Іван Найда
Українська народна казка Гуцульщини

Жив чоловік з жінкою. Мали вони дочку. Виросла та дочка, і сталося, що дочка завагітніла. А батько й мати не знали про це. Потому вродила вона в лісі хлопця. «Що робити? — думає вона. — Треба збутися дитини. Іншого виходу не маю, бо тато з мамою мене вб’ють». Пішла вона до столяра, аби їй зробив таку скриньку, щоби вода не протекла. Столяр зробив скриньку, вона дитину загорнула, та поклала з дитиною в скриньку всякі квіти і пустила на море.

А в того хлопчика волоссячко було золоте.

Плаває та скринька по морю. Пішла одна чужа жінка на море полокати шмаття. Дивиться, плаває скринька. «Що це за скринька?» — думає вона. Відчепила човен, припливла до скриньки, ту скриньку на човен і привозить до берега. Присилила човен, лишила полокати шмаття і несе скриньку додому. Думала, що там золото.

— Чоловіче, я найшла на морю якусь скриньку. Ану розкриваймо. Подивимось, що тут є.

Розкрили — дитина, притім хлопчик. І живий. Каже вона:

— У нас хлопчик такий завеликий, як цей. Буду обох плекати, бо такого хлопчика ми не викинемо. Це буде наш синок. Будемо мати два сини.

І вхрестили його. Поклали ім’я Іван Найда. Хлопчик росте, як з води. Пускають їх обох разом у школу. Їхній хлопець у першому класі, а Іван Найда вже в третьому. Каже жінка.

— Чоловіче, що це таке, що наш син у першому, а Іван Найда вже в третьому?

— Йому так бог дав, така його судьба. Добре, що дитина розумна.

Так ці два хлопці і вчилися. Той у восьмому, а Іван Найда вже у вищих школах. І носив він собі на голові чорний катран ^*. Вийшов він з тої школи, а хлопці сказали йому:

— Ти не є рідний син. Ти Іван Найда. Питається він у мами:

— Скажіть мені, що я за Іван Найда? Мати не хотіла казати, дуже плакала.

— Ні, Іванку, ти мій син.

— Ні, мамо, не ваш. Чого мене звуть Найдою? Кажіть мені поправді. Чи я ваш син, чи ні.

— Скажу тобі правду. Найшла тебе на морю і взяла додому. Я принесла тебе додому у скриньці. Мій синочок був такий малий, як ти. І я вас разом обох виплекала. І тому, синочку, ти мій син.

Тоді він каже:

— Мамо, дякую вам, що ви мене вигодували, пустили мене в школу, і я став людиною. А тепер я йду в світ.

— Чого ти, синку, йдеш у світ?

— Йду шукати собі жінки, щоб я в світі добре прожив. І пішов.

Ішов він полями, лісами, зайшов у великі пустині. «Відав, — каже, — я тут пропаду. Не годен я з цих пустинь вийти. Поможи мені, Боже, аби я тут не загинув». І вийшов він на дорогу. А дорогою їхає цар із слугою.

— Добрий день! — каже хлопець цареви.

— Добрий день. Ти відки, хлопче? — питається цар.

— Іду, де би наймився на симбрилю ^*, аби заробити кусок хліба. Каже цар:

— Іди до мене. Будеш у мене служити.

— Що в вас робити маю?

— Будеш свині пасти і годувати їх.

І пішов Іван Найда служити до царя. Дали йому кімнату. І він у тій кімнаті проживав. Цареви сподобалося, що він добрий слуга. Мав собі книжки. По роботі вечорами здоймав з глови ромоток ^* і читав книжку. А волосся у него на голові золоте, світить воно, і йому іншого світла не треба.

А цар мав три доньки. Дивиться старша донька у вікно. Що там так блищить? Здається, у Івана-свинаря голова блищить. Іде ввечері середуща дочка. Що це у Івана так блищить? Підійшла та й питає:

— Іване-свинарю, що ти маєш?

А він катран на голову — нічого не видно.

Іде найменша сестра. Дивиться, Іван читає. І голова в него блищить. Ця нічого не сказала. Але приходить до него під двері і торкає.

— Пусти, Іванку.

— Хто там? — питається Іван.

— Я царська донька менша. Він впустив її — і хаті темно.

