Брати-стрільці
Українська народна казка Гуцульщини

В одному далекому селі за морями та лісами були старші люди, тато й мама. І мали трьох синів. Вийшла від короля заволанка на старшого сина — іти до війська. Пішов він до бранки, усинтирува́ли ^* його.

— Через п’ять днів аби ти ставився до воєнного штабу. Він прийшов до хати та й сказав мамі й дєдеви:

— Через п’ять днів я відходжу до війська, служити королеви. А менший брат та й середущий кажуть старшому братови:

— Вертайся назад туди, де тебе синтирували, та й скажи тим панам, що як беруть ще й нас двох, то ми тебе відпускаємо, а якщо ні, то най виб’ють собі то з голови, ти не підеш до війська.

Пішов він назад до тих панів та й каже:

— У мене є ще два брати, менший та середущий. Сказали вони: якщо ви берете до війська й їх, то й я піду, а як ні, то вони мене не пускають.

А пани кажуть:

— Та вони ще не мають тих років і їх не положено брати. Нам невільно брати їх.

— Ну то з цего нічого не буде, — каже старший брат, — я до війська не йду.

— А по скільки вони років мають? — запитався найстарший пан комісар.

— Мені, ви знаєте, двадцять років, середущому вісімнадцять, а меншому п’ятнадцять.

Подумав комісар та й каже:

— Най прийдуть під комісію й твої браття.

І дали пани запитання до самого короля: чи таке дозволити, чи ні? І найвищі органи дозволили всім трьом іти разом до війська.

А ці всі три хлопці вдома дуже цільно з луків били. То давно лиш з луків стріляли. Прийшли вони до війська, умундирували їх та й дали їм по коневи.

І як почали ці хлопці на заняттях стріляти в ша́йби ^*, то сам полковник заздрив, що вони ліпше за всіх ціляють. Та підійшов до трьох братів та й каже їм:

— Хто вас, хлопці, учив так цільно в шайби стріляти?

— Ге, пане, — кажуть хлопці, — ви дивуєтеся, що ми так ціляємо у цілу фігуру. А ви нам напишіть крейдою на тій фігурі крапку і напишіть нумер, який собі хочете. Та й станьте збоку, а ми будемо ціляти в ту крейдову крапку. Як не поцілимо, то зітніть нам голову з шиї.

Написав полковник у шайбі на руці кра́пку, та ще дав по крапці на другій руці, на голові й на грудях. І каже полковник старшому братови:

— Ану ціляй у цілу шайбу.

Той навіть не цілився. Стрілив і поцілив.

Ціляй у крапку на правій руці шайби, у нумер п’ятий. Як прицілився старший брат, як пінькнув із лука, так точно в п’яту крапку на руці вцілив. Страшенно зачудувався полковник. І каже середущому братови:

— Ціляй у ліву руку, в шестий нумер.

І той точно вцілив у шестий нумер на лівій руці. Тоді каже полковник найменшому братови:

— Ану ціляй у цілу шайбу. Чи попадеш? А менший брат каже:

— Пане полковнику, почепіть вище голови фігури тонесеньку гілочку. І я маю в ту гілочку вцілити, не в цілу фігуру.

Як прицілився менший брат, як свиснув стрілою, то так і переломив той патичок наполовині.

Засторопів полковник і всі офіцери. Вони такого чуда ще не виділи й не чули. Написав полковник про трьох чудесних стрільців до самого короля. А король відразу дав полковникови наказ, щоби привіз тих стрільців до него самого в столицю. Привезли хлопців у столицю перед короля, подивився на них король і не звірив, що такі хлопці можуть так цільно бити з лука. Сам король поставив їм шайбу на своїм подвір’ю, на сто метрів. Та й сказав:

— Ціляйте в цілу шайбу.

Хлопці засміялися та й сказали королеви:

— Ге, королю наш пресвітлий! Ви поставили велику фігуру. Це й баба може вцілити. Ви нам поставте три прутки голі. І на двіста метрів, а не на сто. То ми маємо зломити всі три прутки.

На те чудо прийшло дивитися все міністерство. Старший стрілив і зломив той прутик, зломив середущий і найменший зломив. Сказав король до хлопців:

— Велика вам від мене нагорода. І служити ви будете в мене при столици.

