти його домислу винятково широкі, поетичне світосприйняття багате, майстерність оповідача висока, він дивує слухачів монументальністю сюжетів і образів, умінням відгукуватися на актуальні події.

Читати й писати навчився в парафіальній школі. Потяг до знань був великий, а життєва дорога стелилася по нужденних заробітках, далеко від рідної оселі. В Галичині Галиця перекопався, що «русини» колишньої Австро-Угорщини не єдині, що мають вони на сході рідних братів, доля яких така ж важка, але прагнення яких до свободи таке ж велике, як і в закарпатців. Парубком Галиця потрапив на Балканський півострів — у Боснію і Герцеговину. Тут він побачив хорватські і сербські міста та села, пізнав долю заробітчан слов’янського півдня. Своїми допитливими очима дивився на Боснійські гори, бачив у них красу рідних Карпат, прислухався до казок, що їх далеко від рідного дому розповідали земляки, такі ж заробітчани, як він сам, і тих казок, що їх чув від друзів по роботі у лісі — сербів і хорватів. Звикав до близької слов’янської мови, зачаровувався перлинами народної творчості. Галиці подобалися пісні Балкан, оповідання про народних месників-гайдуків. Південнослов’янський струмінь у творчості Михайла Галиці відчувається виразно. Можливо, звідси брав початок характеру тих; казок Галиці, що мають широку епічну форму та героїчний зміст.

Перед першою світовою війною Михайло Галиця їздив за океан. Повернувся, не заробивши нічого. І знову з рідної оселі дороги повели його шукати заробітків. Помирали діти в сім’ї, невиліковною недугою захворіла дружина. Тільки під старість привітно посміхнулося йому щастя. Вже досвідченим робітником подався на будівництво Теребле-Ріцької гідроелектростанції. І є щось символічне в цьому. На будівництві Галиця застосував чимало вміння і досвіду, працюючи бригадиром теслярів. Саме з будівництва йому було призначено пенсію, яка забезпечила спокійну старість.

Казковий репертуар Галиці багатий і різноманітний. Вія з однаковою майстерністю розповідає чарівні, легендарні, соціально-побутові та дитячі казки, історичні оповідання, філософські притчі. Знає він чимало народних пісень, обізнаний з народними звичаями і ритуалами сімейно-побутового характеру, його лексика багата на прислів’я і приказки. Одним словом, Михайло Михайлович Галиця — уособлення знань і творчості носія народної культури.

При широкому творчому горизонті Галиця все ж найбільш повно виявляє себе в чарівній казці. У нього вона відзначається монументальністю композиції і образів, глибиною філософського задуму. Такі сюжети, як «Про Білого Полянина», «Про Царя Дикого лісу», «Гора, що верхом сягала неба», «Про Анну Престоянну», «Про Фармудзь Івана», «Про Ружу Івана», «Про Ристу Бакуша» та інші, без перебільшення можна назвати народними епопеями.

У казці «Гора, що верхом сягала неба» Галиця виводить свого героя в космос, заставляє вивчати і вникати в закони всесвіту. Потрапивши на високу гору, Іванко помічає, що сонце тут світить ясніше, що тепла тут більше, шо повітря тут чистіше. Необізнана з законами фізики і хімії людина переконана в тому, що чим ближче до сонця, тим і тепліше. Мабуть, тому на вершині гори в казці ростуть дерева-гіганти, б’ють джерела цілющої чудодійної води.

Глибокий ідейний задум вклав Галиця в казку «Цар Дикого лісу». Вона є одним з найпоетичніших і найоригінальніших його творів. Граф, прихильник «цивілізації» і ворог дикої природи, душитель свободи, велів піймати і замкнути до клітки Царя Дикого лісу — уособлення свободи в її стихійному первісному стані. Цар — хазяїн незайманої природи, дрімучих лісів і неприступних гір. морів, озер і рік, повелитель звірини і птахів — був пійманий графським мисливцем підступно. В клітці невільник повільно гине. Його рятує від смерті хлопчина, не зіпсований цивілізацією. За це граф-батько віддає хлопця на поталу звірям. Заступником рятівника став Цар Дикого лісу.

Окремо слід поставити таку казку Галиці, як «Мурашчине царство». Це алегорична казка, в якій подається народна філософія осмислення історії. Мурашка — символ працелюбності. Символ цей стає високим і прекрасним, коли думаємо про силу всього трудящого люду планети. В єдності дій трудящих сила і краса, будівничий дух в ім’я життя, миру. Галиця намагався втілити в фольклорні образи свої глибокі роздуми про історичну дію трудового народу. Казка народилася в результаті індивідуальної творчості, що втілена в традиційні форми.

В житті Михайло Галиця звідав багато соціальної кривди, лиха, добре знає психологію знедоленого селянина. В багатьох казках Михайло Михайлович е поборником прав гноблених, визискуваних, малює картини бідності. Це було типовим для умов верховинського села лихих часів поневолення Закарпаття іноземцями. Казкар не обмежується пасивним описом скрутного матеріального становища, він закликає до боротьби з гнобителями всіх категорій. Гострим політичним звучанням, бунтарським пафосом пройнята казка «Про Ристу Бакуша». Складена вона за мотивами легенд про розбійника-опришка Боснії, який звався Ристою Бакушем. Опришок цей свого часу піднявся на боротьбу проти окупантів, місцевих багатіїв.

В репертуарі Михайла Галиці є казка про Королевича Марка і Мусу-Кеседжія. Як відомо, Королевич Марко — головний герой сербохорватських, македонських та болгарських юнацьких пісень. Ні в українських, ні в російських фольклорних збірниках немає згадки про цього національного героя південних слов’ян, якщо не рахувати матеріалів видатного фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, записаних серед бачванських русинів — переселенців на Дунайську рівнину із Закарпаття. Факт існування на південних схилах Карпат казки про Королевича Марка є свідченням зв’язків українців Закарпаття з слов’янами Балкан.

Науковий та літературний інтерес становлять казки-легенди Галиці, серед яких варто, зокрема, згадати унікальну в європейському фольклорі казку про римського папу Григорія. В ній розвинуто мотив кровозмішання. Можна подумати, що казка навіяна читанням історико-біблійних і церковних книжок.

Будучи казкарем традиційним, Галиця має від природи неабиякий талант імпровізатора. Це допомагає йому складати монументальні сюжети та образи, в тканину традиційного вплітати нові мотиви, деталі, по суті створювати нове, відмінне від вже існуючого. Його устами говорить трудящий люд Закарпаття, який виніс на своїх плечах злигодні віковічного гноблення і соціальної кривди, культурного, національного, політичного безправ’я. Пройшовши складну і нелегку життєву дорогу, Галиця прийняв серцем і розумом погляди робітництва.

Андрій Калин — чи не найвідоміший із сучасних українських казкарів. Його казки багато разів видавалися на українській, російській і чеській мовах. ²² Він — традиційний казкар з широким діапазоном, з багатим і різноманітним репертуаром.

Біографія Андрія Степановича Калина — це біографія сільського наймита, якого нестатки не раз заставляли кидати вічно голодну сім’ю і тинятися по світу у пошуках шматка хліба. Батько, залишивши дружину і дітей, поїхав, як і тисячі співвітчизників, шукати роботу за океан; змарнував сили і здоров’я в американських вугільних шахтах і передчасно загинув. Всі свої дитячі й юнацькі роки Андрій важко працював, щоб допомогти, а пізніше утримувати, часом навіть рятувати від голодної смерті матір-удову й малолітніх сестер. Тільки з встановленням Радянської влади на Закарпатті настало справжнє життя для таких, як Калин. Коли почалася колективізація, Андрій Калин одним із перших виявив бажання вступити до колгоспу, де працював до виходу на пенсію.

Ще з дитячих років Калин виявив виключну зацікавленість і любов до казок, сприймаючи значну частину свого репертуару, як і взагалі більшість казкарів, ще з дитинства і замолоду. «Коли я був молодим, — розповідає А. Калин, — я знав безліч казок. Варто мені було раз почути казку, і я її вже пам’ятав, хоч би вола була довгою на три дні. Я просто шукав казки...» В одній із своїх казок («Пообіцяй те, за що вдома не знаєш») Калин змалював образ бідного хлопчика, який віддає за три казки все своє мізерне майно: капелюх, піджак і штанці.

З ранніх років у майбутнього казкаря виробляється тонке вміння відрізняти хорошу казку від поганої, справжнього майстра від ремісника. Він пройшов серйозну школу казкаря і грунтовно сприйняв народну традицію. Велику частину свого репертуару зібрав Андрій Калин у своєму селі, але разом з тим увесь час черпав його із казкових скарбів усього Закарпаття. Він дуже добре знає казкарів не тільки свого рідного села, але й навколишніх сіл і цілої область Андрій Степанович називає багатьох осіб, від яких він слухав казки і які були його «вчителями». Зокрема, це його земляки Іван Ділинко — коваль, Юрій Ревть — тесляр, Юрій Тегза-Порадюк — лісоруб, а також опришки Мосур і Брання, циган Габор, столяр Фері, гуцул Метничук з с. Богдана Рахівського району, безіменний дід з с. Стропкова на Пряшівщині...

Як неодноразово відзначали фольклористи, підбір казок засвідчує основний напрям думок і почуттів казкаря. Андрій Калин віддає перевагу тим сюжетам, у яких виступають прості люди, частіше бідняки-лісоруби. Улюблений герой казкаря — бідний хлопець-мандрівник, якого женуть злидні шукати щастя по світу.

Характеризуючи Андрія Калина як виразника світогляду селянської бідноти, ми не замовчуємо, що у окремих його казках поряд з гострим соціальним протестом і критикою панівних класів зустрічається політична обмеженість, релігійні пережитки, патріархальний консерватизм. Пояснюється це умовами історичного життя верховинського села, у якому аж до приходу Радянської влади велося натурально господарство, панувала масова неписьменність.

Казки Калина змальовують картину важкого матеріального становища селян і робітників в умовах феодально-кріпосницького ладу. З одного боку — злидні трудового народу, з другого — розкоші панів. На одному полюсі — жебраки, наймити, лісоруби, пастухи; на другому — поміщики, попи, торгівці, генерали, царі. І боротьба між ними непримирима. Яскравим прикладом може служити хоч би казка «Як опришок віддячився бідному чоловікові». Тут опришок виступає народним месником і захисником бідних, про що він прямо говорить: «...від багатого краду, а бідному даю». Як відомо, цей улюблений вислів — гасло всіх славнозвісних опришків: Довбуша, Кармелюка, Шугая та інших.

Сюжетний стержень названої казки полягає у тому, що бідний чоловік віддає останні гроші, аби викупити хлопця, засудженого на страту. І хлопець віддячує за це своєму рятівникові. Є кілька прикарпатських варіантів цього сюжету: «Чорт-шибеник» — у збірці казок Гнатюка, «Мертва мати» — у Яворського, «Вдячний злодій і збиточна небіжка» — у Роздольського. Між цими варіантами і казкою Калина суттєва відміна: у Гнатюка чорт допомагає біднякові стати багатим; у Яворського бідняк залякує свого марновірного брата-багатія тим, що приносить мертву матір під його вікно, і в такий спосіб дістає частину братового майна; у Роздольського це все проробляє, щоб збагатитись, звичайний злодій. Герой же Калинської казки — опришок, який дів в ім’я соціальної справедливості, — у багача забаряв для бідного!

Як справжній майстер Андрій Калин вносить в традицію свій поетичний дар, що проявляється в ідейному спрямуванні твору, в цільності композиції, в органічному розвитку сюжету, в створенні образів, у соковитому місцевому колориті, у живій народній мові. Він не перевантажує оповідь деталями, уникає невиправданих контамінація, не притримується принципу трикратності, традиційних зачинів і закінчень, що пояснюється переважанням у нього реально-психологічних інтересів над формальними. Цим він завойовує увагу слухачів,

Василь Королович — особистість типова для сучасного українського села, яке за роки Радянської влади зробило значний поступ вперед по шляху економічного і культурного прогресу.

Від своїх краян Королович змалку успадкував витворені народною мудрістю казки і легенди, історичні перекази. Він став володарем живих народних перлів. Упродовж 1955 — 1966 років ми зафіксували із його уст 85 сюжетів. Репертуар казкаря відзначається не тільки великою кількістю сюжетів, але й різноманітністю: із 85 текстів чарівних казок — 38, соціально-побутових — 20, анекдотичних — 3, легендарних — 2, билиць — 7 та історичних оповідань — 15. Та цим не вичерпується його репертуар: у нього входять загадки (біля 50), прислів’я, прекрасні пісні, замовляння, прикмети і т. д.

Василь Королович належить до тої категорії майстрів, у творчості яких традиція гармонійно поєднується з особистою ініціативою, з новаторством. Казкар з пошаною згадує своїх «учителів»: діда Королевича, цигана-коваля Марція, бідного селянина Макусія Леняша та інших. Основне багатство свого репертуару він засвоїв у рідному селі: на вечорницях (або як їх тут називають «прядки»), в колибах пастухів, а потім — у дорозі. Працюючи на залізниці, Короловичу доводилося чути казкарів інших національностей. Наприклад, він запам’ятав чимало сюжетів від робітників-угорців, від словацьких селян і т. д. Звідсіля — широкий діапазон таланту казкаря, риси інтернаціоналізму в його творчості.

Розкриваючи художні особливості казок Василя Короловича, перш за все підкреслимо майстерність оповідача, його вміння створити струнку, цілісну композицію. Тексти, які записані з вуст цього казкаря, можуть бути зразками народної творчості. Королович розвиває сюжет послідовно, мотивуючи кожну деталь і логічно, і психологічно. Маючи феноменальну пам’ять, живу творчу уяву, виключний природний хист, Василь Королович творить легко, у своїх варіантах удосконалює форму і поглиблює зміст традиційних текстів.

Світосприймання Василя Короловича по-справжньому народне: у його казках відображені народні ідеали, тверда віра трудящих в перемогу соціальної справедливості, у світле майбутнє. Зі щирою любов’ю він малює образи представників трудового люду («Падіння Льодяного царства», «Мудрий Іванко», «Дерево до неба», «Залізноноса баба» тощо), наділяє їх кращими рисами: красою і силою, мужністю і волею, мудрістю і благородством. Слід відзначити ідею державності, яка проходить червоною ниткою через всю творчість казкаря й запалює його персонажів на героїчні вчинки. В той час, коли для більшості народних митців характерний показ стихійності борні добра зі злом чи правди із кривдою, казкам Короловича властивий показ організованої боротьби по захисту держави від нападників. Постає питання: звідкіля у страбичівського митця цей оригінальний сучасний мотив? Ми пояснюємо це професією казкаря, який майже все своє життя пропрацював залізничником. Залізниця — головна артерія державного життя, і її працівникам притаманне почуття державності.

Ця ідея, зокрема, знайшла художнє втілення в чудовій казці «Шовкова держава». Казкова «Шовкова держава» символізує край, в якому панує достаток і люди щасливі. Юнак Володимир, який, переборовши усі перешкоди, дістається до «Шовкової держави», переміг ворогів-загарбників і визволені народи об’єднав в одну миролюбну, могутню державу. Об’єднання народів у рамках однієї держави з метою встановлення тривалого миру, який є запорукою щасливого життя, змальовується Василем Короловичем і в інших чарівних казках.

Група соціально-побутових казок Василя Короловича торкається важливих, актуальних питань громадського та родинного життя у минулому («Правда і Кривда», «Три золоті слова», «Про чоловікову біду», «Як чоловік кумався зі Смертю.», «Як піп шукав ліпшого хліба» та інші). Ці казки спрямовані проти класових ворогів. Королович таврує жорстоких гнобителів народу: князів, графів, панів, екзекуторів, служителів культу. Приваблює в цих творах непохитна віра в творчі сили народу. Духовна й фізична перевага простої людини над паном — головний мотив циклу.

Особливої уваги заслуговують філософські казки Василя Короловича («Що найцінніше», «Про Благодать і Щастя»). В них ставляться проблеми життя, які хвилювали і ще довго хвилюватимуть людей.

Крім чарівних, новелістичних, легендарних та анекдотичних казок, Королович з успіхом розповідає історичні перекази (цикл про Матяша, якого він називає «руським хлопцем» із закарпатського села Оріховиці), виступає в жанрі етнографічного нарису. Наприклад, від нього ми маємо нарис весільного обряду села Страбичова та ряд гумористичних нарисів на тему стародавніх вірувань, забобонів. Отже щодо жанрової різноманітності сюжетів Василь Королович посідав перше місце серед закарпатських народних оповідачів.

Казкарі різняться своїм репертуаром, манерою виконання. Кожен із майстрів художнього слова у чомусь своєрідний.

Найстаріший казкар Горінчева Юрій Ревть з великою заохотою розповідає казкові історії, даючи їм свою інтерпретацію. Він полюбляє діалоги, вводить у текст прислів’я і приказки. «Було де не було — тягни, біла кобило! Аж біла но може — чорна ЇЙ поможе», — таким зачином починає казкар кілька своїх текстів — «Про самородну дівчину», «Про Ровжу Шандора»... Розповідає казки, ходячи по кімнаті, супроводжуючи розповідь доречною жестикуляцією і мімікою. Розповідаючи казку «Про Ровжу Шандора», він продемонстрував, як благородний розбійник виконував «дуботанець». Свою перевагу над іншими казкарями Юрій Ревть якраз і вбачає у манері виконання, Хоч чарівні казки у нього переважають, найкраще йому вдавалася соціально-побутова казка. У його творчості часто зустрічаються антипопівські мотиви. Гумор, оптимізм казки Юрій Іванович протиставляв своєму важкому життю: у пошуках роботи і хліба пройшла його юність, подружнє його життя було короткочасним — по смерті дружини всі турботи про п’ятьох дітей лягли на його плечі. Та на роботі і вдома була з ним казка.

Казкар Березнянської Верховини Юрій Гебрян, дотепний оповідач в сатиричним ухилом, любить розповідати антипопівські, антирелігійні казки. Такі казки є в репертуарі чи не кожного казкаря, але більшість оповідачів хоч і викривали моральний занепад, розтління уніатського попівства, проте не чіпали самої релігії. Виходило так: релігія й церква добрі, погані тільки попи. Отже їхні казки антиклерикальні.

Юрій Гебрян подолав цю обмеженість, що можна пояснити його пролетарським вихованням — він майже сорок років пропрацював токарем на лісопилці у рідному селі Лютій, — і в своїх казках викриває суть релігії, бачить зло у релігійному фанатизмові («Як коваль у царство попав», «Як корчмар покликав у гості богів», «Перед хрестом чи перед будкою треба зняти шапку», «Про побожного єврея»).

Сатиричне спрямування має репертуар Михайла Гандери із села Дротинців. Його творчість можна розглядати в аспекті українсько-угорських фольклорних зв’язків, а також в аспекті впливу на репертуар казкаря книги. Навчившись читати й писати в початковій школі, яка в ті часи була угорськомовною. Гандера самотужки вивчив кирилицю і з захопленням перечитував книжки по тільки на угорській, але й на українській, російській та церковно-слов’янській мовах. Деякі сюжети і мотиви він взяв із збірок фольклорної прози не тільки українського, але й угорського народу. Правда, казкар тут оперує власними засобами і багатством особистої фантазії, домислу, тому його казки сприймаються, як оригінальні. Михайло Гандера добре володіє майстерністю усної новели, яка набуває у нього гострого політичного забарвлення та звучання.

Залежність репертуару від життєвого досвіду казкаря чітко простежується у Івана Лазаря. Майстер на всі руки (бджоляр, будівельник, ветеринар), добрий організатор (тривалий час працював бригадиром колгоспу), прекрасний оповідач — ось хто такий Іван Іванович Лазар. Багато він успадкував від свого батька, також Івана Івановича, 1886 року народження. Іван Лазар-батько відомий на всю околицю як ветеринар-ворожбит. Розповідають, що він виліковував безнадійно хвору худобину. На запитання, як він допомагає худобі, старий відповів, що знає, яке зілля від чого дати, а молитви чи замовляння тут ні при чому. Своє мистецтво він пояснив добрим знанням анатомії і біології організму тварин, бо з дитинства наробляє з худобою: скотарив, не раз запрошували його зарізати свиню чи вівцю.

Лазар-батько завжди проявляв соціальну активність. Будучи як військовополонений в Росії у 1917 році, він не залишився стороннім спостерігачем, а став активним учасником подій, вступив в ряди червоної гвардії. А син в роки Великої Вітчизняної війни не хотів воювати в хортистській армії проти радянських братів, при першій нагоді здався в полон.

Син перейняв від батька і оповідацьку майстерність. Казок Іван Іванович Лазар-син знає багато. В одну з неділь він розповів нам понад десять сюжетів, заявивши, що знає їх більше сотні. Улюблений його жанр — сатирична побутова казка. З великим оповідацьким мистецтвом він передає антирелігійні і антипопівські сюжети. Він творчо підходить- до традиційного, почутого від інших: «Я ніколи дослівно не повторюю почуте, завжди щось своє додам», — заявив він у розмові. Про притчу «Хліб і золото» сказав: «Я її вчув по будапештському радіо, вона мені сподобалася, і я почав її розповідати по-своєму тим, хто не знає угорської мови». Цей факт засвідчує, які різноманітні шляхи поширення фольклорних творів у наш час.