— Чому, Іванку, в тебе в хаті темно?

— Я не маю світла.

— Іванку, покажи мені свою голову.

— А ти будеш моя, як я тобі покажу голову?

— Буду, Іванку.

Він скинув ромоток з голови — у хаті стало так світло, що не можна дивитися. Тоді сказала царська донька:

— Іване, я тобі правду кажу: ти мій, а я твоя.

— Як ти можеш бути моя, як ти царська донька? А я Іван Найда і притім свинар. Я в царя слуга. Де тебе тато дасть за мене?

— Не бійся, Іванку, я твоя. Мій тато не заперечить. Ти тепер не будеш свинарем.

І лягли вони двоє спати. Пару хвилин поспали, і дівчина встала й пішла. Пішла на спання в царських покоях. Рано найменша донька пішла до царя-тата.

— Тату, Іван свині не пастиме.

— Най буде. А що в нас робитиме? Донька каже:

— Вівці пастиме.

— Най буде. Кажи Іванови, най іде до мене. Приходить Іван до царя.

— Що ви мене кликали?

— Ти будеш у мене вівці пасти?

— Буду.

— Скрізь іди з вівцями, по всіх полях, а на ту високу гору, що не мож очима істикнути ^*, камінням обгорожену, не дозволяю тобі йти. Би ти не пробував іти з вівцями на ту гору. Відколи я в столиці, на тій горі ніхто не був. Бо хто пішов, відти не вертався.

— Добре, не піду.

Підходить він з вівцями до тої гори, а там трава в коліна. Думає: «Тут би вівці попас. Е, що бог дасть, то буде». Втворяє залізну браму і пустився з вівцями на ту гору. І здрімалося йому. І попадали всі вівці. І заснув він.

Приходить до него в сні старенька бабка.

— Сину Йване, не спи, бо згинеш. На тобі паличку й сопілку. Уставай, Іване, бери паличку в руки. А в сопілку би не грав ще. Іди на гору, на самий верх. Вівці най сплять. Як вийдеш на гору, буде летіти змій з трьома головами. Ти зарубаєш його цею паличкою. Як його зарубаєш, стане двір срібний. Увійдеш у двір, буде там перстень срібний. І котик срібний. Бери натягай перстень на палець, а котика бери під плече. Вийдеш з того двора, покрутиш перстенем — двора не буде.

А він спить далі. Бабка у сні каже:

— Другий день вийдеш з цею паличкою на гору, буде летіти змій з шістьма головами...

Він прокинувся і пішов на ту гору. І зрубав триголовому змію голови. І взяв у срібному дворі перстень і котика.

На другий день пішов він знов туди. Летить шестиголовий змій. І каже:

— Ти знищив мого брата, мене не знищиш. Тепер я тебе з’їм. А він змія палицею. Голови відпадають і зразу зцілюються. Але він таки дорубав того змія. Тоді став двір золотий. Узяв він у тому дворі перстень золотий і котика золотого. І покрутив перстенем — двора нема золотого.

На третій день знов він там спить. Баба йому каже у сні:

— Вставай, іди на гору. Буде летіти змій з дванадцятьма головами. Не дайся, бо погинеш.

Іван прошумався і пішов на гору, на самий верх. Летить змій з дванадцятьма головами.

— Отепер, — каже, — ти пропав. Ти знищив моїх двох братів, а мене не знищиш. Тебе я, — каже, — з’їм.

Їмилися вони два в роги. Змій його палить вогнем з дванадцяти пащек, а Йван його палицею. І рубає, але голови зцілюються. І не годен Іван нічого зробити, пропадає Іван. І мучився він, і до того мучився, що таки змія замордував.

І став двір дияментовий. Ввійшов Іван у той двір, взяв дияментовий перстень, взяв дияментового котика. Вийшов з того двора надвір, кинув дияментовим перстенем — двора вже нема. І трохи вівчар зів’яв ^*. Він відпочив і заграв на сопілку. Всі вівці повставали й пасуть.

А найменша царська донька засмутилася. Третій день, як нема Івана-вівчаря. Іван заграв у сопілку. Найменша царська донька чує, що дуже файно грає, але не знає, хто.

