Їван, царський зять
Українська народна казка Бойківщини

У єдного дядька було три сини. Вони джуе бідно жили, так, що вже дійшло до посліднього. Старший син каже:

— Тату, я піду десь у світ, розпізнаю, може, десь люде жиють інакше може, десь ліпще життя найду.

А батько каже:

— Ну йди. Як тебе Бог навчив, так тя най і провадить щасливо.

І він пішов.

Іде він степами, іде, йде, дивиться, якісь два старики пасуть воли і на скрипку грають побожні пісні. Питає його єден старий:

— Що ти хочеш?

— Я люблю слухати побожні пісні.

— Заплати, — говорить старий, — я й тобі заграю побожну пісню.

А він говорить:

— Та я маю хіба п’ять копійок, що ми тато дав на дорогу.

— Давай тих п’ять копійок, — говорить старий.

Він тих п’ять копійок віддав старому. Старий йому заграв побожну пісню і каже:

— Все, іди собі.

Він трохи відійшов, а другий старий каже:

— Ти забрав у нього тих п’ять копійок, та він не буде мати за що кусень хліба купити десь по дорозі.

Тоді старий, що грав на скрипку, каже:

— Ти заверни його сюди.

Той старий його загойкав.ю він ся вернув, і старий його дав портфель на гроші.

— На. Як будеш хотіти мати гроші, то махнеш тим портфелем три рази та й будеш мати гроші.

Узяв він той портфель, відбіг пару кроків, подивився, такий файний новий портфель. Подивився у портфель, думав, що там є гроші, але грошей не було. Він біжить далі і пригадав, що старий йому казав, би три рази тим портфелем махнув, і портфель зробився повний грошей. Він ті гроші повибирав, розіклав по кишенях і ще два рази повторив так, махнув портфелем по три рази, і знову повно грошей було. Він ті гроші порозкладав по кишенях.

І тоді вертається він до батька і говорить батькови:

— Так, тату, нема чого десь далеко ходити, треба дома старатися на господарку.

Батько йому говорить:

— А з чого, сину, господарку підоймеме, як ми не маєме нічого: ні землі, ні худоби, ні тягла. Ні хліба не маєме.

Він говорить до батька:

— Ідіть, тату, договоріться в єднім місці за землю.

Батько говорить:

— Ну то що, як я піду договорюся? Ми є не маєме грошей.

— Ви йдіть і договоріться, а я піду й розрахуюся.

Батько пішов і за все договорився, де що треба було — землю, худобу, хліб і тяглову силу, би було чим робити і все звозити. А син пішов, за все розрахувався і все забрав додому. Як стягли все додому, каже він до батька:

— Маєте два сини коло себе і господарюйте, а йду. Бо в єдного царя є дочка, і з нею всі грають у карти, і всі програють. Я хочу з нею попробувати заграти в карти.

А батько говорить до нього:

— Та вже є господарка, то будь удома. Чого ти там підеш? Як усі програють, то й ти щось кращого не докажеш там.

А він говорить:

— Я мушу піти попробувати.

— Лиши хоть той портфель, би хтось не вкрав від тебе, — говорить батько.

— Ніхто не вкраде, — каже він.

Пішов він до царя. Там грають з його дочкою в карти. І він став грати, і теж програв. Цар увидів, що в него є доста грошей, і каже до них обох, би ся побирали. Вони обоє пібралися і грають далі в карти. Та й не міг сподобатися він їй. Сказала вона родичам: як він засне, би йому викололи очі і вивели в якийсь обрив. Коли він заснув, вони таке йому зробили. Викололи очі і вивели в обрив. А портфель вона від нього викрала, царська дочка.

Він ходить по лісі, блукає темний, ообивається по деревах, дуже зголоднів. Хотів би щось з’їсти, але темниц, не має як рушитися, бо не видить. І почув він запах дуже файних яблук. Знайшов ту яблуню, вирвав одно яблуко, і з’їв, і виросли йому роги. І такі великі, що він не міг ніде межи деревами піти.

І так він ходив по лісі три дні, голодний і з рогами. А третього дня прийшов йому запах дуже файних грушок. Найшов він грушку, вирвав одну, і з’їв, і ті роги з нього відпали. І вже йому стало краще, він міг рушатися. І дуже йому хочеться пити води. Зачув, що десь вода хлюпоче в потічку, і зсунувся в той потічок, достав води, напився, обмився тою водою помолився. І зробилися в нього очі, як були. І тоді він вирвав собі три яблука і три грушки.

