Баба і смерть
Українська народна казка Бойківщини

Єдна баба була дуже стара, та й прийшла за нею смерть. Баба каже:

— Смертейко, лиши мене ще хоч до завтра.

А смерть каже:

— Ну добре, до завтра ще жий, бабо.

Але баба до неї каже:

— Смертейко, будь добра, напиши своєю рукою на дверях, що я маю ще до завтра жити, бо може прийти друга смерть та й мене забрати. І смерть послухала і написала своєю рукою на дверях: «До завтра жий, бабо».

Другий день приходить смерть за бабою. Приходить, а баба лежить на ліжку та й показує ногою на двері.

— От, — каже, — дивися, що до завтра я ще маю жити.

Та й смерть пішла. Та й думає собі: «От я дурна, чого я то писала?». Та й думає баба: «Не буде вже мене лишати смерть. Прийде завтра та й забере мене».

Та й мала баба бочівку меду. Розібралася вона догола і залізла в мед. Смерть її там не найде. Але бочка була замала і голову баби з бочки було видно. Що баба робить? Вилізла з того меду, зайшла в хату, розпорола перину і запхалася в пір’я. Та й лежить баба.

Смерть приходить, шукає баби. Та мац, мац і найшла бабу в постелі в перині. Баба була роздута, а мед налип на неї, як смола, а пір’я налипло до меду. Баба вилізла з тої перини, а смерть як увиділа її, то так напудилася, що втекла і вже більше не приходила. Вже баба просилася, щоби смерть прийшла, а вона більше не приходила. Може, баба ще й на днешній день жиє.