Прагнення внести в казку побільше реалістичних мотивів простежується в творчості казкаря Василя Холода, який належить до молодшого покоління казкарів. Його репертуар порівняно багатий і різноманітний. Ми вже записали від нього понад 30 сюжетів — кількість, що характеризує досить обдарованих майстрів. Розповідає він і соціально-побутові новели, ї народні перекази та легенди, і чудові чарівні казки. Як представник сільської бідноти, виразник її світогляду, Холод протестує проти соціальної несправедливості й увесь час бере під захист знедолених і скривджених. Його улюблений позитивний герой — «бідний чоловік», «простак Іван», що не може похвалитися ні майном, ні родом. Уособленням несправедливості, тобто капіталістичного ладу, в казках Холода бачимо багатство, гроші. Власницьку пристрасть, що штовхав людину на злочин, казкар таврує в новелах «Як чорт прийшов до невістки за грішми», «Про Івана, що служив 25 років у війську», «Про мудрого чоловіка.», «Про Митра Лукавого», «Як чоловік прийняв на ніч подорожнього»... Викриваючи жадібність і аморальність міських буржуїв, Холод розповідає, наприклад, як директор готелю, до якого солдат проситься на ніч, продає свою жінку, щоб виманити від квартиранта гроші. Буржуазний лад роз’їдав мораль і простих селян: селянка влаштовує за гроші любовне побачення своєї дочки з паном-подорожнім («Як чоловік прийняв на ніч подорожнього.»). Є в казках Холода і антипопівські мотиви. Самодурство, деспотизм, пиху і глупоту служителів культу казкар висміює в новелі «Про попа і бідного чоловіка». Іван показує себе далеко розумнішим як «пан превелебний» (мотив «чи вкрадеш від мене коні, воли, жінку?»). Антицерковні тенденції в творчості Холода переростають в антирелігійні, коли він сміється з «побожності» відсталого консервативного селянина, що звик споминати бога й молитися на кожному кроці. В змалюванні образів-персонажів, у подачі деталей казкар прагне до правдивого зображення дійсності, наскільки це дозволяє жанр. Оця риса, на наш погляд, характеризує наймолодше покоління казкарів. Вона — наслідок впливу радянської епохи.

З великою майстерністю розповідає казки Хома Плешинець. Можна сказати, що на Закарпатті мало кого можна порівняти а ним. Сприяв успіхові Плешинця не тільки багатство сюжетів, образів, уміння користуватися художніми деталями — успіх Хоми Івановича обумовлює і його чудовий голос. Стихія Плешинця — сатирична казка з різними топкими натяками. Розвиваючи традиційні мотиви, він вплітає у тканину розповіді свої елементи. Значні за обсягом зачини, оригінальні формули-закінчення казок говорять не тільки про винахідливість казкаря, але і про його схильність до вишуканості, дбайливе ставлення до традицій казкового епосу.

Гострий на слово і Василь Феєр. Він — майстер композиції, твір будує довершено. Колишній наймит-свинар, він зло кепкує над панами, непримиримий там, де йдеться про справедливість і чесність.

Кожен казкар, відштовхуючись від традиційного, по-своєму будує композицію казки, наповнює колективно витворений казковий сюжет реалістичними деталями, осучаснює його ідейне спрямування.

Етнографічне сусідство закарпатських українців з словаками, угорцями і румунами впливало на казковий епос, у якому відчутні не лише словацькі, угорські та румунські мотиви, але й південнослов’янські. Та основний репертуар казкарів Закарпаття — органічна частка загальноукраїнського казкового епосу. У ньому чітко простежуються не лише типологічні, але й генетичні зв’язки з російськими народними казками. Наприклад, казка Андрія Калина «Про вугляра», яку він чув у молодості від «діда із Стропкова», має в основі відомий сюжет про Марка Багатого («від долі не втечеш»), розповсюджений в українському і російському фольклорі. У нашому розпорядженні є вісім прикарпатських варіантів цього сюжету і ціла серія загальноукраїнських із збірок Чубинського, Лесевича, Кравченка, Драгоманова. Зустрічається цей сюжет і в збірках російських казок — у Афанасьєва, Садовнікова, Ончукова, Зеленіна, Добровольського, братів Соколових... І до інших закарпатських сюжетів легко відшукати аналогії в загальноукраїнських і російських казках, що е одним із незаперечних свідчень споконвічної приналежності Закарпаття до східного слов’янства.

Спостереження над творчістю сучасних казкарів Закарпаття дає підставу зробити висновок, що у фольклорі відбувається безперервний процес — органічне поєднання колективного і індивідуального, традиційного і новаторського, що казка в регіоні Карпат, яка тривалий час займала тут чільне місце в духовному світі трудящих, досі живе повнокровним життям.

П. В. Лінтур

Бочко Степан Іванович

У кінці XIX століття український вчений Володимир Гнатюк тричі побував на Закарпатті — у липні 1895, березні-квітні та липні-серпні 1896 року. Він здійснив фольклорні експедиції у сім районів області. Із уст казкарів записав 31 легенду, 66 казок, історичні перекази та кілька пародій на церковне богослужіння. Ці зразки оповідальної народної прози склали два томи шеститомного зібрання «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». Особливо великий ужинок був у Свалявському районі — 18 апокрифічних легенд про створення світу, Соломона, веселі пригоди святого Петра та 43 казки, переважна більшість а яких побутові. В перший свій приїзд фольклорист виявив у селі Стройні чудового майстра казкової оповіді Михайла

Фотула, від якого записав 33 сюжети, в селі Дусині — примітних казкарів — Івана Русина І Миколу Праця. В другий приїзд Володимир Гнатюк відвідав село Солонин. І знову відбулося плідне знайомство із двома казкарями — Михайлом Кулею та Дмитром Бочком.

У серпні 1959 року на Свалявщину, щоб пройти маршрутом Володимира Гнатюка, приїхав П. В. Лінтур. Петра Васильовича цікавило питання, як у районі збереглася казкова традиція. Так в поле зору фольклориста попали казкарі Андрій Грига із Керецьок, Іван Моріляк із Плоского та Степан Бочко із Солочина.

Перше знайомство з Степаном Івановичем Бочком породило у Петра Васильовича сумнів. Казкар намагався говорити по-книжному, збивався. Він натякнув про оплату його праці: «Моєму стриєві Митрові пан із Львова платив по золотому за кожну казку. І мені при чехах один пан із Поляни платив на день 25 крон». В той день, 22 серпня, шукач народних скарбів записав лише два сюжети: «Як хлопець-верховинець навчив царівну говорити» та «Молодильна вода».

Степану Івановичу теж не завадила б «молодильна вода». Тоді йому йшов шістдесят четвертий рік. Важке життя зорало його обличчя зморшками — від п’ятнадцяти років наймитував у місцевого попа, а коли йому виповнилося дев’ятнадцять, пішов працювати на лісорозробки. Покалічило йому ногу, став інвалідом, та пенсії від буржуазного уряду «не виходив». Лиш у радянський час зважили на його інвалідність — призначили сторожем на тваринницькій фермі, а відтак він отримав пенсію.

Тішився, що виховав шестеро дітей.

Наступної зустрічі фольклорист повів розмову про усну народну творчість як велике багатство народу. А потім для казкаря і присутніх у хаті сусідів... розповів казку: «Був собі один газда та мав сина-одинака. Хотів його вивчити на попа, айбо сина наука не бралася. Та газда мав двох волів, продав їх — і гроші зробили своє діло...». Це була оповідь про попа-бездару, яку у 1896 році записав у Солочині Володимир Гнатюк від Дмитра Бочка. Закінчувалася казка інспекторською перевіркою якості богослужіння попа. Та єпископ, отримавши від попа хабаря, заявляв: «Мани, синку, мани, як дотепер манив». Коли Петро Васильович проспівав на церковну манеру діалог між попом і владикою, всі присутні зареготали.

Степан Іванович Бочко цієї казки не пам’ятав, зате пригадав іншу — «Про попа Павука і дяка Бамбука». Це було те, що шукав фольклорист. Варіант цієї казки під назвою «Дяк-злодій і піп-ворожбит» відомий у Гнатюковому записі від Миколи Проця із села Дусина.

Потім пішло легше. Казкаря не треба було просити. «Про скупого попа і хитрих майстрів», «Пан і селянин», «Про розумного Івана»... В кожній казці — селянська мудрість, віра в перемогу добра над злом. В кожній якийсь цікавий штрих, відсутній в інших казкарів, які розповідали ці самі сюжети. Ось, наприклад, казка «Про дванадцять дівок». Цар хвалиться своїми багатствами. Що він показує сватам? Золото, діаманти? Ні! Він, мов селянин, показує женихові своїх коней, корів, волів, овець. Та й казковий цар, як і в реальності, своїми діями приносить біди простому народу. Так, правитель із казки «Молодильна вода» у сліпому гніві наказав убити сина, який мав женитися на доньці сусіднього правителя. Батько відданиці-царівни оголошує війну батькові жениха-царевича. І пролилась би кров, якби мудрий мельник не відшукав царевича, що чудом врятувався, та не помирив його з батьком. Слова мельника звучали по-сучасному актуально: «Не нянька пошкодуй, а невинний народ. Най буде мир на світі, пай народ не гине». Чи не заради оцих реальних штрихів розповідають казкарі чарівні казки?!

Свої казки С. І. Бочко наближав до життя реалістичними деталями. У казці про те, як ліниву жінку привчали робити «не молотом, а голодом», героїню він назвав Кицею. Таку вуличну назву мала одна не вельми беручка до роботи односельчанка.

До казок Степан Іванович ставився з повагою. Герой однієї із його казок ходить від села до села і збирав народну мудрість, і в кінцевому рахунку притча допомогла йому оженитися на царівні. «Давно кожен чоловік мав знати казки розповідати, бо без цього не можна було подорожувати чи в лісі робити», — сказав казкар. П. В. Лінтур вгадав ці слова Бочка, коли в п’ятій книзі «Гуцульщини» Володимира Шухевича зустрівся із зафіксованим повір’ям, що злобні богині лісу — лісниці, які зманюють легінів на манівці, не люблять казок. Гуцули вважали: той, хто хоче, аби жінки дідьків або лісниці не мали над ним сили, повинен у дорозі сам собі голосно розповідати казки. Степан Іванович знав казок не на одну ніч.

Всього П. В. Лінтур записав від С. І. Бочка 16 текстів. Одна билиця була опублікована у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966). Казку «Царівна-відьма» із репертуару солочинського казкаря П. В. Лінтур опублікував у збірці «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969).

Васько Ганна Іванівна

Серед жінок казкарки зустрічаються значно рідше, ніж серед чоловіків. Інша справа — пісенний фольклор. Тут пріоритет належить жінкам. У пошуках талановитих носіїв народної мудрості П. В. Лінтур виявив вісімдесят казкарів, та жінок серед них — лише сім (Іляна Романій із Нанкова, Ганна Павлик із Горінчева та Василина Турок із Стеблівки Хустського району, Варвара Дюрик із села Запереділля на Міжгірщині, Ганна Суханич із Ракова на Перечинщині, Марія Васько та Ганна Васько із села Заріччя Іршавського району).

Із казкаркою Ганною Іванівною Васько фольклорист познайомився через її доньку Марію, з якою допомогли йому познайомитись студенти-заочники Ужгородського університету у 1951 році, коли він з’ясовував питання, чи живе казка в устах молоді. Тоді Марійці було 20 років, і від неї фольклорист записав 17 сюжетів: «Про сміливу дівчину і дванадцять розбійників», «Про три вуздечки», «Про Долманьоша і шаркань», «Про Тяжигору», «Про трьох царських доньок і Івана — коровиного сина».~ Дівчина заявила, що свій репертуар перейняла в основному від матері. Так виникла потреба зустрітися з її матір’ю Ганною Іванівною. Така можливість випала лише у 1958 році.

Ганна Іванівна Васько народилася в селі Олешнику Виноградівського району в сім’ї селянина-бідняка, школу відвідувала всього один рік, бо перша світова війна перервала навчання. Писати вона не навчилася, а читати вміла по складах. У 1925 році її засватали у сусідній район. Жених із села Заріччя Іршавського району був також із бідної сім’ї. Голодними і темними вечорами вона втішала своїх дітей казками, які завжди закінчувалися щасливо. Казки вона перейняла від свого дідуся ще в дитинстві і всі передала своїм дітям — п’яти дочкам і синові.

Не бачити би її дітям щасливого просвітку у житті, якби не прийшла на Закарпаття у 1944 році Радянська влада.

У колгоспі Ганна Васько і її чоловік були в числі передовиків виробництва. А їх дітям відкрилися двері навчальних закладів. Та першу школу вони пройшли під рідною стріхою: мати з допомогою казок вчила їх поважати працю, вірити в торжество справедливості і добра. Приходили її казки слухати і сусідські діти, а потім — і дорослі, бо ж у гостинній хаті зимою влаштовувалися вечорниці.

Дванадцять зошитів списав П. В. Лінтур, слухаючи одну за другою казки Ганни Іванівни, — «Про Долмана і двох його братів Івана та Василя», «Про злу мачуху», «Про дванадцять карликів», «Піп, його слуга і святий Миколай», «Про Тяжигору, Далекочуя і Далековида», «Про Подолянина», «Про Прунслика»...

Репертуар Ганни Васько виявився дуже традиційним. Ця традиційність — у розвитку сюжету, формальних ознаках казки. Любить казкарка традиційні зачини і закінчення: «Було раз, що не було», «А Долман привів у сю країну матір і вітця, і жили вони, доки їм ся жили не порвали, а наші не подужали. А я сіла на стілець, та й сій казці кінець», «Та було у мене помело і путь за мною замело, тут мене поклало сидіти і казки казати», «А я там була, дуже-м радувалася, на свадьбу у решеті паленку носила, коли ота свадьба була»... Та вносить вона в казку і своє: у сюжеті «Силач» Сучикаменя і Валигору перемогла баба-босорканя (у інших варіантах — це маленький чоловічок з довгою бородою), позитивним героєм її сюжетів часто виступає дівчина — «Про дівчину і дванадцять розбійників», «Безручка», «Чарівна косиця», «Чорт на вечорницях»... її героїні тчуть, прядуть або не хочуть виконувати цю роботу («Про дідову й бабину доньку», «Про ліниву жону»). Тобто репертуар казкарки розрахований в основному на жіночу аудиторію.

Свої сюжети Ганна Васько не любила деталізувати. Для порівняння співставимо її варіант казки про подорож бідного парубка за трьома золотими волосками до сонця з варіантом казкаря Андрія Калина. «Дідо-всевідо» — так назвала свою казку Ганна Васько. Андрій Калин свій сюжет назвав «Казкою про вугляра».

«Жив молодий цар з жінкою. Пішов раз на лови в другу державу і заблудив. Понад вечір натрапив на хижку й попросився переночувати, — почала свою казку Ганна Васько. — Цар підслухав, як хрещена мати побажала хлопчині, аби вженився на царевій доньці. Тому черев вісімнадцять років знову приходить у ці місця і відправляє можливого претендента на царський трон до цариці з листом, у якому написано: «Сього легіня, доки я вернуся домів, маєте згубити». Хрещена мати підмінила лист — і посланця оженили на царевій доньці...»

Андрій Калин старається вмотивувати кожен випадок своїх героїв, чарівний сюжет казки наближав до реального життя побутовими деталями, розгорнутими діалогами. Вже сам початок казки Андрієм Калином засвідчує своєрідність його оповідацької манери:

«Зачинається казка з одного короля, котрий ходив кожний день полювати. Сидячи на коні, бив з мушкета оленя.

Одного разу олень дуже втікав, а він на коні гнався за ним. Олень довів короля до великої хащі, і король не міг з неї вийти. Йде, блукаючи, і приходить на одну поляну. А тут на полянці була хижа вугляра, котрий палив з дерева вугіль. Каже король вугляреві:

— Чоловіче, покажи мені дорогу, бо я заблудився, або дай мені переночувати.

— Спати у мене будеш, айбо хіба на горищі. Бо у хижі жона на часі родити дитину.

Король заліз на горище спати...»

Так і інші казкові мотиви цього сюжету у виконанні Ганни Васько вирізняються своєю спрощеністю. Однак і її манера розповіді мав свої плюси: дав можливість швидше побачити скелет традиційного сюжету.

У збірці «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969) надруковано одинадцять сюжетів із репертуару Ганни Васько.

Галиця Михайло Михайлович

У липні 1961 року Петро Васильович Лінтур приїхав із групою студентів на фольклорну практику у Тячівський район Закарпатської області. Теребля, Дулове, Угля... То на попутних машинах, то пішки добиралися із села в село. Шукали оповідачів і піснярів. І шукачам народних скарбів поталанило — вони зустрілися з Михайлом Михайловичем Галицею, дулівським мудрецем-казкарем.

Михайло Галиця пройшов велику школу життя: у шість років скотарив у рідному селі Дуловому; у чотирнадцять — в лісах біля Ділятина на Прикарпатті був спудзарем, тобто помічником лісоруба, котрому випала черга куховарити; у 1903 році, вісімнадцятирічним юнаком, пішов на лісорозробки в Сербію; у двадцять два роки перебував у Словаччині, служив у війську; в 1910 році одружився і, залишивши молоду дружину, відправився на заробітки в СП1А, працював на підземних роботах, у шахті. У 1915 році, коли повернувся додому, його в порядку військової повинності посилають на одну із шахт Угорщини. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції і хвилі революційних виступів у Європі зміг повернутися в рідне село, де у березні 1919 року було проголошено Радянську владу. У рідному селі пережив безчинства окупаційних військ боярської Румунії, а затим — охоронців буржуазного ладу Чехословаччини, які 27 жовтня 1923 року, наприклад, щоб розігнати демонстрацію безробітних, стріляли в юрбу, убивши одного і поранивши кілька селян Дулова. Свій полудень віку взимку 1935 року зустрів на Моравії, на лісорозробках, бо із невеликої земельної ділянки не міг прогодувати сім’ю. Сходив багато доріг, всякого надивився, всякого наслухався. І хоч мав лише початкову освіту, до нього приходили послухати його бувальщини, порадитися в скруті. Прикметно, що оповіді і казки Галиці любив слухати його небіж Степан Вайда, який у 1940 році емігрував у Радянський Союз, воював з фашистськими загарбниками і був першим закарпатцем, якому присвоїли високе звання Героя Радянського Союзу.

Чи не у всіх розповідях Галиця повчав: людина живе і славиться працею. Слова підтримував ділами: коли почув, що між горами будується Теребле-Ріцька гідроелектростанція, то, не зважаючи на свої сімдесят років, відправився на будову, трудився там теслею. Самовідданою працею заслужив високу державну нагороду — орден Трудового Червоного Прапора.

Всі ці штрихи до біографії казкаря Петро Васильович Лінтур пізнав пізніше. А спочатку були казки.

Уже перша казка Галиці — «Про Фармудзя Івана» — зачарувала слухачів. Перед фольклористом і присутніми з ним студентами був неперевершений майстер оповіді. Його герой Іван Фармудзь на казковому шляху пригод зустрічається із чарівним півнем, який світився «ясніше за електрику», перемагає дванадцятиголового змія, встоявши проти напору крові, що текла з обезголовленого зміїного тіла, «наче відкрили загату Закарпатської гідроелектростанції у Вільшанах», — і лише так добув собі красуню-дружину: «Іван взяв жінку на руки, розірвав на ній одежу служниці-кухарки, бо вже одягав її у діамантову, бо вже клав її на кобилу та й сам сідав на свого коня й рушав у дорогу. Піднялися в небо, ще вище неба піднялися, як сам Юрій Гагарін. Та й спокійно полетіли додому».

Така розповідь була переконливою відповіддю тим скептикам, які сумнівалися у живому побутуванні казки у вік радіо, кіно і телебачення, у вік космічних польотів. Через кілька місяців після першого польоту людини у космос 76-річний казкар Михайло Михайлович Галиця свого героя із казки «Про Анну Престоянну» зробив приборкувачем златогривого жеребця, який «облетів цілий світ за п’ять хвилин», бо «летів швидше, як Юрій Гагарін». Стародавній сюжет про гостювання верховинського хлопця у Місяця, Сонця і Вітра звучав актуально, адже із давнини у сучасність оповідачем був майстерно перекинутий місток.

У 1961 році П. В. Лінтур записав від Галиці 23 казки І переконався, що мудрий оповідач із села Дулова до казки ставився так же творчо, як і до праці. Праця звеличує людину, казка — повчав її. Дід Михайло спішив переповісти весь свій репертуар, щоб він зберігся для прийдешніх поколінь. В архіві П. В. Лінтура зберігаються чотири листи казкаря, у них одна наскрізна думка: треба встигнути записати його казки. Один із листів подаємо повністю:

«Від Галиці Михайла Михайловича до поважного товариша Лінтура Петра Васильовича.

