Артемко і панська дочка
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі був дідич. І винаймив той дідич файного хлопця, щоби був у него за кучера, щоби возив його бричкою. Але той хлопець був дуже хитрий, міг перехитрити любого дідича. А дідич собі думав: «Е, це простого бідняка хлопець. Він у школу не ходив і письма не знає. Але він файний з лиця, і мені не буде соромно їхати з ним, куди треба».

Одного разу пан захотів їхати на прогулянку. І сказав пан до кучера:

— Артемку, упряжи тройку, я хочу на прогулянку поїхати. Сів пан у бричку, Артем ліци в руки. Їдуть полями, степами.

Милується дідич природою. Поїздили, помилувався дідич та й каже:

— Артемку, вертаймося вже додому.

— Е, пане, полюбуйтеся ще лісом. До вечора ще далеко, встигнемо ще додому вернутися.

— Най буде, — каже пан.

Завозить Артемко пана далеко в ліс. Пан дивиться навкруги — такі файні дерева. Буки, сосни, смерічки. Не може намилуватися пан.

Каже Артемко панови:

— Удалася вам природа лісова?

— Дуже файна, — відповідає пан Артемкови.

— Але ви ще не виділи тут у лісі чортів. Зараз будете видіти. А дідич жахнувся.

— Е, — Артемку, — сказав дідич, — то страшні потвори. Я про це читав у книжках. Нам з цим не здибатися.

— Та що з того, — сказав Артемко, — коли вони в цім лісі находяться. Та той перший, що нам покажеться, то не страшний.

— А я й цего не хочу видіти, — сказав дідич.

— Хочте, не хочте, а все одно він мусить з нами стрінутися. Хіба би ви мені заплатили.

— Та скільки ти хочеш?

— Сто дукатів.

Подав дідич Артемкови сто дукатів.

— Вивози́ мене з лісу.

А Артемко не токма не вивозив, а в ще глибший ліс везе пана. І переходить напоперек дороги чорт. Як уздрів пан живого чорта, рогатого, з хвостом, так стрясся з жаху.

— Артемку, рятуй мене.

— Порятую, але давайте мені, пане, в руку двіста дукатів. Пан подав гроші, Артемко забив їх у кишеню і об’їхав чорта другим боком. Аж тут найстарший диявол появився. Сказав Артемко до дідича:

— Отут нам обом погибель. А дідич каже:

— Артемку, ти ще зможеш урятувати себе й мене. Я тобі перепишу частину поля свого.

— Не хочу вашого поля. Дайте свою дочку за мене.

— Та я би дав, але чи вона схоче за тебе?

— Я вже трохи договорився з нею, але вона боїться вас. Казала мені не раз, що «як тато дозволить, то я готова піти за тебе». А тепер ви мені підпишіться на оцій картці, а я їй дам прочитати. І вона врадується, та й я врадуюся.

Не дуже хотілося дідичеви підписатися, за простого фірмана свою дочку дати. Але що робити, мусів підписатися, бо вздрів велику покусу на себе. Артемко підпис до кишени, коні обернув і помчали назад до двору дідича. Заскочив Артемко до світлиці дідичевої дочки, подає записку панночці в руки та й каже їй:

— Тато твій підписався, що дає тебе заміж за мене.

Зраділа панська дочка, бо Артемко їй був файний. Але дідич з того часу засмутився. Не хоче віддати за Артемка свою дочку. Бо до дідича приїха́ють паничі від інших дідичів. Хочуть висватати його дочку. А дідич був зависливий, хотів збивати маєтки, а не за Артемка бідного дочку давати.

Догадався Артемко та й штрик у світлицю до свеї панночки.

— Віддай мені ту записку. Вона подала.

А через два місяці приїхає із четвертого села дідицький син із своїми старостами до цего дідича сватати дочку. Закликає їх дідич у світлицю, гостує їх файно, кличе свою дочку. Дочка не дуже хоче йти. Але де їй подітися, як тато сказав:

— Сідай отут, коло цего свого нареченого. Вона сказала:

— Я ніколи в світі не виділа цего нареченого. Я вже маю нареченого.

Дідич каже:

— Котрого нареченого маєш?

— А того, що він вас возить у тройці.

