Михайло Потик 1
Українська билина
Не ясні соколи з чистого поля зліталися — всі руські могутні богатирі в одне місце з’їжджалися, до князя на почесний бенкет збиралися. Їли-пили вони на бенкеті, звеселялися, а потім один перед одним вихвалялися. Вихвалявся і сам Володимир-князь:
— Троє славних могутніх богатирів є в мене: досвідчений старий Ілля Муромець, молодий Добриня Микитич і Михайло Потик, син Іванів, їздили всі троє за синє море, покорили племена невірні, додали землі до моїх володінь. А Михайло Потик ще й настріляв по дорозі гусей-лебедів та малих качечок для мого столу 2.
— Гей, Михайле Потику, сину Іванів! Послужи-но вдруге мені цю службу, поїдь знову до моря синього, до теплих, тихих заводей 3 і настріляй білих гусей-лебедів та сірих малих качечок перелітних для мого столу князівського, а я тобі за це віддячу.
От Михайло Потик, син Іванів, не допивши ні пива, ні вина зеленого, Богу помолився і з гридні вийшов. Швидко на доброго коня сідав, за браму виїжджав і в чистому полі загубився.
А як до моря синього приїхав, привалила, на його щастя, птиця до крутого берега. Настріляв він гусей-лебедів та малих качечок і намірився назад вертати. Озирнув іще раз тихі заводі, коли бачить: дубова колода пливе, а на ній — лебідонька біла 4. Через одне пір’ячко лебідонька золота, а голівка червоним золотом завита, круглими перлами прикрашена.
Вийняв Потик із налучника тугий лук, дістав гартовану стрілу з колчана, наклав на шовкову тятиву і стріляти намірився. Аж тут біла лебідка людською мовою заговорила:
— Не стріляй мене, Михайле! Не лебідка я біла, а дівчина красна, Докія Лиходіївна, королівна Подолянка 5. Не губи мене, Подолянки, а за дружину візьми.
Піднялась вона з моря на своїх крилах лебединих, на крутий берег вилітала і в красну дівицю оберталась. Увіткнув молодий Михайло списа в сиру землю і коня до нього прип’яв, а сам брав дівчину за білі руки із золоченими перснями і в уста солодкі цілувати її хотів. Та заперечила Докія Лиходіївна:
— Не цілуй мене, бо мої уста погані, я з роду невірного, нехрещена 6. Як привезеш мене в стольний Київ-град, навернуся я у віру християнську, у церкві Божій ми з тобою обвінчаємось, а після того вже й націлуємось.
Посадив Михайло її біля себе на доброго коня і до Києва повіз. Приїжджав він на княжий двір, зіскакував із коня біля ґанку гожого, у світлу гридню проходив, образу Спаса молився і князеві з княгинею вклонявся:
— Здоровий будь, Володимире-князю ласкавий! Послужив тобі службу, гусей-лебедів та перелітних малих качечок настрілявши. А собі наречену здобув — лебідку білу Докію Лиходіївну.
— Чим же мені тебе, Михайле, — мовив князь, — тепер обдарувати? Містами з передмістями чи селами з присілками?
— Не хочу я ні міст, ані сіл, дозволь тільки мені по царевих корчмах 7 ходити і вино задурно пити — де квартою, де півквартою, де піввідром, а де й цілим відром.
Погодився на це ласкавий Володимир-князь.
А як у церкві соборній до вечірні дзвін ударив, молодий Михайло Потик із Докією Лиходіївною до церкви пішли і вечірню службу відслухали. Низько вклонився Михайло попам соборним, щоб із красною дівицею обручили його. Меткі були попи до діла такого, швидко дівчину охрестили, Марією назвали, з Михайлом заручили і тут же їх повінчали. Помолилися молоді Богові, до святих ікон приклалися і разом заповідь велику склали: як хто перший із них помре, то другий разом з ним живим у труну лягти мусить 8, у сиру землю на три місяці піти. Вийшли після цього з церкви Божої, до своїх палат білокамінних приходили і стали тут вони сім’єю жити-поживати.
Та недовго прожив Михайло Потик з молодою дружиною Марією Лиходіївною — півтора року всього-на-всього. Занадився він по царевих шинках ходити, задарма вино пити — де квартою, де півквартою, де піввідром, а де й цілим відром. Замислилась дружина його, як чоловікові раду дати, та розхворілася з вечора, а до ранку й упокоїлася.
