Біда навчить думати
Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі чоловік та й жінка. Мав чоловік таку натуру: чи є за що, чи нема за що, а все любив жінку бити. Поб’є жінку, піде в сад на лавку та й спить. І так пару років він з жінкою воювався. А в царя була дочка. Подали їй на стіл курятину. їла царівна ту курятину, та й сперлася кісточка куряча їй в горлі. Зачала вона ґвавтувати. Цар і царева жінка штрикли до неї.

— Що є, дочко, з тобою?

А вона вже й не може говорити, бо кісточка пробилася в одну сторону горла та й у другу. Цар покликав до свеї дочки найстарших лікарів. Вони оббадали її й сказали:

— Без операції не обійдеться.

А дочка сплакала дуже та й прошептала татови й мамі:

— Я не дамся оперувати, бо доктори проріжуть і залишиться мені шрам на шиї. Не буде то мені файно виглядати. Я дівчина, мені треба буде віддаватися. Мене будуть хлопці обминати. Тату й ви, мамо, я читала в книжках, що є по містах і селах такі примівники. Вони можуть мене вилікувати без операції.

— Добре, донечко, — сказав цар. — Пішлю шандарів по всіх куточках нашої держави. І найдуть такого примівника.

Розіслав цар шандарів по всіх селах. Шукали вони, шукали та й не могли найти. Аж у послідній час два шандарі зайшли в одно село, перепитали ціле село та й знов нічого не найшли. І вертаються оповісти, що не найшли нічого.

Виходять вони на край села, витягли по цигарці закурити, мац по кишенях за сірником, а сірника нема. Сказав оден до другого:

— Зайдім у цю хату та запалимо з ватри. Увійшли в хату, а там молодиця порається коло печі.

— Можна, молодичко, запалити в вас цигарку? — спитав шандар.

— Можна, можна.

І сказав тихо шандар до шандаря:

— Запитаймося ще в цеї молодиці. Може, вона кімує якого примівника?

Запитали, а вона каже:

— Знаю, знаю примівника, пане. Є. Він у саду на лавці спить. Але він вам не признається, що він примівник.

— А чого не признається?

— Його треба бити, аби він признався. А так не признається. Таїться. А то добрий примівник, справжній лікар.

— Нічого, нічого, молодичко, ми йому дамо. Ми від цего. Ми б’ємо!

Прийшли вони до него, збудили його. Файно з ним говорять.

— Чули ми, що ви лікар-примівник.

— Який я, пани, лікар? Я простий хлоп, селянин, неписьменний і темний.

— Нічого, нічого, нам люди сказали, що ви примівник. Вставайте і йдіть з нами.

— Не піду я з вами нікуди.

— Ой підеш ти зараз із нами по неволі, як ми тебе попоб’ємо. Ти у нас не будеш довго таїтися.

І б’ють його, і мечуть ним по землі. Та що, бідолаха не може сказати, що він примівник. Беруть його і б’ючи ведуть аж до повітового постерунку. Приводять і кажуть:

— Це справедливий лікар-примівник, лиш його треба бити. Він нам не признався, але ви тут беріться за него по-свойому.

А там як зачали його бити та обертати, то мало що живий він був. А один моцний шандар здоймив кулак, вер його одним ударом на землю, і він уздрів, що вже конець йому може бути, та й подумав собі: «Ану скажу, що я примівник». І сказав.

— А видиш, чоловіче, — сказали шандарі. — Аж тепер ти сказав правду. Чого ж ти, дурню, зразу не признався? То були би тебе не били. Ми тебе передаємо до царя лікувати його доньку. Вона їла курятину та й їй сперлася кістка в горлі. Мусиш вилікувати без операції.

І сказав він:

— Буду пробувати.

Повезли його просто до царя в палати. Цар сказав йому:

— Вилікуєш мою доньку без операції, оця скринька тобі грошей буде.

— Де ваша донька лежить? — спитав він.

Повів його цар у світлицю, де лежала на ліжку слаба царівна.

— Коли вилікуєш дочку мою, потиснеш цей ґудзик, що на стіні, і дзвінок мені подзвонить.

