Злочинці з ТЦК і поліції, які коять свавілля, — вороги України, бо працюють на знищення України і на руку рашистам.

Українські казки

Витребеньки мудрого Омелька
Українська народна казка Поділля

Жив собі один бідняк. Звали його Омелько. Мав він лише одну стару хатину. Але попри все, був Омелько дуже веселий і говірливий.

Зібрались якось діти ледь не з усього села, оточили Омелька та й питають:

— Дідусю, а чи правду говорять, що ви все знаєте?

— Ну, діти, це не зовсім так. У всьому світі немає людини, яка б усе знала. Дещо я, звичайно, знаю. Питайте, про що знаю — відповім, про що не знаю — промовчу. Згода?

— Згода! — хором одказали діти, й один спитав:

— Скажіть, дідусю, чому лелека, що живе на даху, завжди стоїть у гнізді на одній нозі?

— Ну, це просто, — відповідає Омелько, — бо коли б він і другу ногу підняв, то впав би.

— А чому, — питає другий, — у нашого діда Гната чуприна сива, а борода чорна?

— І це просто пояснити. Чуприна в діда почала рости, коли він тільки на світ народився, а борода — коли йому шістнадцять років виповнилося. Отже, чуприна старша, тому й посивіла раніше.

— Дідусю, — питає третій, — а чому мисливець, коли цілиться, заплющує ліве око?

— Бо коли він заплющить і праве, то нічого не побачить.

— А скажи, — питає четвертий, — скільки зірок на небі?

— Ну, це я точно знаю, — каже Омелько, — три мільйони двісті тисяч триста двадцять п’ять штук.

— Невже ви всіх їх порахували?

— Коли не віриш, візьми й сам полічи.

— Діду, а що головніше — місяць чи сонце?

— Як по мені, місяць головніший. Як би ми в темряві ходили вечорами, коли б місяця не було?

— А коли б сонця не було?

— Не така вже то біда, коли вдень його немає. Ми ж з ліхтарями не ходимо, бо й так світло.

— Дідусю, кажуть, вода в морі солона?

— Справді, синку, солона.

— А чому?

— То для того, щоб риба в морі не псувалась, — одказав старенький.

— Скажіть, де Бог мешкає? За хмарами, так?

— От чого вже не знаю, того не знаю. Бог мене в гості не запрошував — звідки ж знати.

— Дідусику, а як стати розумним? — питають діти.

— Це дуже просто. Коли говорить розумна людина, ніколи її не перебивай, а уважно слухай. Коли ти сам говориш і бачиш, що тебе слухають, то уважно стеж за своїми словами, щоб не сказати якоїсь дурниці. Чинитимеш так — станеш розумним.

Сидять вони, розмовляють. У цей час підійшов до них Петрик. Плаче, сльози струмками біжать.

— Що сталося, Петрусю? — питає Омелько.

Зняв хлопчик з плеча новісінькі чоботи, підняв ногу, а з п’яти кров біжить.

— На цвях наступив, — хлипаючи відповів Петрик.

— Та хіба це біда? Тобі пощастило, — сказав дід, — був би ти взув нові чоботи, то їх продірявив би. Вдома за це покарали б. А нога — що нога? До весілля загоїться.

— І справді, — повеселішав хлопчик.

— А тепер, діти, я загадку вам загадаю. Слухайте уважно, не перебивайте, каже Омелько. — От як це було. Погнав якось пан дюжину віслюків на базар продавати. Дорога була далека. Притомився пан. « І чого це я пішки йду? — думає, — Сяду на одного віслюка, легше буде». Сів на віслюка, їде, батогом своє стадо підганяє. «Нумо, — міркує, — полічу-но віслюків». Полічиві виявилось одинадцять. «От біда! Мабуть, я одного загубив дорогою». Зліз з віслюка, хотів був іти шукати, але подумав: «Нумо ще раз перевірю». Перелічив — дванадцять. Зрадів. Сів на віслюка і в путь.

Не доїжджаючи до села, де був базар, знову полічив віслюків. «Що таке? Одинадцять і край!».

Зліз пан з віслюка, знову лічить:

— Один, два, три...

Налічив дванадцять.

— Що за мара? — вигукнув пан.

В цей час повз проходив селянин.

— Послухай, друже, — звернувся до нього пан. Скількох віслюків ти бачиш? Я щойно полічив, дванадцять вийшло, а тільки-но сяду на віслюка, один десь зникає.

Посміхнувся селянин:

— Віслюків тут разом тринадцять, тільки один двоногий.

А як ви гадаєте, друзі, скільки було віслюків? І що то був за двоногий віслюк? Га? — спитав Омелько.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

89 (6045). Витребеньки мудрого Омелька. СУС —. Записала Шаманець Анна (5 клас) 2008 року. Ганжа Віра Іванівна (1931). Хмельницька область, Старокостянтинівський район, Криниця