Увечері третього дня спускається Іван з вівцями з тої гори до столиці. Іде старша царська донька. Іван несе срібного котика. Каже вона:

— Іване-свинарю, дай мені цего котика.

— Най тобі Іван-свинар дасть.

Та й котика не дав. Іде середуща сестра.

— Іване-свинарю, дай мені цего котика.

— Най тобі Іван-свинар дасть. Іде найменша царська дочка.

— Іване-вівчарю, дай мені цего котика. Дав.

Переночував він ніч, а на другий день далі йде на гору з вівцями. Уже Івана ніхто не нападає, бо вже нічого нема. До вечора Іван з вівцями знов спускається. Приходить до столиці і несе котика золотого. Іде старша сестра.

— Іване-свинарю, дай мені котика.

— Най Іван-синар дасть. Іде середуща сестра.

— Іване-свинарю, дай мені цего котика.

— Най тобі Іван-свинар дасть. Іде найменша сестра.

— Іване-вівчарю, дай мені цего котика.

— На.

На третій день пішов він знов з вівцями на ту високу гору. Вийшов на гору, пасе вівці, в сопілку грає. Так делікатно ^* грає, що найменша сестра чує і не годна витримати, так їй хочеться Івана побачити. А Іван собі по тій горі ходить. Находить кози, що закаменіли. Тою паличкою киває, і то оживає.

Надвечір спускається він з гори до столиці. І несе котика диямантового. Іде старша сестра.

— Іване-свинарю, дай мені цего котика.

— Най тобі Іван-свинар дасть. Іде середуща сестра.

— Іване-свинарю, дай мені цего котика.

— Най тобі Іван-свинар дасть. Іде найменша сестра.

— Іване-вівчарю, дай мені цего котика.

— На.

Ті дві доньки царські, старша й середуща, підказали мамі:

— Мамо, наша найменша сестра з Іваном-свинарем полюбилася. Вона від Івана вагітна.

Мама напудилася ^* та й каже:

— Все, як наш тато-цар про це дізнається, то розстрілить її. Цар довго не знав того, а як дізнався, скликав міністрів і з свої держави, і з союзних держав, і з чужих держав. І хоче доньці суд дати, що зробила цареви встид.

Зібрався суд, і дівчину будуть судити. Її тато рідний сказав, що треба її розстріляти.

— За те, що мені зробила встид. А другий каже:

— Присилити її до коня, най він побіжить і її розіб’є. А ще оден каже:

— На кусочки її рубати.

Але знайшовся мудрий чоловік, який сказав, що так судити не можна.

— З ким дитину найшла, най собі з тим іде, — сказав той чоловік.

І так її суд і осудив. Іван-вівчар лишив на столі в свої кімнаті записку цареви. Та кинув дияментовим перстенем, і вже його й царської доньки в столиці нема. Під’їхала дияментова бричка, вони вбоє сіли і поїхали на ту високу гору. Приїхали, покрутив він дияментовим перстенем, і зробився дияментовий двір. Зайшли вони в той двір і там жиють.

Їхній двір світить з тої гори на всю столицю. Цар напудився. Пише в другі держави: «Ймилася гора! Хто би ту гору загасив?»

А в царя в тюрмі були три навічно засуджені. Каже їм цар:

— Йдіть узнайте, що на тій горі. Як це зробите, так вас випускаю.

Післав цар одного з них на ту гору. Той пішов. Приходить до того двора. Каже Іван:

— Жінко, цар, твій тато, прислав вічного тюремника подивитися, що тут є. Давати твому татови записку, що ми тут обоє живемо? Чи ні?

— Давай. Щоби знав тато, що донька жиє в дияментовому дворі. Той тюремник вернувся до царя і дає йому записку. Цар не вірить і посилає на гору другого тюремника. Пішов той. Виходить на гору, до того двора. Знов каже Іван:

— Жінко, не вірить цар тому тюремникови, прислав другого.

І пише Іван цареви записку дияментовими буквами: «Чому ви, тату, не можете повірити? Тут справді жиє зо мною ваша донька».

Приходить тюремник до столиці, подає цареви ту записку. Цар вірить і не вірить. Звірив ту записку з тою, що Іван писав у свої кімнаті — то саме. Але й ще не віриться цареви. Закрив цар другого тюремника й посилає третього. Каже йому:

— Іди зізнай, чи це справді мої діти. І пустю вас усіх трьох. Поки цей третій вийшов, донька вродила хлопця. Виходить тюремник на гору, до того двора дияментового, входить у дім.

