Безручка та її син
Українська народна казка Гуцульщини

Жили собі чоловік і жінка і мали одну дочку. Та дочка була дуже делікатна. І дуже була файна. І потрібна була, побігуща, всячину робила добре. Жили вони втрьох: мама, тато і ця дівчинка. Потім мама померла. Дівчинка залишилася з батьком. І батько захотів одружитися другий раз. Привів він мачуху, і та мачуха була для дівчини дуже погана. Не любила її, сварила її вічно. Що вона зробила, нічого мачусі не ладило, все було недобре. Ненавиділа її мачуха.

А цей господар був дуже багач. Його всюди поважали. У сусідньому селі женився леґінь і прийшов запросити цего чоловіка на весілля. Чоловік був дуже вдячний і сказав свої жінці: — Підемо до цего леґіня на весілля.

А жінка сказала:

— Як маємо йти, коли не маємо як лишити хату? А чоловік її говорить:

— У нас є дочка, все зробить. Жінка каже:

— Вона роздасть все майно, поки ж прийдем.

— Як вона це зробить, щось комусь дасть, ми це побачимо і відрубаємо їй руки.

Пішли вони на весілля, побули там. А дома до дівчини приходить старенький підраний чоловік. І просить її:

— Слухай, дитинко, я вижу, що в твого батька є млин. Дай мені мисочку муки.

Каже дівчина:

— Я би вам, дідусю, рада дати муки. Не можу я це зробити, бо в мене така мачуха, що якби ся довідала, що я вам щось дала, відрубала би мені руки.

А дідо каже:

— Це, дитинко, не буде, вони тебе лиш так пужають. Дай мені мисочку муки.

І так її допросив, що вона йому ту мисочку муки дала. А він вийшов із хати і розсипав ту муку від порога до млина. І так багато тої муки було насипано, що ніби десять міхів порозсипав, не мисчину. Дівчина вийшла і заплакала:

— Що робити!

Змітала вона тоту муку і не годна була позмітати. І коло тої роботи застав її тато. А мачуха скричала:

— Розтратнице! Ти казала, що нікому нічого не даш, а ти всю муку зо млина порозсипала!

І тоді скричала на чоловіка:

— Ти казав, що відрубаєш їй руки! І відрубай!

І відрубали їй руки, прив’язали до шиї кусок хліба і вигнали її з дому. Ходила вона село від села і плакала. Потім надибала дуже великий сад. І той сад дуже зародив. Вона собі подумала: «Отут я буду кормитися. Що досягну ротом, то буду їсти».

А то був сад великого царя. А в того царя був дуже файний син. Одинокий. Каже цар свому синови:

— Підеш, сину, подивитися до нашого саду. Подивись, чи наші яблука дозрівають.

Пішов хлопець, подивився на той сад, а в тому саду всі яблука здолини понадкушувані. Прийшов він додому і каже татови:

— Наші яблука здолини понадкушувані.

— Може, то якийсь птах їсть.

— Ні, тату, то щось здолини кусало зубами. Тато йому сказав:

— Сину, піди яблука постережи. Як імеш того, хто понадкушував яблука, то я тобі дам, що собі забажаєш.

Пішов син стеречи сад. Сокотить одну ніч — нема нічо’, сокотить другу — нема нічо’. Приходить додому, питається його тато:

— Ну що, настеріг?

— Нічого нема.

— Ну, піду я самий подивитися.

Пішов цар, подивився — ябяука свіжо понадкушувані. Каже він:

— Я тобі обіцяю: що ти хочеш, то я тобі дам. Аби ти лиш імив, хто їсть наші яблука.

А син сказав:

— Тату, буду стеречи ніч і день, а мушу їмити.

Цілу ніч він сидів у саду, і ніхто яблука не їв. Значить хтось їсть у днину. Не йде він додому, сидить цілий день. Не було нікого, він сидить другий день. Не на землі сидить, а на яблінці. На третій день приходить якась дівчина. І до яблук, і кусає їх. Під одною яблінкою, під другою. А він на ню дивиться і думає: «Яка красуня!» Підходить вона до тої яблінки, де він сидить. А він з яблінки штрик та й імив її.