Із глибоким любовним серцем приходжу до Вас, Петре Васильовичу, і поздоровляю від щирого серця. І пишу Вам, що дістав-им від Вас одно письмо і файно Вам дякую. За ту казку, що дали-сьте у газету (у районній газеті «Червона трибуна» (Тячів) 13 січня 1962 року було надруковано коротку біографічну довідку про Галицю і його казку «Як піп і церківник службу служили». — І. С.), я дістав гроші. Та я знаю іще кращі казки. Та нікому записати їх.

Я дуже тяжко пишу, бо моєю рукою кров так мече, що зразу казиться писання. А казки не треба казати, шкода їх. Та коби Вам удалося прийти до мене, так написали би-сьте, бо я много підібрав казок. Пишу Вам, товаришу Петре Васильовичу, що я такі казки годен казати, що іще ніхто ніколи у житті не казав — дуже красні і довгі. Я стільки наказав би, що май велика книга була б, як Трифологіонер. Знаю й красні співанки. Та хотів би, щоб по Закарпаттю пішло мов ім’я, щоб іще мої старі знайомі вандрівники споминали за мене та й молодь. Котрий іще із старих людей жиє, спом’янув би за Галицю Михайла, деколи їм казки казав і співанки співав.

Здорові читайте. Поздоровляю тих студентів, котрі із Вами були у мене. Буду від вас чекати отвіт.

Галиця Михайло Михайлович. 17 лютого 1962 р.»

Петро Васильович Лінтур приїжджав із Ужгорода у Дулове, записував «красні та довгі» казки Галиці. У 1962 році видавництво «Карпати» випустило у світ збірку «Казки зелених гір», яку склали 18 творів із репертуару Галиці — «Про бідного чоловіка», «Про бідного хлопця і чарівний перстень», «Як бідний слуга газду обдурив», «Як чоловік і ведмідь газдували», «Про Руху Івана», «Про Ристу Бакуша», «Про Білого Полянина», «Королевич Марко і Муса-Кесаджій».

Та це була лише частина скарбів казкаря. І зустрічі фольклориста а майстром народного слова продовжувалися. У травні 1967 року 82-річний дід Михайло приїхав до Ужгорода погостювати у внучки Мерти. Три нові сюжети записав тоді від нього Петро Васильович:

«Брати-близнюки Іван і Йосиф», «Про силачів Муйо і Мілоша», «Чорна цариця». Названі та інші казки Михайла Галиці — всього 35 сюжетів — зберігаються в архіві П. В. Лінтура.

Михайло Михайлович Галиця кожну казку, яка була у його репертуарі, вважав власним неповторним твором. Надсилаючи фольклористові авторський запис казки «Про багатого чоловіка і його доньку Варвару — захисницю бідних» (зберігається в архіві П. В. Лінтура), казкар у супровідному листі підкреслив: «Не казав я сю казку нікому ніколи та й не чув її ні від кого, лиш із своєї голови видумав». Те ж саме він стверджував про казку «Брати-близнюки Іван і Йосиф», хоч вона вся — поєднання традиційних мотивів. Правда, задум казки виник у Михайла Михайловича під впливом радісної події: його донька народила двох хлопців-близнюків.

Вихід збірки казок Михайла Михайловича Галиці приніс йому добру славу. Вчителі приводили учнів до діда Михайла «на виховні години» — послухати його повчальні казки, а створивши музей села, поряд з матеріалами про Героя Радянського Союзу Степана Вийду виставили книгу свого знаменитого земляка Михайла Галиці.

Письменник Василь Басараб у есе «Книжка, написана... палицею» («Герої — серед нас», Ужгород, 1976, с. 23 — 26) назвав Галицю «справжнім народним златоустом», закарпатським Гомером.

Гандера Михайло Степанович

Студент філологічного факультету Ужгородського держуніверситету Салмай П. М., знаючи захоплення Петра Васильовича Лінтура фольклором, розповів йому, що у селі Дротинцях Виноградівського району в талановитий казкар Гандера. Занотувавши адресу до записника, фольклорист почав шукати нагоди, аби поїхати у притисянське село.

Інформація студента про односельчанина вельми зацікавила П. В. Лінтура з кількох причин.

Дротинці — велике село з населенням більше тисячі чоловік. Багато його жителів стали робітниками, працювали на залізниці, у взуттєвій промисловості. Тому в умовах панування буржуазії у селі широку підтримку мали комуністи: парторганізація в Дротинцях створена в 1922 році, налічувалось у ній 47 комуністів; у 1925 році на виборах до чехословацького парламенту за комуністів голосувала 40 процентів виборців. Фольклориста цікавило, чи побутує казка в робітничому середовищі, а якщо так, то якої трансформації зазнає.

Знаходяться Дротинці на угорсько-українському пограниччі. Тут чимало родин угорської національності, багато українців вільно володіє угорською мовою. Хотілося з’ясувати, як широко українсько-угорські культурні взаємини віддзеркалюють у казковому епосі.

І ще одне. Зустрічаючись із широким побутуванням казки в Карпатах, П. В. Лінтур пояснював це специфічними соціально-побутовими умовами: у дорадянський час на Закарпатті 80 процентів дорослого населення було неписьменним та малописьменним — у цих умовах казка замінювала книгу; колективне проживання лісорубів у колибах, традиційні вечорниці продовжували вік активного життя казни. В Дротинцях лісорубів не було, а казкар Гандера був грамотним, любив книгу. Фольклористу хотілось дізнатися, що живить казку в цих умовах.

9 серпня 1959 року П. В. Лінтур поїхав у Дротинці — поїздом до села Фанчикова, а звідси до Дротинець три кілометри ішов пішки. Знайшовся супутник, який показав хату казкаря. Так відбулося знайомство шукача народних скарбів і їх носія, 3 перших слів вони знайшли взаєморозуміння.

Михайло Степанович Гандера користувався серед селян великим авторитетом, бо читав книги І угорською, і українською мовами. Що вичитає, розповість односельчанам. Хто був неграмотним, ішов до нього, щоб написав листа, прохання, скаргу, заяву... Тому Михайлові Степановичу були добре відомі і радісні, і сумні події в житті односельчан.

Знали Гандеру у Дротинцях і як цікавого оповідача, казкаря. Його репертуар складався з фольклорних творів, почутих у дитинстві від батька і двох дідусів-сусідів, а також вичитаних із книжок — зокрема, про Алібабу І сорок розбійників, про силача Ботонта, про хлопчика-мізинчика, про сімох братів-воронів. Коли односельчанам випадала не так утомлива, як одноманітна робота — «лущити» кукурудзу, перебирати листя тютюну, — запрошували туди казкаря Гандеру, бо з його жартами працювалося без втоми.

Більшість казкарів, з якими зустрічався П. В. Лінтур, були людьми бувалими — злидні та різні життєві обставини гнали їх у чужі краї, де вони хоч і зазнавали поневірянь, але й набиралися мудрості. Гандера із села нікуди не виїжджав — успадкував від батька вічно потрібну професію хлібороба.

Замолоду Гандера любив потанцювати, поспівати. Не лише любив, але й мав до цього хист. Знав «вербункові» (рекрутські) та «бетярські» (розбійницькі) пісні. Та коли приїхав до нього фольклорист із Ужгорода, 57-річному Михайлові Степановичу уже не співалося: тривала хвороба підірвала голос. А казки ще розповідав.

Першою казкою, яку розповів М. С. Гандера Петрові Васильовичу І присутнім у хаті двом дорослим, уже жонатим, синам та зацікавленим незвичною подією сусідам, була «Який розум розумніший — вроджений чи навчений?». Своєю казкою-притчею оповідач стверджував — вроджений, хоч і не відкидував значення «навченого» розуму. У казці «Не в багатстві щастя» її герой служить у діда за три поради — вони зберегли життя йому, чіпкарям, його синові та жони Де один із поширених у фольклорі Закарпаття сюжет: зафіксовано його у репертуарі Ю. Ревтя («Казки Верховини», с. 84), Королевича («Три золоті слова», с. 205 — 210), І. Чакія в Тур’ї Пасіки, Ю. Юрковича із Сільця, І. Моріляка із Плоского (останні три записи знаходяться в архіві П. В. Лінтура). Так і з іншими сюжетами М. Гандери — «Як циган чорта обдурив», «Казка без правди», «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брехачі», «Мудра дівчина» — вони в в репертуарі багатьох оповідачів.

За один день П. В. Лінтур списав казками М. Гандери 10 зошитів. Казкар розповів 15 сюжетів. Багато в них оригінальні. Наприклад, казка «Кравець і швець». У ній Михайло Степанович переробив відомий сюжет про те, як багатий брат виколов очі бідному за шматок хліба. У нього діють не брати, а товариші. Антигуманний вчинок одного по відношенню до другого вмотивовано: один осліплює другого на грунті ревнощів, хоч привід той же — за шматок хліба. У казці «Від зозулі до зозулі» (збитошний слуга, який служить з умовою, що не повинен сердитися на дії хазяїна), на відміну від багатьох казкарів хазяїном виступав не піп, а корчмар. У нього незвично закінчується казка «Про хлопця, що відгадав загадки царської доньки»: хлопець відмовляється від одруження на царівні. Все це засвідчує, що М. С. Гандера — оригінальний майстер казкового епосу.

З багатьма казками М. С. Гандери читач знайомий по збірках «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (8 сюжетів) та «Дідо-всевідо» (5 сюжетів).

Гебрян Юрій Іванович

Село Люта Великоберезнянського району — під Бескидами. Засноване воно мисливцями і пастухами у XIII столітті. Від першої письмової згадки про село (1599 рік) в архівних документах за тривалий проміжок часу знаходимо в основному інформацію двох напрямів: скарги селян на утиски і донесення охоронців панського спокою про соціальний гнів лютянців.

Скаржилися селяни Лютої у 1803 році, що замість семи тижнів панщини їх заставляють відробляти по двадцять одному тижню на рік. Скаржилися у 1866 році, що промисловці захоплюють ораницю і ліси, роблячи життя корінного населення неможливим. Про нужденне життя лютянців говорив Михайло Боднар у 1932 році на конгресі Міжнародної робітничої допомоги в Берліні і показав делегатам цього форуму вівсяний чорний хліб, яким стравуються голодуючі верховинці.

Гнів пастухів І хліборобів Лютої виливався у рішучі дії. У 1629 — 1630 роках поблизу села діяли опришки, ватажком у яких був вівчар Лапшун. Коли у 1918 році в село прийшли жандарми, щоб навести порядок», розгнівані селяни озброїлися дрючками та сокирами і рішуче діяли, що охоронці панського ладу мусили тікати у Великий Березний. У вересні 1924 року селяни, які працювали на будівництві дороги, лісоруби Лютої застрайкували і домоглися перемоги. У жовтні 1931 року лютянці вигнали із села екзекуторів, податкові книги порвали і затоптали в болото.

Подібні факти з історії села зіграли велику роль у формуванні особистості місцевого казкаря Юрія Івановича Гебряна, визначили ідейне спрямування його оповідального репертуару. Сорок років він пропрацював на лісопильному заводі у рідному селі. Мав лише початкову освіту, але пройшов велику школу класових боїв. Коли у 1922 році двадцятирічним юнаком почав працювати на лісопилці, ще не розумів, що за свою важку працю дістав мізерну плату. Комуністи допомогли йому осягнути суть експлуататорського ладу. Виступаючи 12 лютого 1925 року з трибуни чехословацького парламенту, Микола Сидоряк захищав його, Гебряна, і інших робітників лісопилки: «В Лютій на державній лісопильні в жахливих умовах працюють робітники по 15 годин на добу і одержують за одну годину одну крону. Таким чином, робітник не мав змоги заробити собі навіть на сухий хліб, при цьому ж не дотримується закон про 8-годинний робочий день». Ось чому у грудні 1928 року під час буржуазних виборів до сільського представництва Гебрян разом з іншими робітниками голосував за комуністів. Тоді із 32 депутатів сільського представництва 17 були комуністами і старостою села став комуніст Ю. Гондорчин.

Гебрян не був комуністом. Та, мабуть, у жандармських донесеннях навпроти його прізвища стояла примітка: «Співчував комуністам». Інакше і не могло бути: казкар служить правді, а правда була в комуністами. Коли у березні 1933 року за участь у голодних походах та нелегальне проведення селянських зборів вісімнадцять лютянців було засуджено на різні строки ув’язнення, Гебрян обурився. Ще більшим було його обурення, коли у червні 1934 року буржуазний суд кинув до в’язниці двадцять трьох селян Лютої, бо вони вигнали свою худобу на полонини, не сплативши податки. Жандарми сновигають всюди, провокуючи людей на такі вчинки, аби можна було провести нові арешти. Збори і мітинги заборонено. «А казки чи можна розповідати?» — просить Гебрян дозволу у жандарма. «Казки? Можна!» — дав той дозвіл. І Гебрян розповідав лісорубам притчу «Перед хрестом чи перед будкою треба зняти шапку?». Казкар повчав: перед будкою, тобто в’язницею, бо там «не одна праведна душа покутує».

Коли у 1944 році в околицях Лютої почав діяти партизанський загін О. В. Тканка, сто двадцять селян Лютої активно сприяли партизанам: носили їжу, вбирали для них розвідувальні дані. Гебрян у інший спосіб проявив свою симпатію до народних месників: він почав розповідати казки і перекази про опришків — про їх сміливість, винахідливість, справедливість.

Дізнавшись, як Гебрян із села Лютої відстоював правду з допомогою казок, Петро Васильович Лінтур вирішив познайомитися з казкарем й влітку 1961 року приїхав у село. Казкаря знайшов на лісозаводі — працював останній рік перед виходом на заслужений відпочинок. Своєю начитаністю, задерикуватістю характеру, дотепністю Гебрян справив приємне враження.

У Лютій П. В. Лінтур пробув два дні. Відвідав школу, бібліотеку, пошивочний цех, пекарню. Не вірилося, що у цьому селі у січні 1932 року зібралося біля нотарського уряду біля 600 безробітних і голодних селян з єдиним, але промовистим лозунгом: «Роботи і хліба!».

У казках Гебряна діють персонажі тих гірких часів — нотар, жандарм, багач, піп. Це на одному полюсі. А на другому — бідний Іван, який насміхається і над багатіями, і над чорноризцями. Фольклорист записав від Гебряна ЗО сюжетів. Серед них — більше третини антирелігійних та антипопівських: «Як Христос і Петро блудили по світу», «Як корчмар покликав у гості богів», «Про побожного єврея», «Як коваль у царство попав», «Як піп у церкві давав «поученів», «Як дяк з попом ворожили»... Соціальною гостротою виділяються антипанські казки Гебряна, зокрема «Як Іван палицею погостив торгашів», «Як купці між небом і землею ночували», «Як цар попав до опришків ночувати», «Як Луцьо попадю украв і чортам продав». Симпатія казкаря завжди була на боці народних месників.

Юрій Іванович сказав фольклористові, що колись знав понад сто казок, але частину уже забув. Наприклад, у двадцятих роках він розповідав казку про Рінальдо Рінальдіні, про Івана Ведмедя, Ломихащу і Місизалізо. Але такі казки не подобалися слухачам — вони просили розповідати «смішні», бо знали, що до них у Гебряна в охота і уміння.

Через кілька місяців після зустрічі П. В. Лінтур підготував про народного казкаря березнянської верховини радіопередачу по обласному радіомовленню. Чотири сюжети у виконанні Ю. І. Гебряна фольклорист включив до збірки «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати».

Грига Андрій Іванович

У серпні на Закарпатті погода здебільшого сонячна. Такою вона була й 24 серпня 1959 року, коли П. В. Лінтур їхав у село Керецьки Свалявського району. Він вірив, що його чекає удача. Поталанило ж йому попереднього дня: у селі Тибаві, що на Свалявщині, зустрів старого дідуся, котрий показав йому стареньку хату, у якій у 1802 році народився відомий український, російський і болгарський історик, філолог, етнограф і археограф Юрій Іванович Венелін-Гуца. Лінтур тоді ще не знав, що в Ужгороді згодом буде створено скансен — музей просто неба, куди перевезуть ту хату, у якій малий Гуца (в той час ще без псевдоніма Венелін) слухав материні колискові пісні, батькові повчальні притчі, дідусеві чарівні казки. Чи не на цьому грунті зародився у Юрія Гуци інтерес до фольклору І до науки про усну народну творчість? Можливо, без цих перших дитячих вражень з нього не сформувався б відомий славіст.

Якими були народні оповідачі в часи Венеліна-Гуци, не знаємо, бо перші збирачі фольклору майже зовсім не цікавилися особистістю казкаря чи співця. Лише Володимир Гнатюк у кінці XIX століття звернув увагу на автобіографічні розповіді казкарів. У селі Стройні, що за кілька кілометрів від Тибави, він записав автобіографічну розповідь казкаря Михайла Фотула. Починалася вона вельми сумно: «Но, я живу так, що за гаразд не знаю». І далі «не» вживається часто: «Землі не маю», «Корови не маю», «Заробітку немає», «Грошей не маю», «Платити податок не годен», «Не мав мій няньо нічого, і я не маю».

І у Стройному, і у Тибаві, і в Керецьках при побіжному огляді видно разючі зміни в житті селян: і в одежі, і в будинках, і в ході. На перше запитання, з яким після привітання і короткого обміну інформацією про погоду і види на врожай звернувся П. В. Лінтур до гурту селян, багатоголосий хор відповів: «Найкращий казкар у селі — Андрій Грига».

Фольклорист прийшов у дім казкаря. Бесідували в саду. Чи є робота? 6! І заробіток? І заробіток! Сини працюють, внуки вчаться. У 1949 році в селі відкрито середню школу. Тоді ж було створено й колгосп. Фольклорист запитує про головне: «А казки чи розповідаєте?». Відповідає чотирирічний внук Василько, який вертиться біля діда: «Дідо казки знає. Мій дідо все знав. А ваш дідо не знає стільки казок, як наш».

Казкар вгощає гостя яблуками, грушами, сливами. Все із присадибного саду. Точиться невимушена бесіда. Фольклорист занотовує: «Гриві 63 роки. Неграмотний. Батько його був п’яницею, і перший вчитель у селі любив хмільне. На цьому грунті зблизилися, і вчитель відпустив хлопця пасти спочатку гусей, потім свиней, а відтак і овець. У 1916 році — східний фронт. Грига чекав кінця війни, тому зрадів, що в Росії царя скинули, бо то означало кінець війні...».

Фольклориста цікавила як біографія казкаря, так і народна та історична біографія села. І особливо те, як і в чому ці біографії переплітаються. Історичні дані про село: перша згадка про Керецьки в документах під 1389 роком; належало воно спочатку Мукачівському замкові, потім поміщикам Довгаям, з 1728 року — графам Шенборнам; у 1872 році військова команда приборкувала виступ селян — одного убили, шістьох поранили, багатьох заарештували; у 1882 році поміщику Шенборну належало в околицях села 19,4 тисячі гольдів землі, а 1560 селянам — лише 9 тисяч гольдів; у 1922 році в Керецьках створено партійну організацію, яка організувала страйки та голодні походи селян; у 1939—1940 роках 60 керецьківських юнаків емігрувало в Радянський Союз; після визволення села (25 жовтня 1944 року) 100 юнаків пішли добровольцями в Радянську Армію; у конфіскованому маєтку баронеси Загер у 1947 році відкрито дитячий санаторій «Човен»... Народна пам’ять зберегла менше віх з історії села: село дуже давнє; люди помагали Ференцу Ракоці воювати за свободу, а він обіцяв за це стерти панщину; люди у давнину дуже вмирали на чуму і холеру; панщина була, треба було робити на панів; а ще треба було платити багато всяких податків — за випас волів, за дозвіл рубати дрова, за користування дорогою, «подимне», «коблину», «роковину». Коблина і роковина — попові щорічно від кожного двора відробити десять днів, привезти віз дров, віко кукурудзи. Грига розповів гостеві про околиці села. На захід від села гора Бужора — там у Велику Вітчизняну були партизани Івана Прищепи; на півночі полонина Стій — і там у 1944 році були партизани, сельчани їм помагали.

Андрій Іванович намагався запам’ятати все з історії села — і те, що бачив, і те, що чув. Коли він народився, у селі відбулися такі три події: управитель графа Шенборна написав своєму роботодавцеві: «Русини злиденно живуть, знаходяться у відчаї, якщо їм дозволити, то за чотири місяці всі покинуть цю землю і переселяться в Америку». Звичайно, управитель не давав дозволу на виїзди; про це тоді ж у газету «Науку» написав Федір Білей, який був чи не єдиною грамотною людиною у Керецьках, він скаржився: «Управителі Шенборна поводяться з нами, як із скотиною, не держать нас за людей»: тоді почали будувати у Керецьких церковно-приходську школу, у якій в 1898 році навчалося 14 дітей. Можливо, якраз про ці факти Грига не чув, але в його казках відносини на селі передано реально: пани й управителі жорстокі, несправедливі; селянський хлопець виступає правдошукачем, тягнеться до освіти.

Перші казки Андрій Іванович почув від батька. Суттєво поповнив свій репертуар, коли працював на лісорозробках у Словаччині та на жнивах на Придунайській рівнині. Заробітчани-співвітчизники вечорами та у недільні дні обмінювалися казками.