— Не вірив, — каже, — цар тим двом, що ви тут жиєте. Ви щось зробіть, щоби цар нам повірив.

Тоді пише Іван знов буквами дияментовими записку: «Пускайте цих трьох чоловік з тюрми. Бо я вам правду написав. Тут жиє найменша донька ваша із зятем. Донька породила хлопця. Ми просимо вас у гості». Та й питає Іван:

— Як, жінко, най іде до нас тато?

— Не хочу. Не треба мені такого тата.

— А чого не треба?

— Бо тяжко мене тато судив, кару смерти хотів мені дати. Я не хочу його видіти.

— А якби тато приїхав до нас на гору дияментовою бричкою, то най би йшов? Та най би подивився на свого внука?

— Якщо зробить дияментову бричку, — каже донька, — то най приїхає. Але тато не має змоги це зробити, не має тілько дияменту.

Дає Іван третьому тюремникови записку: «Просить вас найменша донька в гості. Маєте внука, хлопця. Просить донька, би ви приїхали разом з мамою, але дияментовою бричкою».

Приносить тюремник ту записку до царя. І цар повірив. Та й заплакав. Він уже тепер знав, що там його донька. Випускає цар тих трьох тюремників і передає ними записку, що перепрошує найменшу доньку та й зятя. Кортить піти в гості, але не має цар дияменту на бричку, не годен піти. Просить цар: «Діти мої, приходіть у гості до мене».

Виносять тюремники ту записку, Іван прочитав та й жінці правду не каже.

— Жінко, дали записку, що завтра прийдуть до нас у гості. Тато з мамою.

Донька не повірила, щоби тато зробив дияментову бричку.

На другий день Іван рано встав, вийшов з двора, покрутив дияментовим перстенем, і стала дияментова дорога до царської столиці. І бричка дияментова коло столиці. Приїхала за царем і царицею.

Іван входить у двір і каже:

— Жінко, ти не хотіла тата й матері, а тато вже зробив дияментову дорогу й бричку. Вже їдуть.

Донька як це вчула, заплакала. І взяла дитину, лягла на ліжко і обернулася до стіни. Не хотіла вона видіти тата.

Приїхають цар з царицею до двора. Іван-зять вийшов зустрічати. Цар з царицею впали навколінки. Просять зятя:

— Не гнівайся на нас. Де донька моя? — питає цар.

— У дворі. Прошу, заходьте в двір.

Заходять вони в двір, кажуть «добрий день» — донька не говорить. Питається тато-цар:

— Чому, донько, до тата не говориш?

Відповіла донька татови:

— Як ви мене так судили, не можу на вас дивитися.

Тоді тато з мамою заплакали, впали обоє навколінки і зачали просити доньку:

— Подаруй мені ці слова, бо сам я не розумів, що я робив.

І поцілували тато з мамою свою доньку найменшу. І поцілували зятя Івана, і перепросилися. І зачали файно говорити. Побули в зятя і в доньки, а за пару тижнів узяв цар їх у гості до себе. І тою самою дияментовою дорогою, тою самою дияментовою бричкою їхали вони до царя в гості.

А дві старші дочки як уздріли, що сестра найменша так жиє, то сказали:

— Тату, шкода було на неї такий тягар ложити. Як вона гарно жиє!

Побули вони в гостях у царя і поїхали в свій двір. Покрутив Іван дияментовим перстенем — нема вже ні дороги, нічого. Жиють вони собі в своєму дворі, а двір світить, та як світив.

Син Івана виріс уже на великого, і любили вони йти на польовання. Каже жінка Іванови:

— Дай мені, Іванку, ці три перстені.

— Жінко, не можу тобі дати, — каже Іван, — ці три перстені. Я ходжу на польовання, а без цих перстенів звір на мене не йде.

Зачала вона далі просити:

— Іване, та я твоя жінка, дай мені.

— Ну на, жінко. І би ти нікому їх не давала без мене. І взяв Іван свого сина, і пішли вони на польовання.