А в той час служили при війську по шість років. А король дав приказ, що вони будуть служити по двадцять років. Хлопці сказали:

— О ні, пресвітлий королю, ми стільки не будемо служити. Ми лиш стільки будемо служити, скільки закон каже — по шість років.

Король сказав:

— Дасться видіти. Поки що служіть шість.

Переслужили хлопці три роки, а на четвертий рік виповів другий король на цего короля війну. Король дуже зажурився, боявся, що може війну з неприятелем програти. Та й ходить поперед столиці такий смутний. Не їсть, не спить, лиш думає та й думає, як відбитися від поганого ворога. А ці три браття видять, що король такий смутний ходить, підходять до него та й кажуть:

— Не журіться, пресвітлий королю наш. У війні ви побідите, ми відіб’ємо ворога від нашої держави. Лиш на короткий час пустіть нас додому. Ми мусимо дома перебратися в інше вбрання. Ми підемо воювати не у військовім, а в нашім вбранню.

Махом їх привезли додому, і сказали хлопці воякам, котрі їх привезли:

— Ідіть собі в ґміну ^* і добу на нас чекайте, а ми в добу готові будемо.

А війна з тим королем уже точиться. І багато війська в короля паде.

А в тих хлопців, знаєте, мама була чарівниця. Вбрала вона хлопців у просте вбрання, але таке, що їх у тому вбранню не видко було. Хлопці собі своє чарівне вбрання в сумки та й до ґміни, де на них чекали вояки.

Поїхали до короля і сказали йому:

— Ми вже готові йти до бою.

Король дав їм із свеї конюшні найкращі коні, дав їм найкраще спорядження і поблагословив їх. Хлопці сказали:

— Не журіться, найясніший королю, війна скоро закінчиться. Ми ворога від нашої держави відіб’ємо. Ми три переб’ємо ворогів.

Чмахнули хлопці кіньми на саму передову лінію, коні залишили, військовий мундур заховали в хащу, сами вбралися у своє невидиме вбрання. І як зачали пінькати з луків у неприятеля, то неприятельські вояки зачали падати й падати без рахунку. А військо лиш підносить їм стріли.

І прогнали вони ворога на дуже великі милі. А вороги дивуються: «Що за чудо? Жодної особи не видко, а нас усе вбивають і вбивають». І дали неприятелі повідомлення до свого короля: «Ми не можемо на цего короля наступати, бо все падемо й падемо. Не подолаємо ми його і втратимо свою державу».

Тоді той король дав листа до цего короля, щоби укласти перемир’я. Сказав, що вже ніколи не буде на него наступати. І стало по війні.

А три браття вбралися у військове вбрання, посідали на коні і сказали свому війську:

— Вертаймося до свого короля. Ми війну виграли. Прийшли три браття перед короля та й кажуть йому:

— Вам звісно, хто війну виграв? Король каже:

— Звісно. Генерали розказали мені, що три вояки цільно били з луків, і ворог тікав від них.

І сказав король до хлопців:

— Залишайтесь у мене навік жити. Я заберу до столиці вашого тата й маму, і ви будете тут жити. І ніколи не будете бідувати.

— Ой ні, найясніший королю, де ми родились і жили, там ми будемо і вмирати, в своїм селі і в своїй хатині.

Король не силував їх, бо силуваним оком не надивитися. Обдарував їх найкращими кіньми, сідлами й великими грошима. І вирядив їх з музикою, і плакав за ними.

Приїхали вони в своє рідне село. Коли їхали, всі люди дивилися на їх мундур і на їх коней. Бо зроду ще не видів народ таких коней. Пішла чутка по всіх селах навколо, що такі три хлопці приїхали. І що король обдарував їх кіньми, яких у світі пошукати.

Дізнався про це дідич, який жив по сусідству, та й післав до хлопців післанців, щоби хлопці приїхали кіньми до його палацу. Бо то, знаєте, дідич мав велику власть. Що казав, то народ мусів робити. А хлопці не боялися нікого. Сіли на коні й поїхали. Що він хоче?

Як вийшов дідич з палацу, як подивився на юнаків та на їх коні. Та й скрутив губами, зненавидів їх. Та й сказав до хлопців:

— Вам, хлопці, цих коней не треба. Я ці коні возьму до себе. Дідич сам захотів їхати тими кіньми. А хлопці сказали:

— Пане ласкавий, ми ці коні не віддамо. Нас сам король цими кіньми обдарував.

