Добриня і змії — перший бій Добрині зі змією

Посеред літа красного, у спеку непомірну захотілося Добрині Микитичу скупати тіло богатирське у студеній бистрій річці. Каже він рідній матінці, Офімії Олександрівні:

— Благослови мене, матінко, поїхати до славної Пучай-річки! ¹ Хочеться мені в студеній бистрій річці скупати тіло богатирське.

— Ти не їдь купатися в Пучай-річці, — радить матінка. — Люта і сердита Пучай-річка: її перша течія як вогнем січе, від середньої течії іскри сиплються, а від третьої течії дим стовпом валить із жаром-полум’ям ².

Не послухався Добриня рідної матінки, надягав одежу подорожню і шапку накладав, до стайні заходив, доброго коня гнуздав та сідлав, довгого списа із собою забирав, тугий лук та гартовані стріли, гостру шаблю та важку палицю — не для бою брав, не для кроволиття, а для забави молодецької! ³

Сідав Добриня на доброго коня і з молодим слугою, малим парубком, із широкого двору виїжджав ⁴. Як дістався бистрої річки, швидко скочив він із коня, кинув повід малому парубку і коня сторожити наказав. Зняв він шапку із голови, поскидав одежу подорожню і в студену бистру річку спустився. Заходив за першу течію, заходив за течію середню, сам до себе примовляючи:

— Наказувала рідна матінка, щоб не купався я в Пучай-річці, бо дуже вона люта й сердита. А Пучай-річка лагідна та сумирна, немов калюжа дощова.

Не встиг Добриня це слово мовити, як без вітру хмара насунула; а зникла хмара — дощ припустив; дощ затих — грім загримів, блискавка засвистіла. Це налетіло Зміїще Горинище з трьома головами та з дванадцятьма хоботами і сказало йому, прокляте:

— Пророчили старі люди, що вбити мене має молодий ⁵ Добриня Микитич. А тепер Добриня сам у моїх руках. Захочу — вогнем його спалю, захочу — зжеру його, а захочу — хоботами ⁶ обхоплю і в полон заберу.

А Добриня плавати вельми вдатний був: біля одного бережка він пірнув, а біля другого — виринув. Вийшов на жовтий пісок, на берег крутий, а парубок його, налякавшись, коня Добрининого геть уже погнав, узяв із собою списа Добрининого, тугий лук, гартовані стріли, гостру шаблю і важку палицю — нічим Добрині зі Змією битися. А вона знову налітає, проклята, сипле іскрами палючими, біле тіло йому пропікає. Вжахнулося серце богатирське! Глянув Добриня на бережок, та не лежало нічого там, що можна було б у білі руки взяти. І згадалася йому рідна матінка:

— Не веліла вона мені в Пучай-річці купатися. От і настав мені кінець.

Востаннє глянув на бережок і шапку свою побачив. Хутко схопив її в білі руки, жовтого піску три пуди в неї насипав, вдарив шапкою Змію погану — із дванадцяти відбив їй три хоботи, повалив із розгону на сиру землю, у ковиль-траву, коліньми на груди їй скочив і знаміривсь решту хоботів відбити.

Почала Змія Добриню благати:

— Не вбивай мене, молодий Добрине, а пусти по білому світі літати. Буду я тобі сестрою меншою, а ти мені будеш братом старшим. Непорушну заповідь ми з тобою укладемо: не їздити тобі в чисте поле, не топтати моїх дітей-змієнят, а мені не літати до вас на святу Русь, не забирати в полон люд християнський.

Повірив Добриня мові лукавій, випустив Змію з-під колін, здійнялася вона вгору під хмари та просто на Київ-град полетіла. А як через місто пролітала, князеву небогу побачила, молоду Забаву Путятівну ⁷, що гуляла з няньками своїми в саду зеленому. Припала Змія до сирої землі, обхопила хоботами князеву небогу та й понесла її на гору Сорочинську ⁸ до печер своїх зміїних.