А чорт перебрався на хлопця і прибігає до двора. І каже:

— Мамо, дайте перстені, бо тато без перстенів нічого не годен вбити.

Вона стягає перстені і дає чортови. Іван із сином дивляться — двір ізнісся й пішов під небеса.

— Боже, Боже, що жінка зо мною зробила!

І задумався Іван, що має робити. А ту паличку, що бабка йому дала, тримає Іван коло себе. Ухрестив тою паличкою свого сина — син умер. Махнув паличкою — зробилася яма шовкова і накривка камінна, а зі споду шовкова. І сина там закрив, у тій ямі, а сам пішов.

Іде він, дивиться, б’ються три чорти.

— Чого ви б’єтеся? — питає.

— В нас тато вмер, — кажуть чорти, — і лишив нам велике добро. Лишив черевики — що крок то миля, — лишив шапочку-невидимочку і лишив шаблю, що куди махне, туди стне. А ми не годні тим поділитися.

— Давайте мені сюди черевики, давайте шапочку-невидимочку, давайте шаблю. І най я вам усім трьом завию очі в плат ^*. Я відійду і буду вас гукати. Котрий борше до мене набігне, дам черевики, котрий другий набігне, дам шапочку-невидимочку, а котрий третій, той дістане шаблю.

Набіг перший — зрубав шию, набіг другий — другому зрубав. І третьому зрубав. А сам забрав усі речі, натяг черевики — що крок то миля — і пішов.

Приходить він до Місяця і питається в него:

— Не виділи ви такого й такого двора дияментового? Каже Місяць:

— Не видів, бо було хмарнувато. Іди до Вітра. Прийшов він до Вітра, а Вітер каже:

— Щось мені заважало, габучило ^*. Не видів я, іди до Сонця. Але поспішай, бо Сонце зійде, і ти згориш. Сонце мало видіти.

Приходить до Сонця, питається:

— Чи не виділи ви над зорями такого й такого двора?

— Виділо, — каже Сонце. — Поніс його чорт на тридев’яту гору. Іди, бо гориш уже.

Приходить він до тридев’ятої гори. Є дім, але перед ним мечі грають, і нема як до двора підійти. І сіла Іванови на руку мушка. І сказала:

— Рви з мене крильце і тим крильцем крути.

Він покрутив крильцем і перекинувся на мушку. Та прилетів до брами і залітає у двір. І сіла мушка над вікном, там, де образи кладуться.

Приходить чорт та й каже:

— Фе! В тебе, жінко, в дворі трафна ^* душа є. Вона каже:

— Чоловіче, хто тут прийде? Тут ніхто на світі не прийде. Ти, чоловіче, ходиш світами, — каже вона чортови, — та й порохів набрався. Ти брудний, дай я тебе скупаю. Скидай перстені.

Чорт стяг перстені і поклав їх на клинок. А мушка від вікна полетіла та й на перстені сіла. Та лиш покрутила тим крильцем і перекинулася на чоловіка. І натяг він перстені на пальці. Та й каже

— Змудрував тебе чорт, жінко. А чорт Іванови каже:

— Ти й так не возьмеш відци жінку.

А Іван устав та й тою шаблею чортови голову стяв. Тоді покрутив дияментовим перстенем, двір знісся і перелетів на ту гору, де вони перше жили.

Каже жінка:

— Чоловіче, я дала перстені синови.

— Ні, — каже, — то не син був.

— Як не син? Ти ж прислав його за перстенями. Ти ж без перстенів звір не міг убити.

— Та то, — каже, — чорт перекинувся на нашого хлопця і забрав тебе за тридев’яту гору.

Тоді пішов він до свого сина, махнув палицею, і накривка піднялася, махнув палицею на сина — син ожив.

— Ой, — каже, — тату, так виспався, що виспався.

Приходять вони до двора, мама вздріла, що є син, і дуже втішилася і обцілувала його. Цар, тато їх, уздрів, що знов двір на горі є, і пішки прийшов на ту гору. Вони з царицею так були згризлися за дітьми, що на пні постарілися.

І аж тепер зробив цар своїй дочці весілля. І велике весілля було, набувалися всі гості, і я там був. Пив, гуляв, набувався. Та й з весілля пішов до Радовець, та й купив дірявий горнець, та й байці конець.