Прибігав до Михайла в царевий шинок брат його названий, молодий Добриня, і казав йому:
— Ти тут п’єш та байдикуєш, а дружина твоя молода вже упокоїлася.
Скочив тут Михайло на прудкі ноги і закричав на весь голос:
— Гей, брати мої названі, старий Ілле Муромцю і молодий Добрине Микитичу! Ви прийдіть до брата названого, щоби все разом обміркувати. Мушу виконати я заповідь велику: лягти живцем у труну з покійницею, в сиру землю піти на три місяці. Побудуйте ж мені домовину велику, щоб і стояти можна було там, і сидіти, і лежма лежати. Та покладіть туди хліба-солі з водицею, щоб на три місяці вистачило.
Взялися брати названі домовину робити, а Михайло до кузні пішов і наказав кувати кліщі залізні, прутів троє залізних, троє цинових і троє мідних. Потім до попів соборних попрямував звістку подати, що молода дружина його упокоїлася. Наказали попи мертве тіло до церкви привезти і на церковній паперті покласти.
Збиралися попи та диякони з усім притчем церковним, хоронили тіло Маріїне, домовину велику у могилу опускали. Опускався в сиру землю разом з тілом мертвим і Михайло Потик, син Іванів. Кліщі та прути з собою до труни він узяв, а брати його названі хліба-солі з водицею, свічок воску ярого і ладану поклали, щоб три місяці вистачило; набивали на домовину обручі залізні, жовтим піском її засипали, дерев’яний хрест поставили, ще й мотузок до труни протягли, а припнутий той мотузок був до дзвона соборного.
От сидить у труні Михайло від полудня до півночі, запаливши свічку воску ярого. А як опівнічний час настав, підповзла Змія 9 підземельна; раз лизнула труну — обручі полопалися, вдруге лизнула — один ряд шальовки дубової здерла, втретє лизнула — до труни залізла. Побачивши там Михайла з дружиною молодою, зраділа Змія, звеселилася:
— Ох і наїмся я сьогодні, є тут одне тіло мертве, а друге — живе.
Та не злякався Михайло, узяв кліщі залізні, затис ними Змію прокляту і прутами залізними сікти її почав, поки не потрощилися прути; потім брав прути цинові, але й вони потрощилися; взявся тоді він за мідні прути. Не витримала Змія, змолилася:
— Не засікай мене до смерті, відпусти до моря синього. Принесу тобі за це живої води 10, щоб оживити твою дружину гожу.
Відказав їй Михайло Потик:
— Віддай мені в заклад змієнят своїх.
Лишила йому Змія в заклад змієнят, а сама поповзла по підземеллю до моря синього і принесла Михайлові живої води. Взяв він за шийку змієня одне, на хвіст ногою наступив і роздер змієня надвоє. Потім склав дві половинки, раз бризнув живою водою — зрослося змієня, бризнув удруге — заворушилося воно, бризнув утретє — геть із труни поповзло. Бризнув тоді Михайло живою водою на молоду Марію — кров у неї відразу заграла, бризнув удруге — заворушилася, бризнув утретє — підвелася вона і такі слова промовила:
— Ох-ох-ох, як же довго я спала! 11
— Якби не я, — відказав Михайло, — цілий вік ти спала б.
Смикнув за мотузок Михайло — і на церкві дзвін озвався. Як почув соборний трапезник, до могили Маріїної побіг, бачить: із землі мотузок смикається і соборний дзвін розхитує.
Як закричав Михайло на повний голос, мати — сира земля сколихнулася, тереми затремтіли, захиталися, люд київський жахатися почав і до могили збирався, дивуючись:
— Що за диво під землею діється? Закричали разом усі покійнички!
А старий Ілля Муромець сказав молодому Добрині Микитичу:
— Видно, названий брат наш озвався. Недовго пожив у сирій землі, душно, мабуть, у могилі з тілом мертвим, от і кричить він богатирським голосом.
Швидко стали могилу розривати, великі драбини в яму опускати. І постав Михайло на білий світ, молоду дружину за рукав веде, з названими братами цілується. Дали знати про це попам соборним. Побризкали вони молодих святою водою, і стали Михайло з Марією жити-поживати, разом роки коротати.
А коли, зістарившись, упокоївся Михайло, згадали попи соборні його з дружиною заповідь велику і, ховаючи Михайла Потика, зарили разом з ним у сиру землю дружину його Марію Лиходіївну.
Відтоді пам’ять їм вічна стала.