Вовчий хвіст
Українська народна казка Чернігівщини

В одного чоловіка жив у господі сивий кінь, Сивком звався. Справний коник такий, а хвіст у нього — краще й не треба, як труба — пишний, розкішний. Ні в кого в селі не було коня з таким прегарним хвостом. Не надивиться чоловік на сивого, не нахвалиться: «Ото коник! Ото красень!».

А Сивко однієї ночі пронюхав, що овес на полі молотили. Пішов туди, щоб

наїстися досхочу. Тільки ступив на поле, а там десять вовків. Обступили вони коника з усіх боків, а тоді як кинуться на нього! В першу чергу хвоста відкусили. Насилу відбрикався наш Сивко від тих вовків. Побачив на ранок господар коня свого безхвостого і заплакав: «Без такого хвоста, все одно, що без голови — дивитися ні на що. Що ж робити?». Подумав чоловік, подумав, нічого не вдієш та й пришив коневі мотузку.

З тих пір довго Сивко не ходив на поле по овес. А потім не витримав та й подався знову. Десять вовків тут, як тут. Знову упіймали коня, схопили за мотузяний хвіст і відірвали. Сидять, їдять, аж давляться. Та не лізе мотузка у вовче горло. А кінь відбрикався, до господаря прибіг і кричить:

— Біжи скоріш на поле, вовки мотузкою давляться!

Схопив чоловік кілок та й побіг. Бачить сидять десять вовків і кашляють. Тоді з усієї сили як уперіщить чоловік одного та другого по спині. Завили сіроманці, пробачення стали просити.

— Добре, — сказав чоловік, — пробачу, тільки пришийте моєму коневі хвоста.

Завили ще раз вовки та й пришили. На другий ранок вийшов господар з хати та й думає: «Ану, подивлюся на свого Сивого». Глядь, а хвіст у коня закручений, вовчий. Охнув чоловік, заплакав так гірко. Та пізно було. На паркані хлопчики сидять, заливаються сміхом:

— Ну й дідуган! Коням вовчі хвости вирощує!

І прозвали з тих пір Сивкового господаря Хвістуном.