— Того Артемка?

— Того, того, тату.

— Та ти про него не говори, я його й видіти не хочу. Не роби мені встид межи панами.

Сказав один дідич-староста:

— Ану введіть того Артемка, вашого кучера, най я подивлюся на него.

Дочка сказала:

— Я його введу сама.

Побігла вона до Артемка в конюшню.

— Іди, Артемку, борзо за мною.

Артемко врадувався, побіг за панночкою. Вона його ввела у свою світлицю, перебрала його файно у панське вбрання, взяла його попід ручки і ввела в татову світлицю, там, де були старости. Та й сказала:

— Люди добрі, можете собі їхати, відки приїхали, бо я собі маю нареченого.

А цей Артемко був у сто раз кращий від того, що прийшов у старости.

Тоді старости сказали до дідича:

— Отак, пане, силуваним оком не надивитися. Ми не змушуємо вашу дочку, як не має волі.

Але пан тріснув кулаком по столови, що аж склянки попереверталися.

— Я приказую, і так має бути, як я сказав!

Артемко витягає з кишени записку і подає гостям у руки читати. Гості прочитали та й сказали панови:

— Та ж ви, пане, підписалися дати свою дочку за цего вашого кучера заміж. Нічого вам уже тут нав’язувати. Бувайте здорови.

Пан улютився, прогнав Артемка з палати, а дочка за Артемком пішла, бо дуже його любила.

Артемко привів дівчину до свеї бідної хатини та й заплакав гірко.

— Великий сором мені, моя панночко, перед тобою, що ти з таких палат та пристала прийти до меї бідної хатини. І статок у мене в хаті, і недостаток. То є що їсти, то нема що їсти, буває й так.

А вона сказала йому:

— Як ми будемо любитися, то ми собі наживемо всього, що нам буде потрібно.

Зрадів бідний хлопчина її словам, обіймив її, обцілував та й сказав їй:

— Будемо щасливі!

Повінчалися вони двоє, жиють. Бідно жиють. Він був сиротою. Але велика в них любов була. А дідич перепитується, як вони жиють, у людей. І люди доказують дідичеви:

— А звикле, пане дідичу, як у бідних людей. Є й статок і недостаток. Але любов є в них та й радість.

Забанував дідич за свею донькою, жалує, що прогнав її з двору. Перебрався на старця, прийшов до тої бідної хатини та й проситься на ніч.

— Прийміть мене ночувати, молоді ґазди.

— Приймемо, вуйку, вас, чому би не приймили? Ви з котрого села будете?

— А ген з того села, з Перлівки.

— Ми й не чули про таке село. То, видко, далеко, — сказали молоді ґазди.

— То аж з другого повіту, то не з вашого повіту.

— Розгортайтеся, вуйку, та будете як домашній.

Молода жіночка розіклала ватру в печи, варить їсти. Зварила, поклала на стіл. Бідненька їда. Борщик пісненький, барабуля немащена.

— Будьте ласка, сідайте за стіл разом з нами їсти.

Сіли всі троє. Покуштував «вуйко» тої їди та й поклав ложку. А вони двоє так їдять смашно, що не мож надивитися. Та все цілуються та й обіймаються. А «вуйко» дивиться на них, та й покотилися йому сльози з очей. Та й собі подумав: «Та ж у мене в хаті всякі випіка́нці, всякі ва́рі ^*. І моя дочка їх так смашно не їла, як оцего пісного борщику їсть». І жаль його взяв, та й каже він їй:

— Знаєш, дочко, що я за оден?

— Скажете, вуйку, то буду знати.

— Та я твій рідний тато, котрий прогнав тебе із твого двору, бо не хотів тебе дати за цего Артемка. Прощай мені, моя дочко, і ти, зятю, прощай. Я согрішив дуже перед вами, бо я не давав вам побратися.

Розгорнувся пан у хаті Артемка, скинув з себе те лабундя, умився. І тоді вони пізнали обоє, що це дійсно в них у хаті дідич, котрий їх розгонив. Сказав він їм:

— Діти мої, я вас забираю до себе.

І діти погодилися піти. І пішли з ним. Передав дідич зятеви своє ґаздівство, і ґаздують вони по нинішній день.