☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Вовк на ловах
Українська народна казка про тварин

Одної погідної днини виліз вовк з діри і вигрівався напротив сонця, а надійшла кума лисиця і каже: «Чому ви не йдете десь на лови?» А він каже: «Коли ми кума лисиця кажуть, то я йду». Та й іде та й здибає два злодії, що несуть солонину; і він прискочив до них. Вони кинули солонину і сами повтікали. Він прийшов до солонини, обнюхав, а же була солена, та й не хотів їсти. Пішов він та й здибає під селом кобилу, що ся пасе на полі. І каже: «Кобило, хотів би я твоє лошатко з’їсти» (а вона була з лошам). А вна каже: «Дуже мені се мило, що такий великий пан хоче таке моє паскудне лоша в’їсти. Але я, — каже, — чула, що ви є великий дохтор. Тут мені тріска залізла у копито, аби мені пан дохтор виймили — в задню ногу». Наставила вона ногу, він зачав ся приглядати; а вна як го втащила копитом в голову, аж му ся шкіра залупила. Покачав він ся та й пішов далі.

Пішов далі, здибає безрогу, що ся пасе коло млина за ставом з поросятами. І каже: «Свинино, хотів би я твоє одно поросятко з’їсти». Вна каже: «Дуже мені се мило, що такий великий пан хоче таке моє поросятко з’їсти. Але йду, — каже, — на став обмити, бо обталапане». Прийшов він ід ставові і каже: «Давай, чому не даєш?» А вна уже не виходила з води. Взяв вовк, посидів трохи і пішов далі.

Пішов, здибає два цапи, що ся б’ють на полі. А він пішов та й каже: «Цапи мої, цапи, хотів би я з вас котрого з’їсти». І каже цап: «Дуже нам мило, що такий великий пан і хоче такого смердячого цапа з’їсти, але, — каже, — ми чули, що ви є великий суддя. Ми ся б’єм за се поле. Він каже, що: «Моє», — а я кажу, що: «Моє». Розсудіть нас, аби-м перед смертю знали, що чиє». Він став та й не знає, що казати. А цап каже: «Най буде так; ви сидіть серед поля і дивіться, а ми йдемо оден — в оден конець, а другий — в другий конець. Котрий борше прибіжить, того буде поле».

І так зробили. Відтак як ся розлетіли оба, як гопнуть вовка усередині, аж вовка заголомшили. Вовк полежав трохи, очутився і пішов далі.

Здибає на полі, що ся пасуть вівці під селом і є вівчарева буда, але у буді нема нікого. Прийшов він межи вівці і каже: «Любі мої, хотів би я з вас котру з’їсти». А одна стара вівця приступила до вовка та й каже: «Дуже нам се мило, що такий великий пан хоче таку паскудну ярку їсти. Але ми чули, що ви є дуже славний співак, бо ми мали вівчара співака, і нам банно тепер за ним. Вилізьте на буду і заспівайте нам хоть перед смертю». І виліз він на буду і зачав ревти і лабами плескати, аж сумно було слухати. А вівці зачали усі враз блеяти, і з села почули се люди і хватали, що виділи, летіли до вовка. Вовк собі співає і не обзирається; нараз дивиться: його обскочили довкола і зачали рубати, вилами шпигати, граблями, і забили вовка. А хто се винен? Кума лисиця, бо він би був ся тої днини вигрів, а другої днини був би щось зорудував.

Вовк на ловах. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 122. Зап. І. Волошинський в 1913 р. у с. Далешове Городенківського пов. (Гуцульщина) від Л. Луцика. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 61—62.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.