Іван Сухобразенько
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі Іван Сухобразенько, богатирський син. Він прочув, що є десь Прекрасна Настасія, та й каже:

— Я йду собі шукати Прекрасну Настасію за жінку. Та й узяв коня, та й поїхав у світ. Їде він, їде, а то стоїть купина з мурашками. А мурашки кажуть:

— Іване Сухобразеньку, обійди нас, не толоч, ми тобі в пригоді станемо.

І він обійшов їх. Їде він далі, а тут шершені надлетіли. Він хотів їх ударити. А шершень каже:

— Іване Сухобразеньку, не бий нас, ми тобі в пригоді станем. І не бив їх Іван Сухобразенько.

Їде він далі, а на дорозі рак лежить, такий сухий і вже ледве що живий. А він узяв того рака та й кинув у воду. А рак йому сказав:

— Іване Сухобразеньку, ми тобі в пригоді станем.

І він поїхав далі. Їде він далі, а то стоїть хатка на курячій нозі. Іван сотворив молитву, і вийшла бабка.

— Іване Сухобразеньку, колись було за тебе чувати, а тепер уже й у вічі видати. Куди, — каже, — тебе бог несе?

А він питає:

— Ви не чули про Білого Полянина? Що в него поле біле, коні білі, хорти білі — все біле.

А та баба сказала:

— Я не чула про него нічого. Їдь ще до мої старшої сестри, може, вона знає.

І він поїхав. Їде він, знов стоїть хатка на курячій нозі. А він молитву сотворив, і виходить бабка.

— Слихом слихати, Івана Сухобразенька в вічі видати. Колись було про тебе слишно, а тепер уже й видно. Куди тебе бог несе?

— Ви не чули про Білого Полянина? Поле біле, коні білі, хорти білі — усе біле.

А та баба сказала:

— Я не чула про него нічого. Їдь ще до мої старшої сестри, може, вона знає.

І він поїхав далі. Їде він, дивиться, стоїть третя хатка на курячій нозі. Він молитву сотворив, і вийшла бабка. Така стара-стара, що ледве дивиться. І каже:

— Слихом слихати, Івана Сухобразенька в вічі видати. Колись було за тебе слишно, а тепер уже й видно.

— Чи ви не чули про Білого Полянина, що все біле в него? Поле біле, коні білі, хорти білі — все біле.

Каже вона:

— Я це не знаю, але їдь до мого старшого брата. Як брат не знає, то ніхто не знає.

І він поїхав. Довго їхав, нарешті дивиться, стоїть хатка на курячій нозі. Він молитву сотворив, і виходить дідо. І каже:

— Слихом слихати, у вічі Івана Сухобразенька видати. Колись було лиш слишно, а тепер видно.

— А ви не чули про Білого Полянина? Поле в него біле, коні білі, хорти білі — все біле.

— Чекай, Іване Сухобразеньку, я зараз буду знати.

Та пішов та як крикнув, як свиснув, і всі звірі позбігалися. А дід каже:

— Ви вже є всі?

— Всі, — кажуть, — лиш Кривої Вовчиці нема. Питає дід тих звірів:

— Чи чули ви дещо про Білого Полянина?

А ті звірі сказали, що не чули. Чекають усі на ту Криву Вовчицю, і Вовчиця пришкандибала. Дід питає її:

— Не чула ти дещо про Білого Полянина? А вовчиця каже:

— Як не чула, як його хорти мені ногу відгризли! Дід увійшов до хати та й каже:

— Іване Сухобразеньку, вовчиця знає, де Білий Полянин. Сідай на ню, і вона тебе повезе. Як вона буде тебе питати: «Ти видиш поле біле, коні білі, хорти білі?», ти би казав, що ні. А як уже будете ви близько хати, ти би сказав тоді: «Я виджу».

Сів він на вовчицю й поїхав. Їдуть вони, їдуть, і питає його вовчиця:

— Видиш уже біле поле і все біле? А він каже:

— Ні, не виджу.

Приїхали близько до хати, та й вовчиця знов питає:

— Що, видиш уже? А він каже:

— Виджу.

Тоді вовчиця скинула його з себе й побігла. Боялася, би їй ноги не від’їли хорти.

Він прийшов у хату. Нема нікого, лиш Прекрасна Настасія. А білого Полянина нема дома. Він сказав Прекрасній Настасії, що він її бере. І Прекрасна Настасія зібралася й пішла з ним.

А Білий Полянин їде на кони додому. Та й каже:

— Гай-гай, коню, поспішай до Прекрасної Настасії на чай. А кінь каже:

— Нема твої Прекрасної Настасії.

— А де ж моя Прекрасна Настасія?

— Узяв Іван Сухобразенько. А Білий Полянин каже:

— Ми орім, сіймо. І зберемо урожай, і ще Івана вдогонимо.

І орали вони, сіяли. І зібрали врожай. І тоді пішли здоганяти. Та й Івана Сухобразенька дігнали, та й відобрали Прекрасну Настасію, та й вернулися з нею.

А Іван Сухобразенько що має робити? Узяв та й пішов знов до бабки, найстаршої сестри. Та й питає, що він має робити. А бабка йому сказала:

— Без чарівного коня ти не возьмеш Прекрасну Настасію. Бо в Білого Полянина кінь, що хмарами літає. Іди в ліс, — сказала йому бабка. — А в тому лісі є баба. Будеш пасти в неї три дні кобилки. Та й за то будеш мати коня, і тоді забереш Прекрасну Настасію. А як не відпасеш, то буде твоя голова на колі.