— Чого ти поїла наші яблука? Я веду тебе до тата, і ми тебе покараємо. Вона зачала плакати і розказала йому, як усе з нею було. Він повірив

їй і повіз її до тата.

— Тату, імив я того, хто нам їв яблука. Ви мені обіцяли, що дасте, що я у вас захочу. А я у вас нічого не хочу, тільки позвольте мені цю дівчину за жінку взяти.

Тато сказав:

— Сину, вона ж без рук. Це ж каліка. Їй ще й служниці треба. А син сказав:

— Тату, ви мені сказали: що я схочу, ви мені не відмовите. Я її буду тримати лиш за красу.

І тато погодився.

Одружилися вони і жили якісь часи. І кличуть молодого чоловіка до війська. Жінка лишається на його тата і на маму. А чоловік служить у війську. Жінка народила сина. Тато пише синови і посилає до него жовніра з листом. І пише: «Твоя жінка народила песика. Що з ним робити?» Він так писав, бо він її не любив. Жовнір ішов з листом і попросився на ніч до того чаловіка, що відрубав доньці руки й вигнав її. Чоловік питає його:

— Куди ти йдеш? А він каже:

— Несу лист від царя до царського сина.

Дають вони жовнірови їсти, кладуть його спати і читають той лист. І доглупалися, що це їх донька. І забрали вони той лист, а написали другий і поклали жовнірови. І написали в тому листі: «Аби ти її прогнав». І жовнір заніс той лист чоловікови. А він прочитав і відписує: «Ви її доглядайте, як доглядали. А песик най буде. Не проганяйте її. Я прийду і подивлюся, який то песик».

Жовнір відти йшов і знов до того чоловіка повернув, що ночував перший раз. Вони в него знов узяли лист і прочитали, а написали другий лист: «Таки її проженіть, щоб я не застав її, як приїду додому». Жовнір приходить до царя і подає той лист. І цар читає, що треба жінку з дитиною прогнати. Цар сказав:

— Жаль проганяти. Вона не має рук. Що вона буде робити? А царева жінка сказала:

— Таки нажени її геть. Будемо коло неї ходити та ще й дитину годувати?

І цар послухав жінки і вигнав невістку з дитиною. Взяли хустину, прив’язали їй дитину до шиї і вигнали геть.

Ішла вона і плакала, і журилася, як буде годувати свого сина. Дивиться, а там тече невелика річка. Вона собі подумала: «Я в цій річці втоплюся, щоб не виділа, як моя дитини голодує». А води там було мало. Вона думає: «Загачу цю воду собою». Та й лягла і загатила собою річку, щоб мала де втопитися. І від тої води виросла в неї рука. Вона подумала собі: «Не буду топитися. Уже одну руку маю, відв’яжу таки сина з шиї. Але, — подумала собі, — лягаю ще на другий бік у цю воду. Лягла на другий бік — і друга рука виросла. Устала і сказала:

— Богови дякую, що маю руки. Тепер де-небудь з сином прожию. Зайшла вона далеко в ліси. «Отут, — думає, — буду сина кормити.

Буду ягоди збирати та сушити». Викопала вона собі печеру і там жила. І прийшла до неї дуже файна, велика олениця. Вона ту оленицю дуже пестила. І сказала собі: «Буду тобі на зиму сіна насушувати, а ти будеш мені сина молоком годувати». І та олениця приходила до неї щоднини. Вона її доїла і годувала сина.

І прийшов до неї дідо, який колись розсипав муку. І сказав їй, що вона буде мати що їсти.

— Буде для тебе й для дитини. А прийде час, і ти підеш там, де-с була.

Так вона й жила в лісі. Хлопчика кормила молоком, а їй самій приносив щось їсти той дідо. Лиш нині на нині приносив. І вчулася вона слабою, і розказала свойому синови, що в него є тато, царів син.

— Якби я часом умерла, то ти би-с виходив з лісу. Дойдеш до села і будеш розказувати, що ти царевого сина син. І щоб ти все пояснив людям у селі.