Тут якраз малий парубок до Добрині підбіг, подав одежу подорожню та підвів коня богатирського. Тільки сів Добриня на коня, аж летить тут Змія проклята, у хоботах своїх князеву небогу тримає. Зажурився молодий Добриня, до Києва-града їхати вирішив. Приїхав на свій широкий двір, пройшов у палату білокамінну, у світлицю до рідної матінки. Сів на брусову лавку, долі похилив буйну голову і навіть словечком не обізвався. Почала в нього матінка допитуватись:

— Чого, Добрине, журишся, печалишся?

— Та я не печалюся, — каже їй Добриня. — Хочу тільки, щоб благословила ти мене піти до князя Володимира, де для князів його, для бояр та всіх могутніх богатирів пишна учта почалася.

— Не ходи краще на ту учту ⁹, — каже матінка. — Живи собі в домі моїм, біля матінки, хліб-сіль їж досхочу, зелене вино пий, золотий скарб тримай за потребою.

Не послухався Добриня матінки, вибирався на пишну учту до Володимира.

Добриня і змії — другий бій Добрині зі змією ¹⁰

Прийшов Добриня до князя Володимира на почесний бенкет і до гридні княжої зайшов, де стояли столи дубові, скатерки були розіслані шовкові, наїдки смачні накладені, напої медові розставлені. Хрестом себе осінив і князеві з княгинею на всі чотири боки вклонився. Провели Добриню на покуття і на велике місце ¹¹ всадовили.

Тут почав ласкавий князь Володимир по світлиці походжати, на богатирів своїх поглядати і такі слова казати:

— Хоч і зійшлися ми на бенкет веселий, та мені, Володимирові, невесело: Змія проклята Горинище забрала в мене улюблену небогу, молоду Забаву Путятівну. Тож подумайте, братці, та порадьтеся, кому мені велику службу доручити: поїхати на ту гору Сорочинську, до печер тих зміїних, і небогу улюблену там розшукати.

Почувши це, старші богатирі почали за середніх богатирів ховатися, середні богатирі — за менших, а від менших ніякої відповіді нема. Та вийшов з-за середнього столу молодий Олексій Леонтівич ¹².

— Батечку Володимире стольнокиївський! Був учора я в чистому полі, бачив Добриню біля Пучай-річки: із Змією він бився. Покорилася йому Змія, повинилася, називала його братом старшим, а сама нареклася сестрою меншою ¹³. То й пошли на ту службу Добриню, випросить він небогу в названої сестри без бою кроволитного.

Наказав тоді Володимир стольнокиївський:

— Сідай, Добрине Микитичу, на доброго коня, вирушай на Сорочинську гору до печер зміїних, визволяй мені улюблену небогу, молоду Забаву Путятівну. Як не визволиш її — повелю голову тобі відрубати.

Похилив Добриня буйну голову, опустив ясні очі, ні словечка у відповідь не зронивши. Підвівся з-за столів дубових, подякував за бенкет веселий і пішов у свої палати білокамінні, до своєї рідної матінки. Запитала його матінка, чесна вдова Офімія Олександрівна:

— Чом зажурений із учти прийшов? Чи всадовили не по чину тебе ¹⁴, а може, чарою обминули чи дурень-пияк із тебе насміявсь?

— Накинув на мене Володимир стольнокиївський службу велику: поїхати на гору Сорочинську і визволити князеву небогу, молоду Забаву Путятівну.

— Лягай краще спати, — радить матінка, — ранок буде мудріший від вечора.

Підвівся Добриня рано-вранці, вмився та спорядився, на стайню пішов і доброго коня вибрав. Як виїжджав із двору широкого, проводжала його рідна матінка, канчука, із семи шовків плетеного, подавала і казала, сльози утираючи:

— Візьми канчука цього із семи шовків. Як приїдеш на гору Сорочинську та почнеш змієнят витоптувати, а кінь твій уже підскакувати не зможе, то шмагай його поміж вух та поміж задніх ніг, і почне твій кінь знову підскакувати і з ніг своїх змієнят струшувати, поки всіх до одного не потопче.

Відламалась гілочка від садової яблуньки, відкотилося яблучко від яблуньки — від’їжджає син від рідної матінки в чужу і далеку сторону.

