☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Вовк та лисиця
Українська народна казка Закарпаття

Було що не було — тягни біла кобило. А біла не могла -чорна помогла...

Но, але казка буде не про кобилу, а про дурного вовка і розумну лисицю.

Жила собі в одній хащі хитра лисиця. Раз лише дуже зголодніла, але в лісі не могла знайти собі їсти. Пішла в село, а в крайній хижі баба напекла дідові пирогів з м’ясом, поклала на визор студити. Лисиця тихенько підкралася під визор, вхопила пиріг — та й тікати!

Прибігла в поле, роздивилася, чи не є нікого, виїла з пирога м’ясо, а туди напхала сміття. Недалеко чередарі пасли череду. Лисиця наблизилася й каже:

— Ци не продали би-сьте мені бичка за смачного пиріжка?

— Но, дивіться на неї! Хто би поміняв бичка на пиріжка?

— Дорогі мої чередарики, се такий пиріжок, що ви такого зроду не їли!

І так розхвалила чередарям пиріжок, що ті порішили продати бичка.

А лисичка бичка — борзо в хащу. Коли увиділи чередарі, що лисиця їх обдурила, було вже пізно.

Раз лиш настала зима. Лисиця зробила собі сани, а як випав сніг, запрягла бичка в сани і їде, як цариця. Їде вона й бачить попереду вовка.

Спинилася.

— Добрий день, лисичко-сестричко... Відкіля у тебе таке багатство? Сани, бичок...

— Ах, відкіля... Ціле літо-м ся мучила, поки змоглася на бичка і санки.

— Чи не підвезла би ти й мене трішки?

— Йой, вовчику-братику, де там? Ти важкий, а санчата слабі...

— Що ти, лисичко? Я лиш одну ногу на санчата притулю.

— Но, клади... Що з тобою маю робити...

Поклав вовк одну ногу на санчата, а на трьох шкандибав. Далі каже:

— Лисичко-сестричко, може, дозволиш покласти й другу ногу?

— Но, клади вже! Їдуть, їдуть, а вовк знову:

— Лисичко-сестричко, може, дозволиш покласти й третю ногу?

— Ні, вовчику!.. Ти мені санчата поламаєш.

— Не поламаю, не бійся... Дуже тя прошу!..

І доти просив, доки лисиця пом’якла й дозволила покласти третю ногу.

Так їхали далі, айбо не довго, бо вовк знову каже:

— Лисичко-сестричко, най уже покладу й четверту ногу. Тоді мені буде добре.

— Йой, вовчику! Виджу я, що ти задумав мої санчата поламати.

— Ні, лисичко, кажу, що ні! Санчата міцні!

Й доти хвалив вовк санчата, доти просив, доки його не пустила...

І так собі їдуть далі. Лисичка сидить спереду, а вовк ззаду. Раз лиш санчата: т-р-р-р!

— Вовчику, злізай долі! Чуєш, санчата тріщать?

— Ні, лисичко. То я горіхи кусаю.

— То дай і мені одного...

— Більше не маю. Посліднього-м роздавив, Їдуть далі, їдуть, а сани знову: т-р-р-р! Лисиця закричала:

— Вовче, що ти чиниш? Сани тріщать?!

— Ні, лисичко! Я найшов ще одного горіха й розкусив... Та не встиг вовк договорити, а сани: хрясь! І розсипалися.

— Но, вовчику! — розсердилася лисиця, — якщо-сь поламав сани, то тепер мусиш змайструвати нові!

— Як я тобі змайструю, коли я не майстер.

— Поламати майстер, а зробити — ні? Но, та так не буде. Біжи в хащу й приговорюй: «Ламлися дерево криве й пряме». Воно ся тобі наламає. Принесеш дерево сюди, будемо робити нові сани.

Побіг вовчур у хащу й загарчав: «Ламлися дерево криве й пряме». І приніс такого ріща, що нікуди не годиться. Лисиця глянула й каже:

— Раз ти такий нетрібний, то сокоти бичка, а я сама принесу доброго дерева.

Побігла лисичка в хащу й почала рубати дерево й робити нові сани.

А тим часом вовк, що був дуже голодний, заздрісно позирав на бичка, не стерпів, розпоров його, виїв з нього нутрощі й напхав туди ріща, горобців, зашив, а сам утік...