На прохання фольклориста розповісти казку, Грига почав: «Були три легіні. Верталися вони з роботи. Вийшли на полонину і хотіли їсти. Раз чують: дитина плаче...». Це була цікава чарівна казка про Трьомсина. Потім розповів казку про трьох братів, які стерегли шовкову траву. Далі — про трьох братів, які служили в чорта... Кожній казці Андрій Іванович давав назву: «За вугляра», «Як шарпані украли сонце, місяць і звізди», «Про чудесне потя», «Про царя, у котрого одно око веселилося, а друге плакало», «Жених-гад», «Як легінь зашив у руку шовкову траву і міг вдомкнути всякі замки»...

Тридцять два шкільні зошити заповнив П. В. Лінтур казками Григи. До друку підготувати не встиг, так і зберігаються осі ці зошити у зв’язці в його архіві.

Ділинко Іван Гаврилович

«Село без цигана — не село. Бо де циган, там і кузня, а де нема цигана, там нема і кузні. Селу без кузні не обійтися», — так почав одну свою казку горінчівський казкар Юрій Ревть.

У селі Горінчевому була кузня, а в ній ковалював циган. Іван Ділинко не тільки кував, але й казкував, приповідав, фіглював — і все це виконував майстерно.

Вивчаючи творчість горінчівського казкаря Андрія Калина, П. В. Лінтур не знайшов аналогій до кількох його сюжетів. Можна було допустити, що вони — витвір самого Андрія Калина. Та дослідник не поспішав із висновками. Вирішив перевірити, чи й іншим казкарям села ці сюжети не відомі. Прийшов до одного, до другого майстра оповіді — не знають. Коли познайомився з Іваном Ділинком, виявилося — той знав і казку «Бировик», і анекдот «Циган-адвокат».

При ближчому ознайомленні з репертуаром Ділинка з’ясувалося, що десять його казок співпадають із аналогічними сюжетами у виконанні Андрія Калина. Процент співпадань репертуарів Калина і Ділинка значно вищий (12%), ніж співпадання сюжетів Калина і Ревтя (11%), Калина і Тегзи-Порадюка (5%), Калина і Петрика (4%). А Ревть і Петрик — односельчани Калина.

Майже всі казки Іван Гаврилович Ділинко перейняв від бабусі по материній лінії та батька. Стара Юлішка любила розповідати вечорами довгі казки, щоб внуки заснули і не просили їсти. Це вона передала Іванові казку про пригоди Долманьоша, про зачарованого у гадюку юнака Гору.

Циганка Юлішка півжиття провела у кочовому, шатрі. Її зять, батько Івана Гавриловича, циган Габор осів у Горінчеві ковалем. Навчив ковалювати і свого сина Івана, який майже повністю асимілювався в місцевими жителями, перейнявши їх говірку, епосів життя. Та циганський побут живе у його казках. Мав Іван, син Габора, або ж — Гаврила, хист до колишніх циганських ремесел: ковальства та уміння робити «вальки» (неопалені цеглини, саман). Від батька Габора почув Іван Ділинко казку про Бировика.

Коли П. В. Лінтур прийшов до казкаря, всю сім’ю застав за виготовленням «вальків» — й Івана Гавриловича, і його дружину, і сина, і доньку, і зятя. Про час для розповідання казок договорилися швидко.

«Було чи не було, а жив собі циганин-коваль. Коваль він був добрий, та от із сином не міг нічого вдіяти. Не хотів син батьківському ремеслу вчитися», — такий початок мав казка «Про циганина, якого батько прогнав із дому» горінчівського казкаря Дмитра Петрика. Чи не Ділинкового сина мав на увазі Дмитро Петрик? Син Івана Ділинка не тягнувся до ковальства, він наймався пастухом, працював у будівельній бригаді. І не умів розповідати казки.

Та Іван Ділинко тішився тим, що його зять Юрій Митрович мав хист і до ковальства, і до казок. Юрій Митрович народився в селі Довгому сусіднього Іршавського району, переселився в Горінчеве у 1940 році. В його репертуарі були казки, які чув у дитинстві від батька, а також які перейняв у Горінчевому від Андрія Калина та свого тестя Івана Ділинка. У розмові з П. В. Лінтуром казкар Андрій Калин похвалив Пінкароша (таке прізвисько в селі носив Митрович) за уміння розповідати казки. Тоді, 26 травня 1951 року, фольклорист занотував у щоденнику: «Впадав у вічі дружня атмосфера між казкарями Горінчева, нема зависті, конкуренції». Такий же висновок зробив Петро Васильович і у серпні 1957 року: «Я не помітив у Калина побоювань за свою першість, весь час він помагає мені шукати все нових і нових казкарів».

Іван Ділинко, вітаючи схильність Юрія Митровича до казок, висловлював і незадоволення зятем, бо той не любив розповідати казки з циганським колоритом, намагався говорити так, як пишуть у книжках. І. П. В. Лінтур відмітив, що казки Юрія Митровича «позначені літературними впливами». У збірці «Казки одного села» (Ужгород, 1979) опубліковано чотири казки Юрія Митровича — «Про розбійників, сміливу дівчину і царя», «Хто кому лиха бажає, сам лихо має», «Про німу царівну», «Про Парубка-Переможця, який приніс сонце». На Останній особливо помітний вплив книги. А всього від Ділинкового зятя П. В. Лінтур записав біля 15 казок.

Сам Іван Ділинко зовсім не намагався модернізувати пі зміст казок, ні манеру оповіді. П. В. Лінтур був зачарований високою художньою формою його казок. Казкар розповідав поважно, повільно, дещо навіть монотонно. Та слухачів вабило багатство змісту його казок. Він не дозволяв собі перекручувати почуте, послідовно дотримувався казкового принципу троїстості: у казці «Про дивовижного чоловіка Гору» знайденого змія кладуть спочатку у склянку з молоком, потім у кадку з молоком і нарешті у великий хлів; Гора тричі випробовує вірність дружини, а потім тричі постає перед нею у всій своїй красі — спочатку у срібній, потім у золотій, далі у діамантовій одежі... І дорожив Іван Гаврилович чарівною казкою, не гнався за модою будь-що смішити слухачів, для чого більше підходила соціально-побутова казка з використанням навіть сороміцьких мотивів. Його ж казки — сором’язливі, ліричні, мудрі.

Ось кілька Лінтурових нотаток про казки Івана Ділинка.

«Про дивовижного чоловіка Гору»: «Це одна із кращих казок не тільки в репертуарі Ділинка, але й у всій казковій прозі села Горінчева. Глибокий ідейний зміст (про подружню вірність) гармонійно поєднується з високою художньою формою». (Твір видрукувано у «Казках одного села», с. 190—195).

«Про Красного чоловіка»: «Казка виділяється стрункістю композиції. Штучності в ній нема, події розгортаються логічно і переконливо». (Текст казки — в архіві фольклориста).

«Про сина бідного мисливця»: «Це високохудожня казка. В ній показано циганський побут. Василь привів царівну додому, а там — «постіль тверда, виплетена з ліщини». Мати Василя розпалює вогонь «серед хати», варить жаливу, пече коржі у попелі». (Надруковано у «Казках одного села», с. 179—185).

«Про морського півня»; «Ділинко любить довгі казки. Цим він нагадує російського казкаря Коргуєва. У казці поєднано три сюжети: «як хлопець не хотів розповісти свій сон», «як парубок ходив до Сонця в гості», «як царівна-жаба допомагає Івану-царевичу». Сюжети поєднані майстерно». (Казку опубліковано у збірці «Казки Верховини», с. 301 — 306).

«Про Долманьоша»: «Тут Ділинкові зрадило почуття міри. Нагромаджуючи мотиви, він погіршує форму. Казкар, мабуть, хотів випробувати свої сили у «довгих» сюжетах. Адже казкарі, які знають одну

казку «на цілий вечір», заслуговують у народі похвали». (Ділинків варіант казки надруковано у збірці «Дідо-всевідо», с. 160 — 175).

Того літа 1975 року за кілька відвідин П. В, Лінтур записав від Івана Ділинка 14 казок, із них 9 опубліковано у названих вище збірках.

Заяць Василь Андрійович

У збирацькій діяльності Петро Васильович Лінтур відстоював комплексне обстеження окремих сіл, районів, всієї області. Якщо із сіл найбільше обстежене ним Горінчеве на Хустщині, то із районів найповніше він вивчив Іршавський. Упродовж липня 1966 року Петро Васильович відвідав десять сіл Іршавщини — Довге, Білки, Ільниця, Сільце, Брід, Арданове... Виявив 14 казкарів — Юрковича Юрія Михайловича (1887 р. п., із с. Сільце), Данканича Михайла Івановича (1894 року народження, із с. Крайня Мартинка), Лендєла Івана Степановича (1905 року народження, із с. Брід)... Всього на Іршавщині від різних казкарів було записано 300 казкових сюжетів.

До Юрія Юрковича П. В. Лінтур пішов на віддалене від села пасовище, де той пас корову, І з багатого репертуару (49 казок) записав шість сюжетів — «Про попа І дяка та святого Миколая» «Про двох галасів (рибалок) І водяника», «Про Христофора, який, нічого не боявся», «Про Соломона», «Про Матяша-гудака», «Про кума і смерть». Жалів, що старого казкаря підводила пам’ять.

Інша справа Андрій Васильович Гомонай. Коли П. В. Лінтур вчув про нього, поїхав у село Залуж (хай воно і не в Іршавському, а у сусідньому Мукачівському районі!). Казкаря знайшов у сільській кузні. Фольклорист швидко переконався, що недарма про залужанського казкаря з Мукачівщини знають у селах сусіднього Іршавського району. Образна мова, струнка композиція казок — ось чим полонив слухачів Андрій Гомонай. Трішки розгубився перед магнітофоном, але потім звик. Дев’ять годин розповідав казки — «Про Сонце І Місяць», «Дівчина-вояк», «Мудра дівчина», «Три поради», «Про двох братів, бідного і багатого»,..

Від Андрія Гомоная Петро Васильович поїхав знову до казкарів Іршавщини. Івана Лендєла застав за роботою на присадибній ділянці — збирав личинки колорадського жука, що напав на картоплю. Гість взявся допомагати, чим викликав щире довір’я старого, який затим віддячив за допомогу двадцятьма казками — «Про циганина, попа і дяка», «Піп і кума», «Брехач і підбрехач», «Про вовка і вояка», «Стільки діточок, як в решеті дірочок», «Кожух із вошачої кожі»...

У Юрковича, Гомоная, Лендєла фольклорист розпитував, чи знають казки про велетів. Відповідь була заперечною. Вирішив із передгірських сіл поїхати в гірські. Пригадав поїздку у жовтні 1964 року у Чернівці на П’яту славістичну конференцію. За перевалом пасажири автобуса побачили трагічну картину: гектари лісу — струнких смерек, могутніх буків — поламав буревій. «Дивіться! Неначе велет тут ходив», — вигукнула одна пасажирка. Фольклорист занотував потім: «Такі стихійні лиха породжують казкові сюжети про битву титанів, казкові образи велетів, які ступають з гори на гору, ламаючи ногами могутні ялиці, наче сухі стеблини».

Так приїхав у гірське село Іршавщини Сухий, де зустрівся з казкарем Юрієм Пупеною, від якого записав казку «Дідо і велетень». Варіант цієї казки Петро Васильович чув у виконанні горінчівських казкарів. Та йому хотілося почути інший сюжет, близький до легенди із «Страшної помсти» Гоголя — про благородного Івана і підступного Петра: вважав, що Гоголь чув цю легенду від свого вчителя Орлая — виходця із Закарпаття. Тому шукав і надіявся знайти підтвердження своїй догадці.

Шукаючи казки про велетнів, приїхав Петро Васильович у гірське село Чорний Потік. Хоч і тут ні в перший, ні в цей свій приїзд він не знайшов слідів «Страшної помсти» але був задоволений зустріччю із казкарем Василем Андрійовичем Заяцем, від якого записав понад 30 сюжетів.

З В. А. Заяцем Петро Васильович познайомився в 1965 році, за допомогою студентів Ужгородського університету. Навесні, в суботу, поїхав у Чорний Потік. Ночував у хаті казкаря. Тоді записав від чорнопотіцького гострослова 15 казок, з яких чотири — «Як Іван посміявся в попа, пана і злодіїв», «Була й така молитва», «Як піп з дяком і дзвонарем судилися», «Про великого грішника» — опублікував у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати».

Під час першої зустрічі оповідач почав з глибини віків: як на місці теперішнього села рубали ліс і палили вугілля, від чого вода в потічку ставала чорною; як вуглярі стали засновниками села, яке так і назвали — Чорним Потоком; як селяни боролися проти панщина, за землю і волю. Він знав легенди про справедливого короля Матяша і несправедливого барона Готвоні, перекази про благородних опришків.

Про себе казкар розповів скупо: трудився у господарстві, здобув лише початкову освіту, їздив на заробітки, під час фашистської окупації був інтернований, у радянський час трудився в рідному колгоспі «Червоний партизан».

Розповідаючи про себе, казкар пригадував важливі події з історії села, свідком яких був: парламентські вибори 1925 року, коли із 252 виборців Чорного Потоку 192 проголосували за комуністів; жорстокість окупаційних військ, які восени 1944 року за те, що чорнопоточани підтримували тісні зв’язки з партизанським загоном Д. Усти та І. С. Прищепи, спалили півсела. Постійно наголошував на великих соціалістичних перетвореннях у житті селян Чорного Потока за радянські роки.

У творчості казкаря — на першому місці соціальна проблематика. У його репертуарі було багато антипанських («Як Іван обдурив пана, корчмарів і багатого сусіду», «Пан і циган») та антипопівських творів («Похорон пса», «Піп і кума»). Висміює він лінивих, брехливих, скупих — «Про скупу попадю», «Два брати — бідний і багатий», «Про бідного хлопця і багату дівчину».

Кращі зразки творів Василя Заяця П. В. Лінтур мав намір включити в антологічну збірку «Казкарі Закарпаття». З Іршавщини такої високої оцінки удостоїлися ще Ганна Васько із Заріччя та Іван Ільтьо із Доробратова. Був на Іршавщині ще один майстер оповідати казки — Іван Юрійович Огар, 1934 року народження, із села Ільниці-Новосежиці, — але він не потрапив у коло зацікавлень Лінтура. Репертуар цього казкаря почали записувати пізніше.

Ільтьо Іван Іванович

Про казкаря П. В. Лінтур дізнався по радіо: в інформаційній радіопередачі в кінці 1959 року повідомлялося, що народний оповідач Іван Ільтьо допомагав місцевій самодіяльності в підборі репертуару, складав сценарії виступу агіткультбригади на сцені. Хоч взимку подорожувати не вельми зручно, але фольклорист вирішив поїхати в село Доробратове Іршавського району і познайомитися з талановитим носієм народної мудрості. В поїздці взимку він бачив і плюси: казкаря напевно застане вдома, а довгий зимовий вечір дасть можливість поспілкуватися, не відриваючи його від роботи по господарству. Постарався дізнатися й дещо із історії села: перша згадка про Доробратове в в документах за 1378 рік, у 1919 році в селі було проголошено

Радянську владу, у 1924 році комуністи цього села створили партійну організацію, у 1944 році селяни допомагали партизанам загону Д. Усти-І. С. Прищепи, після визволення тридцять доробратівчан пішли добровольцями в Радянську Армію.

Шістдесят кілометрів з Ужгорода до села Кам’янського Петро Васильович Лінтур доїхав нормально, а з Кам’янського до Доробратова — вбік від центральної дороги йшов пішки. Зайшов у школу, сказав про мету свого приїзду — і педагоги його привели до сільського казкаря. Той грався з внучкою, наспівував їй пісеньку. Невістка потім сказала, що цю пісню Іван Іванович придумав сам, і маля дуже любить її і тільки під наспівування діда засинав. То ж тільки тоді, як внучка заснула, Іван Іванович почав розповідати різні історії, бувальщини, казки.

У газеті «Советское Закарпатье» від 20 грудня 1959 року П. В. Лінтур подав три твори із репертуару казкаря — бувальщину «Як мій дід воював з графом Шенборном», казку «Зажерливий піп», анекдот «Чия дитина найкраща?». Ця публікація в популяризації імені казкаря зробила більше, ніж книга «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966), у якій було видруковано два його твори — «Багатство під шибеницю веде» та «З чого дивувався корчмар».

У різний час П. В. Лінтур записав від Ільтя понад вісімдесят фольклорних творів. Для казкаря найбільш характерні короткі сатирично-побутові казки («Як попи купували молоду невістку», «Як корчмар «кашляв» на молодицю», «Як лінива жона пшеницю окала», «Як була покарана горда газдівська дівка», «Про циганина, котрий просив від бога готового печеного хліба») та народні оповідання («Як простий хлопець із Оріховиці став царем», «Як засновано село Доробратове», «Як Кошут ходив поміж народ», «Про Королівський замок», «Про Егана»...) Як документ сприймається оповідь І. І. Ільтя «Як мій дід воював з Графом Шенборном»:

«Мій дідо багато притерпів від графа Шенборна і його урядників. Дідо мав невеликий телек-наділ. А граф додумався на сім телеку поставити четверту корчму. Розпорядився, аби міряльники позабивали колики, де буде корчма. А дідо вночі повимикав колики і скидав у ярок. Шенборн, сердитий, дав закликати діда.

— Ти повитягав колики?

— Я.

— Та чому?

— Бо земля моя!

— Зараз я тобі покажу, чия земля! — визвірився граф. Подзвонив у дзвіночок — і прибігли гайдуки.

— Ану, відлічіть сьому дідові двадцять п’ять палиць на хребет! Гайдуки вхопили діда, зв’язали, потягли у двір і дали йому двадцять п’ять палиць. А граф знову розпорядився повбивати у дідову землю колики. Айбо дідо вночі знову їх повитягав...»

Дід мав характер, а граф — владу, а тому — й силу. Тричі було карано старого на «дереші», і невідомо, чим би закінчився конфлікт, якби не вибухнула в Угорщині революція. Йшов 1848 рік. Дід втік із села і через якийсь час став волонтером революційного Кошутового війська. Панщину було відмінено, і земля залишалася за дідом.

Та для внука це не принесло ніякого полегшення. Замість школи (провчився всього чотири роки) І. І. Ільтьо пішов підпасичем, а потім подався на сільськогосподарські роботи на Дунайську рівнину. У 1916 році двадцятирічного легіня одягнули у військову форму, навчили стріляти і послали на східний фронт. Він не хотів брати участі у братовбивчій війні — здався в полон, і як військовополонений був відправлений у Саратовську губернію, де працював у поміщицькому маєтку. Тут його й застала Велика Жовтнева соціалістична революція та громадянська війна в Росії. Життєвий досвід підказав, по який бік барикад стати йому, селянину-бідняку із закарпатського села Доробратова: він ухилився від участі в контрреволюційному виступі білочехів і, пробравшись в Іркутськ, став червоногвардійцем-санітаром. Повернувся у рідне село у 1919 році і мусив знову найматися на поденну роботу. Дійшов аж до словацького міста Требишова. Та порядки в буржуазній Чехословаччині скрізь були однакові — умови праці важкі, заробітки мізерні. І він знову повернувся до рідної хати. Одружився, і вже бідували вдвох, потім втрьох, далі народився у них ще один син, за ним — третій і четвертий. Присіли нестатки. Свій протест висловлював участю у «голодних походах» до урядових установ Іршави і Мукачева з вимогами: «Роботи! Хліба!». Під час фашистського режиму на Закарпатті І. І. Ільтя інтернували в угорське місто Дьйор. Радянська Армія визволила в’язня із неволі, і вернувся він у Доробратове тоді, коли там була вже Радянська влада. Колишній злидар дочекався часу, коли став господарем рідної землі, шанованою за працю людиною.

І ще була Івану Івановичу шана від односельчан за ті казки й історії, яких він міг розповідати, здавалось, безкінечно. До збірки «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969) включено дев’ять сюжетів І. І. Ільтя, в основному казки з дитячого репертуару («Про лисичку і зайчика», «Як пес, кіт і заєць стали ворогами»), а також анекдот «Як циган перехитрив попа», притчу «Орел та орлята», бувальщину «Як чоловік скинув з оборога ведмедя».

Калин Андрій Степанович

Звично, що казкар — це сивобородий дідусь. Коли ж члени комплексної експедиції Інституту етнографії Академії наук СРСР влітку 1946 року приїхали за фольклором на Закарпаття і потрапили в село Горінчеве на Хустщині (народний поголос їх сюди привів), то побачили енергійного, веселого чоловіка. Це був Андрій Степанович Калин. Йому йшов тоді 39-й рік, та життєвої мудрості набрався за деякого столітнього — встиг напрацюватися поденником не у одного глитая, у артілі лісорубів на Словаччині, жниварем за десятий сніп в Угорщині. Тільки так безкорівний і безкінний селянин зміг сяк-так прохарчувати свою сім’ю.

Він тоді не мріяв про славу казкаря, знаного не тільки у Радянському Союзі, але відомого й за кордоном.

