Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Бідна Бібіль
Українська народна казка Бойківщини

Були три браття. Хотіли вони осягнути такого птаха, щоб їм від нього всяка поміч була, аби вони таке щастя осягнули, якого в світі більше не було. Вони дуже заможно жили, багачі були, сильні. А їх тато царем був. Приходи старенький чоловік і проситься до них на ніч. А вони:

— Ходи, старенький, переночуй-ко в нас. Ти нам щось із світу нового скажеш.

Вони його прияли, обсіли й кажуть:

— Дідочку старенький, скажи нам, чи можемо ми осягнути таке щастя, що в світі такого ніхто не осягнув?

Каже дідок:

— Синочки, як ви мене так приїмаєте, я вам скажу. Осягнете, лиш треба бути достойними. Підете, — каже, — дорогою, прийдете від’лісови, а там є стаєнка. Від тої стаєнки підете лісом, і там буде велике дерево. На тім дереві буде золота клітка, а в ті клітці — птах. Якщо ви того птаха їмете, то осягнете щастя.

— Добре.

І більше він нічого не сказав, той дідок. А тоти три браття подумали, і на другий день каже середущий:

— Знаєте що? Я сідаю на коня і їду. Якщо буде мені якась пригода або що, щоби ти, старший брате, пішов мені на порятунок. На тобі мій перстень. Як буде він тебе трохи лоскотіти в палець, то би йшов, бо зо мною сталося щось погане.

Тоді сів він на коня. Відпровадили його всі в путь, бо то ж дуже далеко їхати. І поїхав він. Їде дорогою, приїжджає від’лісови — є стаєнка. Пішов лісом — є велике дерево, а на тім дереві — золота клітка, а птаха нема. Він став під дерево і чекає, коли прилетить птах.

Стоїть він, стоїть, коли прилітає птах. І каже:

— Скажи, скажи, най спочине Бідна Бібіль.

А він думав, що як скаже, щоб спочила Бідна Бібіль, то вона залетить у клітку, він вилізе на дерево та й клітку з птахом забере. Та й птаха буде мати і щастя осягне. Та й каже так:

— Спочинь, спочинь собі, Бідна Бібіль.

І став каменем. Аж тоді Бібіль залетіла в клітку. Щось так палець свербить того старшого брата. Каже:

— Тату, щось мені неспокій. Щось з братом сталося погане, я їду.

— Ой, синочку, може, він загинув. Я вже тебе не хочу пустити. Може, він загинув, ще й ти загинеш.

— Ні, їду. Іду, тату, і все.

І не втримав його тато, і поїхав він.

Та й пішов тою дорогою, як старенький розказував. Приїжджає від’лісови — є стаєнка. Приходить до стаєнки, є кінь. «Ага, тут і брат мій був». Прив’язав свого коня і йде в ліс. Приходить туди, дивиться, є велике дерево. На тім дереві — золота клітка, а птаха немає. Він там стоїть і нічого не видить, тільки багато каміння довкола того дерева, багато каміння. Більш нічого немає.

Він стоїть, аж прилітає той птах і каже:

— Скажи, скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. А він:

— Та спочинь собі, Бідна Бібіль. І став каменем. Все.

А в того наймолодшого так почав палець свербіти. Він каже:

— Тату, я їду, бо й з другим братом щось сталося. Їду на поміч йому.

Тато його дуже не пускав, але він все одно виладився і поїхав.

Поїхав тою самою дорогою. Приїжджає, заходить у ту стаєнку, дивиться, є коні. Він і свого прив’язав та й іде туди. Іде лісом, приходить від’дереву — є золота клітка, а в клітці птаха немає. Він стоїть і чекає. Прилітає птах і каже:

— Скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. Він нічо’. Тоді Бібіль знов:

— Скажи, скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. Він нічо’. Тоді вона третій раз:

— Скажи, най собі спочине Бідна Бібіль.

А він нічо’. І вона залетіла в клітку. А він лізе горі тим деревом і каже так:

— Що це за каміння тут? А вона йому:

— Видиш, скільки тут каміння — стільки тут погинуло людей. І він того птаха з кліткою зняв з дерева. Птах говорить:

— Це погинули люди, що за мною йшли і мене не взяли. Аж ти один на світі такий знайшовся, що ти мене зняв.