Прийшов він до тої бабки. Та й каже:

— Я прийшов кобилки пасти. А вона йому сказала:

— Як перепасеш три дні кобилки, дістанеш коника, а як не перепасеш, голова твоя на колі.

Пішла баба до кобил та й каже:

— Би ви тікали від него, би втекли в той ліс. Та й сказала йому:

— Йди гони кобилки.

Та й дала йому баба зі сном пиріжок. Він узяв той пиріжок та й пішов пасти. Та й пас ті кобилки, з’їв пиріжок, ляг та й заснув. Пробудився, а кобилок нема. Він устав та й зачав плакати, що нема кобилок. Аж тут лізе мурашка. Та й каже йому:

— Чого ти плачеш, Іване Сухобразеньку? А він каже:

— Як не плакати, як десь повтікали кобилки, і моя голова буде на колі?

А мурашка каже:

— Іване Сухобразеньку, не плач, ми зараз тобі виженемо кобилки.

Полізли мурашки в той ліс, найшли кобилки та як зачали їх кусати й щипати. І вигнали їх. І він займив ^* кобилки додому. А баба вийшла до кобил та й б’є їх. Б’є та й каже:

— Ви чому не тікали?!

А кобилки кажуть:

— Щось маленьке нас кусало-щипало, ми мусіли відти вийти. А в тої баби була дівчина. Та й каже вона Івану Сухобразеньку:

— Ти не стій у хаті, але йди слухай, що баба кобилкам каже. Він пішов та й послухав. А баба каже кобилкам:

— Би ви нині тікали в гнилу колоду.

Вона дала йому зі сном пиріжок та й сказала:

— Гони кобилки.

Він вигнав кобилки, з’їв пиріжок та й заснув. А кобилки пішли в гнилу колоду. Він устав та й плаче. Аж тут летить шершень. Та й питає:

— Чого ти плачеш, Іване Сухобразеньку?

— Кобилки повтікали в гнилу колоду, і буде моя голова на колі, бо я не знаю, де та колода.

А шершень йому каже:

— Не плач, ми тобі їх зараз виженем.

Злетілося багато шершнів, зачали кусати кобилок, і кобилки вийшли. Він зібрав кобилки і займив додому.

А баба вийшла до кобил та й б’є їх. А дівчина каже Іванови:

— Ти не стій у хаті, але йди слухай, що баба кобилкам каже. А баба б’є їх та й каже:

— Ви чому не тікали. Тепер би мені було по лошачку. Би ви мені вродили. А нині би ви втекли в море. Там вас ніхто не найде.

Займив Іван кобили пасти, з’їв пиріжок зі сном і заснув. І кобилки пішли в море. А він чув, як баба казала, щоби кобилки йшли в море. Устав він — кобилок нема. Прийшов над море, став та й плаче. А рак вийшов з води, підоймився та й каже:

— Іване, чого ти плачеш?

— Я пас кобилки, а вони втекли в море. А рак сказав:

— Іване, не плач, ми тобі зараз кобилки виженемо.

Зачали раки в морі щипати кобилок, і кобилки вийшли на берег. Іван зібрав їх і займив додому. Пригнав він кобилок, баба вийшла і пішла до кобилок. А дівчина каже Іванови:

— Не стій у хаті, іди слухай, що баба каже. А баба каже:

— Би мені зараз було по лошачку від одної й від другої.

І кобилки вродили лошачки. Тоді баба вибрала у одного лошачка печінку і поставила її в другого лошачка. А цей, що йому вибрала печінку, такий на вигляд файний, такий ситий. І файну вона йому вуздечку поклала, і все. А другий лошачок був худий. А дівчина каже Іванови:

— Іване Сухобразеньку, би ти не брав ситого лошачка. Бери собі худого. Як баба буде казати, що «бери собі файного лошачка», ти би сказав, що за три дні служби не варто давати такого лошачка. «Я собі худенького беру».

Взяв він того худенького лошачка та й сів на него. А лошачок каже:

— Іване Сухобразеньку, куди тебе нести? А Іван каже:

— Неси мене до Білого Полянина.

— А як тебе нести, понад землю, чи в половині дерев, чи поверх дерев?

А він каже:

— Неси мене понад землю.

Приїхали вони до Прекрасної Настасії. Полянина дома не було. Іван узяв Прекрасну Настасію, і на коня, і поїхали. А Білий Полянин їде та й каже:

— Гай-гай, коню, поспішай, до Прекрасної Настасії на чай. — А кінь каже:

— Нема твої Прекрасної Настасії.

— А де ж вона?

— Узяв Іван Сухобразенько. Білий Полянин каже:

— Ми ще виоремо та й посіємо, та й ще його здогонимо.

— Як хочеш здоганяти, — каже кінь, — то вже йди здоганяй, бо в него кінь — мій брат.

Та й пішли здоганяти. Дігнали вони Івана Сухобразенька, та й каже Білий Полянин до свого коня:

— Бери бий того коня: А кінь сказав:

— Я не буду бити його, бо це мій брат.

А кінь Івана Сухобразенька брикнув на Білого Полянина та й його розбив. Білий Полянин упав, і з него повилазили гаддя, ящірки, жаби — все повилазило з него. Тоді Іван сів на свого коня, а Прекрасну Настасію посадив на коня Білого Полянина, і поїхали щасливо додому.