День і ніч їхав Добриня; досяг він гори Сорочинської і топтати почав змієнят поганих. Та обкрутили змієнята у доброго коня копита, і не зміг він більше підскакувати, почав під Добринею згинатися. Згадав Добриня наказ рідної матінки, висмикнув канчука з-за пояса і поміж вух та поміж задніх ніг коня шмагав. Знову його кінь заходився підскакувати, із ніг своїх змієнят струшувати, поки всіх до одного не потоптав.

Зійшов Добриня з доброго коня, у праву руку взяв шаблю гостру, під ліву пахву поклав важку палицю булатну, на груди довгого списа прилаштував, під пояс почепив шелепугу подорожню та канчука із семи шовків і рушив до печер зміїних.

Аж ось не тіні темні згустилися, не хмари чорні набігли — прилетіла сама Змія Горинище, тіло мертве в своїх кігтях несучи. Побачила молодого Добриню, кинула мертве тіло на землю і до Добрині підлетіла.

— Чом порушив ти, Добрине, нашу заповідь і моїх дітей-змієнят притоптав?

Відповів Добриня Микитич:

— Ох ти ж, Зміє проклята! Чи я порушив нашу заповідь, а чи ти її порушила? Як летіла через Київ-град, нащо Забаву Путятівну у нас забрала? Поверни ж мені її без бою кроволитного.

Не схотіла Змія віддати небогу, затіяла з Добринею бій кроволитний.

Цілих три доби вони билися, та не зміг Добриня Змію подолати. Знову згадав він про канчука із семи шовків. Узяв його в праву руку, лівою рукою Змію до землі притис і канчуком її бив, поки зовсім не приборкав. Тоді усі хоботи їй відсік, на дрібні шматочки її порубав. Розлилася довкіл Добрині кров зміїна. Три доби він у тій крові простояв, а не всмоктала її сира земля. Узяв тоді Добриня канчука шовкового, бив канчуком сиру землю, примовляючи:

— Розступися, мати — сира земле, та вбери в себе кров цю зміїну.

Як ввібрала земля усю кров зміїну, рушив Добриня Микитич до зміїних печер. Та не можна до печер зайти — мідними засувами вони замикані, залізними підпорками підперті. Геть Добриня підпори залізні відкидав, мідні засуви відсував, у печери зміїні проходив, багатьох полонеників там побачив: царів, царевичів із сорока земель ¹⁵, королів, королевичів з інших сорока земель ¹⁶, а простого люду без ліку там було. І звернувся до них Добриня:

— Усі виходьте на Божу волю та по своїх місцях і домівках розходьтеся.

Почали вони на Божу волю виходити, не видно було одної Забави Путятівни. Всі печери Добриня обійшов і тільки в останній, у дванадцятій, натрапив він на Забаву Путятівну, за руки до стіни прикуту. Здіймав він зі стіни красну дівицю, брав її за руки білі, із печер зміїних виводив і такі слова їй казав:

— Це ж заради тебе я їздив-мандрував, заради тебе зі Змією бився. Тож рушаймо тепер до Києва-града, до твого дядечка, ласкавого князя Володимира.

Сів Добриня на доброго коня, посадовив із собою красну дівицю і поїхав по чистому полю. Звернулася до нього молода Забава Путятівна:

— За послугу цю велику хотіла б я називати тебе батечком, але не годиться так ¹⁷ ; хотіла б назвати тебе братиком рідним, але й це не годиться ¹⁸ ; хотіла б, щоб ти мені був другом коханим, але ж не одружишся ти зі мною.

Каже їй Добриня Микитич:

— Ти, Забаво Путятівно, із княжого роду, я ж із роду боярського; нерівня тобі боярський син ¹⁹.

Привіз він її у стольний Київ-град, а Володимир-князь уже на ґанку стоїть, із почестями, з подякою Добриню зустрічає. Зійшов Добриня з коня, опустив на землю красну дівицю, підвів її до Володимира. Обдарував його Володимир скарбом золотим, вбранням барвистим, уклонився до самої землі.

— Спасибі тобі, Добрине! Відслужив ти мені службу велику, небогу улюблену відшукав. Нікого не міг знайти я в цілім Києві з усіх богатирів могутніх, одного тебе знайшов, Добрине!

Прибігала матінка Добринина, обіймала та цілувала його. І почався тут бенкет на честь молодця Добрині Микитича і Забави Путятівни.