І каже вона далі:

—...На тобі перстень з мої ноги. І в якій би пригоді ти не був, що б з тобою не сталося, їмишся за перстень на пальці, і будеш живий. І візьми оцю гілочку. Піди до тої кернички. Там є живуча вода. А в другій керничці мертва вода. Що покропиш мертвою водою, воно стане каменем. А як покропиш живучою водою, то оживе.

А він каже:

— Слухай, як ти така світова і все знаєш, скажи, де мої брати?

— А твої брати обидва тут. Ті камені — то твої браття. Як покропиш їх живучою водою, вони ожиють.

Він узяв ту гілочку, покропив закам’янілих братів, і вони ожили. Каже він:

— Братіки, ви знаєте, де були?

— Ми спали.

— Ви, — каже, — камінням стали і були б ніколи не ожили. А вони не вірять. Кажуть:

— Неправда, ми спали.

А він сказав:

— Я вам зараз покажу.

Покропив одного мертвою водою, і той став каменем. І сказав другому братови:

— Брате, дивися, який ти був.

Тоді він покропив того брата живучою водою, і той знову ожив. І вони повірили, що загинули, а він їх оживив. І як став він кропити тою водичкою камені, то тисячі народу постало. І сказали йому браття:

— Ніхто таке щастя не осягнув, як ти.

Але браттям трохи не подобалося, що наймолодший брат осягнув, а вони — ні.

Але нічого. Бере він всіх оживлених людей та виводить з того лісу. І бере птаха з кліткою. Птах весь час коло наймолодшого брата. І каже:

— Іди візьми з того дерева гілку. Кинеш нею і що захочеш, то тобі буде: їсти, пити і забави всілякі. І нагодує тебе, і буде веселити.

Він узяв ту гілку, і вийшли вони з лісу. Вивів і весь той народ. І не прості люди йшли за тим птахом, а багачі і рицарі, які колись давно були. І ніхто того не осягнув, тільки той наймолодший брат.

Повиходили вони всі з лісу. Коней ні в кого не було, тисячі народу йшли пішки. Всі ті, що багато років там лежали. А три брати їхали на конях. І всі ті люди розійшлися по своїх країнах, і лишилося тільки їх троє.

Їдуть вони втрьох на конях. Він їде наперед, а браття ззаду. Але вони смутні, щось їх непокоїть. Зависні вони, що молодший осягнув, а вони — ні.

Приїжджають на берег моря і кажуть:

— Ми так помучилися, трохи відпочинем.

А він такий веселий. Злізли з коней. Він кинув ту гілочку, і гілочка зразу дала стіл, а на ньому всякі напитки, всяка їжа. Понапивалися, понаїдалися і полягали.

Молодший брат, знаєте, не мав ніякої турботи і зразу заспав. А ті два думали. Каже один:

— Брате, що ти думаєш?

Але один другому боялися казати, що думають.

— Їй... що я думаю... А ти що думаєш?

— Їй...

А далі відважився та й каже:

— Знаєш що? Наш наймолодший брат осягнув таке щастя, а ми ні. Знаєш що?..

— Що? Ти кажи.

— Візьмім киньмо його в море. Він втопиться, а ми забереме того птаха, привезем додому і скажемо татови, же ми наймолодшого брата не бачили. Не признаємся і будем мати щастя.

— Знаєш, і я то думаю.

Взяли його сонного за ноги, за руки, розмахнулися і кинули в море. А він зразу прокинувся, лап себе за палець і зостався живий. Пішов на дно і не втопився.

А птах як то побачив, що вони кинули брата в море, зразу перестав вигравати. Сумує і все. Вони того птаха підбадьорюють, а він сумує.

Але будемо говорити за то, як повернулися браття додому. Забрали вони того птаха. А коня братового нагнали, бо вони ж мають удома сказати, що про брата нічого не знають. Приїжджають оба додому, тато їх стрічає, так весело всім. Та й кажуть сини:

— Так, ми осягнули щастя, привезли-сьми, — каже, — птаха.

— А брат де?

— Ми не бачили.

— Ну а де ж він? Він же теж поїхав туди.

— Ми його не бачили ніде.

А птах цілий час сумував і нічого з нього не було, ніякого співу. А вони далі брехали, що брата не виділи. І кажуть:

— Ми ще вернемся туди і подивимося, що з ним сталося.

А він летів на дно моря, летів і потрапив у зовсім інший світ. Йде тим світом по дну моря, і приходить до великої будівлі. Заходить туди, а там дівчина, така красна. І каже вона:

— Хлопче, хто тебе тут загнав. Я тут страшних звірів доглядаю — вони тебе зразу з’їдять.