Та вже перша казка «Як опришок віддячився бідному чоловікові», яку він розповів фольклористам, викликала у них вигуки захоплення. Потім Петро Васильович Лінтур не Раз цілими днями сидів у хатині казкаря і записував, записував. Бо ж хотів, щоб народною мудрістю, яку увібрав у себе горінчівський казкар, володіли тисячі людей.

Казки Андрія Калина П. В. Лінтур публікує в періодиці. Для них було відведено цілу сторінку у обласній газеті «Закарпатская Украина» (27 квітня 1947 р.), так само поступила редакція газети «Советское Закарпатье» (5 серпня 1954 р.). А у 1955 році в Ужгороді стараннями П. В. Лінтура у світ вийшла книга «Закарпатські казки Андрія Калина», тоді ж вона була перекладена на російську, а згодом на чеську мови, кращі зразки із репертуару Андрія Калина були відібрані для дитячого читання і видані збіркою «Мастер Иванко» (Москва, 1960), хоч у цих виданнях було опубліковано лише третину того, що почув із уст казкаря і занотував у зшитках П. В. Лінтур.

У репертуарі Андрія Калина представлені майже всі види казок: чарівні (51), новелістичні (35), легендарні (5), про тварин (5) і історичні перекази (24). Тому видавництво «Карпати» у 1972 році знову порадувало читачів оповідями казкаря Андрія Калина, видавши збірку «Дванадцять братів», до якої включено 59 його казок. У тому ж році Академією наук НДР видано антологію «Українські народні казки», у якій трьома сюжетами («Перед хрестом чи перед шибеницею треба молитися», «Піп і його слуга», «Про вірну жону») представлений і Андрій Калин, отже і німецькомовний читач може переконатися у талановитості їх виконавця, тим паче, що у обширній післямові П. В. Лінтура до названого видання три сторінки відведено біографії горінчівського казкаря.

Любов Забашта у «Бувальщині про казкаря Андрія Калина» підкреслила, що лише у радянський час репертуар народного оповідача міг стати набутком всього українського народу:

Творчості талановитого носія казкового епосу П. В. Лінтур присвятив обширну статтю «Закарпатський казкар А. Калин. До проблеми традиції і новаторства в усній народній творчості», яка була надрукована у XXIV томі «Наукових записок Ужгородського державного університету» (1957), а про своє спілкування з казкарем залишив теплі щоденникові записи:

«2 липня 1950. Гарний сонячний день, неділя напередодні дня Івана Купала. Навколо хати Андрія Степановича зібралося багато людей — дітей, дівчат і парубків, заміжніх жінок з немовлятами на руках, дідів і бабусь. Вони із здивуванням слідкували за тим, як ми фотографували хату, двір, сім’ю казкаря. Маріка — дружина Андрія Степановича — розгубилася і метушливо бігала то до хати, до до комори. Вона питала, як одягнутися, які прикраси взяти. Андрій Степанович поглядав на неї трохи іронічно, заспокоював її, що вона гарна і бея нарядів. До нього і до Маріки підходять сусіди і знайомі і розпитують: «Що, переїжджаєте жити до Ужгорода? То правда, що Андрія Степановича приймають на роботу в Ужгород?» А Калин, сидячи на дерев’яному стільці у густій тіні під розлогою яблунею, розповідав захоплююче одну казку за другою. Справжнє натхнення поета просвічує на його обличчі. А слухачі в великою зацікавленістю слідкують за його оповіддю, по-дитячому наївно реагують на вдалі слова його героїв...»

«15 грудня 1959 року. Я запросив Андрія Степановича в Ужгород, щоб його послухали студенти-філологи. В Ужгороді він не розповідав із таким захопленням, як у Горінчеві, у звичному для нього середовищі. В його мові з’являється багато літературних слів. Це саме я спостеріг у нього і в квітні 1950 року, коли він приїжджав в Ужгород. Андрій Степанович похвалився, що його син Іван також удосконалюється у майстерності розповідати казки. Студенти були у захопленні від зустрічі з казкарем».

Петро Васильович продовжував стежити за творчим зростанням казкаря. У його архіві зберігаються записи 18 казок Калина, вроблені студенткою Марією Кельман у 1966 році. Повторні записи — це прекрасний матеріал для дослідження. Ось яких змін зазнав у казкаря переказ «Про драгівського німця» від 1955 (публікація Лінтура) до 1966 року (запис Кельман; подається в дужках): живе на хуторі багатий газда Дзвонок (у 1966 році: більш типове прізвище — Сокириця; він — староста, бо старості легше викрутитися з біди; живе в селі, але в урочищі Яворець має зимівку), має слугу Штефана (1966: Ілька — щоб пов’язати з назвою урочища Ількове поле, а може, й з особистістю Ілька Липея, який діяв недалеко від Горінчева у 80-х роках XX ст.); коли на газду приходить черга колисати німця, він радиться з слугою, як бути, і Штефан іде замість газди виконувати принизливу повинність і вбиває самодура-німця (1966: щойно найнятий слуга питав про новини в селі, і, дізнавшись про самодурство поміщика, пропонує себе замість газди). В першому тексті акцентується, що Штефан недобре зробив, убивши поміщика: «Одні говорять — гаразд учинив, що паскуду вбив, а другі кажуть — недобре вчинив». У новому варіанті дії опришка вмотивовано і логічно, і соціально: «Одні кажуть, що добре вчинив, а другі, що треба знайти злодія. Айбо більше таких, що кажуть: добре вчинив». Якщо в першому варіанті Штефан не роз’яснює селянам своєї позиції, то в другому казкар вкладає в уста Ілька такі слова: «Я розбійник — не злодій, який нищить народ. Я розбійник проти панів, бо гину за бідним народом, що так його мучать пани».

Андрій Калин був натурою творчою. Це відмічається всіма, хто спілкувався з ним, зокрема, й у нарисі «Народження казки» журналістки Ю. П. Зейкан («Закарпатська правда», 1972, 15 вересня). Казка була постійним супутником Андрія Калина. Він пройшов з нею через усе життя. Привіз її з собою у кінці листопада 1979 року й у Хустську районну лікарню. Кажуть йому: «Діду, вас піпа довела до цього». А він: «Ой, не піпа, а важке життя в молодості. Та я надіюся, що разом із вами, товариші лікарі, викручуся із сеї біди, як той чоловік, що із смертю кумався». Та й розповів казку, як чоловік загнав смерть у цибух піпи-люльки і жив, скільки хотів...

До нього в палату приходили чи не всі хворі, які могли ходити. Приходили після того, як він повертався з сестринської палати, де йому робили протиастматичні уколи. Після уколів йому легше дихалося — можна було й пожартувати: про те, як дід ходив до школи, чи про те, як газда біг проти течії ріки шукати утопленицю, бо була така вперта, що мусила проти води поплисти...

Одинадцятого грудня зайшли до нього в палату любителі казок. Усміхнувся до них Андрій Калин: «Круть не круть, а вмирати мусиш. Сьогодні не буду казки розказувати. Сьогодні буду вмирати». Таки того дня й помер.

Та хіба так можна сказати про казкаря: «помер?» Він же — наче рідня своїх безсмертних героїв. Як закінчив Андрій Калин свою казку «Піп і його слуга»? Оптимістично: «І пішов Іван мандрувати по світу і, може, ще й нині мандруй. То й про Андрія Калина скажемо: «І пішов Калин мандрувати по світу...» Бо не мислиться жоден збірник українських казок без творів з Калинового репертуару. Тепле слово про Андрія Степановича Калина сказав письменник Федір Зубанич у художньо-документальній повісті «Довбушеві гори» (Київ, 1977), взявши його у супутники в мандрівці по Закарпаттю. Візьмемо і ми його своїм супутником у дорогу в чарівний світ казки.

Королович Василь Васильович

Про перше своє знайомство з відомим закарпатським казкарем Василем Васильовичем Короловичем П. В. Лінтур залишив спогад: «Про Короловича ж почув від його доньки, студентки-заочниці Ужгородського університету. 10 червня 1958 року на моє прохання він приїхав в Ужгород, зайшов до мене на квартиру. Це був світловолосий, худорлявий, ще не старий (55 років) чоловік у формі залізничника. Він одразу викликав до себе симпатію скромністю, інтелігентністю. Мені недовго довелося пояснювати Василеві Васильовичу про мету нашої зустрічі — він все зрозумів і дав згоду на тривале співробітництво. І ми приступили до роботи. На мов прохання він почав розповідати сюжет «Царівни-жаби». Я знаю багато варіантів цього сюжету, але варіант Короловича приємно здивував мене своєю композиційною цілісністю, органічним розвитком дії, образністю. Уже в цій казці проявилися особливості стилю казкаря...»

Розповідав казкар захоплююче, жестикулював, у передачі емоційної напруги сюжету допомагав собі мімікою. Щоб не сковувати оповідача, фольклорист нічого не записував. Коли Василь Васильович вимовив традиційну формулу: «Розбився горнець — нашій казці кінець», фольклорист попросив повторити сюжет для запису. І казкар повторив, не пропустивши жодної деталі. Ш. В. Лінтур був здивований винятковою пам’яттю казкаря.

Ще у школі майбутній казкар виявляв небуденні здібності. Але нестатки батьків перешкодили дальшому навчанню хлопчика. Він здобув лише початкову освіту. В автобіографічній розповіді В. В. Королович так згадував пам’ятний день, коли вирішувалося питання: вчитися йому далі чи не вчитися:

«Прийшов вчитель до батька та й каже:

— Королович-бачі, ваш хлопець закінчив школу з великим успіхом. Давайте його учитися до вищої школи у вариш.

— Що? Учитися? У вариш? А робити дома хто буде? А платити за нього хто буде?

— Щодо платні зробимо так, що ви будете дуже мало платити, бо в такий розказ, аби по одному відмінникові із села направляти у вариш далі учитися безплатно.

— Не так оті пани мені раді, аби хотіли безплатно із мого сина зробити ученого. До них лише залізь, а вони знайдуть далі порядок, як кажеться: чорту подай палець, а він із ним відхопить всю руку...

Моя тайстра чекала на мене. У 1918 році я пішов поденщиком до графа Шенборна у Вербник. Се був мій перший заробіток...» У 1921 році юнак влаштувався ремонтником на залізниці. Випадала вільна хвилина — не розлучався з книгою. Були й такі, що за це брали хлопця на кпини. Та начитаність юнака на співбесіді з начальником Чопського депо зіграла вирішальну роль у тому, кого із чотирьох претендентів на одне вільне місце робітника депо прийняти. Так Василь Королович у 1921 році став кадровим робітником залізниці, працював на промивці парових котлів, помічником машиніста, а відтак — і сам повів поїзди.

З радістю у 1944 році зустрів прихід Радянської Армії. Повагу до людей праці він відчував на кожному кроці. Його направляють на курси, довіряють провести перший поїзд по широких рейках через перевал у Лавочному. У 1958 році він пішов на заслужений відпочинок. Тоді й підрахував, що як машиніст проїхав пів мільйона кілометрів, тобто земну кулю по екватору тридцять раз. «І я довго пишався цим, — сказав В. В. Королович у автобіографічній розповіді, — аж тут на тобі: Юрій Гагарін облетів земну кулю за півтори години».

Сучасник космічних польотів розповідав казки. Ті, що придумані нашими пращурами, І одночасно не ті. «У тих казках, що Ви записали, — пише В. В. Королович фольклористу П. В. Лінтуру, — чимало спрятано такого, що треба подумати, аби зрозуміти, У моїх казках є много політики. Так, у казці «Про вівчаря, який мав дев’яносто дев’ять овець і три золоторунні барани» показано боротьбу робочого люду з буржуазним режимом. Вівчар — то трудовий клас, а велет — буржуазія. Велет все більше притісняє вівчаря, тобто буржуазія приводить до великої бідності робочих, айбо потім вівчар знищить велета».

Всі, хто зустрічався з Королевичем, відзначають, що він цікавий співрозмовник. У серпні 1970 року до казкаря приїжджав письменник Семен Панько і про свої враження розповів у нарисі «Казкар Василь Королович» («Закарпатська правда», 1970, 6 вересня). Оповідач похвалився гостеві успіхами своїх дітей, назвав своїх учителів-казкарів. Ними були дід по матері Василь Лукича, якого в селі звали Баркасіем, циган Петер Давид, сусід-хлібороб Іван Макусій та сільський бондар Степан Марцій. Ще й казкою порадував гостя — «Як баба врятувала діда з біди». Семен Панько був зачарований і казкарем, і його казкою: «Казкар живо, як талановитий актор, зображує, як дідо розкурює люльку, як смокче довгий цибух. У кімнаті, де ми сидимо, немов і справді запахло самосадом, і я наче бачу осяяне задоволенням обличчя куряки. А коли у вагоні з’явився панчук, то оповідач, втягуючи тричі носом повітря і повертаючись у різні боки, так живо передає мімікою цю сцену, що не можна не засміятися. Зображаючи вступ у дію баби, Королович навіть голос змінює, переводить його на високі ноти, наче це і справді баба накидається на панчука, що нахабно поліз у хату самосад шукати».

У архіві П. В. Лінтура збереглися два записи казки «Залізноноса баба» — один зроблено у 1954, а другий у 1958 році. Ось як по-різному починає казку Королович:

1954. «Раз був де не був, за 77 орсагів, а за тим на 10 вороб’ячих кроків і на 20 блошиних скоків, жив один худобний чоловік, а у чоловіка було, знаєте, стільки дітей, як на решеті дірок, й ще одним більше. Журився чоловік, що буде із дітьми, як їх вигодувати, бо він за свою роботу лем мучить їх: коли їли, коли ні, більше голодували, як були ситі...»

1958. «Раз був де не був, за високими горами, за глибокими морями, жив собі один чоловік. А він був такий бідний, як миша у церкві. А ще до того була у нього купка дітей, таких, як би їх із міха насипав: малі, більші і ще більші. А бідні такі, небожата, голодні, худенькі, як раки. Важко було позирати чоловікові на дітей, айбо ніяк не годен був їм помочи...»

Репертуар казкаря дуже розмаїтий. 50 загадок, кілька десятків пісень, біля ста прислів’їв, 73 тексти фольклорної прози. Тринадцять його творів видрукувано у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966), один (переказ «Село Страбичове» — про рідне село казкаря) — у збірці «Легенди Карпат» (Ужгород, 1988), п’ять — у книзі «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969). У 1968 році видавництвом «Карпати» випущено у світ книгу «Три золоті слова» — до неї включено 43 казки і перекази Василя Васильовича Королевича. Отже, репертуар цього казкаря видрукувано чи не найширше.

Лазар Іван Іванович

У фольклорній експедиції 1967 року на Мукачівщину П. В. Лінтура цікавило питання, як контакт з аудиторією впливав на вибір казкарем того чи іншого твору для оповіді. Опорними для обстеження було вибрано два села — Пузняківці і Макарове. Перше — крайнє у північній частині, друге — у південній частині району, обидва села розташовані подалік від центральних доріг.

Фольклорист добрався у Пузняківці надвечір 7 липня 1967 року. Переговорив з селянами, і йому пораяли зайти до казкаря Петра Андрійовича Граба. Але того не було дома — лежав у лікарні у селі Кленовці. Вечоріло, то ж переночувати довелося у хаті одного з нових знайомих. А наступного ранку невтомний шукач народних скарбів побрів пішки у Кленовець. У лікарні подумали, що це до Граба прийшов далекий родич, і швидко влаштували побачення. Назустріч вийшов худий, низенький чоловік. Вислухавши прохання вченого, казкар погодився розповісти кілька сюжетів. Вийшли у двір лікарні і сіли на колоду. Зійшлися хворі, одні сіли поруч, інші стояли. «Та з якої почати?» — запитав казкар. «Розкажи, Петре, оту, про молодильні яблука», — запропонував один із хворих, який знав Грабів репертуар. І дід Граб почав низьким голосом розповідати, як син дістав для батька молодильні яблука і вилікував старого від усіх недугів. Потім попросили розповісти щось веселе — і казкар розсмішив усіх бувальщиною про женитьбу цигана. Відтак була казка про доньку Ночі... Шість сюжетів записав фольклорист, спостерігаючи за реагуванням публіки на кожне слово оповідача. Домовившись в Петром Андрійовичем про наступні зустрічі, фольклорист тепло попрощався а новими знайомими і поїхав у Макарове.

У Макарове дослідник їхав не вперше. У 1958 році він уже записував у цьому селі казки від Івана Цицея та Івана Лазаря. Останній згадує про ту зустріч: «Петро Васильович вийшов до мене на толоку, де я був із вівцями. Попросив розповісти кілька казок. Я почав розказувати, а він записував дуже скоро. Та мені щось не йшло гладко, я дуже сердився. Петро Васильович каже: «Іване Івановичу, не нервозьтеся. Послухайте мою казку. Розповів він мені притчу, яка мудрість вища — вроджена чи навчена. Розказував файно». Так фольклорист домігся розкованості казкаря. Про результат бесіди Лазар каже: «Ми розговорилися. Професор розповів мені про Льва Толстого, як той відмовився від багатства, аби служити людям. Я йому розповів притчу «Хліб і золото». Вона була потім надрукована у книжці».

Частину записаних тоді казок П. В. Лінтур опублікував у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» — згадану притчу, казку «Як Марійку святі сватали», анекдот «Як чоловік з’їв півбіди»... Казки сподобалися читачам. Про це засвідчили листи, які надійшли казкареві. Писали із Дніпропетровської і Харківської областей, запрошували приїхати у їхні колгоспи, обіцяли: «Якщо не жонаті, то оженимо». До названої книги упорядник подав коротку біографічну довідку про казкаря із Макарова. В основу її взято автобіографію, яку надіслав П. В. Лінтуру І. І. Лазар: «Я, Лазар Іван Іванович, народився у 1920 році в селі Макарове у сім’ї середняка. Мій батько господарював на землі. У 1927 році я поступив у перший клас народної школи у нашому селі, де провчився вісім років. Коли ще ходив до школи, я дуже цікавився казками від батька і від других старших людей. Казки я відразу запам’ятовував. Після закінчення школи я багато ходив у найми на роботу до графа Шенборна у село Няряшка. Там зустрічався з багатьма людьми з нашої околиці і вечорами слухав їх цікаві розповіді. У 1941 році мене призвали в мадярську армію. Коли появилася можливість, я здався у полон Червоній Армії. Додому повернувся у 1945 році і господарював з батьком. У 1948 році поступив у колгосп, де працюю і до цього часу».

У новий приїзд П. В. Лінтур мав намір вробити повторні записи, до Макарова добрався лише наступного дня, переночувавши у Шукачеві. Була п’ятниця, робочий день. Казкаря відшукав на будівництві селянської хати. Домовилися, що казкар розповість кілька сюжетів в обідню перерву. Фольклорист сів у тіні і почав начисто переписувати вжинок попереднього дня.

За обідом говорили про се, про те, і один із майстрів сказав, що його знайомий єврей виїжджає до Америки. «Як там буде матися, я сам розповім одну притчу, — сказав Іван Лазар. — Чув я її у 1930 році». Обід закінчився, всі курці почали курити, а казкар почав розповідати.

«Був один єврей Струльо. Зібрався він в Америку на заробітки. Зманив з собою і сусіда Івана.

Поробили вони там, поробили — видить Іван, що нічого не може заробити. Зібрався і вернувся додому.

Прийшов до Івана Струлів отець та й звідує його:

— Як мається мій сип Струльо в Америці?

— А так, що знизу вверх іде, — каже Іван.

— Як то знизу вверх? Розтолкуй.

— Та так: знизу пачмаги прирізує, а на задниці платає».

Присутні щиро засміялися. І сміялися вони після кожного наступного жарту. А Іван Іванович знав їх чимало. Відтак, крім раніше почутих від нього 29 сюжетів, П. В. Лінтур записав ще одинадцять нових — «Про бідного бердаря», «Як циган сповідався», «Чорт за слугу», «Як циган умирав», «Про свинаря»... Казкар сміявся над дурнями, кепкував з панів і попів. Анекдот — його улюблений жанр. Селянин виглядав молодшим за свої 47 років. Чи не сміх його так молодив. І слухачам його жарти допомогли забути про втому: до роботи приступили з новою енергією. Фольклорист попрощався з казкарем-веселуном, пообіцявши ще не раз навідатися до нього. Та ця зустріч була останньою: у 1969 році Петро Васильович Лінтур помер.

Лежать в архіві фольклориста записи казок 80 оповідачів, серед них і сюжети, записані від Івана Івановича Лазаря.

Ревть Юрій Іванович

Народився Юрій Іванович Ревть у селі Горінчеві в бідняцькій родині. Читати, писати й рахувати навчався у сільського дяка. Працював змалку — спочатку з батьками вдома, а потім з односельчанами на лісорозробках у Словаччині та Трансільванії. Подружнє життя його було короткочасним: дружина померла, залишивши йому п’ятеро дітей. Мачуху їм не привів — сам їх виховував. Щиро привітавши радянських воїнів-визволителів, Юрій Іванович активно включається у будівництво нового життя, одним із перших вступає у колгосп. Добрим хліборобом, умілим теслею, великим казкарем залишився він у пам’яті односельчан.