— Бог високо, король далеко, а я що сказав, так має бути, — сказав дідич. — Якщо ви по згоді не віддасте коней, то я зараз пускаю на вас гайдуків.

Сказав старший брат:

— Пане ласкавий, я маю женитися, маю орати конем своїм ниву. Середущий сказав так само:

— Я маю женитися. Чим я буду поле орати? А менший сказав:

— Браття підуть набік, а я маю лишитися на місці. Я маю дєдю й маму стареньких. Чим я маю поле орати?

— Як ви так плачете, — сказав дідич, — то я вам дам по кобилчині.

— Знаєте що, дідичу, — сказали хлопці, — ви можете гнати козу до Пацетова.

Тоді сказав дідич:

— Я з вами погуляю.

Оженився старший брат, а відтак у рік середущий. А менший ще не вженився.

Сказав дідич кучерови:

— Упрягай коні в бричку, най я їду до старшого брата. Приїхає до него до хати, а він саме усідлував коня, щоб іти з луком на полювання в ліс.

— Ану сприся, чоловіче, — каже дідич, — най я тобі скажу дві-три слові.

Каже молодий ґазда:

— Я з вами вже говорив. Нічого мені більше з вами говорити.

— Продай мені цего коня. Що хочеш, то я тобі даю. Сказав молодий ґазда до дідича:

— Цему коневи ціни нема.

Пішов дідич до середущого брата і то саме зорудував ^*, що в старшого. Пішов до найменшого — то саме зорудував. І вернувся дідич до свого палацу ні з чим.

Але подумав дідич: «Треба взяти коні у цих трьох братів рабунком». І зачав радитися із своїми гайдуками. І пообіцяв гайдукам велику плату, аби лиш вони відібрали коні. Гайдуки дуже врадувалися, що велику плату будуть мати, і сказали:

— Пане, ми готові привести вам коні в двір.

Поприїхали гайдуки фірами до братів. А було їх двадцять чотири. І сам дідич приїхав з ними бричкою. Але дідич збоку з бричкою став. Хлопці зійшлися всі три докупи і за приказом гайдуків позводили свої коні. І сказали хлопці до гайдуків:

— Хочете жити чи вмирати отут? Якщо хочете жити, то вертайтеся собі домів, а якщо хочете вмирати, то ми не будемо за вас на деку ^* відповідати. І нас не покарає за це сам король.

— Ге, — сказали гайдуки. — Ви дикуни! З ким ви міряєтеся? Нас двадцять чотири, а вас лиш три. Ми вас у жменях задушимо.

Сказали три брати:

— Ще раз вам кажемо: якщо хочете видіти своїх жінок і дітей, то будьте ласкаві, ідіть у мирі.

І хлопці повтікали від гайдуків пріч. Пішли в свою комору, вбралися у невидиме вбрання. А гайдуки посідали на їхні усідлані коні. Дідич аж засміявся, як увидів, що вже коні в гайдуків. Та й крикнув:

— Уперед, до палацу!

А невидимі хлопці узялися за свої луки. Та першому стрілили в праву руку дідичеви. Стріла глибоко забилася в руку. Пан кричить:

— Рятуйте мене, гайдуки! Витягайте стрілу з руки, бо вмираю.

Та й витягли гайдуки стрілу з панської руки. А пан нагоряча кричить далі гайдукам:

— Вперед з кіньми їдьте!

А другий брат стрілив з лука та й забив панови стрілу в другу руку. Пан верещить:

— Тягніть мені стрілу з другої руки!

Витягли. Пан не відчував великого болю, бо був дуже здоровий чоловік. І знов сказав пан гайдукам:

— Вперед з кіньми!

Каже старший брат до меншого:

— Бий пана в спину. Крайня він душа, не вертає нам коні.

— Ні, брате, не заб’ю його насмерть. Б’ю в ногу. Най жиє і най мучиться. Та най пише скаргу до короля.

Тоді сказав дідич до гайдуків:

— Ой! Пробили праву руку, пробили ліву руку. Пробили ногу. Проб’ють плечі та й я помру. Та й не треба мені буде не тільки їхніх коней, але й свого двору. Пустіть коней.

Пустили гайдуки коней. Коні з радощів заїржали і побігли до своїх ґаздів. І робили ті коні все тим браттям, бо були дуже вчені та й звикли до своїх ґаздів. І може, й сьогодні ще орють там поле і сіють, і вирощують хліб. Для себе і для людей.