Вовк, пес ї кіт
Українська народна казка про тварин

Був он-то раз господар і мав пса. Але щось чи йому їсти не давав, чи його бив. Так той пес його покинув і полетів геть од нього в світ волочитися. Іде, іде, здибається з вовком. Так вовк до нього: «Як ся маєш, приятелю?» — «А но маюся!» — «А де ж так ідеш?» — «Ат, волочуся, покинув-им пана». — «Но, то іди зо мною, будем ся волочити обидва; як що ухопимо — будемо купою їсти, та й не будемо голоднії».

Но, і добре. І так ходять разом і разом їдять купою; а щодень, то мають свіжину, бо вовк все добре бере, а пес то іно помагає дерти і їсти. О, вже ся і спас псисько, вже гладкий!..

Но, але вже покидає вовка, хоче вже сам ходити по лісі і живитися. Він думав, що то йому буде так лацво брати створіння, як вовкові. Но, іде, іде, надибає кози. Так, гузя на них. Він думав, що йому так добре буде, як із вовком. З вовком йому добре було, бо вовк усьо ухопив, що іно наглядів, а він був іно до готового.

Но, і тепер летить псисько, летить, аж ся задихав. А кози — ого! — як погнали, так їх і не видно!..

Але що ж робити? Іде, іде, надибає ся з котом, що також волочився за їдлом. От то добре, думає собі, буду мав товариша, хоч мі тримати поможе! Так каже до нього: «Ходи зо мною, будемо мали що їсти; де що іно надибемо, то схопимо, будемо їсти купою».

Но, добре. Ідуть, ідуть. А так паслися коні на долині, а єдная кляч опудаль. «Так! — каже пес, — хо! Я єю возьму, но, але ти мені будеш до помочі». А кіт: «Буду!» А пес каже: «Ого, внет я єю возьму, но що ж, правда, наїжив-ем ся на карце?» А кіт: «Наїжився або?!..» — «Но, а набурив мні ся огон, що ж?» — «Набурився!» — «А почервеніли мені очі?» — «Почервеніли, або?!..» — «Но, то й добре!»

І далій же пес до клячі. А та як ся оберне, як його копитами увалить в самую голову, так пес одлетів де! На бік; і ані дихнув!..

Дивиться кіт: ого!.. «То вже тепер-єсь наїжив, тепер тобі ся набурив огон, і почервеніли тобі очі, ого!..»