Важко тепер встановити, коли у Петра Васильовича Лінтура виник задум записати якомога повніше репертуар казкарів одного із закарпатських сіл. Може, у 1941—1944роках, коли йому, звільненому за неблагонадійність з викладацької роботи в Хустській гімназії, довелося проживати у родичів дружини в селах Нанкові та Горінчеві Хустського району. А може, в 1946 році, коли у складі комплексної експедиції Академії наук СРСР під керівництвом відомого фольклориста П. Г. Богатирьова обстежував знайоме йому село Горінчеве. Чи пізніше, у 1950—1953 роках, коли працював над кандидатською дисертацією «Закарпатський казкар Андрій Калин», записуючи репертуар не лише цього горінчівського казкаря, але й репертуар його «вчителів», його «учнів». Як би там не було, але селу Горінчеву пощастило завдяки старанням Лінтура, який записав тут біля 300 казок.

До цього часу так пощастило хіба що селу Берлину на Прикарпатті, у якому записував казки О. Роздольський. їх опублікував І. Франко в першому випуску «Етнографічного збірника» (Львів, 1895). Було обнародувано репертуар 8 берлинських оповідачів, серед яких найбільше записів зроблено від Андруха Кривіцького та Юрка Соколовського (по 8 сюжетів). А всього у збірці було 25 казок.

У Горінчеві П. Лінтур записав репертуар 9 казкарів: Андрій Калин розповів збирачеві фольклору 120 казок і переказів, Юрій Ревть — 40, Хома Плешинець — 35... А до цього записи казкової прози горінчівських оповідачів рідко потрапляли в поле зору збирачів фольклору: у 1893 році Є. Сабов у «Хрестоматії церковно-слов’янських і угро-руських літературних пам’ятників» як ілюстрацію місцевих діалектів подав записану в Горінчеві казку «Світлий витязь», кілька сюжетів із цього села опублікував журнал «Наш рідний край» (1922, № 2 — небилиця «Коли я родився, зараз мене мама послала у млин»; 1923, № 3 — бувальщина «Вовк на весіллі»...). Мало. А село багате культурними традиціями.

Першу згадку про верховинське село Горінчеве, що витягнулося вздовж правого берега Ріки — притоки Тиси, знаходимо в писемних джерелах за 1350 рік. За переказами, в давнину на цьому місці шумів ліс. Люди розкорчовували чагарі, вирубували могутні дуби І буки — розчищали місця для колиб, ораниць, кісниць. Від вогнищ, що «горіли тут невгасно тривалий час», і виникла назва поселення. Свавілля володарів Хустського замку і переможні танці опришків у Шаньовому урочищі, купецькі валки на дорозі-возівці із Хуста до Львова через Торунський перевал і виск на ній татарських кіннотників у 1659 році, гордий спів вівчарів на плаях і понурі гурти заробітчан, що йшли у далекі світи у пошуках долі, — все це із історії села збереглося більше у пам’яті людей, ніж у писемних документах.

Найбільш знаючим сільським «архіваріусом» виявився Андрій Калин. Він пам’ятав, як баба Головканя утопила «песиголовця» у бочці з розсолом, як опришок Штефан «заколисав» навіки драгівського пана, як Мандрівничок знайшов щастя лише тоді, коли не стало поганого царя... Природно, що у фольклориста виникло запитання, від кого Андрій Калин чув ці історії. Нитка чарівною клубка протягнулася до Калинових односельчан Дмитра Петрика, Юрія Тегзи-Порадюка, Івана Ділинка, Юрія Ревтя. Від «вчителя» Юрія Ревтя до здібного «учня» Андрія Калина перейшли сюжети казок «Дев’яносто дев’ять братів і сотий Ружа», «Піп і його слуга»...

А Юрій Іванович Ревть свої казки чув в основному від односельчан. Від старого Воробка він перейняв сюжети казок «Про бідного чоловіка й лисицю», «Як бездольний чоловік став щасливим»... Поповнював він свій репертуар, «працюючи в лісі», «ходячи по світу». Казку «Як пес і кіт допомагали принцу» почув від лісоруба у Трансільванії, «Про Ровжу Шандора» — на жнивах біля угорського міста Шопрона, «Як коваль перековував старих панів на молодих» — на Полтавщині, куди потрапив під час першої світової війни як військовополонений. Розповівши казку «Про Зеленого Мая», Ревть сказав, що її знають у селі дев’ять чоловік і кожний «перекручує її по-своєму». Сам Юрій Іванович любив «перекручувати» так, аби було весело.

Коли 27 серпня 1951 року П. В. Лінтур прийшов до Юрія Ревтя записувати казки, сільський «телеграф» блискавично поінформував про це всіх сусідів оповідача — і вони зійшлися до його хати, аби послухати «фіглі». Щиро сміялися гості над смішними пригодами персонажів Ревтьових казок, а потім сміялися з сусідки, яка, заслухавшись «фіглями», тобто жартами, забула про горшки в печі — і страви у неї по википали, підгоріли.

Репертуар казкаря був багатим. П. В. Лінтур записав від нього 20 сюжетів — «Про бездольного чоловіка», «Жінка в чоловічій одежі», «Про хлопця, що не знав боятися», «Про самородну дівчину», «Принц і злодій», «Маріка-царівна», «Про Іванка Попрянка», «Про трьох Шашів», «Про ведмедя»... У газеті «Советское Закарпатье» від З вересня 1955 року Лінтур подав коротку біографію Юрія Ревтя і дві його казки — «Піп і його слуга». «Як коваль перековував старих панів на молодих» у перекладі на російську мову. У 1957 році випускник Ужгородського державного університету, тепер відомий літературознавець О. В. Мишанич записав від «старійшини» горінчівських казкарів ще 25 сюжетів — «Про бабину дівку», «Проклята жона», «Як вояк перехитрив чорта», «Про попа і цигана».... У «Закарпатській правді» 28 липня 1957 року О. В. Мишанич надрукував біографічну довідку про казкаря, відзначивши, що у його репертуарі переважають соціально-побутові казки. У 1962 році в Ужгороді видано збірку казок «Біда і щастя» — 17 сюжетів із репертуару Юрія Ревтя, Правда, упорядники збірки М. І. Рішко та М. В. Рішко дуже «причесали» тексти казкаря.

Отже, постать Юрія Ревтя і його казкові скарби знаходилися в полі зору збирачів фольклору і пропагувалися за допомогою преси, книги.

І збірка «Казки одного села» (Ужгород, 1979), позитивно зустрінута фольклористами і широким читацьким загалом, відкривається казками Юрія Ревтя. В ній опубліковано 10 сюжетів казкаря, подано біографічну довідку про нього.

Скубенич-Кость Федір Михайлович

Одну із своїх лекцій для студентів-заочників Ужгородського державного університету Петро Васильович Лінтур закінчив словами: «Аби переконатися, що фольклор живе повнокровним життям і в наші дні, ідіть до людей, спостерігайте, слухайте, записуйте. Тільки постарайтесь зустрітися з талановитими носіями народної мудрості. Судити про фольклор по випадкових записах все одно, що судити про російську літературу не за творами Пушкіна і Грибоєдова, а за малохудожніми витворами Булгаріна, Шишкова і Хвостова». Студентка Єлизавета Черницька, міська жителька, вирішила у найближчу неділю поїхати за піснями і казками в одне із найближчих сіл Перечинського району. Так вона у травні 1961 року приїхала у село Тур’ї-Ремети. Вибрала студентка це село ще й тому, що хотіла побачити чавунну меморіальну плиту з барельєфним зображенням місцевого листоноші початку XIX століття Федора Фекети, яку було виготовлено Тур’є-Реметським залізоплавильним заводом у 1838 році. На автобусній зупинці запитала у гурту чоловіків і жінок, як пройти до) пам’ятника листоноші, хто у їх селі відомий співак чи казкар. «Кость-Скубенич», — була відповідь. І показали дорогу й до пам’ятника, й до казкаря.

Жив Федір Михайлович на околиці села. І хата його — як із казки. І сам — як Дідо-всевідо. Доки дівчина розглядала старовинну піч, полицю з дерев’яним посудом, дід розпитував її, звідки вона родом і куди ходом. Коли почув, що до нього приїхали за казками, весь просвітлів. Бо щось вартий, коли до нього їдуть здалеку за мудрими притчами та збитошними фіглями. Поговорили про се, про те.

Відтак настав час казки. «Була де не була баба, дуже худобна. Мала всього дві чи три кози — та й все її багатство. А ще мала трьох синів.

Якось найстарший каже:

— Дорогі мамко! Я йду служити. Ми три дома, грошей не е, йду та зароблю.

Мати не хотіла пущати його в далекі світи, та що мала робити.

— Та йди, неборе! — сказала і почала вбирати його в дорогу. Зшила тайстрину, напекла богачиків...»

Розповідав не лише для слухачів, але й для себе, близько до серця приймаючи невдачі І радості героїв казки. Розповідав, ніби сам побував у тих місцях, на тих дорогах, якими йшли бабині сини. Так і його шістнадцятирічним виправляла мати у найми у 1905 році, коли революційні бурі уже потрясали підвалини буржуазного світу. Та царі тоді ще міцно трималися на тронах. А в його казці цар безпомічний, він наймав бабиних синів, щоб вартували його принцес, які злигалися з чортами. Казковий чорт, здається, для того й придуманий, щоб мучив попів, багачів та царів і підкреслював силу та розум селянина-бідняка, який у поєдинку з представником неіснуючих потойбічних сил виходить чи не завжди переможцем. І наймолодший бабин син переміг нечисту силу, бо за те, що поділився з подорожнім окрайцем хліба, почув поради від діда-чарівника.

Вже по першій казці дівчина зрозуміла, що перед нею талановитий оповідач. А він вже починав іншу казку: «Був де не був один чоловік. І не знав він ні читати, ні писати»... Сам Кость-Скубенич читав по складах, бо кінчив усього два класи народної школи. Мудрості вчився, ходячи по світу на заробітки. Із чотирьох казок, що розповів він тоді, у двох головними героями були заробітчани. У всіх чотирьох казкових творах герої женилися на принцесах. Сам казкар прожив життя одиноким, йому не поталанило створити свою сім’ю. Щасливе завершення казки: «Файно посвадьбували, цар з радості передав хлопцеві все своє царство», — казкар вимовляв із прихованим сумом.

При першій же зустрічі студентка розповіла П. В. Лінтуру про казкаря із Тур’їх-Ремет. І через кілька днів невтомний фольклорист уже знайомився із 72-річним Федором Михайловичем. Вислухавши його репертуар, зарахував казкаря в число майстрів чарівної і сатиричної народної прози. Сатирична казка та притча були улюбленими жанрами оповідача.

Кілька творів казкаря було включено до збірки «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966) — «Вовк та чоловік», «Як гадюка й чоловік судилися», «Про хлопця, що виріс у лісі», «На світі є і дурніші за мою жінку», «Як нечиста сила образами порядкувала», «Голос на сливі». Три сюжети Костя-Скубенича вміщено у збірці «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969) — «Про щирого пса», «Як вовк хотів з’їсти чоловіка», «Кара за матір».

Цікава казка «Як гадюка й чоловік судилися». У виконанні Андрія Калина і інших казкарів Закарпаття в цьому сюжеті суддею, який врятував чоловіка від підступної змії, виступає хлопчик. У Костя-Скубенича справедливий суд вершить лисиця. Як і в казці «Про бідного чоловіка й лисицю» горінчівського казкаря Юрія Ревтя. Сюжети із лисицею-суддею древніші за варіанти, в яких суддею виступав хлопець-семиліток.

Знав казкар багато билиць, апокрифічних легенд. Розповідав їх з моралізаторською метою. В архіві П. В. Лінтура зберігаються записані від Костя-Скубенича апокрифи «Як Христос покарав багача», «Як святий Ілля служив у газди», билиці «Чорнокнижник», «Водяник». В останній розповідається, що водяник не зробив ніякого зла чоловікові, який підвіз його на возі.

Та серед неопублікованих матеріалів із репертуару Костя-Скубенича найбільше казок, серед яких багато високохудожніх — «Як піп любився з газдинею», «Про гадину-припечину» (мотив її: чоловік розуміє бесіду звірів, півень повчає його, як провчити дружину, щоб не наполягала на розголошенні таємниці), «Попадя — жона ведмедя», «Брати-гайворони і їх сестра», «Як брат брату очі вибрав»...

Крім передруків, пропонуємо читачам із архіву П. В. Лінтура не опублікований до цього часу сюжет — «Три ремесла».

Тегза-Порадюк Юрій Іванович

Знайомство П. В. Лінтура з казкарем Юрієм Тегзою-Порадюком відбулося у травневий день 1951 року. Прізвище цього носія народної мудрості назвав серед своїх «вчителів» горінчівський казкар Андрій Калин. Жив Тегза-Порадюк у сусідньому селі Березові.

Наближаючись до хатини, що стояла одиноко на схилі гори, Петро Васильович побачив на городі дідуся, який обкопував кукурудзу. Фольклорист привітався, сказав, хто він і кого шукає. Дідусь сказав, що він і в тим казкарем, до якого того послав Калин, але зможе казки розповідати лише після того, як упорається з роботою. Петро Васильович зняв піджак і попросив мотику: для нього обкопування кукурудзи було звичною справою, адже виріс він на селі, де ця сільськогосподарська культура була основною годувальницею.

Працювали і розмовляли. Із слів Юрія Івановича і його дружини гість дізнався, що старих гнітить велике горе: всі три сини померли у розквіті сил. «Їм би жити, а не мені, покаліченому на італійському фронті у 1915 році», — сказав з великим сумом селянин. Його здоров’я підірвала робота на лісорозробках у Польщі, Югославії та. Румунії, в шахтах Франції. Під час другої світової війни він пройшов усі митарства фашистського концтабору.

Радянська влада подбала про старих, щоб не потерпали за хліб насущний. Присадибна ділянка та пенсія забезпечували їх всім необхідним.

Мандри Юрія Івановича по чужих краях збагатили його казковий репертуар. Першою цікавою людиною, з котрою він зустрівся за межами рідного села, був лісоруб Іван Білан із села Дубового Тячівського району на Закарпатті. Іван Білан побився об заклад з прикажчиком лісорозробок, що буде щовечора розповідати казки, доки не вирубають ліс на відведеній ділянці. Три місяці рубали ліс — три місяці він розповідав казки, жодного разу не повторившись. Він виграв заклад, і лісоруби дякували йому, що звеселяв їх довгі зимові вечори у задимленій колибі.

Під час роботи в Боснії Юрій Іванович почув від одного серба історії про героїчну боротьбу південних слов’ян з турецькими завойовниками. Він цю історію переповів по-своєму, зробивши головним героєм не Королевича Марка, а Рилью Назаровича, який переважав головного богатиря сербського епосу і фізичною силою, і розумом, і сміливістю. Рильо Назарович викликав симпатії у горінчівського казкаря своєю самопожертвою в ім’я свободи рідної землі.

По-новому в інтерпретації Ю. І. Тегзи-Порадюка зазвучав загальновідомий у фольклорі європейських народів сюжет «спритний злодій» — горінчівський казкар розповідає про двох побратимів-опришків, представників двох сусідніх народів — українського і румунського. Його опришки Русин і Румун, «як близнюки, дуже любили один другого, ходили разом по роботах». Цією дружбою і забезпечується успіх усіх справ двох побратимів. («Опришки Русин і Румун»),

У перший день фольклористу удалося записати дев’ять казок. Серед них: «Про Ружанковича Івана», «Про Локтибороду», «Про зеленого царя», «Як шаркань украла царських дівок»- «Про капітана корабля»... Остання — літературного походження. Хоч Юрій Іванович не був сильним у грамоті, але він мав прекрасну пам’ять і добре сприймав на слух прочитане вголос іншими.

У районній газеті «Ленінська правда» (Хуст, 1962, 20 лютого) П. В. Лінтур опублікував біографічну довідку про казкаря та казку «Потрясися, баранчику!». Па цей час від казкаря було записано біля ЗО сюжетів. «Та ці ЗО сюжетів, які складають понад 300 друкованих

сторінок, — пише П. В. Лінтур, — далеко не вичерпують всього казкового репертуару Тегзи. Він знав значно більше, і не тільки казок, а й багато пісень та легенд».

Фольклорист вважав, що репертуар казкаря «заслуговує того, щоб його видати окремою книгою».

Та хоч окремою книгою казки Ю. І. Тегзи не вийшли, вони частково опубліковані в різних збірках. Так, казку «Про царя Поганина, що хотів оженитися на власній дочці» надруковано у збірці «Казки Верховини» (Ужгород, 1960, с. 265 — 272). У збірці «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969) казкар представлений трьома казками — «Про Сейпентел Ілонку», «Про золотого птаха і золоті яйця», «Пшениця, що двічі на рік родила». Ще шість сюжетів казкаря вміщено у книзі «Казки одного села» (Ужгород, 1979). Крім відомих казок Юрія Тегзи-Порадюка, пропонуємо одну із не опублікованих — «Як хлопець-мисливець переміг розбійників і женився на царській доньці». А всього в архіві П. В. Лінтура є ЗО записів із репертуару казкаря, в т. ч. «Про чарівного баранчика», «Як у графської доньки виросли роги», «Чорт-слуга», «Як хлопець узяв повітрулю за жону», «Про мельникову дівку»...

Феєр Василь Іванович

В автобусі, що їхав із Рахова в Ужгород, було тісно і душно. Та Петро Васильович Лінтур так задумався, що не було для нього ні гомону, ні незручностей, ні духоти. Він повертався із поїздки за казками й піснями у найвіддаленіший район Закарпаття, на Рахівщину. Сходив три села — Чорну Тису, Богдан, Великий Бичків. Та записав мало. Одначе не це гнітило фольклориста, а те, що з окремими носіями народної творчості не зумів встановити контактів. Порадили у Богдані зустрітися з оповідачем Кирилом Багрійчуком, від якого записували уснопоетичну творчість «пани із Праги ще у 1930 році», а відтак у радянський час спеціалісти з Києва. Та при зустрічі казкар попросив платити йому за годину розповіді — один карбованець.

У своєму репертуарі назвав казку «Ардялинка», по якій можна би простежувати українсько-румунські зв’язки, якби оповідач своїми намаганнями будь-що зробити її довшою, не розтягнув аж на три карбованці — покалічив структуру і сюжет народного твору. Із схожим фактом зустрівся у Чорній Тисі — в оповідачі за гроші набивався бездара. Правда, були і радісні зустрічі: у Богдані-Лугах із казкарем Манівцем Іваном, у Богдані із співачкою Юрашовою-Дем’янчук Ганною, у Великому Бичкові із казкарем Йосипчуком Василем. Вони розуміли, що народну мудрість треба зберегти для прийдешніх поколінь, ділилися з нею фольклористом без користолюбства. А коли Ганна Іванівна заспівала пісню про розлуку голуба і голубки, всі присутні заплакали.

Роздуми Петра Васильовича перервав велемовний пасажир, що підсів у Хусті. Чоловік був із села Широкого. Обмінялися інформацією, хто куди і за чим їздив.

— А ви приїздіть до нас у Широке, до хромого Феєра, — запросив супутник. — Він знав багато казок і не відмовиться їх розповідати.

Почуте зацікавило: у серпні 1897 року село Широке відвідав Іван Верхратський і записав там як зразки місцевих говорів більше десяти казок, притч і легенд, то можна буде з’ясувати, чи збереглися ті твори в репертуарі казкарів.

У Широкому селянин показав хату, у якій жив казкар.

Та лише через півроку П. В. Лінтур скористався запрошенням (поїздка в Рахів була у липні 1964 року, а в Широке він приїхав у січні 1965 року). Колишній свинар, каліка з часів першої світової війни Василь Іванович Феєр був дома, порався по господарству. Приїжджого запросив до хати і, дізнавшись про мету його приїзду, сказав:

— Казки я знаю, буде на добру торбу, лише чи сподобаються вам. Ось хоча би ця...

І казкар розповів билицю «Граф Готвоні і чорт», яка через два роки була опублікована у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966, с. 248—249). Потім був анекдот «Як бідняк їв пампухи», відтак казка «Як бідняк грошей від бога випросив» (обидва останні твори теж опубліковано в уже названій збірці). А ще — переказ «Про Матяша», притча «Чому пан був худий?»...

Казки з соціальними мотивами Василь Іванович перейняв від старших односельчан-казкарів, які в свою чергу чули їх від своїх дідів і прадідів. А живильним грунтом для таких творів була дійсність: з часу перших згадок про село у XIV столітті в документах фігурують графи та барони — власники села і їх піддані — кріпаки — жителі Вишнього Шарду (так до 1946 року називалося Широке).

Сам Феєр при буржуазних режимах жив у великій бідноті. Віру в краще життя черпав не із чарівних казок, а із дійсності. Він розповів фольклористові, як комуністи села організували народ на боротьбу проти гнобителів. Партійна організація в селі Широкому була створена у 1925 році, її фундаторами були М. Рацин і П. Погоріляк. «На виборах у 1925 році я голосував за комуністичних депутатів», — сказав Василь Іванович. Вибори, про які згадував Феєр, — це вибори до чехословацького парламенту 15 листопада 1925 року. В Широкому тоді комуністи одержали 65 процентів голосів від загального числа виборців.