Але вона подужала таки, не вмерла. І далі жили вони в тій печері. А її чоловік прийшов з війська додому і питає свого тата:

— Де моя жінка?

— Ми вигнали геть. Ти ж написав, щоби ми вигнали. А він каже:

— Я писав, щоб ви доглядали її, кормили, а я прийду і буду видіти все. А ви її вигнали. Піду її шукати. Знайду, і тоді буде рахунок з вами.

— Іди шукай, — сказав тато.

А мама дуже не хотіла, щоб він ішов. Та він узяв зброю на плечі й пішов. Іде він лісом, а назустріч йому біжить та олениця, котра його сина кормила. Він подумав: «Уб’ю її». А йому не виходило, щоб він її убив, бо вона тікала все далі і провадила його до печери, де жила його жінка. Олениця добігає до печери і зарикала, як рикала звикле, коли хотіла доїтися. Жінка вибігла з печери і увиділа свого чоловіка. І зразу пізнала. Але вона йому не давалася знати, що вона його жінка. А він подумав: «Вона схожа на мою жінку, але моя жінка без рук, а в неї є руки».

Ходив він по лісі до вечора, а ввечір подумав: «Буду йти до неї проситися на ніч». Прийшов до печери, поклонився їй і просить, щоби вона його приймила на ніч. А вона говорить:

— Я тебе прийму на ніч, але що я живу бідно, не дам тобі нічого їсти.

Він їй сказав:

— Я не хочу їсти, я ще й тобі дам.

Зайшов до печери і увидів сина. Такого файного, що не міг собі уявити такого. І спитав її:

— Скільки ти вже тут живеш, у цій печері? А вона йому відповіла:

— Ще син мій був маленький, як я сюди прийшла.

— А відки ти зайшла?

А вона йому не сказала, бо вона боялася. Подивилася на стіл — є вечеря і для неї, і для дитини, і для чоловіка. Попоїли вони, і поклала вона його спати. Поклала, де все сама спала, бо місця більше не було. І сиділа коло свого сина і шептала йому: «Це твій батько». І чоловік підслухав це.

Рано він встав, подякував і виходячи подумав: «Піду я ще лісом блукати, щоб ще одну ніч тут ночувати». І все він думав, що його жінка була без рук, а ця з руками. А син був такий прекрасний, як і вона.

Блукав він до вечора по лісі, а у вечір знов увидів ту оленицю, яка прийшла, щоб її здоїли. І прийшов він знов проситися на ніч. Вона його знов прийняла. І знов коло свого сина сиділа. А він спав і опустив на землю руку. Вона сказала свому синови:

— Озми підойми свому батькови руку, щоб не затерпла.

І батько добре почув ці слова і зрозумів, що то таки його син. До ранку проспав, а рано питається:

— Чого ти кажеш, що я батько твого сина? А вона йому сказала:

— Я б тобі все розказала, але боюся.

— Скажи мені правду, і все буде добре. Мені здається, що ти моя жінка, але в мої жінки рук не було, а ти з руками.

А вона йому сказала, що руки приросли їй у невеличці річці. Він сказав:

— Піду я додому і скажу свому татови, що я знайшов свою жінку. І хочу привести ї’ додому.

— Я не піду, — сказала вона. — Тато твій був не дуже поганий, а мама все казала, щоб мене вигнати. Я не піду туди. Ти йди собі додому, а до мене можеш приходити.

Він таки її не слухав, пішов до свого тата і розказав, що він у такому й такому місці знайшов свою жінку.

— Я хочу привезти її додому.

І взяв коні й бричку, і поїхав за жінкою. Вона не хотіла йти, і жаль їй було лишати оленицю, яка їй кормила сина. І боялася вона його мами. А він сказав:

— Якщо мама буде для тебе погана, то її з нами не буде. Але щоби я почув своїми вухами, хто з них більше винен.

Привіз він її додому, тато вийшов їх встрітити, а мами й видко не було. І видко йому було, хто винен. І він вигнав свою маму в світ. А вони собі зосталися в тому палаці жити.

Та сіла я собі на стільчик, та й байці кінчик.