Вівчар, пан, його внук і бичок
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, тіки свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не йден раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися. Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:

— Чого, хлопче, співаєш?

Аби не плакати, пане, — відказав пастух.

— Чи не пішов би ти до мене на службу? — питає багач.

— Та я на службі — чужі вівці пасу, — говорить хлопець.

— А що тобі платять? — здивувався пан.

— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти, — відказує пастух.

— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив? — питає пан.

— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду, — сказав пастух багачу.

— А де твоя мама? — питає пан.

— А он у тій хаті.», — каже хлопець.

Поїхав пан до його матері питав чи пустить вона сина на службу до нього. Матір згодилась. Пан зрадів, що жінка повірила й відпустила хлопця.

Привіз дідич його додому й посилає пасти худобу. Хлопець сказав пану, щоб той купив йому сопілку, бо без неї він не може бути пастухом. Пан на це тільки розсміявся, і сказав, що в нього немає на неї грошей, щоб юнак вирізав собі сопілку з верби. Хлопець сказав, що з верби погана сопілка. Пан відповів, що нічого не знає.

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз, як заграв! Почув цю музику син пана і схотів, щоб пастух навчив його так грати. Пастух був не дурний і сказав, щоб дідич привіз його мамі дров.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає. Просить малий навчити.

— Добре, — погодився Іван, — клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у

сопілку.

Панич дує, перебирає, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слухає, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й сказав він малому, що той дурний як цап на мості, і що він борше корову танцювати навчив би, ніж цього панка грати на сопілці.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й пита в Івана, що це він таке каже. Іван повторив свою лайку. Пан спитав чи міг би і бичка навчити. Той відповів, що міг. Пан сказав, що в нього є бичок для цього діла. Пастух сказав панові:

— Ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

Пан відповів, що дасть грошей. Пастух сказав, щоб пан дав того бичка додому і гроші. Той спитав, коли він буде знати, що його бичок-танцюрист? Вівчар сказав, що він прийде й скаже, коли дідичу їхати по танцюриста. Пан згодився.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Матері сказав:

— Підемо будувати хату.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича, привітався. Дідич спитав його за бичка. Пастух засміявся і сказав, що його бичок і танцює, і до школи ходить.

Пан здивувався. Пастух сказав, що треба грошей на його подальше навчання. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей. Вівчар сказав, що повідомить пана коли приїхати до бичка на екзамен. Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється. Але минув рік — треба йти до пана. Дідич питав, що робить його бичок.

Вівчар сказав, що бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового бо зима йде. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити. Пан не дуже хотів давати гроші, але пастух сказав, що в нього буде свій суддя. Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився, вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка. Іван сказав:

— То не бичок, а суддя бик. І він запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

Пан згодився. Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав. Бик відтворяє двері, а дідич видивився, що з його бичка зробився такий пан, і сказав йому:

— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!

Пан розсердився та й як улупить судді по морді.

— ИЙой, бицю, шляґ би тебе трафив! Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А сам давай втікати по сходах, аби не заарештували. Так Іван з паном поквитався.