Вже не йшов він до царя, до тестя свого, а пішов додому, до батька. І тоді дав тоти три яблука єдному товаришеви, би пішов на базар і ті три яблука продав. Єдно яблуко за сто рублів. Але щоби не продав комусь із селян і сам не їв, бо став би калікою. Прийде царева дочка, і вона купить тоти три яблука.

Стоїть він на тім базарі. Хто прийде, питається:

— Що за яблуко?

— Сто рублів.

Та й кожен засміється та й піде геть. Бо хто з селян дасть за яблуко сто рублів? Нарешті приходить того царя дочка.

— Що за це яблуко?

Та й вона засміялася та й тоти три яблука купила. Дала триста рублів та й забрала їх. Принесла додому, дала єдно батькови, друге мамі, а третє сама з’їла. І як поїли ті яблука, повиростали їм роги, такі, як їх зятеви, коли того вивели в ліс. Такі роги, що єден ріг був на земли, а другий досягав повали.

Стали вони каліками і посилають слугів по лікарів, помежи ворожільники. Усі приїжджають, і ніхто не може дати тому раду, ніхто не може тих рогів збути.

Через якийсь час їх колишній зять дався знати, що він може дати тому раду. І післали слугів кіньми по нього. Збирається він їхати. Бере з смобою тоти три грушки, а під полу бучк добрий. І їде лікувати.

Приїхав, вони його не спізнають. Вони були надіжні, що його нема, бо вони йому викололи очі. Зайшов перше до хати до царя (вони кожне в іншій кімнаті жили). Питається царя:

— Ваше високе благородіє, чого ви по мене заганяли, що ви хотіли?

Цар говорить:

— Видите, які ми каліки стали? Ми чули, що ви нас від того каліцтва можете врятувати.

Він тоді виймає той бучок з-під поли і царя добре вимастив бучком. І тоді дав’му грушку з’їсти. І роги в царя відпали. Цар подякував йому і каже:

— Йой, у мене оди жінка в другій кімнаті, теж така каліка.

А він говорить:

— Я не знаю, чи вона видержить, бо то дуже сильна медицина.

Цар говорить:

— Якось будеме рятувати її, водою відливати.

Зайшов він до цариці, закотив їй лахи, добре тим бучком відмастив, а потому дав грушку з’їсти, і роги відпали. А цар говорить :

— Ще оди в нас дочка в третій кімнаті, і теж така каліка.

Та й пішов він лікувати дочку. Зайшов до тої кімнати і двері за собою запер на замок. Коли повернувся до неї лицем, вона його пізнала і запищала. І тоді він сказав їй:

— Віддай портфель — відпадуть роги.

Вона віддала йому портфель, він її бучком відмастив добре, дав їй грушку з’їсти і роги відпали.

І тоді він забрався додому. Цар йому добре заплатив за лікування, він жінку лишив, пішов додому та й усе.

А в того царя була площа шовкової трави. І коло тої трави люде з села по черзі сторожували. Та й дійшло те сторожування до тих трьох братів. І кожної ночі щось частину тої трави звоювало. Каже цар так:

— Хто посторожує так, би не звойоване було, то як буде нежонатий, я дам за нього дочку, а якщо жонатий буде, то половину царства.

Говорить наймолодший брат:

— Я посторожую. Ніхто не звоює траву.

Посторожував — звоювало щось частину тої трави.

На другий день іде середущий брат сторожувати — теж звоювало щось трохи тої трави. Іде вже сторожувати третій, той колишній їх зять. І так посторожував, що нич не звоювало. Сидів він там до дванадцятої години, чує щось шелестить по траві. Він питається:

— Хто там іде?

— Я, миш. А що ти тут робиш? — питає його миш.

— Я тут сторожую, щоб траву не звоював ніхто.

Миш йому говорить:

— Ти тут тої трави не впильнуєш. Треба заходити з другого боку. Там буде жолоб з водою, і там прийдуть три коні пити воду. Прийде срібний кінь, бронзовий і золотий. І маєш познімати з них кантарки, з тих коней.

Прийшов пити воду бронзовий — він з нього зняв кантарку, прийшов срібний — теж зняв з нього кантарку. І прийшов золотий кінь воду пити — також стяг з нього кантарку.

Як він ті всі кантарки забрав, то вже ся день зробив, і він тоти кантарки змотав і сховав у дуплаву вербу.

Рано прийшов цар, подивився — трава не звойована. Зпабрав його цар до себе і питає його:

— Що ти хочеш, чи мою дочку за жінку взяти, чи половину царства?

Він каже:

— Що я там на царстві буду керувати? Я візьму дочку за жінку.