Вернулася лисиця з новими санками, видить — нема вовка. Думає собі: «Ще ліпше». Хоче запрягти бика, а бик ні з місця... Розсердилася і — бух бика палицею. А з нього — горобці. Аж тепер лисиця увиділа, що наробив вовк. «Чекай мало! — з гнівом подумала лисиця, — се тобі так не пройде!»

Вийшла на сільську дорогу. Дивиться: везе якийсь дідо на санках рибу. Скоро вчинилася мертвою... Дідо видить: серед дороги лежить мертва лисиця. Каже:

— Буде бабі шубка.

І кинув лисицю на сани.

А лисичка одним оком позирає на діда та все по одній рибці кине на сніг.

Дідо й забув про лисицю. Як був дома, хотів показати бабі шубку, а на санках ні лисиці, ні риби...

А хитра лисичка забрала всю рибу, склала на купу, сіла собі й помаленьку їсть. А вовк знову зголоднів і придибав сюди, до лисиці. Питає:

— Лисичко-сестричко, де ти встигла стільки риби наїмати? А лисичка робить вигляд, що вже забула про бичка. Відповіла:

— На ріці наловила.

— Та як?

— Дуже просто. Як хочеш, то й тебе научу.

А собі думає: «Чекай мало, гіркий буде тобі мій бичок!» Повела вовка на річку й порадила, як треба ловити рибу.

— Опусти хвіст в проруб і приговорюй: «Ловися, рибко, велика й мала! Ловися, рибко, велика й мала!»

Вовк так і вчинив. Опустив хвіст у воду й приговорює собі: «Ловися, рибко, велика й велика! Ловися, рибко, велика й велика!»

А лисичка бігає довкола й собі під ніс приговорює: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»

— Що ти кажеш, лисичко?

Та нічого, вовчику... Я говорю: «Ловися, рибко, велика й мала!»

Було вже пізно. Вечоріло. Вдарив сильний мороз, і вовчий хвіст почав примерзати.

Вовк бурмоче: «Ловися, рибко, велика й велика», а хвіст тримає у воді. Лисичка бігає довкола нього й говорить: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»

Коли хвіст добре примерз, кумочка загойкала:

— Доста буде! Тягни геть, бо не понесеш стільки риби!

Вовк тягне... Де там! Хвіст примерз.

— Но, чи не казала я тобі, що говори: «Ловися, рибко, велика й мала», а ти — «Ловися, рибко, велика й велика».

— Йой, лисичко-сестричко, лем раз мені поможи, ніколи тобі не забуду, — благає вовк.

— Но, добре, сиди тут, а я піду в село, дістану сокиру і якось тя висвободжу.

Побігла лисичка в село й зачала скликати людей:

— Ходіть вовка бити. Примерз до проруба на річці! Збіглися люди з сокирами, вилами, граблями. Пішли на річку й зачали вовка молотити! Видить вовк, що тут йому смерть. Зібрався з силами й рвонувся вперед так, що хвіст одірвав. Ледь живий зостався. Біжить і думає, як би відплатити хитрій лисиці.

А кумочка тим часом забігла в хижу, де жона хліб місила. Жона вийшла корову доїти, а лисичка скочила в корито, вимастилася тістом, вибігла на двір, обвалялася в сміттю, воно приліпилося до тіста, і лисиця була, як опудало.

Так вона вернулася в ліс, де й зустріла вовка. Вовк показав свої зуби.

— Йди лем сюди, най тя роздеру!.. Що ти зі мною зробила? Обстався я без хвоста, люди ня мало не вбили.

— То ще нич, вовчику-братику, — крутить хвостом лисичка. — Мене гірше побили. Видиш, аж мозок з мене тече...

Дурний вовк повірив, що лисичку справді збили, й каже:

— Та справді тобі більше дісталося. Сідай на мене. Я вже якось тя донесу домів.

Сіла лисичка на вовка й тихенько приговорює: — «А битий небитого несе. Битий небитого несе».

— Що ти, лисичко, говориш?

— Кажу, що битий битого несе, — збрехала лисиця. Приніс вовк лисичку до її хижі. Вона скочила в яму й крикнула: «Битий небиту приніс»!

Тут вовк порозумів, що лисичка його обдурила. Хотів її зубами вхопити. Та було пізно. Потягся в хащу, а лисичка спокійно лягла спати.

На сьому казці кінець.

Вовк та лисиця. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» —1+2+3. Подається за: «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 5—9. Варіанти: Васько — Архів П. В. Лінтура.; Ільтьо — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).