Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». — «Добре, — каже вовк, — я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем», — «Добре», — каже лисиця. — «А де ж я буду присягати»? — пита вовк. — «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
Служу государю і богу, І кладу у петлю ногу, І держу вірно і кріпко, Поки скажуть годі, — і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.
Вовча присяга Українська народна казка про тварин
Вовк робив одному господареві все шкоду. Господар заставив на вовка лапку. Вовк зловився. Коли надійшов господар і увидів зловленого вовка, урадовався і сказав: «Прецінь маю тебе! Тепер згинеш в моїх руках». Та й далі окладати його палицею. Вовк зачав проситися, а господар каже: «А ти не мав серця мені все таку кривду робити?» А вовк на тоє: «Ти знаєш, батеньку, що мені бог призначив м’ясом живитися, то ж я мусів кождого разу твою вівцю попсувати; хоч не з’їм, бо знаєш, що я не маю ні хати, ні комори, де би собі на довше переховати». — «Не дарую, але уб’ю!» — каже господар.
Вовк не переставав проситися, обіцяв, що вже того ніколи не зробить, що вже м’яса не буде їсти, але буде живитися корінцями, хіба на великдень або на різдво уловить собі рибку. Господар умилосердився і пустив вовка, мовлячи: «Іди в світ і не гріши більше!»
Подякував вовк господареві і забожився, що додержить присяги (бо він присяг). Вийшов він на конець огорода, а безрога, таки того самого господаря, узріла вовка, злякалася, пішла в калюжу і занурялася в ній. Вовк оглянувся, чи не видко господаря, сів на березі і приглядається, кей би не знав, що то такого, та й думає: жаба не жаба, рак не рак, ящірка не ящірка, гадина не гадина... «Ага! То, певно, щупак!» — каже вовк — та й хлуст в воду і свинів за ухо.
Аж тут біжить господар з дручком і кричить на вовка. А вовк лиш хвостом закинув — та й в ноги. «Ото маєш вовчу присягу!» — кричав господар.