Та й пішов цар. А цей подивився на ту дочку цареву та й подумав: «Не такі тут докторі були та не могли нічого зробити, а я що зроблю? Краще зроблю сам собі тут смерть». Та взяв крісло, а на него поклав друге крісло. Та й накопичив купу крісел. Та й думає: «Вилізу на цю купу, головою до землі грянуся, розіб’ю собі голову та й помру».

А царева дочка лежить і дивиться на ту його роботу і думає, що то з того буде. Поліз він на ту купу крісел, а крісла завалилися, він упав на підлогу та й ноги задер. Та й не вбився, тільки вдарився об підлогу. А царя дочка як розсміялася з того, так їй та кістка й виштрикла на простирало. А він завидів то, штрик та й ту кісточку в руку, та й дуже врадувався. А царівна така весела стала, схопилася з ліжка та й «лікаря» поцілувала. А він борше до дзвіночка, натиснув кнопку, і цар за мить був уже в світлиці.

— Тату, я вже дужа, здорова. Танцювати можу йти. Сказав цар «лікареви»:

— Маєш честь та й гонор. Та й славу велику по всій державі моїй. І подав чоловікови скриньку грошей. Чоловік так урадувався, як би на світ народився. Та й пішов собі.

Вийшов чоловік за царську браму, аж тут нараз цар вийшов на сходи та й кричить на него:

— Ану ще вернися, чоловіче, до мене!

Чоловік йойкнув сам до себе та й подумав: «Що цар ще хоче з мене?» Вернувся та й питає:

— Яке ще завдання, царю?

— В мене є мама, тато, дід, баба, тета. І всі вони мають дуже багато років. Не мають сили ніякої і горбаті. Я би хотів, аби вони швидше ходили і були направлені, негорбаті. Такі, як у середніх роках люди бувають.

— А де вони? — спитав «лікар».

— Я зараз їх покличу.

Посходилися вони в одну кімнату, бідолаха подивився на них та й подумав: «Боже милий! Та цим лиш свічки треба. На цих людях уже мох виріс. Що я маю з ними робити?»

Думав, думав та й надумав. Та й сказав цареви:

— Махом вимуруйте в цій кімнаті піч склеплену. Прийшли мулярі, поклали піч. Він сказав:

— Внесіть сухих дров букових.

Внесли дров, він махом наклав ватру. Дрова згоріли, лиш грань лишилася. А ті всі старі сидять кріслами та й дивляться, що робиться. Навернувся чоловік до тих людей та й сказав:

— Котре з вас найгірше слабе?

А там одне ледве встало. Таке старе, що аж кістки пукають.

— Я, — каже.

— Розболікайтеся ^*.

— Та чого?

— Я кладу вас у піч, щоби ви ізшкруміли, а я тим салом, що з вас витече, буду лікувати оцих решту всіх.

А той старий каже:

— Я не хочу. Я дужий.

Тоді він перепитав усіх, і всі сказали:

— Ми дужі, здорові. Ніхто не хотів іти в піч.

— То най кожне з вас підпишеться на оцій картці, що воно вже здорове.

І всі підписалися, що здорові й дужі. Чоловік картку до кишені, а тих старих в коридор до зици́рки ^*. Кричить: «Струнко!», і то все струнко стоїть. Хоч тріщать кістки, але мовчать. «Кроком руш!»— кричить на старих. А вони по коридору троп, троп, троп. У ногу йдуть!

Вилітає цар із свеї світлиці.

— Що є?!

— Ми всі дужі, здорові, як цвек ^*.

— Слава богу, — сказав цар. — Та й нашому лікареви слава. Подав «лікар» цареви ту картку, а цар йому ще дві жмені грошей.

Прийшов чоловік до хати. Жінка вздріла, що він іде, та й у душі їй похололо від страху, що він її тепер уб’є. А він їй у ноги впав, та встав та й цілує її. З радощів, що так багато грошей до хати приніс. Та й дякує, що вона сказала шандарям, що він примівник.

А цар прославив його на цілу державу як великого лікаря.