Вовк, собака і кіт
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Як собака стеріг хату,
То його й тримали,
Як постарівся небога,
Взяли та й прогнали.
Іде бідний дорогою
Притулку шукає.
Аж у лісі на поляні
Вовк його стрічає.
— Куди, — каже, — йдеш небого?
— Притулку шукати.
— А що ж твої господарі?
— Та ж вигнали з хати.
— Ну, нічого, будеш, — каже, -
У мене служити.
В мене будеш, як дитина
У розкоші жити.
А чи їв ти щось сьогодні?
— Ні, — каже, — нічого.
— То й ходімо обідати, -
Каже вовк до нього.
Ідуть вони темним лісом,
Ідуть чагарами.
Аж у лісі на поляні
Стадо коней грає.
Вовк пригнувся, приглядає,
Здобич вибирає.
— Бачиш, — каже, — ту лошицю,
Що білії лати?
Ото зараз ми із неї
Будем обід мати.
І в мінуту став він землю
Під собою дерти.
Почати дерти сиру землю,
Як навісний жерти.
— А поглянь-но лиш на мене,
Чи встала чуприна?
Пес поглянув і каже:
— Встала, як щетина.
Вовк знову починає
Сиру землю дерти.
Починає сиру землю, як навісний жерти.
— А поглянь лиш мені в очі,
Чи посоловіли?
Пес поглянув і каже,
Що посоловіли.
Вовк, як куля, до лошиці,
Та й не сподівалась.
Стадо в ноги в чисте поле,
Лошиця осталась.
Беруть вони ту лошицю,
Ще теплу білують.
Збілували товсті стегна,
Сіли й бенкетують.
Попоїв пес та й гадає:
«Нічого служити,
Тепер я вже і без вовка
Собі можу жити.
Тільки землі наїстися,
Та сміло кидатися».
От він думає-гадає,
Вовка проганяє.
— Іди, — каже, — куди хочеш,
А то прийдуть люди.
Тоді тобі, вражий вовче
Та й не з медом буде.
Подивився вовк на нього,
Як на того біса.
Махнув хвостом, стрепенувся
Та й пішов до ліса.
А собака коло м’яса
І днює, й ночує.
Тільки в нього і роботи,
Що все бенкетує.
Як скінчилася лошиця,
Поживи шукає,
Аж у лісі на поляні
Кіт його здибає.
— Куди, — каже, — йдеш, котику?
— Притулку шукати.
— А що твої господарі
Та й вигнали з хати?
— Ну, нічого, будеш, — каже, -
У мене служити.
В мене будеш, як дитина
У розкоші жити.
А чи їв ти щось сьогодні?
— Ні, — каже, — нічого.
— То ходімо обідати, -
Каже пес до нього.
Ідуть вони темним лісом
Ідуть чагарами.
Аж у лісі на поляні
Стадо коней грає.
Пес пригнувся, приглядає,
Здобич вибирає.
— Бачиш, — каже, — ту лошицю,
Що білії п’яти.
Ото зараз ми із неї
Будем обід мати.
І в мінуту став він землю
Під собою дерти.
Почав дерти сиру землю,
Як навісний жерти.
— А поглянь лише на мене,
Чи встала чуприна?
Кіт поглянув і каже:
— Та ні, щось не встала.
— Та кажи, проклятий дурню,
Встала, як щетина,
Хоч вона й не встала.
А кіт каже:
— Встала, як щетина.
Знову почав дерти землю,
Сиру землю жерти.
Каже: — А поглянь в очі,
Чи посоловіли?
Кіт поглянув та й каже:
— Ні, не соловіли.
— Та кажи, проклятий дурню,
Що посоловіли.
— Ой, песику дорогенький,
Та посоловіли.
Пес, як куля, до лошиці,
А та копитами.
Розкинувся пес уполі
Догори ногами.
Прийшов котик, подивився,
Очі вже темніли.
І тоді собі промовив:
— Та посоловіли.