Про нове життя казкар сказав коротко: «Жити стало ліпше. Подивіться, як люди будуються. В селі відкрили середню школу, многі із Широкого вчаться в Ужгородському університеті». Сам він вчитися не мав змоги. Трудове життя і народна мудрість — всі його університети. Та з позиції цієї «освіти» він давав правильну оцінку класовому співвідношенню сил: у його казках пан завжди смішний, немічний, жалюгідний, а селянин працьовитий, бадьорий, розумний.

У репертуарі В. 1. Феєра були і чарівні казки, і казки про тварин, і легенди, і народні перекази. Та найбільшим майстром він виступав у соціально-побутовій казці, анекдоті. Дотепність, сатирична спрямованість його сюжетів подобалася слухачам.

Дві казки з репертуару Феєра («Як Іван сховав корчмаря від опришків» та «Як цар зажурив безжурного попа») є дуже близькими варіантами сюжетів, опублікованих Іваном Верхратським у «Знодобах для пізнання угорсько-руських говорів» (1-11, Львів, 1899—1901).

У архіві П. В. Лінтура зберігається біля сімдесяти сюжетів із репертуару В. І. Феєра.

Холод Василь Ілліч

У невтомних пошуках талановитих носіїв усної народної творчості П. В. Лінтур зустрічався з казкарями різного віку. Характерна зустріч відбулася у 1948 році у селі Нанкові на Хустщині. Записуючи репертуар 70-річної казкарки Іляни Романій, фольклорист дізнався, що і її внук Юрій Шутко перейняв від неї понад десять сюжетів і розповідає їх своїм ровесникам. Петро Васильович зацікавився 11-річним оповідачем і записав від нього тринадцять казок — «Про Лев’ятника», «Як коваль перехитрив чорта», «Про змія-жениха», «Як Семенова Оленка пропала» («Котигорошок»), «Як чоловік викупив опришка із-під шибениці»... Дві останні хлопчик перейняв не від бабусі, а від подорожніх, що ночували у їх хаті, прийшовши до

Шутка-батька шити постоли. Щоб хазяїн не задрімав за роботою, гості розповідали казки. А хлопчик Юрко також не спав — слухав.

Зустріч із юним оповідачем зміцнила віру фольклориста у майбутнє казки. Наступні роки збирацької діяльності підтвердили: казка живе повнокровним життям не лише в устах сивобородих дідів, але й в устах молодих людей. У 1950 році П. В. Лінтур записав репертуар 60-річного казкаря Дмитра Петрика із села Горінчева Хустського району і 20-річної казкарки Марії Васько із села Заріччя на Іршавщині. Серед талановитих казкарів найстаршим був Михайло Галиця (1885 року народження, йому йшов 76-й рік, коли було розпочато записи його репертуару), наймолодшим виявився Василь Холод (1929 року народження, перші записи від нього П. В. Лінтур зробив у 1951 році, останні — у 1965 році).

Фольклориста цікавило, що втрачає казка, передаючись від дідів до внуків і правнуків, а що знаходить у змісті і формі. Помітив, що чим молодші казкарі, тим вони більше надають перевагу соціально-побутовим казкам, зовсім юних цікавлять казки про тварин і чарівні. У наймолодшого покоління народних майстрів, у тому числі і у Василя Холода, П. В. Лінтур спостеріг «прагнення до правдивого зображення дійсності». Цар із казки Василя Холода «Про царську дівку, що не знала сміятися» потерпає, що його невесела донька не зможе стати гарною дружиною, бо «жоні коло чоловіка треба бути веселій, ласкавій, аби не думав, що на нього сердиться або що не любить його». Він користується властивим для нашого часу засобом інформації — пресою: «Цар написав у газети, що хто розвеселить його доньку, тому дасть багато грошей, або візьме його в зяті»... Так елементи реального життя проникають у кожну Холодову казку.

Багато казкових сюжетів (а їх від нього записано 50) Василь Ілліч перейняв від батька. Потім його репертуар постійно поповнювався: під час роботи на лісопосадках в Іршавському районі на Закарпатті та Долинському районі на Прикарпатті. Казка скрашувала його важке життя в дитинстві і юності. Ось як він описав своє життя в «Автобіографії», яку надіслав П. В. Лінтуру у кінці 1961 року: «Я, Холод Василь Ілліч, народився 26 липня 1929 року в селі Монастирці Хустського району Закарпатської області в бідній сім’ї. Нянько і мамка, прощені би, були чорноробочими. У сім’ї нас було четверо: двоє нас рідних, я і сестра, а двоє не рідних. Я з дитинства, ще коли й до школи не ходив, дуже любив слухати казки. Нянько розказував, і я все запам’ятав. І другі старі люди розказували, і я ото запам’ятав. Мені люди розказували казку про мачуху, а я думав, як бідують діти коло мачухи. Мамка померла у 1939 році, а я зайшов до школи у 1937 році і не міг учитися, бо мене мачуха і сестру — нас було двоє — голодом мучила і била. Я піду до школи, та не думаю, як учитися, а думаю, як розкрутити дащо поїсти. Я не вчуся, а мене учитель б’є. Я утікну із школи, а дома нянько наб’є. Я тому не міг учитися, та казки умів казати, бо вони мене дуже інтересували. Я розказував казки у школі дітям і вчителеві, він мене переводив із класу в клас, і я закінчив чотири класи народної школи. У 1943 році я пішов до села Довгого у Іршавському районі на посадку смерек. Які гроші зароблю, всі няньо і мачуха від мене заберуть. Від роботи і голоду я погано ріс. У 1949 році мене призвали на комісію, та в армію не взяли, бо я був малий: ростом — один метер і 35 сантиметрів, а важив усього 35 кілограмів. У 1949 році помер нянько, і я пішов робити за Карпати, в Долинський район. Скільки грошей зароблю у лісі, все віддам мачусі, а вона потім не хоче мені дати на дорогу. Вона старалася за своїх дітей. Тому коли сестра віддалася, я пішов жити до неї. Я в лісі робив сім років — коні годував, а потім на заготовці. Зібрав я мало грошей, оженився і пішов у колгосп робити. Через суд я взяв від мачухи хлів, з якого ми зробили хижчину. Тепер у мене сім’я — жона і двоє дітей. Ще буде й трете. А роблю тепер у Хусті на лісозаводі. У других державах я не був, живу у рідному селі».

Нелегко ставав на ноги сирота. У одному з листів до П. В. Лінтура казкар писав: «Добрий день, Петре Васильовичу! Я роблю там, де й робив до цього часу. Купив-им собі хижу лише на мороку, бо не хотять мене прописати, бо хижа не мав домової книги, а книгу не дають, бо хижа збудована не за планом, а план не дають, бо хижа серед колгоспного саду. Видати, не жив я добре змалку, не буду й наостанку. Петре Васильовичу, порадьте мене, що робити...» Лист датований 26 травня 1965 року. Отже, казкар переселився Із переобладнаного під хатину хліва. Петро Васильович допоміг йому придбати черепицю, утрясти бюрократичні питання з пропискою у новому будинку. Все закінчилося щасливо, як у казці.

А казок в їх оптимістичними закінченнями Василь Ілліч знав багато. Від нього П. В. Лінтур записав і чарівні казки («Про Івана та Марічку», «Як Іван служив дванадцять років у війську», «Цар і його доньки», «Бідний Іван і царський син»), і соціально-побутові («Про попа і його сусіду», «Як чорт прийшов до невістки за грішми», «Як чоловік прийняв на ніч подорожнього»), і притчі («Мудра баба», «Як умирав багатий і як бідний»), і історичні перекази («Як будували замки», «Як жона утопила песиголовця», «Про Пинтю», «Як Мараморош дістав ропляний колодязь»)... Любив він і пісню заспівати, і загадку загадати. Із числових загадок частіше загадував оці: «Летіли гуси, а назустріч їм — гусак: «Ой много вас, ачей сто!..» Передня гуска відповіла: «Якби нас ще стільки, та півстільки, та четвертина з того, та ти сам, то й було би сто»; «Як за двадцять карбованців купити двадцять яєць, коли ціна гусячого — три карбованці, качиного — два, а курячого лише п’ятдесят копійок»; «Як за сто вологих купити сто голів худоби, коли за бика треба заплатити десять золотих, за корову п’ять, а за теля — півзолотого». Була в його репертуарі широко відома загадка, як чоловік перевозив через ріку вовка, козу і капусту. А була й така, маловідома: «Повернувся вояк через п’ятнадцять років із війська і біля хати увидів хлопчика: «Як маєшся, брате мій,

що робить отець твій і мій? Іди скажи матері, що вернувся муж її». Не загадка, а цілий роман. Ось яку відповідь на цю загадку дає Холод: «Ото оженився молодий хлопець, його забрали на війну, і він лишив жону з дитиною. А отець його овдовів і женився на невістці, бо думав, що син убитий. І мали вони сина, якого увидів вояк на дорозі».

Але на першому місці в репертуарі Холода була казка. П. В. Лінтур мав намір видати збірку його казок. У журналі «Народна творчість та етнографія» (1965, № 1) фольклорист опублікував біографічну довідку про казкаря із Монастирця, подав дві його казки — «Про царську дівку, що не знала сміятися» та «Яка любов найліпша?» У книгах «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (1966) та «Дідо-всевідо» (1969) надруковано п’ять сюжетів із репертуару Холода — «Мудра баба», «Як крамарі ходили на той світ», «Царевич і бідний», «Як умирає багатий і як бідний», «Про чарівну сопілку». Інші сюжети знаходяться в архіві П. В. Лінтура.

Цицей Іван Васильович

Доля Івана Васильовича Цицея, як дві краплі води, схожа з долею його 170 безземельних односельчан. Виріс він у бідній родині в селі Макарові Мукачівського району на Закарпатті. Крім нього, у батьків було три дочки. То ж старший син, закінчивши початкову школу, пішов наймитувати, щоб допомогти батькам і сестрам, а в 1901 році сімнадцятирічним юнаком подався на заробітки за океан. Робив на шахтах Пітсбурга. Залишилася у нього лиш одна світла згадка про Пітсбург: як вечорами збиралися земляки і співали сумних пісень. Повернувся додому через чотири роки, виніс трохи грошей на придане старшій сестрі. У 1908 році сам оженився. Два роки пожив із молодою дружиною — і знову відправився з торбою у далекі світи:

два роки працював на шахтах Бразилії, півтора року — на шахтах Бельгії. Весною 1914 року повернувся у рідне село, щоб влітку монархічна Австро-Угорщина послала його на братовбивчу війну. Під час боїв на Прикарпатті він вдався в полон, і як військовополонений був направлений на роботу в одне із поміщицьких господарств на Волзі, де його застала Велика Жовтнева соціалістична революція. Важко він добирався додому, де на нього чекали жінка і троє дітей. Налагодив сяк-так господарство, а вечорами розповідав про бачене і почуте у далеких краях. Разом зі всіма односельчанами він радів приходу нового життя, яке настало після визволення Закарпаття Радянською Армією. Діти здійнялися на власні крила, а він, дідо Цицей, почав розводити бджіл, потішати внуків казками, у які щедро вплітав свій життєвий досвід.

Петро Васильович Лінтур зрадів, коли у 1958 році в селі Макарові на Мукачівщині йому пораяли казкаря, який знає і любить розповідати казки про тварин. Це був І. В. Цицей. Знайомство відбулося при посередництві Михайла Голуба із Горонди, рідного села фольклориста. Михайло Голуб мав родичів у Макарові, гостював там не раз і чув про місцевих казкарів — бабу Ціптачку, старого Цицея, молодого Івана Лазаря. Знаючи пристрасть фольклориста, запропонував: «Петре Васильовичу, їдьмо у село Макарове за казками».

Від Горонди до Макарова — 30 кілометрів. Але Петро Васильович у це древнє село, у якому археологи відкопали скарб бронзових виробів кінця II — початку І тисячоліття до нашої ери, їхав уперше. Спочатку казкар віднікувався: «Хворію, то не до казок». Пожартував: «Як тобі, чоловіче, буде стільки років, як мені, то буде тебе боліти і там, де тебе молодим дівка ущипнула». Коли побачив, що жарт сподобався фольклористу, який швидко його занотував в учнівський зошит, посміхнувся: «Та я тобі таких фіглів наговорю стільки, що в міхові не понесеш». За втомливу поїздку фольклорист був винагороджений шістьма казками 74-річного Івана Васильовича Цицея, серед них «Пес, порося і когут», «Коза-дереза», «Циган і піп», «Карликова пищалка». А казкар назвав ще двадцять три твори, які він любить розповідати — «Про цигана і царя», «Про хлопця із Гусовариша», «Правда та Кривда», «Про ворона-віщівника», «Про трьох женихів і Марійку», «Як Іван і Струльо сіяли сіль», «На чортовім мості»...

Казкар охоче розповідав не лише казки про тварин, але й чарівні, і соціально-побутові. Любив він довгі оповіді, тому в одному творі об’єднував багато мотивів. У казці «Вовк та лисиця», якою відкривається книга «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969), е такі мотиви: «лисиця краде пиріг, виїдав з нього м’ясо, набиває сміттям і обмінює чередарям за бичка», «вовк проситься на сани лисички і розламує їх», «доки лисиця рубає дерево на сани, вовк виїдав нутрощі її бичка, а а шкіри робить чучело», «лисичка прикидається мертвою, дід підібрав

її на сани, вона краде рибу з саней», «за порадою лисиці вовк іде ловити хвостом рибу в ополонці і примерзає», «лисиця вимазалася тістом і просить побитого вовка нести її». Об’єднання казкарем перелічених мотивів у один твір свідчить про його високу майстерність.

Побутування на Мукачівщині казки про пригоди лисиці і вовка зафіксовано в кінці XIX століття — у «Хрестоматії церковно-слав’янських і угро-руських літературних пам’ятників», яку видав Євменій Сабо в у 1893 році в Ужгороді, видрукувано записану у селі Кальнику казку «Лисиця і Вовк» а таким сюжетом: «Лисиця заслужила у пана візок і двох цапів, їде додому і бере на візок Вовка; коли візок розламався і Лисиця пішла рубати дерево на осі, Вовк з’їв її цапів; вони йдуть у село на весілля — спочатку Лисиця, а потім Вовк, якого спіймали у коморі і побили; Лисиця вдав, що і її покалічено, і Вовк несе її в ліси». У порівнянні з цим сюжетом Цицеїв варіант казки відзначається оригінальністю.

Розповідав Цицей у традиційному руслі, тяготіючи до «довгих» сюжетів. Характерним зразком в його казка «Як циган у кума траву косив», у якій об’єднано чотири анекдоти: як циган брав мед від шершнів; як циган дав кумові потримати розпечене чересло; як циган за один раз з’їв сніданок, обід і вечерю і більше косити не хотів, бо «після вечері треба спати»; як селянин заставив цигана косити ніччю при місяцеві — братові сонця, а циган за це бере плату натурою не у торбу, а в мішок, який в «братом торби». У Цицейового односельчанина Івана Лазаря — представника молодшого покоління казкарів села — П. В. Лінтур записав перелічені анекдоти як самостійні твори.

У 1958 році П. В. Лінтур приїжджав у Макарове ще двічі. І не тільки до старого Цицея, але й до інших казкарів села, зокрема, до Івана Лазаря. Його цікавило, які фактори впливають на формування репертуару того чи іншого казкаря. Скупі штрихи про історію села дали відповідь, чому у багатьох казках, почутих у Макарові, часто акцентуються антипанські мотиви. Бо вічний конфлікт між Іванами і панами у цьому селі був особливо гострим. У вересні 1896 року селяни Макарова з сокирами і косами розігнали жандармів, суддів та інших панських прихвостнів із комісії, яка приїхала відібрати пасовище на мочарі, оскільки ці землі купив якийсь великий землевласник. Що вдалося відстояти в кінці XIX століття, то було втрачено під час фашистської диктатури на Закарпатті у 1939 — 1944 роках. Тоді в користь фірми «Латориця» від села було відібрано 900 угрів землі. Лише після визволення краю Радянською Армією, коли в Макарові був створений Народний Комітет, давньому конфлікту настав кінець: панські землі було розподілено між 170 безземельними господарствами. Названі факти П. В. Лінтур вичитав із статті «Хроніка с. Макарово», опублікованої 9 грудня 1944 року в обласній газеті «Закарпатська правда». Пізніше ці матеріали, як і книга із народженими мрією в соціальну справедливість казками Івана Цицея та Івана Лазаря, потрапили в експозицію місцевого краєзнавчого музею *.

Плешинець Хома Іванович

З більшістю казкарів Горінчева і навколишніх сіл П. В. Лінтур познайомився за рекомендацією Андрія Калина. Хома Іванович Плешинець відрекомендувався фольклористові сам. Листовно. В кінці 1958 року Лінтур отримав бандероль. В ній були учнівські зошити, списані невправним почерком. І лист:

«Товариш Лінтур!

Я посилаю Вам 26 казок. Прошу прийняти від мене, Плешинця Хоми Івановича. Дуже Вас прошу, підберіть із сих казок і дайте мене в газету, аби я якісь гроші дістав.

Як дістанете мої казки, повідомте. Прошу звернути увагу на мої казки.

Будьте здорові. Поздоровляю Вас і Вашу сім’ю. Поздоровляє Вас і Калин Андрій Степанович.

Плешинець», фольклорист звернув увагу на казки. Відчувалося, що носій казок — вправний майстер, але записи зроблені некваліфіковано, Петро Васильович вирішив поїхати до Плешинця.

Хому Плешинця у Горінчеві знали як веселого казкаря.. Тож коли по селу пішов поголос, що ужгородський фольклорист приїхав записувати від нього казки, в хату зійшлося стільки люду — старих і дітей, чоловіків і жінок, жонатих і відданиць, — що яблуку ніде було впасти. Вийшли надвір, у садок, в тінь дерев.

«Слухайте мене Горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри...» — почав Хома Іванович казку «Як слуга відучував попа ходити до молодиці», уже одним зачином настроюючи усіх на веселий лад. У зачині він встиг сказати про церкву «з книша, пирогами побиту і ковбасними дверима заперту», про ревниву попадю, від якої піп «у царину скаче», про свою зустріч з цим «святим» подружжям.

Того літнього недільного дня 1959 року із уст казкаря односельці почули, а фольклорист записав казки про чоловіка, що з вітром судився, про діда, що задушив ведмедя, про хлопця, що не знав страху, про жінку-невірницю... Закінчив він, як і почав, — жартом: «Казка — небилиця, та най газдам лисів потилиця!»

Серед казкарів П. В. Лінтур виділяв три типи оповідачів: епіків, які можуть розгортати широке казкове полотно (Галиця, Калин, Королович); сатириків, які виступають проти соціального зла і несправедливості, висміюють людські вади, послуговуючись в основному соціально-побутовою казкою (Феєр, Гебрян, Лазар); філософів, які чи не в кожному творі повчають, агітують за ту чи іншу ідею (Гандера, Ільтьо).

Хому Івановича Плешинця можна віднести до другого типу казкарів. Хоч він розповідав і чарівні казки, й історичні перекази, але найкраще йому вдається сатирична казка. Серед тридцяти п’яти його сюжетів сатиричних та гумористичних 18 — «Про попа і цигана», «Про попа, що любив газдиню», «Як циган обманув пана», «Про брехача і підбрехача», «Як чоловік висидів лоша», «Казка без правди»...

Герої казок Хоми Плешинця — сільська біднота: Іван Яворовий із однойменної казки — лісоруб, який у поєдинку із багатоголовим змієм послуговується не саблею, а палицею; у сюжеті «Бідний чоловік та Вітер» діє хлібороб; вмілий плугатар — герой казки «Про хлопця, що не знав страху»; вівчарські навички і знання зробили старого діда переможцем у поєдинку з ведмедем, велетом і чортом («Як дідо ведмедя задушив, а велета і чорта перехитрив»); у казці «Про жінку-невірницю» симпатія оповідача на боці мисливця... Серед негативних персонажів його казок зустрічаємо пана і попа.

Сам Хома Плешинець і скотарив, і орав землю, і працював на лісорозробках. Від 1922 до 1944 року у пошуках роботи і хліба він побував і в Чехословаччині, і в Угорщині, і в Румуни. Лише після визволення Закарпаття героїчною Радянською Армією і возз’єднання краю з Радянською Україною у його хату заглянули достаток і впевненість у завтрашньому дні. Він вбудував дім, випестував біля нього сад — те, про що мріяли герої його казок. «І побудували собі красну хату, купили поле та худобу. І добре собі жили» — такий щасливий кінець його казки «Бідний чоловік та Вітер».