А він каже:

— Не бійся, дівчино. Скажи мені, коли ті звірі прийдуть.

— Я їм, — каже, — готую їсти, і о дванадцятій годині вони приходять. Але вони тебе заїдять.

— Не бійся, я буду охороняти себе й тебе.

Підходить та година, дівчина вже наготувала їжу для звірів. А він мав білу крейду. Бібіль дала йому три крейди таких і сказала, що як буде йому яка небезпека, то хай зробить тою крейдою лінію навколо себе — через ту лінію ніякий звір не доступить до нього. Він намалював тою крейдою коло і став з дівчиною в центр того кола.

І тут гримоти такі, такі лускоти почулися — іде звір. Приходить звір з трьома головами. І намагається добратися до нього через ту лінію. А він мав меч у руках. Раз! — і відтяв голову. А далі другу відтяв голову і третю. Порубав того звіра і відкинув його.

Каже дівчина:

— Добре, що ти порубав того звіра. Але є ще звір з шістьма головами. А є ще звір з дванадцятьма. Того звіра ти не побореш.

— Не бійся, щось будем робити.

Приходить другий день, хлопець відпочиває. А дівчина каже:

— О дванадцятій годині прийде звір.

Чує він, тріскоти починаються. Узяв уже дві крейди, білу й червону. Потяг тими двома крейдами і зробив коло. І стали вони обоє в центр того кола. Прийшов звір із шістьма головами і почав натягати до них свої голови через ті лінії. А він раз! — і відтяв, відтяв, відтяв. Всі голови відтяв, посік їх і відкинув. А дівчина каже:

— Видно, що ти силач. Як ти ще третього звіра побореш, то будеме слобідні і ти, і я.

На третій день приходить звір з дванадцятьма головами. А він узяв ще й крейду зелену. І тими трьома крейдами — білою, червоною й зеленою — намалював коло з трьох ліній. І став з дівчиною в центр того кола. Приходить звір з дванадцятьма головами. Той уже такий сильний, що дуже його тяжко побороти. І вмотав його таки хлопець, але дуже тяжко було, страшно змучений був. І тоді каже так:

— Вже все. Тепер роби зо мною, що хоч’. Я вже ні туди, ні сюди. І цілий день він відпочивав, а тоді каже їй.

— Я тебе візьму з собою на сушу, до свого батька, і ти будеш моєю жінкою.

Тоді він їмився за перстень, і припливла велика риба. І сказав їй хлопець:

— Винеси мене з дна моря наверх.

Посідали вони обоє на рибу, і винесла вона їх на сушу.

Вийшли вони на сушу, і ще коло моря вони, а птах удома вже відчув це, уже знав, що він повертається, і став співати. А вони всі дивувалися: «Що є? Дотепер він цілий рік нічого не співав, все сумував, а тепер почав співати. Чому?» Але вони не додумалися, що брат живий.

Іде він з тою дівчиною до нього додому, а вже з другого царства звістили до того господаря:

— Наймолодший син твій вертає, ще й наречену веде.

Батько дуже зрадувався, а браття засумували. Вони вже знали, що буде.

Тато поїхав стрічати сина, і браття поїхали. Браття сумні-сумні, а тато веселий. Стрінув він свого сина, приїжджають усі додому. Батько дуже врадувався, що він повернувся. Та й каже:

— Сину, де ти був так довго? Браття вже давно приїхали і щастя осягнули, птаха привезли. А ти де був?

— Тату, — каже, — то не браття осягнули щастя. Я осягнув. А вони були погинули, і я їх визволив з каменю. А вони мене хотіли погубити.

Приходи він, а птаха Бібіль так ся втішила і стала коло нього вигравати. А батько думає, що із старшими синами робити. Повбивати їх? А наймолодший син каже:

— Ні, не треба їх вбивати. Я їх пущаю. Нехай ідуть собі в світ, і щоби більше я за них не знав. Я не погинув тільки тому, що мав від птахи Бібіль чарівний перстень, а вони про той перстень не знали. Нехай собі йдуть.

І вони пішли. А наймолодший син і його дівчина одружилися і справили весілля. І я на тім весіллю була. Та й жиють вони по сьогоднішній день.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Буковинка, Турківського району, Львівської області 18 серпня 1990 року Комарницька Ольга Юліанівна (1933)