— Гей, дятле, даремна твоя робота, — кричить йому вовк, — весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати.
А дятел подивився на вовка і каже:
— А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
— Здрастуй, кумо!
— Здоров, куме!
— Кумо, скажи, як кожуха мені пошити? Здивувалася цьому лисиця, але каже:
— А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
— Скоро, кумо? — питає.
— Скоро.
Знову носить вовк:
— Скоро, кумо?
— Зовсім мало треба: один комір пошити, — говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти — шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:
— Рятуй, кумо!
— А ти ногами бори, впирайся і бори!
— Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!
Вовк і лисиця Українська народна казка Чернігівщини
Жили собі дід і баба. Захотілося їм рибки поїсти. Каже баба дідові:
— Піди та налови рибки, а я сковорідку грітиму.
Так і порішили. Пішов дід, закинув вудку і ловить. Піймає рибенятко і на берег в кущі кидає. Ловить і кида. Оглянувся, а рибки нема. А то хитрюща лисиця з-за куща витягала рибку та їла.
Розсердився дід та й пішов додому ні з чим. Розказав бабі все, вона посміялася та й перестала сковорідку гріти.
А хитра лисиця іде лісом та й зустрічає вовка. Розповіла вона, що рибки їла та й навчила його, як ловити.
— Ти, — каже, — встроми хвіст в ополонку та приказуй: «Ловись рибко велика й маленька!».
Пішов вовк до ставка, встромив хвіст у воду та каже:
— Ловись рибко, велика й велика!
А мороз тріщить, аж очі злипаються. Лисиця побігла в село та й підняла ґвалт.
— Люди добрі, в кого порося, в кого овечка — бережіться вовка!
От баби, хто з рогачами, хто з лопатою і побігли бити вовка. А той як таке побачив, та як рвонув з місця, так хвіст в ополонці і залишився.
А лисиця тим часом побігла в село, вимазала голову тістом, лягла на дорозі та й стогне. Побачив її вовк, пожалів, узяв на плечі та й несе. Думав бідолаха, що то її так били, що аж мозки вилізли. А лисиця сидить на вовкові та приказує тихцем:
— Битий небиту везе.
Довіз вовк лисицю до нори, глянув, а вона здорова.
Вовк і лисиця Українська народна казка Чернігівщини
Ішов вовк лісом і знайшов м’ясо. Аж біжить лисиця та й каже:
— Давай поділимо м’ясо та по віку. От я, коли жили Адам і Єва, вже була стара діва.
Вовк сів, подумав та й каже:
— Я не знаю, коли жили Єва і Адам, а м’яса тобі все одно не дам.