У книзі «Казки Верховини» (Ужгород, 1960) було опубліковано один сюжет X. Плешинця — «Про чоловіка, що не знав страху». П’ять казок видрукувано у збірці «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966): «Казка-небилиця», «Про ледачу жінку», «Про жінку-невірницю», «Як чоловік нарозумив жінку», «Де чорт не може, там...». Ще з одною його казкою («Іван Яворовий») читачі познайомилися по збірці «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969). У «Казках одного села», крім передруків, Хома Плешинець представлений ще сімома сюжетами — «Про хлопця, який мусив служити в Охвая», «Брати-гайворони», «Бідний чоловік та Вітер», «Як дідо ведмедя задушив, а велета і чорта перехитрив», «Про дівчину та дванадцять розбійників», «Як слуга відучував попа ходити до молодиці», «Як піп з циганом судився».

Невтомний збирач народних скарбів

Творчий діапазон Петра Васильовича Лінтура (1909 — 1969) — вельми широкий: дослідження літературного процесу на Закарпатті та історії краю, підготовка підручників з російської літератури для шкіл в угорською мовою навчання, студії над фольклорними надбаннями українського народу.

За 35 років науково-творчої діяльності він видав 18 окремих книг, опублікував 43 журнальні і кілька десятків газетних статей.

Про напрями його наукових пошуків свідчить уже сам перелік назв статей: «Сатиричні повісті Івана Сільвая», «Традиції російського сентименталізму у творчості О. В. Духновича», «Закарпатський журнал «Листок», «М. В. Гоголь і початок реалістичної літератури в Закарпатті», «Тема братерства українського народу з російським у літературній творчості Закарпаття XIX століття», «До питання про зв’язки Т. Г. Шевченка з літературами Югославії», «Сучасний стан фольклорної традиції на Закарпатті», «Антирелігійні та антипопівські мотиви в казках А. Калина», «Закарпатські народні перекази про Королевича Марка», «Народні пісні-балади Закарпаття», «Українські баладні пісні і їх східнослов’янські зв’язки»...

Науковий доробок вченого-фольклориста став помітним явищем у славістиці.

У бібліотеці П. В. Лінтура зберігаються десятки книг з авторськими присвятами вчених Радянського Союзу й зарубіжних країн. На книзі «Русские народные сказки» (М., 1965) напис: «Дорогому Петру Васильевичу с пожеланием никогда не расставаться со сказками и их оптимистической философией и верой от составителя Н. Савушкиной», на підручникові «Беларуская народная вусна-поэтичная твор-часць» (Мінськ, 1967): «Дарагому Пятру Васільевічу Лінтуру з глы-бокап павагай. 14.III.67. Кабашнікау». Болгарський літературознавець Пеньо Русев на подарованому авторському примірнику літературно-критичного нарису про письменника М. Георгієва надписав: «На изследваче на Венелин и приятеля на българската литература П. В. Линтур за спомин и в знак на найдружески чувства. 20.Х.1965. Пеньо Русев». Щирі слова присвяти зробили на своїх книгах російські фольклористи П. Богатирьов, Д. Балашов, В. Круп’янська, В. Чічеров, Б. Путілов, українські дослідники усної народної творчості О. Ден, Ф. Лавров, М. Ясько, Г. Сухобрус, словацькі вчені К. Горалек, О. Рудловчак, угорський фольклорознавець Д. Ортутай.

Академія наук Німецької Демократичної Республіки запропонувала П. В. Лінтуру впорядкувати антологію «Українські народні казки». Книга вийшла у світ у Берліні у 1972 році, уже після смерті її укладача.

Нелегким був шлях хлопця із закарпатського села Горонди, що на Мукачівщині, у науку, бо освіту довелося йому здобувати при буржуазному ладові, коли без матеріальної спроможності батьків здібності і бажання учня вчитися мало важили. Син селянина, він рано усвідомив, що проти такої соціальної несправедливості треба боротися. Коли у 1929 році комуністи рідного села вийшли на першотравневу демонстрацію, під червоні прапори разом з ними став і він, Петро Лінтур, учень Мукачівської гімназії. Від виключення із навчального закладу врятувало його тоді заступництво викладачів, які пожаліли пускати у світ з «вовчим білетом» одного із найздібніших своїх учнів.

Здобуті знання допитливий юнак активно використовує в агітаційній роботі проти буржуазного ладу. У 1932 році, будучи студентом Карлового університету в Празі, під час літніх канікул він переконав десь з десяток молодих односельчан у доцільності спільного жнивування спочатку на ниві одного, потім другого, затим третього, розповідав про колгоспи Радянського Союзу. Під його керівництвом того ж літа молодь села поставила п’єсу «Депутат», головний герой якої ввертається до залу 8і словами: «Коли вас щось болить, значить ваш депутат спить». В селі, як і у краї взагалі, діяли різні буржуазні партії, і студент Петро Лінтур намагався навчити сельчан розпізнавати, хто їхні справжні друзі, а хто лише вдає такого. У Чехословацькому парламенті права трудящих відстоювали тоді депутати-комуністи П. Герек із Мукачева, І. Локота із Великого Бичкова. В своїх інтерпеляціях вони вимагали від уряду дати відповідь, чому в краї панує голод, безробіття, несправедливість. Представників буржуазних партій мало турбували болі трудівників. За цих обставин і цензурована властями вистава сприяла соціальному прозрінню тих селян, які вірили обіцянкам панських прихвостнів.

Ще більш цілеспрямовану агітаційну роботу проводив П. В. Лінтур у Хустській гімназії, де у 1938—1941 р. викладав історію і російську літературу. Тут він створив літературний гурток, членів якого систематично знайомив з досягненнями радянської літератури, творами М. Горького, О. Блока, В. Маяковського, М. Островського. На заняттях обговорювалися перші проби пера Д. Вакарова, І. Чендея, В. Сочки, П. Продана, К. Галаса... Потім вийшла у світ збірка їх творів із символічною назвою «Будет день», в якій вихованці Петра Васильовича в алегоричній формі говорили про братів на Сході, котрі прийдуть на допомогу трудящим краю. За «комуністичні ідеї», як зафіксовано в офіційних розпорядженнях угорських окупаційних властей, Лінтура було увільнено з викладацької роботи, і повернутися

у гімназію він зміг лише після визволення Закарпаття Радянською Армією в жовтні 1944 року.

У книзі М. В. Трояна «Того дня зійшло сонце возз’єднання» (Ужгород, 1979) описано ту велику радість, яка панувала в краї у перші дні після визволення із фашистської неволі, і вміщено короткі біографічні розповіді про делегатів Першого з’їзду Народних комітетів у місті Мукачеві 26 листопада 1944 року, у тому числі й про П. В. Лінтура, якого делегували на з’їзд трудящі Хустського району з наказом голосувати за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. На цьому з’їзді П. В. Лінтура було обрано заступником голови Народної Ради Закарпатської України, і він був у складі делегації, яка у грудні 1944 року передала представникам Радянського уряду прийнятий з’їздом і підписаний абсолютною більшістю дорослого населення краю Маніфест про возз’єднання. «Я щасливий, — занотував П. В. Лін тур у щоденнику, — що дожив до цього світлого дня, був свідком і учасником цієї великої для закарпатців події».

Відаючи відділом у справах мистецтв при Закарпатському облвиконкомі, комуніст П. В. Лінтур багато зробив для розвитку культури і освіти краю, гаряче підтримував, чуйно пестував паростки прекрасного, світлого, розумного. Відкриття Ужгородського державного університету, музичного та художнього училищ в Ужгороді та культосвітнього училища в Хусті, цілого ряду клубів і бібліотек, створення картинної галереї, ансамблю пісні і танцю в обласному центрі, організація виставок художніх полотен закарпатських майстрів пензля — у всіх цих та багатьох інших добрих справах діяльну участь брав П. В. Лінтур.

З 1950 року до останніх днів він працював в Ужгородському державному університеті. Хто слухав його лекції про російський фольклор, російську класичну чи літературу слов’ян, той проймався жадобою глибше поринути у невичерпні багатства народного слова і красного письменства. У статті «Учитель», опублікованій в обласній газеті «Закарпатська правда» до 70-річчя з дня народження П. В. Лінтура, його студентка і аспірантка, нині доцент кафедри російської літератури Ужгородського держуніверситету, кандидат філологічних наук Т. М. Чумак відзначила: «Він володів рідкісним, особливим даром Учителя. Він оцінював не стільки суму знань студента з того чи іншого предмета, скільки прагнув угадати, відкрити в кожному з них Людину, особистість, впливати на формування ідейних і морально-естетичних переконань».

Але чим би Петро Васильович не займався — вчився сам чи навчав інших, був на керівній роботі чи готувався виступити на науковій конференції, — його постійно вабила усна народна творчість. Пошукам народних скарбів віддавався до самозречення. Це було його покликанням, його пристрастю.

Фольклорна стихія оточувала його змалку. В умовах, коли 80 процентів населення краю було неписьменним і малописьменним, усна творчість служила і засобом передачі досвіду попередніх поколінь, і будила на боротьбу за краще життя, була помічником у розвагах. У батьківській хаті часто співали пісень, розповідали казки. «Любов до народної казки, до народної пісні, — відзначає П. В. Лінтур в автобіографічних записках, — зародилася у мені з раннього дитинства. Пам’ятаю довгі осінні і зимові вечори, коли з хвилюванням слухав під хурчання веретена казки бабусі, матері, сусідок, які приходили до нас «на пряхи», тобто на вечорниці. В учнівські роки у Мукачівській гімназії мені часто доводилося на прохання учителів записувати ті чи інші сюжети. У старших класах я завів зошит для фольклорних записів».

Під час навчання в Кардовому університеті у Празі П. В. Лінтур слухає спецкурс про російські епічні пісні. Коли його у 1935 році як відмінника навчання послали в Югославію для поглиблення знань із слов’янської філології, він записався прослухати спецкурс про сербські казки, який читав для студентів Белградського університету відомий славіст Павло Попович. Одночасно П. В. Лінтур самостійно студіює праці відомих російських і українських фольклористів: збереглися його конспекти «Поетичні погляди слов’ян на природу» Афанасьєва О. М., «Історія російської етнографії» Пипіна О. М., статей Гнатюка В. М. Набуті знання з фольклористики і етнографії допитливому студентові хочеться перевірити на практиці. У 193В році він здійснює першу експедицію для збору фольклорних багатств — відправляється в Бачку (Югославія), де живуть переселенці із Закарпаття. Був він у Керестурі і навколишніх селах, знайомився з побутом і культурою місцевого населення. Перебування П. В. Лінтура серед бачванських русинів зафіксовано на двох знімках: на одному — початкуючий фольклорист серед сільських дівчат-співачок, на другому — у полі серед свинарів. Фотографії засвідчують, що молодий збирач скарбів народної мудрості умів знаходити спільну мову 8 інформаторами і користувався їх довір’ям.

Коли Петро Васильович працював викладачем Хустської гімназії, він заохочував до збирання місцевого фольклору своїх учнів. Гімназистам доручалося опрацювати теми: «Як виникло наше село?», «Що розповідають люди про панщину?», «Які обряди справляються в селі?». Виконуючи завдання вчителя, Дмитро Вакаров, який пізніше сформувався як поет-антифашист, створив етнографічні нариси «Богатирі» та «Весільні звичаї». Тут, у гімназії, зародився потяг до збирацької роботи у Івана Чендея, який потім поряд з літературною діяльністю багато уваги приділяв пропагуванню усної народної творчості українського населення Карпат, а зібрані ним уснопоетичні матеріали рідного села Дубового передав у відділ фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР (фонд 14 — 3).

У нарисі «Вікна його робітні», опублікованому в журналі «Жовтень» (1969, № 7, с. 94 — 99), І. М. Чендей пише про свого вчителя П. В. Лінтура: «Щасливими вважалися ті учні, яких він учив».

Серед різноманітних засобів педагогічного впливу Петро Васильович активно використовував народне слово. Вивчення усної народної творчості рідного краю зміцнювало дух учнів у боротьбі проти насильної мадяризації, яку хортисти проводили на Закарпатті, формувало у них патріотичні почуття.

Активно збирає фольклор і сам викладач П. В. Лінтур. Особливо його цікавлять народні перекази. Він записує їх у селах Хустського, Мукачівського, Іршавського і Виноградівського районів, намагаючись створити народно-поетичну історію краю. Та в місцевій періодиці його фольклорні розвідки друкують неохоче. Журнал «Літературна неділя» у серпневому номері за 1941 рік надрукував таке повідомлення: «Проф. П. Л. Хуст. Про Ваші етнографічні праці напишемо Вам обширне письмо». Це була явна відмова публікувати етнографічні статті П. В. Лінтура про антинародну суть панщини та народних месників-опришків. Тільки в журналі «Народна школа», в редакції якого працював близький знайомий фольклориста, відважилися видрукувати кілька його розвідок про народні перекази та колядки. Редакція цього журналу окремою книжечкою видала «Угро-русские коляды» (Ужгород, 1942) — до впорядкованої ним збірочки П. В. Лінтур написав ґрунтовну передмову, у якій на матеріалі колядок переконує читача в єдності українського і російського народів.

У 1942 — 1944 роках П. В. Лінтур перебував під жандармським наглядом. Проживаючи у селі Нанкові Хустського району, вія працює у сільському господарстві, але й тут не забуває основної своєї мети — вивчає фольклорну традицію села, починає записувати пісенний і епічний репертуар нанківської селянки Іляни Романій, її сина Михайла, доньки Марійки. У селі він спостерігає пожвавлення усної поетичної традиції. Старовинні пісні та легенди про народних месників звучали не лише як історична згадка, але і як заклик до боротьби проти фашистських завойовників. «Навіть фантастичні казки, — згадував пізніше П. В. Лінтур, — з їх безсмертними героями, що перемагають страшних потвор, багатоголових зміїв і драконів, ставали зрозумілішими, ближчими і ніби перегукувалися із тогочасними подіями».

Радянську Армію-визволительку зустрів П. В. Лінтур із сльозами радості. Він з головою поринає у будівництво нового життя. Та адміністративна робота не погасила у ньому благородних устремлінь збирати і популяризувати народну творчість. З його ініціативи «з метою сприяння розгортанню самодіяльного мистецтва населення Закарпатської України та виявлення народних талантів в різних галузях народної творчості» у травні 1945 року проведено обласну олімпіаду майстрів усного словесного мистецтва. У статті «Мистецтво — народу», опублікованій 1 червня 1945 року в обласній газеті «Закарпатська правда», П. В. Лінтур писав: «За останні сім місяців потік щасливих і радісних подій настільки бурхливий, настільки захоплюючий, що здається, історія хоче надолужити пропущене за останні століття. Прихід героїчної Червоної Армії, створення Народних Комітетів, Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, розподіл землі, матеріальна і культурна допомога Радянської України нашому народу — ось чим багаті останні сім місяців. Перша олімпіада народного мистецтва — величезна культурна подія. Вона посяде не останнє місце в ряду радісних подій. Це вже хоч би тому, що вона втягнула у вир культурного життя величезні маси народу. Всі наші села, міста, все населення взяли в ній активну участь. Біля 2000 активних учасників! Наша культурна історія не знає подібного факту. Протягом шести днів наш театр був переповнений глядачами, які бачили сотні образів, побутових картин, хорових і сольних виступів, декламацій і т. п.».

Влітку 1945 року для збору фольклорних та етнографічних матеріалів на Закарпаття приїхала комплексна експедиція Академії наук СРСР. П. В. Лінтур сприяв роботі цієї експедиції, працював у складі однієї із її груп, яка обстежувала села Хустського і Міжгірського районів. Фольклористи і етнографи Академії наук СРСР працювали в області і влітку 1946 року. Тоді П. В. Лінтур познайомився з відомим дослідником російського фольклору П. Г. Богатирьовим, разом з яким вивчав фольклорні надбання селян гірського села Горінчева на Хустщині. Про успішні наслідки роботи експедиції писала обласна газета «Закарпатская Украина» 8 вересня 1946 року в інформації під назвою «Записано 5000 пісень Закарпаття», Зібрано було також вартісний етнографічний матеріал, виявлено багато талановитих носіїв усної народної творчості — співаків, оповідачів. Від майстрів усної прози записано 60 казок. Особливо зацікавив фольклористів горінчівський казкар Андрій Калин.

Вивчити фольклорний репертуар Андрія Калина — таку мету поставив перед собою П. В. Лінтур. Словесні скарби цього і інших казкарів села Горінчева він вивчав до 1952 року і на зібраному матеріалі захистив кандидатську дисертацію, а в 1955 році видав книгу «Закарпатські казки Андрія Калина». Тоді ж у нього виник задум збірки «Казки одного села» — ця книга вийшла у світ у видавництві «Карпати» у 1979 році і була схвально зустрінута читачами, вченими-фольклористами.

Другу половину 50-х і всі 60-і роки П. В. Лінтур присвятив вивченню фольклорної традиції Закарпаття. Обстежував район за районом, списуючи своїм розгонистим почерком десятки, сотні шкільних зошитів. Дехто називав це не зовсім серйозним заняттям. У «Баладі про чудного чоловіка», надрукованій в обласній газеті «Закарпатська правда» 11 серпня 1979 року, поет Юрій Шкробинець передав діалог П. В. Лінтура із черствою до фольклору людиною:

— Де ти взявся, чоловіче? Що тебе й куди веде?

— Сам я звідси, з гір Карпатських, із села із Горонди... Я казки вбираю... Казка й привела мене сюди.

— Не казкуй так, чоловіче!.. Ти, ачей, здурів-таки?! Хто б ходив — топтав топанки — так далеко по казки?! Як уже казок не стало там, у вас, у Горонді,

Най би йшли казки збирати леда-біди молоді...

— Є і в нас... Та дав я слово, присягнув на честь свою: Всі казки зберу до мака — скільки їх у цім краю.

— Ну та ти — леґінь великий... Айбо нащо всі казки? Тадь хосен із них не візьмеш, не насучеш мотузки...

— Ті казки — скарби народні!.. Я зберу їх по зерну І книжками золотими знов народові верну.

Петро Васильович Лінтур виявив на Закарпатті понад 80 казкарів і записав від них близько 1500 сюжетів, було записано також і кілька сотень народних пісень-балад.

Багато це чи мало? Підрахуємо. Від Ужгорода до Страбичова, де живе казкар Василь Королович, 54 кілометри. До села Люта, зовсім у протилежний бік, але там живе казкар Юрій Гебрян, — 75 кілометрів. До гуцульського села Богдан, де мешкає співачка Ганна Юрашова-Дем’янчук, — 224 кілометри, а це ще в іншому напрямку від Ужгорода. Або ж отакі факти: у липні 1963 року в селі Синевирі казкар Ледней Федір одну казку «Про Івана Спудзаря» розповідав три години; при першому знайомстві у 1958 році із казкарем Іваном Лазарем із села Макарева фольклористові довелося цілий день умовляти старого, щоб він продиктував три замовляння при лікуванні корів. І остання цифра: за підрахунками П. В. Лінтура, від середини XIX століття до 1945 року в книгах і періодичних виданнях опубліковано 1200 казок українського населення Карпат — менше ніж його вжинок.

Віднайдені скарби фольклорист прагнув повернути народові. Він видав книги «Казки зелених гір» («Ужгород, 1965; 18 сюжетів казкаря Михайла Галиці), «Народні балади Закарпаття» (Львів, 1966; 66 сюжетів, 141 текст), «Три золоті слова» (Ужгород, 1968; 43 сюжети казкаря Василя Короловича), «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (Ужгород, 1966; 89 соціально-побутових казок), «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969; 61 казковий сюжет)... Його записи фольклорних творів збагатили збірки «Легенди Карпат» (Ужгород, 1968), «Закарпатські пісні та коломийки» (Ужгород, 1965). В останній почасти реалізовано задум П. В. Лінтура про видання антології пісенного фольклору Закарпаття під назвою «Народні скарби».

То ж цілком заслужено в одній із газетних статей його названо фольклорним витязем.

Теоретичні дослідження П. В. Лінтура з питань усної народної творчості і художньої літератури друкувалися в журналах «Народна творчість та етнографія» (Київ), «Советская етнография» (Москва), «Slavia» (ЧССР) та в численних наукових збірниках. Із повідомленням «Народні балади Закарпаття і їх західнослов’янські зв’язки.» він виступав на VI Міжнародному з’їзді славістів у Софії (1968).

Багато задумів фольклорист не встиг реалізувати. У його архіві вберігаються сотні казкових сюжетів, пісень, народних переказів, билиць, жартів, прислів’їв. А віднайдений скарб у землю знову не закопують, бо шкода. Наскільки би у нас було бідніше уявлення про культуру українського народу, якби не побачили світ книги казкарів Галиці, Калина, Короловича, збірки творів інших оповідачів і співців.

Пропонована книжка є однією із спроб реалізувати задум П. В. Лінтура про видання антології «Казкарі Закарпаття», здійснити його настанову: що взято від людей — їм треба повернути.

І хай казки ідуть до читача по безіменними. Хай він знає про Михайла Галицю із Дулова, Юрія Ревтя із Горінчева, Степана Бочка із Солонина, Василя Заяця із Чорного Потоку... Хай читач знає і про невтомного збирача казок, як він знає ім’я О. М. Афанасьєва, братів Грімм. Бо ж, як писав Павло Грабовський: «Появить на очі люду його ж сховані скарби — справа, гідна сил та труду...».

Іван Сенько