Та й дав цар знову свою дочку йому за жінку, зробили вони весілля. А коли вони поженилися, цар його не брав уже в ті палати, де він сам сидів, а в гусятник. Він посадив молодят у той гусятник. Та й вона ходила до родичів своїх та й відтам приносила йому в гусятник їсти, свому чоловікови. А він усе питався її, що там родичі роблять, як там тато, мама. Та й вона все казала:

— Та добре, всі здорові.

Раз вона принесла йому їсти, він питає, як там родичі, а вона говорить:

— Погана справа, бо якась держава видала цареви війну, мойому батькови. Мусиме йти на війну.

А тоді царі сами воювали. То вона говорить до нього:

— Збирайся й ти та підеш з нами на ту війну.

Він говорить до неї:

— Ідіть, ідіть, а я вас дожену, я там прийду.

Вони пішли, цар і цого дочка, а він найшов там якусь конину коло двору і приїхав до того дупла, де кантарки заховав. І викликав бронзового коня з усім царським: з сідлом, з шаблею. Він сів на того коня і поїхав на війну. І там то все звоював, усіх шаблею порубав, і цар війну виграв.

І тоді кличе цар своїх союзників, яких він там мав, та й кличе його вже, свого зятя. Але він не знає, що то зять його там воював. Цар його кличе до себе в гості питає його, з якої він держави. Він відповідає:

— Я з Гусятника.

Вони дивляться на карту і не знаходять такої держави — «Гусятник». Питаються єдни других, і ніхто не знає такої держави. Кличуть його, би йшов уже в гості, гостювати з союзниками. І не пішов він на ту гостину, сказав:

— Я маю їсти доволі.

Пішов собі і сидить у гусятнику, а вона йому там їсти приносить. Сидить і файно все.

Пройшов десь рік часу. А далі ще одна держава, ще багатша, видала тому цареви війну. Знов іде цар на війну і викликає з гусятника свого зятя. Він говорить:

— Їдьте, їдьте, я вас зараз дожену.

Вони пішли, а він викликав срібного коня. І було там сідло, шабля — все, що треба для війни. І догнав він їх, пішов з ними на війну. І звоював ту державу. Шаблею сік, бив і виграв цар війну. Та й вертається вже з війни, та й питається його знову, з якої він держави. А він знов каже:

— З Гусятника.

Вони дивляться на карту — немає такої держави. І не хоча він іти в гості. Каже:

— Я маю що дома їсти й випити.

Забрався він у гусятник, вона йому принесла їсти з того, чим там гостили союзники в царя. Ну та й нич.

Яерез якийсь час знову видала війну якась держава, ще багатша, тому цареви. Ідуть вони на ту війну, та й той Їван іде. Та й викликав коло дупла золотого коня. Сказав:

— Їдьте, я вас зараз дожену.

Сів він на золотого коня, іде туди, на війну. Приїхав і там їх збив, зсік шаблею. І виграв цар війну знов. Але котрийсь шарнув того Їванашаблею по лівій руці, по пальці. І цар дав йому пальця забинтувати своїм платком, той тесть його.

Вже їдуть з війни та й питаються його, з якої він держави. А він повідає, що з Гусятника. Дивляться вони на карту — нема такої держави, не можуть її знайти. Кличуть його в гості, він говорить:

— В мене поки що є що їсти й пити, я не йду до вас.

І пішов він у гусятник, і сидить собі там. Цар із своїми союзниками гостюється, а вона принесла Їванови гостинці в гусятник. І спізнала у нього на руці платок свого батька. Та й пішла й говорить батькови:

— Наш Їван був на війні.

Цар запитує:

— А чому ти так говориш?

— А ти, тату, комусь забинтовував пальця своїм платком?

— Так, — мовить цар, — а забинтував своїм платком руку якомусь цареви. Бо хтось його шарнув там шаблею.

— Я спізнала, тату, твій платок у нього на руці.

Тоді цар перепросив своїх союзників, тих, що вже ся з ними гостив, сказав:

— Я зараз зайду.

Та й пішов він у гусятник, та й поздоровкався з Їваном. Подивився, в нього на лівій руці забинтований палець. І питає його:

— Що там було?

А він говорить:

— Котрийсь там шаблею ня шарнув.

Цар його питає:

— То ти там був, на ті війні?

А він говорить:

— Я.

Цар каже:

— Ану стань зараз тут у такій формі, як ти там був.

Він пішов у підвал, там одівся і виходить у царськім умундированню. Поздоровкалися оба, та й забрав його цар межи союзники й там ся гостять. І прикликали й мене там, на ту гостину. Я там так наївся й напився, що в голові шуміло, а в животі, та як мітлою вимів.